6. Східна патристика

Щодо східної патристики, то слід відзначити роль у її станов+

ленні Нікейського Собору (325 р.). Цей перший Вселенський

Собор був скликаний для подолання розбіжностей у трактуванні

смислу Трійці і для вирішення ряду організаційних питань,

однак його значення значно ширше: він прийняв учення церкви

у вигляді Символа Віри. Віднині всі судження про Боже Слово

повинні були йти у його руслі, а відступники вважались

єретиками.

На Сході християнські письменники IV ст. були ще міцно

пов’язані з античною грецькою філософією і використовували її

для формулювання догматики, а також для боротьби з єресями.

До церковних мислителів, яких вважають східними батьками

християнської церкви відносять, перш за все, представників

Каппадокійської1 школи Григорія Богослова (Назіанзін) (330+

390), Василя Великого (331+379), Григорія Ниського (335+395).

Головна заслуга цих трьох каппадокійців полягала у з’ясу+

ванні богословського смислу термінів сутності та іпостасі для

потрактування Трійці. Тут ними були використані філософські

наробки неоплатоніків і Арістотеля. Плотін першим застосував

поняття трьох іпостасей для характеристики Божества

і взаємовідносин між Єдиним, Духом і Душею. Філософія

Арістотеля допомогла Василю Великому визначити відмінності

між сутністю і іпостассю як різницю між загальним і частко+

вим. Так він писав: “Імена бувають двох родів. Одні

позначають природу, як, напр., людина; інші ж мають

значення часткове, під яким розуміється не загальність

природи, а риси якоїнебудь речі за такою ознакою, яка не

має жодної спільності з однородним їй предметом, як, напр.,

Павло, Тимофій” [6]. Загальне не має свого окремого існування

і здійснюється тільки через конкретні речі. Ім’я, яке є найбільш

придатним до Бога, – це Суще (сутність), і означає воно тільки

буття Бога, що робить спільність буття Бога+Отця, Бога+Сина

і Святого Духа у єдиній сутності. Василь Великий дав одну

з найбільш відомих у християнській культурі класифікацій

семи смертних гріхів (марнославство, заздрість, гнів, сум,

скупість, обжерливість, марнотратство), які походять від

основи усякого зла – гордині.

Всесвіт, за Григорієм Ниським, ділиться на світ видимий і невиди+мий. Своїм тілом людина належить до видимого світу, а душею

до невидимого. Серед видимого світу людина займає найвище

місце, і в ній представлені всі інші ступені життя. Душа

людська – животворяще начало, вона є створеною, живою

і мислячою субстанцією. Григорій заперечує існування душі до

тіла, тим самим відкидаючи можливість переселення душ.

Душа й тіло творяться Богом одночасно. Людський зародок вже

містить у собі всю людину, душа вибудовує тіло людини,

розгортає її здібності, дає органи для їх реалізації. Шукати

дислокацію душі в тілі – марна справа, вона присутня скрізь.

Навіть після смерті душа не відділяється від елементів, що

складають тіло. За цим стоїть християнська думка про

воскресіння тіл, саме тих, у яких люди померли. Належність

людині розуму й слова наводить Григорія на висновок про

існування вищого Розуму, яке породжує Слово. Тільки Боже

Слово є не плинним і скороминучим, як наше, а вічним.

Існування зла Григорій пояснює так. Здатна вибирати між

добром і злом, людина обрала зло, вірніше сказати, людина

зробила невдалий вибір, обравши чуттєвість, яка з тих пір

і переважає в людині. Тіло, заражене брудом душі, стало смерт+

ним. Але Бог передбачив гріх і тому створив людину чоловіком і

жінкою, щоб продовжувався рід і люди знайшли б назад дорогу

до Бога.

Велику роль у становленні й розвитку середньовічної філо+

софії відіграли твори так званого Діонісія Ареопагіта, навколо

якого ще й досі не розвіяні певні міфологічні нашарування. Про

життя його поки що нічого певного сказати не можна, але йому

приписують збірку творів «Ареопагітики», куди входять «Про

небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні

імена», «Містичне богослов’я» та «Послання». Твори ці скоріш

за все були написані наприкінці IV або початку V століття

(оскільки містили у собі ідеї Прокла) і примикали у витоках до

східної патристики. Головне для Діонісія – поєднання хри+

стиянства і неоплатонізму, тобто спроба виразити християнське

віровчення у поняттях філософії неоплатонізму. Це стосується

трактування християнського догмату Трійці через неоплатонічне

вчення про Єдине, християнського розуміння божого творіння

і неоплатонічної ідеї еманації тощо. Вплив Діонісія Ареопагіта

на середньовічну думку головним чином позначився його

ідеями стосовно пізнання Бога і мови, якою ми користуємося

при цьому. Як і Прокл, Діонісій відрізняє два пізнавальних

підходи до Бога: заперечний (апофатичний) і стверджувальний

(катафатичний). Перший підхід визнає несумірність людських

понять стосовно Бога, неможливість вимірювати Бога тими

ж мірками, якими ми вимірюємо речі звичного нам світу.

Другий підхід (позитивний) підкреслює певну можливість

описати Бога+творця з допомогою слів, якими ми послуговуємось

при описуванні конечних божих творінь і які є цілком

сумісними з безконечною духовною сутністю Бога. Проблема

співвідношення цих двох методів стала практично наскрізною

впродовж всієї історії середньовічної філософії.

Велику роль у становленні й розвитку середньовічної філо+

софії відіграли твори так званого Діонісія Ареопагіта, навколо

якого ще й досі не розвіяні певні міфологічні нашарування. Про

життя його поки що нічого певного сказати не можна, але йому

приписують збірку творів «Ареопагітики», куди входять «Про

небесну ієрархію», «Про церковну ієрархію», «Про божественні

імена», «Містичне богослов’я» та «Послання». Твори ці скоріш

за все були написані наприкінці IV або початку V століття

(оскільки містили у собі ідеї Прокла) і примикали у витоках до

східної патристики. Головне для Діонісія – поєднання хри+

стиянства і неоплатонізму, тобто спроба виразити християнське

віровчення у поняттях філософії неоплатонізму. Це стосується

трактування християнського догмату Трійці через неоплатонічне

вчення про Єдине, християнського розуміння божого творіння

і неоплатонічної ідеї еманації тощо. Вплив Діонісія Ареопагіта

на середньовічну думку головним чином позначився його

ідеями стосовно пізнання Бога і мови, якою ми користуємося

при цьому. Як і Прокл, Діонісій відрізняє два пізнавальних

підходи до Бога: заперечний (апофатичний) і стверджувальний

(катафатичний). Перший підхід визнає несумірність людських

понять стосовно Бога, неможливість вимірювати Бога тими

ж мірками, якими ми вимірюємо речі звичного нам світу.

Другий підхід (позитивний) підкреслює певну можливість

описати Бога+творця з допомогою слів, якими ми послуговуємось

при описуванні конечних божих творінь і які є цілком

сумісними з безконечною духовною сутністю Бога. Проблема

співвідношення цих двох методів стала практично наскрізною

впродовж всієї історії середньовічної філософії.