3. Латинська патристика

Другий етап у розвитку філософії середньовіччя, що відпо+

відає часу II–VI ст., називають періодом патристики1. Діяль+

ність представників патристики, принаймні більшої їх частини,

припала на період, коли християнська церква стала легітимною

і навіть почала отримувати державну підтримку, отже функція

апологетики, з її критичним ставленням до філософії, вже

відмерла сама собою. Історична місія патристики полягала зовсім

в іншому. Вона пов’язала християнську ідеологію з філософією і

сформувала той метод філософування, який був характерним для

всіх наступних століть, упродовж яких існувала середньовічна

філософія, а саме екзегетичний метод.

Екзегетика як метод могла сформуватись не раніше ніж

біблейські тексти набудуть канонічного виду, а це якраз

і відбулося за часів батьків церкви. Зміст канонізованого

варіанта Біблії давав багато приводів для філософування, однак

у біблейських текстах багато чого було подано бездоказово,

образно. Філософія ж – це мислення не в образах, а в поняттях,

до того ж мислення систематичне й доказове. Тому, щоб на

підставі Біблії створити якусь філософію, треба було священне

писання перекласти з мови образів на мову понять з наступною

організацією тих понять у певну систему. Проте переклад

з однієї мови на іншу вимагав обізнаність у обох, та найперше

саму наявність цих мов. Згадаємо, на той час існувала лише

одна концептуальна філософська мова. Це була грецька антична

філософія і зокрема її остання значуща школа – неоплатонізм.

Такий переклад з використанням перш за все неоплатонізму

і був здійснений патристикою.

Розрізнюють західну (латинську) й східну (грецьку)

патристику. До першої належать св. Ієронім, св. Амвросій,

св. Григорій Великий, Аврелій Августин.

Серед представників латинської патристики найбільш

авторитетною фігурою у філософському відношенні є Августин

Аврелій (Блаженний). Народився він у 354 році в м. Тагаста (на

території сучасного Алжиру), за 240 км. від Карфагену,

залишки якого ідосі збереглися біля столиці сучасного Тунісу.

Його мати, Моніка, сповідувала християнство, а батько,

Патрицій, був небагатим римським службовцем і залишався

язичником. Августин здобув у себе на батьківщині непогану

освіту, переважно літературну, і після знайомства з творами

Цицерона відчув у собі прагнення до філософії. Знайомство

з Біблією спочатку не перетворило його на прибічника хрис+

тиянства, він пройшов ще період захоплення дуалістичним

ученням маніхеїв (прибічників модернізатора східних релігій

Ману), які вважали, що є два основних начала, з котрих одне

відповідає за добро й людську душу, а друге – за зло й матерію,

включно з тілом. Довіра до маніхейства похитнулась у Августина

після від’їзду до Риму та спілкуванням у Мілані з св.

Амвросієм, від якого він врешті+решт і прийняв у 387 р.

хрещення. Повернувшись до Африки, Августин став священиком,

а з 396 р. і до смерті у 430 р. перебував єпископом міста Гіппон.

Літературна спадщина Августина величезна. Найбільш

знаменитим став твір „De civitate Dei“ („Про град Божий”),

якого філософ писав протягом 13 років. Серед інших можна

назвати „Сповідь”, „Про Трійцю”. У своїх творах Августин

систематизував християнський світогляд, прагнучи надати

йому вигляд цілісного і єдино істинного вчення.

Світогляд Августина цілком теоцентричний. Бог, як

вихідний і кінцевий пункт людських суджень і дій, на першому

плані усіх частин його філософії. Августин коментує й ретельно

обґрунтовує креаціонізм, тобто творення Богом світу в усій

множині його явищ. Бога він розуміє як особу, що створила світ

і людину з власної добровільної схильності до творчого акту.

Богу Августин приписує абсолютну могутність і постійність

творчого процесу. Створюючи безліч речей, Бог керувався

ідеями цих речей, що містились у його розумі.

вана для керування тілом”. Суть душі виявляється не стільки

у розумовій діяльності, скільки у вольовій.

У теорії пізнання Августин дотримувався позиції переваги

віри над розумом. Віру у божественний авторитет проголошував

основою і головним джерелом людських знань. Згідно з його

формулою ”Віруй, аби розуміти”, віра повинна випереджати

розуміння. Предмет філософського пізнання – Бог і людська

душа. Засоби їх пізнання – не шлях почуттів, а розумове

самопізнання. Заглибившись у надра душі, людина знайде там

такий зміст, який цілковито не залежить від зовнішнього світу,

а між іншим властивий усім людям. Людям тільки здається, що

вони беруть знання зовні, в дійсності вони знаходять їх

у глибинах власного духу. Тут Августин зберігає платонівську

ідею повної незалежності головного змісту людських знань від

досвіду, а пізнання та самопізнання теж трактується як

пригадування душі.

Августин розділяв науку і мудрість. Знання, що стає

наукою, є результатом розумового пізнання зовнішнього світу,

воно дозволяє нам користуватись речами. Мудрість же – це

пізнання вічних божественних справ і духовних об’єктів. Саме

по собі знання не є злом, воно навіть необхідне у якихось

межах, оскільки людина примушена жити в тілесному світі.

Однак людина не може забувати неземної мети свого існування

і тому вона не повинна перетворювати знання у самоціль,

уявляючи собі, що немов вона сама, без допомоги Бога, може

пізнати світ. Науку слід підкорити мудрості.

Августин був першим ґрунтовним філософом історії, створив+

ши глобальну теорію історичного процесу. Моделлю для його

теорії служила біблейська історіографія. Земна історія людей

обмежена двома катастрофічними подіями: 1) гріхопадіння

Адама і Єви; 2) Страшний суд. Все, що повинно пройти за цей

час, слугує реалізації божественного плану – покаранню людей

за первородний гріх, випробуванню людей на здатність чинити

опір злу, покликанню кращої частини людства до побудови

священного суспільства праведників, відокремленню правед+

ників від грішників і в кінцевій нагороді кожного за його

заслугами.

В цілому слід відзначити, що Августин заклав основи

християнської філософії. Він цілком відхилив підхід античної

філософії до дійсності, який спирався на раціоналізм і об’єкти+

візм. Волі Августин приписав зверхність над розумом. У центрі

його світогляду став Бог як персона, суть якої – воля.