2. Апологетика

Апологетами називали перших християнських мислителів,

що діяли в добу поширення нової релігії, коли вона зазнавала

утисків і переслідувань з боку язичницького оточення і держа+

ви. Дехто вважає, що апологети не були власне філософами,

вони скоріш ритори. Захищаючи християнство від освічених

язичників, апологети висунули питання про Христа для

доведення того, що все добре, розумне у язичництві було

виявленням Христа+Логоса, немов з самого початку розлитого

у людському світі.

Серед християнських письменників апологети з’явились

з початку II ст. До них належали Арістід, Юстін, Татіан,

Афінагор, Тертулліан та інші.

Перша апологія, що дійшла до нас і датована 125 роком,

була апологія Марціана Арістіда з Афін, яку він написав

римському імператору Адріану (76–138), а за деякими іншими

повідомленнями наступнику Адріана на троні Антоніну Пію

(86–161). У тексті апології Арістід підкреслює, що світ і все

в ньому приведено до руху сторонньою силою, яка і є Бог. Бог є

нерухомим, неосягненним, невимовним, досконалим і охоплює

своєю могутністю створений ним Всесвіт. Далі Арістід стверджує,

що не можна вважати за справжнього Бога будь+яке божество,

яке шанують елліни, бо всі їх боги мають людські вади, вони

такі ж недосконалі, а це не відповідає вимогам до Бога. Через

неправильні уявлення людей про Бога у їхньому власному

способі життя і поведінці мають місце чвари, смертоносні війни

та тяжкі полони. Тому ніщо не є божеством окрім лише одного

Бога, котрого й повинні шанувати люди всіх «родів» людей,

якими є християни, іудеї, греки і варвари. Арістід переконаний,

що тільки християни мають справжнє уявлення про Бога.

Юстін (Іустін) Мученик жив приблизно в 110–167 рр.

Народився у Самарії1 від батьків+еллінів, отримав філософсько+

риторичну освіту. У його релігійних пошуках вирішальну роль

відіграла зустріч з християнським старцем поблизу міста Ефес.

Ставши християнином близько 132 р., він, не скидаючи

філософського плаща, став мандрівним християнським філо+

софом. Загинув Юстін смертю мученика у Римі. Від нього

збереглися “Перша апологія” (150 р.) зі зверненням до

імператора Адріана, “Друга апологія” та “Діалог з Тріфоном–

іудеєм”. Як пише Юстін у останній роботі, філософія є тим, що

веде нас до Бога і єднає з Ним. Ідучи від платонізму, він

у філософії шукав природну релігію. Усамітнившись для

роздумів, Юстін зустрів одного старого, який почав розпитувати

його про Бога і душу. Платонічний характер відповідей не

задовольнив старого і той сказав: якщо душа безсмертна, то це так не тому, що вона є життя, як вчив Платон, а тому, що вона

живе через те, що так хоче Бог, і живе стільки, скільки Він

бажає. На питання Юстіна, де він може прочитати про це,

відповіддю було те, що нічого такого не говорить жоден

філософ, а є воно у старому та новомі Завіті. “У серці моєму

раптом запалав вогонь, – пише Юстін, – і мене охопила любов

до пророків і тих мужів, що є друзями Христовими;

і розмірковуючи сам над їхніми словами, я переконався, що

тільки ця філософія є єдиною, твердою та корисною. Ось так

я став філософом” [2].

Юстін вважав, що Христос є втіленням Слова Божого і це

Слово як Откровення існувало ще до Христа, тому всі, хто жив

згідно Слова, нехай то будуть і язичники, жили згідно

з Христом. Отже, “все, що будь коли сказано істинного –

наше” – робить висновок Юстін.

Татіан Ассірієць (120– бл. 175) у молоді роки багато

подорожував для отримання освіти, набув звання філософа

й письменника. Прибувши до Риму, прийняв християнство

і незадовго до смерті Юстіна став його учнем. Час смерті Татіана

точно не встановлено. Його основний твір “Промова проти

еллінів” написана між 166+171 рр. У ньому він протиставляє

античній філософії вчення християн, вважаючи його від імені

усіх одновірців “нашою філософією.” Своїх опонентів він не

вважає взагалі за філософів, бо вони суперечать самі собі

і базікають, що кому спаде на думку. Тому багато у таких

“мудреців” розбрату, вони один одного ненавидять, сперечаються

між собою.

Татіан відстоював думку, що взагалі не греки винайшли

філософію. Беручи у засновники всієї варварської мудрості

Гомера, а християнської – Мойсея, він констатує, що “наше”

вчення стародавніше не тільки за освіченість еллінів, а й за

винаходження самого письма. Багато хто з грецьких мудреців

через свою допитливість, познайомившись з писанням Мойсея

і схожих на нього філософів, прагнули переробити їх учення,

по+перше для того, аби інші вважали, неначе вони говорять

щось своє, – по друге, для того, аби те, чого вони не розуміли,

приховати вигаданою словесною оболонкою, надаючи істині

вигляд байки.

Бога, у якого вірить Татіан, не можна бачити людськими

очима і не можна виразити ніяким мистецтвом. Бог не має

початку у часі, тому що він сам є початком всього. “Бог є Дух”,

що не живе у матерії, проте він є Творець “духів речей і форм

матеріальних”, він невидимий і невідчутний, адже він сам

винуватець речей відчутних і речей невидимих. Люди пізнають

Бога через його творіння і звершення його.

Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (160–220) з Карфагену

був спочатку адвокатом. Ставши християнином, розвинув

бурхливу літературну діяльність. Шанується католицькою

церквою як такий, що запровадив багато латинізованих понять

(persona, substantia, una substantia, unitas in trinitate та ін.).

Тертулліан також критикував язичницьку філософію,

висуваючи концепцію чистої віри, без будь+яких претензій на

інтелектуалізм. Відомий як автор парадоксів, у яких віра

ставиться вище розуму, а протирозумність якогось факту

повинна тільки посилювати віру. Напр.: „Син Божий розіп’я

тий – це не соромно, адже достойно сорому; і помер Син

Божий – це абсолютно достовірно, адже безглуздо; і, будучи

похованим, воскрес – це безсумнівно, адже неможливо... Тим

більше слід вірити там, де саме тому й не віриться, що дивно!

Адже які ж повинні бути діяння Божі, як не поза всяку дивину?

Ми й самі дивуємось – але тому, що віримо” [3].

У цілому слід сказати, що апологети ставились до філософії

майже вороже, вони скоріше схилялись до протиставлення

панівної філософії (язичницької) і Божої мудрості, що викла+

дена у Біблії, а також до протиставлення християнського образу

життя і спроб жити доброчинним життям поза християнством,

на власний розсуд. У той же час вони не відкидали, що деякі

язичники, ті, що найближче підійшли до християнства, отри+

мали просвітлення саме завдяки філософії.