8.2.Проголошення державної незалежності України.

16 липня 1990 р. Була прийнята Декларація про державний суверенітет України. Вона стала першим документом, який у 1990-ті рр. відкрив Україні шлях до незалежності. Суверенітет передбачав верховенство, Самостійність, повноту і неподільність влади на території України, незалежність держави в зовнішніх відносинах.

У 1991 р. як у СРСР, так і в Україні загострилася суспільно-політична ситуація внаслідок боротьби навколо підписання нового союзного договору. Цей документ передбачав створення «реальної федерації рівноправних республік» і виносився на обговорення на референдумі. В Україні ця ідея була зустріта неоднозначно. Окремі статті нового союзного договору суперечили Декларації про державний суверенітет України: обмеження прав республіки; збільшення повноважень союзних органів влади у фінансовій сфері та міжнародних відносинах; верховенство союзних законодавчих актів над республіканськими. В Україні на референдумі було запропоновано додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на принципах Декларації про державний суверенітет України?». Результати референдуму показали, що народ України прагне до відновлення положення України в складі СРСР.

19—21 серпня 1991 р. у СРСР була здійснена спроба державного перевороту. Президент СРСР М. Горбачов був ізольований на дачі «Форос» у Криму і відсторонений від влади. Влада перейшла до створеного Державного Комітету з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧПі) у складі Г. Янаєва, В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакла:нова, Д. Стародубцева. У Москву вводилися війська. На території СРСР на 0 місяців був оголошений надзвичайний стан.

Свої дії члени ДКНС (ГКЧП) мотивували тим, що вони дбають про інтереси народу, хочуть забезпечити законність і правопорядок у СРСР, запобігти загальнонаціональній катастрофі. Насправді це була спроба консервативних політичних сил знищити демократичні перетворення, повернути країну в період «застою», зупинити рух народів СРСР до незалежності.

Офіційний Київ зайняв вичікувальну позицію. На Голову Верховної Ради УРСР Л. Кравчука здійснювався тиск із боку ДКНС. Однак Л. Кравчук заявив, що в Україні немає підстав для введення надзвичайного стану, а всі зміни повинні відбуватися законним шляхом. Реакція на дії ДКНС в Україні була неоднозначною. Так, демократична опозиція у Верховній Раді не визнала змовників, а більшість членів комуністичної партії в Україні виступили з підтримкою ДКНС. 21 серпня 1991 р. організатори ДКНС (ГКЧП) визнали свою поразку, а 22 серпня Президія Верховної Ради УРСР на вимогу опозиції скликала позачергову сесію Верховної Ради, де на обговорення було винесено питання про проголошення незалежності України. 24 серпня 1991 р. загальним голосуванням було прийнято Акт проголошення незалежності України, що визначав: «Територія України є неподільною і недоторканною. Відтепер на територій України діючими є винятково Конституція і закони України».

1 грудня 1991 р. був проведений Всеукраїнський референдум з метою підтвердження незалежності України. 90,3 % громадян, що взяли участь у референдумі, висловилися за незалежність України. У цей же день відбулися вибори Президента України. Ним став Л. Кравчук. Прийняття Акта проголошення незалежності України справило значний вплив на подальший розвиток держави. Україна стала суверенною державою мирним шляхом.

Висновок. Україна пройшла складний і суперечливий шлях до незалежності. На карті світу з'явилася нова незалежна демократична держава — Україна.

Дати: 16 липня 1990 р., 19—21 серпня 1991 р., 24 серпня 1991 р., 1 грудня 1991 р.

Поняття, терміті, назви: Декларація про державний суверенітет, Акт проголошення незалежності України, референдум.

Особистість в історії: М. Горбачов, Л. Кравчук.

Білет 9 9.1. Радянсько-польська війна і Україна.

Після розгрому Білої армії Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія та Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща скоїть на їх шляху. Спочатку радянське керівництво намагалося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв'язання проблеми на свою користь. 25 квітня 1920 р. польські війська розгорнули наступ на територію, контрольовану Червоною армією.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної і військової конвенції (угоди), яку пізніше назвали Варшавською угодою. Документи містили такі основні положення:

1. Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами з суміжними країнами.

2. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами.

3. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по р. Збруч і Горинь, уся Галичина.

4. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій.

5. Польща зобов'язувалася озброювати війська УНР.

6. Уряд УНР заявив що відсутність претензій на західноукраїнські землі.

7. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню.

8. Українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню.

9. УНР погоджувалася на спільну валюту.

10. Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України.

Угоди та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом відчаю. Цим кроком С. Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи за допомогою зовнішніх сил в черговий раз відновити УНР.

Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським був засуджений багатьма українськими політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Грушевський, В. Виніниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з /найближчого оточення Головного Отамана — подав у відставку прем'єр-міністр-І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

Маючи потрійну перевагу у військовій силі на Західному фронті, Ю. Пілсудський 25 квітня 1920 р. розпочав війну. Разом з польськими військами наступали і петлюрівці.

Ефект несподіваності, перевага в живій силі й техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже б травня здобути Київ. Інтервенція викликала опір українського населення. Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, й очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.

Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочасним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь військ Червоної армії, які 5 червня 1920 р. прорвали фронт противника розгорнули успішний наступ. Бої йшли в декількох напрямках. Червона армія захопила Житомир, Бердичів, бої точилися і на київському напрямку.

У цей час, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії задіяні проти Польщі, кримське угруповання білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем за підтримки Антанти почало наступ в районі Перекопа і Чон-гарських укріплень, але не змогло досягти успіху. Наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон—Нікополь—Бердянськ.

12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, подальші бої точилися вже на території Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках — на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти по допомогу. Англія і Франція обіцяли підтримку за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду.

Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся до Росії з нотою, у якій вимагав зупинити російські війська на лінії, що була визначена декларацією від 8 грудня 1919 р. (лінія Керзона).

РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.

Наприкінці липня знову розпочався наступ Червоної армії, яка підступилася до Львова і Варшави.

На території польських земель було створено Польський Ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини — Галицький ревком на чолі з В. Затонським і проголошено Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.

Але в результаті неузгодженості дій наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав, спроба захопити Львів теж виявилася невдалою.

Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі широкі верстви суспільства, зокрема селянство. У битві під Варшавою радянські війська не змогли подолати опір польських військ. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил і перейшло в контрнаступ. Наприкінці серпня радянські війська були відкинуті за Буг. Лінія фронту перемістилася в район Житомира і Бердичева.

У серпні 1920 р. складною була обстановка і на півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Завдавши удару в районі Каховського плацдарму, радянські війська захопили в полон 20 тис. білогвардійців. Врангель відступив у Крим.

На Західному фронті в серпні 1920 р. в Мінську почалися мирні переговори між радянським і польським урядом, які згодом було перенесено до Риги. Обидві сторони були виснажені й далі воювати не мали змоги. Делегації радянської Росії і України змушені були дати згоду на встановлення кордону по лінії розмежування військ. На цих умовах було підписане перемир'я, а в березні 1921 р.— Ризький мирний договір. Західно-українські землі (Східна Галичина, Західна Волинь, Підляшшя, Посяння, Лемківщина) увійшли до складу Польщі.

Висновок. Радянсько-польська війна була неминучою, враховуючи політику відновленої Польської держави і Радянської Росії. Більшовики розглядали цю війну як експорт соціалістичної революції в Європу. Але зазнали поразки. Керівництво УНР на чолі з Петлюрою, намагаючись знайти нового союзника у боротьбі з радянською Росією, уклало с Польщею союзницький договір (Варшавська угода). Але спільний похід польських і українських військ за¬знав поразки. Зрештою Україна стала заручницею домовленостей між більшовиками і Польщею: західно-українські землі відійшли до Польщі, а на решті території України установилась радянська влада. Ш Особистості в історій С. Петлюра, Ю. Пілсудський.

■ Дати: 21—24 квітня 1920 р.; березень 1921 р.