15.2. Сучасна українська наука і освіта: досягнення і перспективи.

Розвиток України як незалежної, демократичної, економічно стабільної держави Європи і світу неможливо уявити без повноцінного розвитку освіти й науки.

Зараз у сфері освіти України відбуваються такі процеси:

— демократизація середньої й вищої школи;

— запровадження різноманітних форм шкіль¬ної освіти з урахуванням інтересів і здібностей учнів (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані класи в загальноосвітніх школах);

— забезпечення свободи творчості педагогів (відмова від єдиних догматичних програм, підручників, методик).

З 2001 р. набрав чинності Закон України «Про загальну середню освіту», який передбачає демократизацію, гуманітаризацію системи освіти і введення 12-річного терміну навчання - в середній школі. У загальноосвітніх закладах України введено 12-бальну шкалу оцінювання навчальних досягнень учнів. Особливу роль у впроваджені в освіті України стандартів епохи інформаційного суспільства відіграє Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає мету та основні напрямки розвитку освіти в Україні, ураховуючи досвід реформування освіти європейських країн. Протягом червня—жовтня 2001 р. педагоги України активно обговорювали проект доктрини, вносили зауваження та пропозиції. Проект доктрини був ухвалений під час роботи у Києві 7—9 жовтня 2001 р. II Всеукраїнського з'їзду працівників освіти. У роботі з'їзду взяли участь майже 2 тис. педагогів України. Вони обговорювали питання поліпшення навчально-виховного процесу, виховання освіченого, фізично та духовно здорового громадянина України. У 2002 р. було прийнято програму «Вчитель» на 2003—2012 рр. та програму розвитку позашкільних закладів. Перспективним напрямком розвитку системи дошкільної освіти є збільшення показників охоплення дітей дошкільною освітою та залучення до навчання у дитячих садках дітей п'ятирічного віку.

Із вересня 2003 р. розпочався перехід старшої школи на профільне навчання. У загальноосвітніх навчальних закладах відкрито класи різних профілів: універсального, суспільно-гуманітарного, природничо-математичного, технологічного, спортивного та інших.

Важливим етапом на шляху реформування середньої освіти є прийняття Державного стандарту основної і старшої школи (січень 2004 р.) та Державного стандарту для дітей, що потребують корекції здоров'я.

Із 2004 р. започатковано експеримент щодо впровадження зовнішнього стандартизованого тестування, що дозволить надати рівні можливості для здобуття випускниками шкіл вищої освіти. Із 2007 р. очікується обов'язкове тестування випускників.

Завершився перехід початкової школи на чотирирічний термін навчання і розпочався перехід основної школи (5—9 класи) на новий зміст навчання.

З метою безперебійного і безпечного підвозу учнів сільської місцевості до місця навчання прийняті державна і регіональні (обласні) програми «Шкільний автобус». Продовжується реалізація Програми інформатизації та комп'ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, що дозволило створити сучасні комп'ютерні класи, підключити їх до мережі Інтернет, придбати ліцензовані програми.

Перспективним напрямом у роботі професійно-технічних навчальних закладів є апробація нових програм та забезпечення ринку праці кваліфікованими робітниками.

Відбуваються зміни в роботі вищої школи: уведення обов'язкового вступного іспиту з української мови, створення кафедр історії України та українознавства; контрактна форма навчання; відкриття приватних ВЗО (Києво-Могилянська академія в Києві, Українська народна академія в Харкові); скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання, продовжується впровадження предметно-модульної системи навчання.

В Україні діє Державна програма відродження й розвитку освіти націо¬нальних меншин :— кримських татар, болгар, євреїв, поляків. Країна має солідний науковий потенціал. Сучасний науковий комплекс України складається з науково-дослідних інститутів, ВЗО, проектно-конструкторських і технологічних бюро. АН України, яка в 1994 р. одержала статус національної (НАНУ), є провідним і координаційним науковим центром країни.

Установи НАНУ розташовані на всій території держави, найбільше їх в Києві. У Західному науковому центрі діють 18, у Північно-Східному — 16 установ НАНУ. НАНУ має багато чинних угод з академіями наук, авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, країн Європи, США.

Установлено тісні зв'язки з науковими центрами української діаспори: Українським вільним університетом у Мюнхені, Українським інститутом при Гарвардському університеті (США), Канадським інститутом українських студій. Наукові розробки Національного космічного агентства України дозволяють досліджувати й освоювати космічний простір. Україна бере участь у міжнародній програмі ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і у програмі «Глобалстарт».

Конструкторські бюро заводів ім. Антонова, ім. Малишева, «Південмаш», "Мотор-Січ" створюють сучасну цивільну й військову техніку. Підтримуються контакти з державними та науковими установами США в галузі академічної та прикладної космічної науки, здійснюються спільні розробки космічних кораблів. Підписано угоду між Інститутом електрозварювання ім. Патона і НАСА про розробку технології космічного зварювання.

Останнім часом в Україні приділяється велика увага розвиткові біокібер-нетики, проблемам штучного інтелекту та розробки відповідних інформаційних технологій. Плідно працюють вчені над розв'язанням проблем трансплантації внутрішніх органів, зокрема серця. Значних успіхів у цій роботі здобув колектив українських кардіологів Інституту ім. М. Амосова АМНУ. Проводиться розробка наукових досліджень в галузі мембранних технологій.

Активно працюють наукові установи Національної академії наук України, Міністерства освіти і науки України та регіональних наукових центрів. Так, наприклад, з квітня 2003 р. в Харківській області розпочато спільну роботу обласної державної адміністрації, Національної академії наук України та Міністерства освіти і науки України щодо розвитку регіонального комплексу: освіта, наука, виробництво — забезпечення ресурсами інноваційного розвитку. Така робота на місцях за участю керівників регіонів, науковців, керівників установ освіти і науки та підприємців сприяє успішному вирішенню проблем інноваційного розвитку областей і районів України.

Україна уклала Болоньську угоду щодо інтеграції вищої освіти в єдиний європейський освітній процес. Здійснюється активне реформування системи вищої освіти.

Висновок. Освіта й наука мають стати двигуном динамічного розвитку, основою престижу й безпеки України. Для цього органам державної влади необхідно зупинити руйнівні процеси в цих сферах духовного життя суспільства, надати серйозну допомогу в їхньому реформуванні й перетворити освіту й науку на пріоритетні галузі економіки.

Дати: 2001 р., 7—9 жовтня 2001 р., 2004 р.

■ Поняття, терміни, назви: НАНУ, Національна доктрина розвитку осві¬ти, Болоньська угода.

Білет 16

16.1. Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини в 20-х—30-х рр. XX ст.

Після закінчення Першої світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу різних східноєвропейських держав: Східна Галичина і Волинь — до складу Польщі; землі Північної Буковини, Бессарабії і Мармарощини — до складу королівської Румуни; Закарпатська Україна — до складу Чехо-Словаччини.

Українські землі в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині не мали самоврядування, власного автономного устрою. Так, на західноукраїнських землях у складі Польщі діяв закон, що забороняв використовувати українську мову в державних і муніципальних установах. Замість назви «Україна» запроваджувалися нові — «Малопольща» або «землі Польщі "Б"». Було скасовано Галицький автономний сейм, ліквідовано місцеве самоврядування, закривалися україн¬ські школи, проводилась політика насильницької асиміляції, українські імена і прізвища змінювались на польські.

Українці залишалися в опозиції до польського уряду. Свої права і свободи вони захищали легальними й нелегальними методами боротьби. Тільки у Східній Галичині було створено 12 політичних партій.

Політичні партії та блоки Східної Галичини поділялися на ліві, центрист¬ські й праві. До лівих належала Комуністична партія Східної Галичини, з 1923 р. — Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка вела активну політичну діяльність, хоча була нечисленною. Партія діяла в підпіллі, хоча під її впливом перебували й легальні організації. Ліве крило партії виступало за союз із Москвою, праве дотримувалося більш стриманої позиції.

Центристським вважався блок Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Утворений у 1925 р., він мав сильний вплив на українське населення Галичини, оскільки його програма базувалась на ідеології соборності й державності. На виборах 1928 р. до польського парламенту блок здобув більшість українських мандатів до сейму. Лідери об'єднання — Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, О. Луцький, М. Рудницька, І. Кедрин-Рудницький. УНДО закликав українців боротися проти політики ополячення за демо¬кратичні порядки конституційним шляхом. Пізніше лідери УНДО вимагали від поляків надання Західній Україні автономії.

Представники українських політичних партій у польському сеймі утворили Український клуб, який вимагав надання Україні самостійності. Правою політичною силою, що сповідувала націоналістичну ідеологію, стала Організація українських націоналістів (ОУН, виникла 1929 р. у Відні), її очолив Є. Коновалець, ідеологами стали В. Липинський і Д. Донцов. Ідеологією ОУН був інтегральний націоналізм — заперечення ліберальних цінностей, проповідування рішучих дій заради національних інтересів. Вищою цінністю виступало створення незалежної Української держави. Для досягнення мети виправданими вважалися будь-які засоби, навіть терор. Поворот частини українського національного руху до тоталітарної ідеології пояснюється тим, що Україні не вдалося відстояти незалежність, а тоталітаризм утверджувався в багатьох державах Європи.

На західноукраїнських землях, що перебували у складі Румунії, керівний режим проводив тверду колоніальну політику. Були закриті всі українські школи, ліквідовано самоврядування громад, переслідувалися громадські діячі, священики, здійснювалася румунізація населення, румунську мову було оголошено державною, придушувалися соціальні й збройні виступи (1924 р., Татарбунарське повстання).

1927 р. було створено Українську національну партію (УНП), лідером якої був В. Залозецький. УНП дотримувалася центристських позицій і виступала за співпрацю з існуючим режимом. Представники УНП мали місця в румунському парламенті, де виступали проти політики румунізації.

Праві суспільно-політичні сили не були організаційно оформлені. їх представляли націоналістичні молодіжні, студентські й спортивні організації («Товариство Мазепа», «Товариство М. Залізняк»). Лідери цих організацій О. Забачинський, П. Григорович, Д. Квітковський проповідували методи боротьби, подібні до оунівських (терор, підпільна діяльність). Закарпатська Україна входила до складу Чехо-Словаччини під назвою Підкарпатська Русь, а з 1928 р. — Підкарпатський край. Чехословацький уряд не проводив такої жорсткої антиукраїнської політики, як польський і румунський. Він не надав Закарпаттю автономії, але українське населення отримало можливість політичної та культурної самореалізації. Лібералізм уряду привів до виникнення й швидкого поширення культурно-просвітницького товариства «Просвіта» (А. Волошин, М. і Ю. Бращайки), Товариства русофілів ім. Духновича. У чехословацькому парламенті інтереси українців представляло Українське національне об'єднання (УНО).

Суспільно-політичне життя в країні базувалося на ідеях русофільства, українофільства, мадярофільства.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя в Західній Україні була греко-католицька церква. Так, митрополит А. Шептицький протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації українсько-польських відносин. Висновок. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях відрізнялося різноманітністю. Діяли різні політичні партії, об'єднання і блоки — від лівих до правих,— які висловлювали різні політичні інтереси і використо¬вували легальні й нелегальні методи боротьби. Найбільш складна суспільно-політична ситуація склалася на українських землях у складі Румунії. Польський уряд хоча і здійснював дискримінаційну стосовно українців національну політику, але дозволив їм представляти свої інтереси в сеймі. Найбільш сприятлива суспільно-політична ситуація для українського населення склалася в Чехо-Словаччині. Однак жодний уряд не надав українцям автономії.

Дати: 1925 р., 1927 р., 1929 р. ■ Поняття, терміни, назви: політична партія, інтегральний націоналізм, УНДО, ОУН, УНП, УНО.

■ Особистість в історії: Д. Левицький, Д. Донцов.

16.2. Початок формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст.

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці й сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до створення багатопартійності в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, політика гласності;

— історичні витоки багатопартійності в Україні;

— виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС (КПУ як її складової частини) продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий III з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 р.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й статтю 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро політичної системи радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР «Про громадські об'єднання». У Конституції України 1996 р. зазначено: «Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена».

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:

1. 1988—1989 рр.— створення умов багатопартійності. Створення опо¬зиційних щодо КПРС неформальних об'єднанань та рухів, що пізніше трансформувалися у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).

2. 1989—1990 рр.— етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, які об'єднували понад 30 тис. осіб.

3. Початок 1991 р.— серпень 1991 р.— кардинальні зміни у станов¬ленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ДКНС) 19—21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.

У 1994 р. в Україні нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р.— 53, в 2002 р.— 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо.

В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, у тому числі й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації. Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони нечисленні й не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, у період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення у свої лави нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у вибор¬чому законодавстві. У 1998 і 2002 рр. Вибори до Верховної Ради України здіснювалися за мішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до Верховної Ради України будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

Висновок.

Поштовхом до формування багатопартійності в Україні стали перебудовчі процеси в СРСР. Втрата комуністичною партією монополії на владу зумовила формування багатопартійної системи. Після проголошення незалежності відбувається розвиток багатопартійної системи, що свідчить про демократичний шлях розвитку України.

■ Дата: 1988 р.

Білет 17