4. Виникнення і розквіт схоластики

Так сталося, що після Августина Аврелія на Заході різко

і надовго скоротилися філософські дослідження, та й самі вони

набули зовсім іншого характеру. Однією з причин занепаду

філософії в добу раннього середньовіччя було захоплення

вандалами Риму і наступні вторгнення готських племен. Це

призводить до гальмування культурного процесу на цілі століття.

Деяке оновлення філософського руху в ранні середні віки

повязують із Каролінгським відродженням, яке почалося з імпе+

ратора Карла Великого (роки правління 768+814) наприкінці

VIII століття на території Франції і Німеччини. Тут своєрідним

центром духовності стала «Академія». Це був скоріше гурток,

членом якого був і сам Карл Великий, а керував виходець

з Англії Алкуін (730+806). Карл вважав, що в державі порядок

залежить від дисципліни кожного, а людей дисциплінує

християнська релігія, тому освіта у християнському дусі стає

необхідністю. Каролінги прагнули відкрити школи у кожному

єпископстві і в кожному монастирі, куди приймали дітей різних

станів. Ці школи згодом стануть центрами інтелектуального жит+

тя Европи аж до відкриття у XII+XIII ст. університетів. Алкуін

високо цінував античну культуру і уславився більше своєю

цивілізаторською діяльністю ніж філософськими досягненнями.

Видатним філософом доби Каролінгів був Іоан Скот

Еріугена (810+877), ірландець за походженням, на якого впли+

нули твори Діонісія Ареопагіта, Григорія Богослова і Григорія

Ниського. У своєму творі « Про розділення природи» Еріугена

проводить думку, що з набуттям Євангелія люди отримали

істину такою, якою її відкрив Бог. Отже віднині віра повинна

передувати розуму, але й розум не відкидається: будучи

просвітленим вірою, він надає людині необхідні для життя

уроки. Поняттям «природа» Еріугена позначає все, що існує.

А розрізнюється воно за чотирма формами: 1) природа не

створена й творяща – Бог як причина (а сам Бог нічим не

спричинений) всього, 2) природа створена й творяща –

божественні ідеї, посередники між Богом і світом, 3) природа

створена й нетворяща – світ як виявлення божественних ідей і

самого Бога, 4) природа нестворена й нетворяща – Бог як

остання мета всього. До четвертої форми природи необхідним

є суттєве зауваження: Бог тут не мислиться як окремий

різновид буття, він пізнається через свої виявлення і лише для

того, аби хоч якось можна було Бога мислити, ми вдаємося до

уявлення його немов окремої форми або частини природи.

Людина у вченні Еріугени займає особливе місце, вона не просто

виявлення Бога, а й його образ. Визначаючи людину як «деяке

інтелектуальне поняття, одвічно створене у Божествен

ному розумі» [10], Еріугена підкреслює, що у людині так само,

як і в Богові (адже вона образ Бога), є поняття всіх речей. Але

так було не завжди, а тільки до гріхопадіння. Після нього

в людині відбувся розподіл природи, розпалась тотожність

буття і мислення, перемогла чуттєвість. Смисл людського

життя і зміст усього світового процесу полягає у поверненні

людської природи у стан її початкової єдності.

Після розпаду у середині IX ст. імперії Каролінгів у Західній

Європі не стало потуги, яка могла б зупинити часті та спустош+

ливі навали норманів, піратські набіги арабів і наступ кочовників

угорців. Це знову позначилось на культурному занепаді і занепаді

філософії зокрема. Однак уже з XI ст. складається новий образ

філософії, який прийнято називати схоластикою.

Філософія в період формування схоластики викладалась

лише в монастирських школах, де її вивчали майбутні священ+

ники (слово “схоластика” походить від грецького слова “школа”).

Саме в ці часи філософія зовсім втратила свободу, підпала під

залежність церкви, стала “служницею теології” і довгі роки

знаходилась у полоні християнських ідей. Тому дослідження

схоластів можна лише умовно називати філософськими. Те, що

було предметом дослідження теологів, а саме суть Божа, те

ж було і предметом філософського вивчення. Ця риса була

загальною для всієї середньовічної філософії, включно з патрис+

тикою і схоластикою, проте не можна не бачити й відмінності

першої від другої. Перед патристикою стояло завдання створити

систематичну догматику з того, що містилось у Священному

Писанні. Схоласти, вже маючи готову догматичну конструкцію,

вирішували задачу по її упорядкуванню і адаптації до неосвіче+

них людей.

Отже, початок схоластики припадає на XI ст. і продовжується

її розвиток аж до XV ст. Метод, яким керувалась схоластика, вже

відомий. Йдеться не про знаходження істини, що вже дана

у Біблії, а про викладення й доведення готової істини засобами

розуму, тобто філософією. І якраз із цього випливають три мети:

• з допомогою розуму легше проникнути у істини віри

і тим самим наблизити їх зміст до мислячого духу людини;

• надати релігійній істині систематичну форму;

• використовуючи філософські аргументи, виключити

критику істин релігії.

Все це й складає схоластичний метод у широкому значенні.

У вузькому значенні схоластика – це формальні міркування

навколо понять, категорій без розгляду їх реального змісту.

Які ж теми були найбільш популярними у століття

панування схоластики? Це переважно такі:

• трактування людини як образа й подоби Бога;

• проблема співвідношення душі й тіла;

• співвідношення “суті” і “існування” (раніше їх розділив

Боецій [480+524]). Вважається, що суть і існування співпадають

лише у Богові, а в окремих речах вони не тотожні. Щоб та чи

інша суть отримала існування, вона повинна бути причетною до

буття, інакше кажучи, повинна бути створеною Божою волею);

• проблема універсалій.

Для християнської філософії суперечка про універсалії

набула принципового характеру через необхідність з'ясувати

природу Трійці: треба було довести, що субстанційно єдиний

Бог існує у трьох іпостасях. Адже якщо Бог це тільки ім’я, а не

реальна єдність, то й божественна сутність Христа втрачається.

Те ж стосується і третьої іпостасі – Святого Духа.

Період розквіту схоластики також багатий на імена. Це

Ансельм Кентерберійський (1033–1109), Іоанн Росцелін (1050–

1110), П’єр Абеляр (1079–1142), Сігер Брабантський (1240–

1281) і особливо Фома Аквінський (1225–1274). Зупинимось на

останньому.

Фома Аквінський є центральною фігурою схоластичної

філософії. Народився він близько 1225 року у графській сім’ї

у Неаполітанському королівстві недалеко від містечка Аквіно,

від якого й отримав свою назву „Аквінський”.

У центрі уваги Фоми – співвідношення віри й знання,

релігії й науки, теології й філософії. Згідно з його думкою,

відмінності науки (і її частки – філософії) та релігії не

абсолютні, а відносні. Пізнання у науці і філософії може бути

істинним, але воно не може все охопити. Над царством

філософського пізнання знаходиться царство, яким займається

теологія. У це царство не можна проникнути силою мислення.

Істини, що стосуються цього царства, не протирозумні, не

ірраціональні, вони – надрозумні. Доведення цих істин

непосильне для людського розуму, вони є непізнавальними для

нього, але цілком ясні для досконалого розуму безмежної

божественної особи.

Між наукою і вірою немає суперечностей, християнська

істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму.

Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позиції

людського розуму суперечать вищому божественному розуму,

проти якого у людей немає засобів. Філософія повинна

прислужувати теології тим, що релігійні істини презентує

й тлумачить у категоріях розуму, і тим, що спростовує аргумен+

ти проти віри як помилкові.

Значне місце у філософії Фоми Аквінського займала

проблема буття. Тут він дещо запозичив у Аристотеля. Світ

уявляв як ієрархічну систему з ряду ступенів: від неживої

природи до Бога. Усе суще складається з суті й існування.

Аквінат (так ще часто називають Фому Аквінського) вважав,

що буття Бога може бути доведено розумом і висунув п’ять

доказів на таких підставах:

1. Усе, що рухається, є рухомим чимось, тому повинен

бути першодвигун, яким і є Бог.

2. У світі є ряд діючих причин, першою ж діючою причиною

є Бог.

3. Необхідність і випадковість пов’язані; випадкове зале+

жить від необхідного, а те в свою чергу від свого необхідного;

перша ж необхідність – Бог.

4. Ми помічаємо ступені якості, що йдуть одна за одною;

вища якість – Бог.

5. Усе має свою мету, має сенс і корисність; значить є вища

розумна істота, яка все направляє до цілі, і це є Бог; Останній

аргумент називають телеологічним.

Маючи всеохоплюючий розум, Фома не міг не зачепити

також проблем людини і суспільства. Людина – одно з творінь

Бога, вона має душу, яка є формою тіла і панує над ним,

складаючи з тілом один живий організм. Однак після смерті

тіла душе не гине, хоча і втрачає ознаки людської особи. Та

оскільки знаходження поза тілом порушує природне призначен+

ня душі бути формою тіла, то звідси припускається майбутнє

воскресіння тіл. Крім того людина ще має й свободу волі,

завдячуючи якій вона є відповідальною за свої вчинки, адже

має здатність вибирати між добром і злом. Визнання в людині

свободи волі робить можливою мораль. Якби свободи волі не

було, а була б тільки необхідна зумовленість усього, то робити

Грунтуючись на тому, що люди мають певні нахили,

визначені їх природою, можна вивести низку моральних

приписів у вигляді «природного закону». Коли людський розум

проголошує сам собі такий «природний закон», то він бере участь

у вічному божественному законі, який виражає бачення Богом

плану людської історії у своєму творінні, а саме людині як образу

і подоби себе. Державне законодавство повинно узгоджуватись із

природним моральним законом, але не настільки, щоб правовий

порядок повністю співпадав би з моральним порядком. Отже не

можна вимагати, аби всі наші моральні переконання отримували

підтримку збоку встановлених державних законів.