Основи bios

Користувачі часто не бачать різниці між програмною і апаратною частинами

комп'ютера. Це можна пояснити високою мірою інтеграції компонентів системи.

Точне представлення відмінності між компонентами комп'ютера дає ключ до розуміння

ролі BIOS.

Термін BIOS використовується для опису базової системи введення виведення. По суті

BIOS є "проміжним шаром" між програмною і апаратною частинами

системи. Більшість користувачів мають на увазі під BIOS драйвери пристроїв. Окрім

системною, існує ще BIOS адаптерів, які завантажуються при запуску системи.

Коли був представлений перший ПК, програмне забезпечення BIOS містило драйвери

для усіх пристроїв системи, які записувалися в мікросхеми ПЗП(Постійний запам’ятовучий пристрій), розташовані на системній платі. При цьому драйвери заздалегідь завантажувалися в пам'ять і були доступні протягом всього часу роботи комп'ютера.

У мікросхемі ПЗП також були записані програма POST (Power On Self Test — тестування при включенні) і програма само завантаження. Остання ініціює завантаження операційної системи, перевіряючи завантажувальний сектор на дискеті або на жорсткому диску. Після за

вантаження операційна система звертається до процедур низького рівня (драйверів присторіїв) BIOS, необхідним для взаємодії з різними системними пристроями.

На початку комп'ютерної ери в BIOS зберігалися абсолютно усі драйвери пристроїв, в тому числі драйвер клавіатури, відеоадаптера MDA/CGA, послідовного і паралельного портів, контролера гнучких дисків, контролера жорстких дисків, джойстика і так далі

Після завантаження операційної системи не вимагається завантажувати драйвери для роботи з пристроями, оскільки драйвери вже заздалегідь завантажені в ПЗП. Подібна ідея була

непогана, проте тільки до тих пір, поки в системі не встановлювався новий пристрій

драйвер якого в ПЗП не завантажений. В цьому випадку є два виходи. Якщо ви встановили але нову плату адаптера, вона може бути оснащена мікросхемою ПЗП, що містить драйвер. ПЗП системної плати запрограмовано так, щоб виявляти ПЗП адаптерів і

при виявленні нових драйверів зв'язувати відповідні нові функції з існуючим

BIOS. В результаті можна сказати, що ПЗП системної плати " акумулює" дані , що зберігаються в ПЗП окремих адаптерів, внаслідок чого виходить " колективна"

функціональність.

Подібний метод додавання драйверів використовувався для цілого ряду пристроїв, напри

заходів відеоадаптерів, які мають бути повністю функціональні з моменту включення

комп'ютера. Код BIOS, що зберігається в ПЗП системної плати, містить драйвери тільки для

монохромного відеоадаптера MDA компанії IBM, а також кольорового відеоадаптера CGA.

При установці відеоадаптера іншого типу драйвери, що зберігаються в ПЗП системної плати

виявлялися даремними. Звичайно, це не викликало проблем, якщо новий відеоадаптер

був оснащений власною мікросхемою ПЗП, вміст якої додавався в BIOS не

повільно після включення комп'ютера.

Якщо ж використовувалося облаштування іншого типу, існував інший спосіб додавання

драйвера в " колекцію" драйверів BIOS. Річ у тому, що на ранніх етапах завантаження файл завантаження операційної системи (IO.SYS) звертався до файлу конфігурації (CONFIG.SYS)

що містить зведення про драйвери пристроїв. Файл CONFIG.SYS разом з усіма вказаний

ными в нім драйверами повинен знаходитися на завантажувальному диску. Після того, як файл