18.1. Культура і духовне життя України в 1917—1920 рр.

Українська національно-демократична револю¬ція 1917—1920 рр., боротьба за збереження державної незалежності України в 1918—1920 рр. активізували визвольний рух українців. Крах Російської імперії, глибокі соціально-економічні зміни викликали духовне піднесення в суспільстві, що виявилось у всіх сферах культурного життя. Поряд із цим існували й негативні, неоднозначні моменти, що ускладнювали культурний процес, а саме: єдиний народ був розколотий, сини України вели боротьбу у ворогуючих таборах. Політичні сили нав'язували суспільству власне бачення культурного розвитку. Зазначені чинники відбивалися на культурному і духовному житті українського суспільства.

Після Лютневої революції зусиллями української інтелігенції набули поширення, зокрема серед селян, національні культурно-освітні організації — «Просвіти», які організовували лекторії, бібліотеки, хорові колективи тощо. Також «Просвіти» налагодили видавничу справу, поширюючи українські книги, газети, журнали.

Із часом значення «Просвіт» зросло, вони набули політичного характеру, залучаючи до визвольної боротьби українців. У липні 1920 р. було розроблено примірний статут «Просвіт», у якому визначалася їх комуністична спрямованість.

Однак більшовикам не вдалося переробити під себе «Просвіти», і в 1921 р. вони почали знищення цих організацій.

1917—1920 рр. відзначені докорінним руйнуванням старої системи народної освіти й пошуками нових форм, що відповідали б характеру й завданням політичних режимів, які стверджувалися в Україні. Зусиллями УЦР на приватні й громадські кошти в короткий термін було засновано 53 українські гімназії, складено навчальні програми для шкіл, розроблено план українізації школи.

У період гетьманату українізація системи освіти тривала. У російських школах як обов'язкові предмети запроваджувалися українська мова, історія та географія України. В Україні функціонувало 150 українських гімназій. Активно видавалися підручники українською мовою.

У період Директорії УНР українізація школи здійснювалася ще інтенсивніше. Але у зв'язку зі швидкою зміною політичної ситуації закріпити її результати не вдалося.

Гетьман Я. Скоропадський ввів стипендії для бідних учнів гімназій. У жовтні 1918 р. у Києві й Кам'янці-Подільському були створені українські (народні) університети. У діючих університетах було відкрито кафедри української мови, літератури та історії.

Радянська влада в 1917—1918 рр. прагнула створити принципово нову школу, де історію, літературу та інші гуманітарні предмети пропонувалося викладати на основі ідей соціалізму; скасовувалося викладання Закону Божого.

У 1919 р. українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу приділяла запровадженню безкоштовної шкільної, а пізніше й вищої освіти. Важливим завданням політичного характеру була боротьба з неписьменністю серед дорослих. У грудні 1919 р. В. Леніним було підписано декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФСР». У 1920 р. було створено Республіканську комісію для боротьби з неписьменністю, яку очолив Г. Петровський. На місцях діяли губернські, пові¬тові та волосні комісії. Видавалися підручники, розроблялися навчальні програми. Активно працювали школи, лікнепи і гуртки. Це дало свої результати: якщо до революції серед жителів України налічувалося бли¬зько 28 % грамотних, то наприкінці 1920 р. — близько 52 %. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 38 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 57 тис. студентів. Складні умови, труднощі революційного часу позначилися й на стані науки в Україні. Попри це відбувався розвиток наукової думки завдяки зусиллям таких видатних учених, як хімік Л. Писаржевський, мостобудівник-новатор Є. Патон, історик Д. Вагалій. 24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, у якій плідно працювали В. Вернадський, А. Кримський та ін. При Академії діяла Національна бібліотека. Було створено Національний архів, Національний музей.

Літературний процес характеризувався існуванням різних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан та ін.); об'єднання «неокласиків» (М. Рильський та ін.), символістів. У1920 р. створюється Вільна академія пролетарського ми¬стецтва (ВАПЛІТЕ), яка в своїй діяльності намагалася захистити літературу від адміністративного втручання.

У грудні 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, першими членами якої стали видатні українські художники М. Бойчук, О. Мурашко, Г. Нарбут.

У 1917—1920 рр. помітних змін зазнав український театр. За часів гетьманату був заснований Український театр драми та опери (пізніше реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки ім. Шевченка), виник ряд інших творчих колективів, зокрема Українська державна, капела на чолі з О. Кошицем. У 1920 р. Лесь Курбас виносить на суд глядачів свою виставу «Гайдамаки».

Починаючи з 1917 р., українське духівництво намагалось створити Українську автокефальну православну церкву. Але Російська православна церква не хотіла втрачати контроль над єпархіями колишньої імперії. Більшовики, у свою чергу, вели боротьбу з релігією та церквою. Вони не дозволили проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі 1918 р. Тому боротьба за проголошення Української автокефальної православної церкви стала складовою частиною українського національно-визвольного руху.

Висновок.

Культурні процеси 1917—1920 рр. відбувалися за складних умов, на зламі історичних епох, втілюючи в собі, яскраві, неповторні й суперечливі прикмети часу, і багато в чому лягли в основу подальшого розвитку української культури. До позитивних зрушень того часу слід віднести захо¬ди щодо українізації освіти.

Дати: 1917—1920 рр., 1918 р., 1920 р. ■ Поняття, терміни, назви: ВАПЛІТЕ, українізація.

■ Особистість в історії: В. Вернадський, Г. Петровський, Лесь Курбас.

18.2. Спроби та наслідки реформування економіки України наприкінці 50-х — у першій половині 60-х рр. М. Хрущов.

У середині 1950-х рр. нове керівництво СРСР на чолі з М. Хрущовим здійснило спроби реформування системи управління народним господарством. Цих змін вимагав час. У світовій історії цей період відзначався новим етапом розвитку, обумовленим науково-технічною революцією (НТР). Завдяки досягненням НТР якісно змінилася структура світового господарства, у якому провідні місця посіли галузі, пов'язані з виробництвом електронно-обчислювальної техніки, автоматичних і телемеханічних пристроїв, а також атомна енергетика тощо. Саме ці галузі визначали економічну могутність держави. У середині 1950-х рр. СРСР увійшов в епоху науково-технічної революції (НТР). Особливістю НТР в СРСР було те, що вона переважно відбувалася в галузях воєнно-промислового комплексу. Радіотехніка, електроніка, ЕОМ, штучні матеріали із заданими властивостями усе ширше стали застосовуватися у промисловості. У структурі промисловості виділяється машинобудування.

Успішно розвивається літакобудування. На Харківському авіазаводі виробляли пасажирські літаки ТУ-104, потім ТУ-124, на Київському — турбогвинтовий літак АН-24. З'являються нові машинобудівні галузі, такі як легкове автомобілебудування (Запоріжжя), приладобудування (Харків) тощо. У цей період були зведені найбільші гідроелектростанції Дніпровського каскаду, уведені у дію нові ТЕС. Відбувалося інтенсивне спорудження шахт у Донбасі. Були освоєні нові вугільні райони — Львівсько-Волинський, Дніпровський. Розроблялися нові родовища газу — Шебелинське в Харківській області, Радченківське в Полтавській.

У 1955 р. у Криворіжжі став до ладу найбільший у Європі гірничозбага-чувальний комбінат. Були збудовані унікальні за розмірами доменні печі й мартени, використовувалася новітня технологія (завод «Криворіжсталь»).

З метою подолання відставання хімічної промисловості, яке позначалося на розвитку воєнно-промислового комплексу, були збудовані підприємства хімічної промисловості: Роздольський гірничо-хімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод.

Меншого розвитку набули харчова й легка промисловість. Виробництво товарів народного споживання було налагоджено на підприємствах важкої промисловості.

Успіхи у важкій промисловості, на жаль, не забезпечували стійкого зростання економічного розвитку. Спостерігалось суттєве відставання від провідних капіталістичних країн.

У1957 р. почалася реформа керівництва народним господарством. Було ліквідовано міністерства і створено Ради народного господарства — раднар-госпи, що повинні були виконувати управлінські функції в організованих економічних регіонах.

Керівництво економікою з центру за галузевим принципом було замінене місцевим керівництвом з області. Метою адміністративної реформи було скорочення бюрократичного апарату, наближення управління до виробництва, щоб активізувати ініціативу і зміцнити економічні зв'язки у регіонах. Одним зі способів реформування економіки стала відмова від п'ятирічного планування і прийняття семирічного плану (1959—1965 рр.).

Реформа принесла не тільки позитивні результати, але й негативні наслідки: послаблення єдиної технічної політики, порушення загальносоюзних зв'язків при фактично централізованому плануванні. За таких умов стримувалось масове впровадження нових технологічних розробок.

Особливе місце у процесі реформування відводилось аграрному сектору, відставання якого ставало загрозливим. У 1950-ті рр. відбувалися численні пленуми ЦК КПРС і КПУ, де обговорювалися проблеми сільського господарства. Були вжиті заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, матеріального заохочення колгоспників тощо, які сприяли досягненню позитивного, але короткочасного ефекту.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, Поволжі, на Уралі, Північному Кавказі. Значний внесок у реалізацію цієї надпрограми зробила Україна, забезпечивши велику кількість людей і техніки.

Ці заходи мали екстенсивний характер, бо передбачали розвиток сільського господарства за рахунок освоєння нових земель. Позитивний результат був короткочасний, і до початку 1960-х рр. земля, що постійно видувається вітрами, перестала давати великі врожаї.

Усередині 1950-х рр., а особливо після візиту до Америки (1959), М. Хрущов дійшов висновку, що розв'язати зернову проблему можна за допомогою широкої культивації кукурудзи, як правило, за рахунок скорочення посівів інших культур. Почалося розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, не придатних для вирощування цієї теплолюбивої культури. У результаті часто не було ані кукурудзи, ані вівса й жита. Незабаром було висунуто новий утопічний план — наздогнати й перегнати Америку за виробництвом молока, масла та м'яса, для чого необхідно було збільшити їхнє виробництво утричі.

Додаткова інформація

З почином виступило керівництво Рязанської області. Під ніж відправили майже всіх молочних корів, велику частину іншої худоби. М'ясо таємно скуповували в сусідніх областях. Зобов'язання були виконані. Але вже в 1960 р область не виконала навіть плану здачі м'яса державі.

Перший секретар обкому партії Ларіонов застрелився.

Ужиті заходи закріплювали екстенсивні методи господарювання, що перешкоджали прогресивному розвитку економіки. Згубний вплив справляла також практика приписок, липових звітів про «виконання й перевиконання плану», що набула широкого розповсюдження.

На початку 1960-х рр. сільське господарство опинилося на межі кризи. З 1962 р. стали зростати ціни на м'ясо й масло, почалися серйозні перебої з хлібом.

М. Хрущов зважився на нову реформу управління. Були створені комітети з нової техніки, відроджені міністерства. Важелі керівництва промисловістю та будівництвом на території СРСР зосередила у своїх руках Вища рада народного господарства.

Додаткова інформація

У 1962 р. доктор економічних наук, професор Харківського інженерно-економічного інституту А. Ліберман запропонував М. Хрущову поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями ринкової економіки. Суть статті А. Лібермана «План, прибуток і премія» була такою:

1. Побудова системи планування й оцінювання підприємств, упровадження нової техніки, поліпшення якості продукції з метою ефективності виробництва. Збереження централізованого керівництва.

2. Розширення прав підприємств у витраті фондів на потреби колективного й особистого заохочення.

3. Гнучке ціноутворення на нові вироби підприємств.

М. Хрущов не поділяв поглядів автора, але й не заборонив опублікувати статтю в газеті «Правда». Стаття А. Лібермана поклала початок економічній дискусії. Пропозиції А. Лібермана, що мали практичний характер, були підтримані вченими й господарниками.

Таким чином, реформи зводилися до адміністративних методів керівництва народним господарством за ігнорування економічних законів, що зумовило приреченість процесу реформування на невдачу.

Поряд із цим мали місце позитивні зрушення. За Хрущова відбулося піднесення життєвого рівня населення: скоротився до 7 годин робочий день, зросла заробітна плата, був скасований випуск обов'язкових облігацій державних позик. Почалося масове житлове будівництво. Родини стали одержувати окремі квартири. Продовжувалася газифікація міст. Колгоспники одержали паспорти і право вільного пересування країною. Було запроваджено грошове і натуральне авансування колгоспників.

Микита Сергійович Хрущов народився в 1894 р. у селі Калинівка Курської губернії в бідній селянській родині. У 1908 р. сім'я переїхала у Донбас, де М. Хрущов почав свій трудовий шлях. Партійна кар'єра почалася із середини 1920-х років. Завдяки Й. Сталіну М. Хрущов за нетривалий час подолав шлях від слухача Московської промислової академії до керівника партійних організацій України і Москви.

У 1938 р. М. Хрущов став першим секретарем ЦК КП(б) України. У роки Великої Вітчизняної війни був членом Військових рад Південно-Західного, Сталінградського, Південного, Воронезького, 1-го Українського фронтів. Війну закінчив у званні генерал-лейтенанта. У 1944—1947 р. був Головою Ради Міністрів України. З 1947 по 1949 р. був першим секретарем ЦК КП(б) України.

Й. Сталін відкликав М. Хрущова з цієї посади і призначив його першим секретарем Московського обласного комітету компартії. Після смерті Й. Сталіна в 1953 р. М. Хрущова було обрано першим секретарем ЦК, а 1958 р. він стає ще і Головою Ради Міністрів СРСР.

Заслуга М. Хрущова полягала в тім, що він зважився публічно викрити культ особи, розкрити правду про сталінські злочини, виступивши з доповіддю на XX з'їзді КПРС у 1956 році. На цьому з'їзді було взято курс на оновлення соціалізму. М. Хрущов намагався демократизувати суспільство, реформувати економіку, прагнув розв'язувати соціальні проблеми. Проте він застосовував ті ж прийоми, які намагався зруйнувати, був непослідовний у проведенні реформ, вірив у власну безпомилковість. Тому започатковані Хрущовим зміни мали поверховий характер і короткочасний ефект. Помилки Хрущова посилили позиції тих, хто виступав проти рішень XX з'їзду КПРС, призвели до усунення М. Хрущова від влади в жовтні 1954 р.

Висновок. Економічні реформи наприкінці 1950-х — у першій половині 1960-х рр. повинні були забезпечити вступ країни до епохи НТР. Реформи мали короткочасний ефект, оскільки базувалися на адміністративно-командних принципах соціалістичного господарювання: жорсткому плануванні, централізації, адмініструванні. Разом із цим у соціальній політиці мали місце позитивні результати.

Дати: 1954 р., 1957 р., 1959—1965 рр.

Білет 19 19.1. Політика більшовиків щодо релігії! церкви в Україні у 20—30-ті рр.

На початку 1920-х рр. Православна церква в Україні була єдиною легальною організацією, діяльність якої йшла всупереч ідеології більшовиків. Скориставшись голодом 1921 —1923 рр. як приводом для посилення репресій проти духівництва, держава розпочала боротьбу із церквою. Було розгорнуто широку кампанію вилучення коштовностей із храмів і культових споруд для закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духівництво в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину коштовних речей у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі предмети культу, які були не тільки безцінними творами мистецтва, але й вважалися святинями і використовувалися для богослужіння. Державні органи ігнорували настрої служителів церкви і мирян, що спричинило конфлікти між духівництвом і чиновниками, які здійснювали конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і віруючих.

Додаткова інформація

В. Ленін у березні 1921 р. надіслав членам Політбюро секретного листа, у якому писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із найбільш скаженою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер більшість селянських мас буде або за нас, або не в змозі підтримати жменьку чорносотенного духівництва...

Чим більшу кількість представників реакційного духівництва вдасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років про жоден опір вони не наважувались думати».

У січні 1928 р. набув чинності Адміністративний кодекс УСРР, що містив, серед інших, розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. На межі 1920—1930-х рр. за умов різкої зміни політичної атмосфери в країні ставлення до релігії та церкви стало зовсім нетерпимим. В Україні було зачинено тисячі церков, репресовані священики. Було розгорнуто переслідування Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), спрямоване на її знищення. У 1929 р. органи ДПУ звинуватили в антирадянській Діяльності УАПЦ. Керівництво УАПЦ було репресовано, а церкву змусили заявити про саморозпуск.

Другу п'ятирічку оголосили «п'ятирічкою знищення релігій. Виникли «Об'єднання войовничих безбожників». Вжиті заходи призвели до того, ЩО у середині 1930-х рр. в Україні діяло лише 9 % церков порівняно з 1913 р.

У 1934 р. Політбюро ЦК КПУ прийняло таємну постанову про знищення в Києві Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря з метою будівництва на його місці пам'ятника В. Леніну. Така ж доля спіткала київську церкву Святого Василя — пам'ятник архітектури XII ст. У Харкові упродовж 1920—1930-х рр. було знищено 14 церков і соборів, зокрема величну споруду в центрі міста — Святомиколаївський собор. На території Курязького Свято-Преображенського монастиря було розміщено дитячу виховну колонію.

Висновок.

Із встановленням і зміцненням радянської влади посилювався тиск держави на православну церкву. Згодом ставлення до релігії та церкви стало нестерпним, а віруючі перестали бути повноправними громадяна¬ми держави.

Дати: 1928 р., 1929 р.

■ Поняття, терміни, назви: «Правила про культи». Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), «п'ятирічка знищення релігії».