5. Пізня схоластика

Після Фоми Аквінського починається період пізньої схолас+

тики. Її час припадає на XIV–XV ст. У схоластиці цього часу під

впливом нових соціально+політичних і економічних умов

виникають опозиційні напрямки, які прямо чи побічно поле+

мізують з томізмом (так називають вчення Фоми Аквінського

і його послідовників). Характерною рисою цих напрямків була

відсутність претензій на створення універсальних систем.

Сталося так, що усередині схоластики, з її системи і методу

народжується критика самої ж схоластики. Значною фігурою

цього часу, часу початку критики схоластики, був Іоан Дунс

Скот (1270–1308). Його коротке життя було повністю присвячене

науці. У 23 роки він став професором у Оксфорді, а потім був

професором у Парижі. Мав славу одного з найбільш великих

філософів середньовіччя. Досконально вивчивши твори Аристо+

теля, Фоми Аквінського та інших великих мислителів, Дунс

Скот дістався думки про те, що повна гармонія між теологією

і арістотелівською філософією, яку намагався відновити Аквінат,

неможлива. Своєю твердою позицією у цьому питанні Скот

готував передумови до розведення філософії і теології: справа

філософії – теоретичне знання; справа теології – практичне

знання з моральним змістом.

Критицизм у схоластиці весь час зростав і ось уже не тільки

томізм піддається критиці, а й вчення самого Дунса Скота. Їх

обох об’єднали під назвою „старовинний шлях” (via antiqua) на

відміну від „нового шляху” (via moderna) у філософії. Усіх

прихильників нового шляху поєднувало номіналістичне вирішен+

ня проблеми універсалій.

У цей час найбільш розвинену форму номіналізму дав

Вільям Оккам (1290–1350). Народився він поблизу Лондона.

Вчився й викладав у Оксфорді. Був членом ордену францис+

канців. Його найбільш важливі філософські твори – „Розпоря+

док”, „Вибране”, „Зібрання всієї логіки”. Оккама звали

останнім представником схоластики. Як схоласт, він був

послідовником номіналізму, і слід сказати, що саме з цього боку

всій схоластиці був нанесений найпотужніший удар. Як відомо,

головне у схоластиці те, що загальне, за яким стоїть ідея, а ще

далі – Бог, є більш справжнім і реальним, ніж все поодиноке.

Для Оккама ж усе навпаки. Якщо схоласти+реалісти починають

з загального і прагнуть вивести з нього індивідуальне, то Оккам

розглядає поодиноке як таке, як даність, що тільки й є реальним.

А загальне – це те, що повинно бути ще роз’яснено, і що

є змістом досліджень Оккама. Він твердо заявив, що всю

теологію слід виключити з області пояснень з допомогою

розуму. Догмати релігії стоять не тільки обіч розуму, а й протии

розуму. Шляхом розуму можна встановити тільки вірогідність

існування Бога. Отже теологія як наука неможлива.

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філосо+

фію, віру і науку, розриває зв’язок, який століттями розвивався

й закріплювався схоластикою. Схоласти в епоху Оккама

висували багато вербальних псевдоузагальнень, що ставали

перешкодою у розвитку наукових знань. З метою зруйнування

такого гальма, Оккам свою знамениту „бритву” (методологічний

принцип). Частіш за все вона дається у таких формулюваннях:

„Без необхідності не слід утверджувати множину” або „Сутей не

слід множити без необхідності”. У конкретно+історичному зна+

ченні цей вислів ставав гаслом емпіризму, що був спрямований

проти спекулятивно+реалістичної схоластики.

У останнє століття середньовіччя почалась радикальна

переоцінка всієї культури взагалі і схоластичної філософії

зокрема. Так переоцінка вже була справою іншого покоління –

гуманістів доби Відродження.