2. Регіональні комплекси традиційного вбрання Дніпропетровщини

Зацікавившись регіональними особливостями традиційного вбрання Дніпропетровщини, звернулись до літератури. Ми знаємо, що історико-етнографічне районування певною мірою є умовним. Крім того, етнографічні райони не залишаються незмінними, як і критерії, що їх визначають. Так Пономарьов А.П. [25] зображує карту українських земель у XVIII – XIXст.(Додаток № 2). Звертаючись до літератури дізналася, що сучасна Дніпропетровська область належала до трьох етнографічних районів: Наддніпрянщини (південно-західної частини), східної частини Слобожанщини або Полтавської області та південно-західної частини півдня. Тому одяг Дніпропетровщини вбирав характерні риси кожної етнографічної зони. Слід відмітити також, що Дніпропетровщину населяло 153 нації і народності, які зберігали свої традиції в одязі. Щоб дослідити одяг цього краю, потрібно звернутись до досліджень науковців, літературних джерел, експонатів музеїв та фотографій минувшини. Насамперед вивчила праці БабенкоВ.А., Наулко В.І., Матейко К.І., Ніколаєвої Т.О. та інших; ознайомилась з характерними особливостями чоловічого та жіночого одягу цих етнографічних районів.

Так В.І.Наулко [20 ] вказує, що Наддніпрянщина охоплює територію в середній течії Дніпра (сучасні Київська, Черкаська, Дніпропетровська, східна частина Кіровоградської області, західна – Полтавської та Чернігівської ). Ця зона історично пов’язана з територіальним центром формування української народності й нації, української мови. При збереженні спільних рис у межах Наддніпрянщини, зазначає автор, Правобережжя і Лівобережжя мають відмінності у одязі, побуті, житлі та ін.

Ніколаєва Т.О. ,описуючи костюм населення південної частини України, зазначає, що у цьому регіоні можна виділити декілька зон, основні з яких: Донеччина - Донбас із суміжними територіями Запоріжжя та Приазов’я , типовий український Степ – місцевості обабіч середньої та нижньої течії Дніпра (нинішні Дніпропетровщина й частково Кіровоградщина) та така своєрідна зона, як Крим.

Матейко К.І., говорячи про Південь України, вказує, що насамперед це Крим, Катеринославщина, Херсонщина.

Наулко В.І. та Ніколаєва Т.О. стверджують, що костюм населення степової частини України – наслідок взаємодії культур українського, російського, білоруського, молдавського та інших народів, що заселяли край. Крім того, на ньому відчутніше позначився вплив міста.

Матейко К.І. теж схиляється до думки, що на Півдні України зустрічаються заробітчани різних національностей: українці, росіяни, білоруси, греки, болгари, молдавани та представники інших народностей.

Автор,описуючи одяг Катеринославського краю, говорить, що одяг дорослих знаходиться під впливом різноманітних побутових і економічних умов життя населення, і описує одяг українців, росіян, греків, болгарів, німців. Він підкреслює, що особливо сильний вплив на розвиток одягу Півдня України мав робітничий клас. Так деякі види одягу робітників, особливо на перших етапах формування робітничого класу, творилися на основі традиційного народного костюма.

Виходячи з того, що історико-етнографічне районування умовне, до того ж кожен автор, дослідник виділяє своє районування, вивчаючи український костюм Дніпропетровщини, будемо досліджувати одяг Наддніпрянщини, Півдня та Слобожанщини. Так Матейко К.І. здійснює таке етнографічне районування України: Полісся, Середнє Подніпров’я, Південь, Поділля, Карпати і Прикарпаття. А Ніколаєва Т.О. виділяє ще такий регіон, як Слобожанщина й Полтавщина, який теж нас цікавитиме, адже в багатьох джерелах вказується, що Дніпропетровщина була схожа до Полтавщини. Шевченко Є. за типами одягу виділяє такі ж регіони, як і Ніколаєва Т.О. Пономарьов А.П. взагалі говорить про те, що в Україні історично склалося п’ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна),Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донина, Слобожанщина і Сіверщина.

Чоловічий одяг

Наддніпрянщина

Які ж основні елементи чоловічого вбрання Наддніпрянщини? Наулко В.І. [20] зазначає, що основними елементами чоловічого вбрання були штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс. Оскільки тип крою сорочок був різний, то автор стверджує, що сорочка мала тунікоподібний крій (тобто із згорнутого навпіл полотна) або прямокутні вставки на плечах (полики), пришиті по спітканню. Однак були ще сорочки з вузьким поликом, що іноді нашивався на трикутну вставку на плечах (стрілкова сорочка). Шевченко Є. стверджує, що саме сорочка тунікоподібного крою , з прямими рукавами і прямим розрізом посередині грудей була архаїчного типу.

Стосовно прямого розрізу – пазушки, є згадки і у дослідженнях Наулка В.І. Святкові, меншою мірою буденні, сорочки по поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів оздоблювалися вишивкою, а Шевченко Є. зазначає, що оздоблення полотна сорочки було лише навколо шиї простою обшивкою. Наумко В.І. стверджує, що заправлялися сорочки у полотняні штани, які ще до кінця XIX ст. були досить широкими. Що стосується чоловічих штанів, то з плином часу вони також зазнали значних змін: шаровари як одяг, зручний для верхової їзди, побутували у районах із відгінним скотарством, а поступово їх замінили більш вузькі штани, холоші яких з’єднувалися між собою клинами. Шевченко Є. стосовно штанів вказує, що на Нижній Наддніпрянщині значного поширення набули широкі штани-шаровари з глибоким квадратним дном та широкими штанинами.

Досліджуючи чоловічий одяг дізналися, що обов’язковою складовою чоловічого вбрання центральних областей України була безрукавка, на зміну якій у кінці XIX – на початку XXст. прийшов жилет.

Рис.1.13 Чоловіча свита. Середня Наддніпрянщина

Характерним верхнім одягом чоловіків була свита, яка теж мала свої особливості ( Рис.1.13 ). О.Воропай [7] досить добре дослідив свити як дуже стародавній одяг. Він поділяє їх на три основні види, а саме: з вусами, з рясами та зі зборами, детально описує їхнє поширення. Так автор стверджує, що найдовші та найширші свити носять на Харківщині та на Дніпропетровщині. А Наумко В.І., описуючи одяг Наддніпрянщини, говорить, що зустрічалися свити, які на спині призбирались до талії, у XIX ст. – іноді тільки по боках ( свита з прохідкою ), були свити з так званими вусами – вставними ззаду до талії клинцями. Але це було вбрання лише біднішого населення. Заможніше населення, зазначає Наумко В.І., носило влітку жупан із фабричної тканини, що за кроєм був схожий на свиту, а взимку – кожух з овчини до талії або тулубчастий. О.Воропай описує типи кожухів, при цьому звертає увагу, що прості кожухи носять селяни, а тулубчастий заможніші селяни та переважна більшість міщан. Зокрема він виділяє таку особливість, що простий селянський кожух далеко складніший і кращий за тулубчастий, і зовсім не зрозуміло, чому він зветься простим. Хочу відмітити, що шився верхній одяг з доморобного сукна чорного, коричневого, а в давніші часи білого кольору, овчини ж до кінця XIX ст. були білого кольору, пізніше – жовтого. О.Воропай [7] теж зазначає, що вся середня і південна смуга України знають тільки чорну та темнобрунатну барви селянських свит, тобто природній колір овечої вовни, чорних овець. Нова свита зі свіжотканого сукна якийсь час буває чорна. А потім під впливом сонця, вітру і дощу рудіє і стає темнобрунатною. Про свиту як верхній чоловічий одяг є і у дослідженнях Шевченка Є. Він вказує, що існувало багато різновидів свит на Україні, а на Подніпров’ї називалась – сіряк. Також звернули увагу на те, що свити й кожухи оздоблювались вишивкою та аплікацією.

У негоду на свиту чи кожух одягали плащоподібний одяг із грубого домотканого сукна – кирею, що мала відлогу ( бородицю, кобку ). Також Наумко В.І. говорить про те, що в деяких місцевостях кирея навіть заміняла свиту, а тому й називалася свитою.

Верхній одяг чоловіки підперізували тканим або плетеним шерстяним, шовковим, бавовняним поясом.

Розкриваючи питання одягу, слід звернути увагу не лише на одяг, а й на зачіски та взуття. Дізналися, що чоловіки Наддніпрянщини волосся підрізували під макітру. Ця стрижка витіснила в XIX ст. інші види стрижки. Бороди відпускали тільки літні чоловіки. На голову влітку вдягали солом’яні брилі, взимку – смушкові або хутряні шапки циліндричної форми із сферичним або плоским дном. Що стосується взуття, то на ноги бідніше населення одягало постоли – стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині – плетені з лика личаки. Заможніше населення носило черевики, чоботи. О.Воропай зауважує, що саме слово “личаки” в залежності від місцевості називалося по різному - постоли, ходаки, морщенці.

Південь

Ніколаєва Т.О. стверджує, що за характером убрання центральні степові райони виділяються в окремий комплекс, який не є однорідним: костюм території сучасної Дніпропетровщини тяжіє до Донеччини, Полтавщини, Харківщини, а сучасної Кіровоградщини – до Черкащини та Поділля. Порівнюючи одяг Наддніпрянщини та Донеччини, ми дійсно бачимо багато спільних рис. Насамперед тип крою чоловічої сорочки – тунікоподібний. Сорочки Донеччини могли бути на кокетці, зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами чи вільно. Про такий тип крою сорочок Донеччини є згадка і у українському літописі. Що стосується розрізу пазухи, згадує у дослідженнях Ніколаєва Т.О., то він був по центру або збоку. Вишивалися груди, манжети, комір, іноді поділ. У літописі вказується, що кольоровими нитками. Подекуди вдягалися косоворотки. Цікавою відмінністю від Наддніпрянщини є те, що на Донеччині у більшості районів сорочку носили навипуск і підперізували плетеним чи звитим паском червоного чи синього кольору з китицями. Що стосується штанів, то до XIX ст. вони були широкі, з вибійчастого полотна, з ромбовидною вставкою між холошами. Пізніше їх теж починають шити вужчими. У літописі зазначається спосіб носіння сорочки – заправленою у вузькі штани, які шили зі смугастої купованої тканини – напівсукна. Холоші заправляли у чорні чоботи – “бутилки”- з твердими блискучими халявами( Рис. 1.14 ).

Рис. 1.14 Комплекси одягу селян. Кін. ХІХ – поч.. ХХ ст. Південь ( Донеччина )

Схожим було й те з Наддніпрянщиною, що поверх сорочки одівалася жилетка. У літописі вказується, що жилетка була з фабричної шерсті темних кольорів. Спереду застібалася на ґудзики, мала глибокий V-подібний викот, через який було видно вишиту маніжку. Але на Донеччині у XX ст. з’являються костюми-трійки.

Ніколаєва Т.О., описуючи одяг Донеччини, зазначає, що традиційний верхній чоловічий одяг – свита до вусів (до фандів). Побутувала також чинарка з фабричної тканини, відрізна по лінії талії, з густими зборами й стоячим коміром. Носили й куцини, подібні за кроєм до чинарки, але значно коротші, а також венгерки довжиною до колін.

Чоловічі кожухи були здебільшого відрізними по лінії талії, зі зборами. У сильний холод одягали довгі широкі тулупи з великим коміром, що закривав плечі. В негоду напинали сіряк із кобкою чи кобеняк-кирею з відлогою .

Дізналися також, що головні убори чоловіків Донеччини – хутряні шапки конусоподібної заокругленої форми, влітку – брилі. У XX ст. з’являються шапки-вушанки, картузи. Стосовно стрижки, то стриглися чоловіки нетрадиційно – під бобика, під польку.

Хочемо відмітити і особливості взуття чоловіків. Це були чоботи-витяжки, постоли-чарухи, дерев’яники (підошва дерев’яна, верх шкіряний). На початку XX ст. поширюються чоботи-бутилки та галоші.

Слобожанщина й Полтавщина

Розглядаючи чоловічий одяг Полтавщини ,Ніколаєва Т.О. відмічає, що сорочки мали декілька варіантів: тунікоподібного крою, сорочка з уставкою та стрілкова. Автор зауважує, що найдавніший з них тип – тунікоподібного крою, з бочками. Вона стверджує, що комір у неї стоячий, розріз пазухи посередині або збоку пазухи. Груди таких сорочок вишивалися, а по скату рукавів іноді робилися збори ( Рис.1. 15 ). Що стосується сорочки з уставками, то комір міг бути стоячий або виложистий, із рясними зборами біля нього та з прямим розрізом пазухи. Стрілкові сорочки, як відмічається, також призбирувалися біля коміра, але замість вставок тут був трикутний клин, розширений до коміра і вкритий вишивкою. Шевченко Є. зазначає, що тунікоподібні сорочки на Полтавщині називалися чумацькими.

На Слобожанщині, стверджує Ніколаєва Т.О., носили такі ж самі типи полтавських чоловічих сорочок. Але відмінністю було те, що в цій місцевості парубки почали впроваджувати широкі кумачеві сорочки навипуск, підперізуючи їх шовковим поясом.

Рис.1.15 Чоловіча сорочка. Полтавщина

Автор підкреслює, що майже до кінця ХІХ ст. на Слобожанщині чоловіки носили широкі полотняні штани до очкура. Проте зимові штани подекуди шилися з овечих шкур хутром усередину (єршанки). Пізніше штани із фабричної тканини зберігали свій стиль.

Особливістю штанів на Полтавщині було те, що чоловіче населення носило традиційні широкі полотняні штани, але вставка між холошами була чотирикутною.

Автор підкреслює, що стосовно верхнього одягу полтавчан і слобожан, то особливих розбіжностей не зафіксовано.

Вивчаючи нагрудний чоловічий одяг Слобожанщини, Ніколаєва Т.О. зауважує, що це були жилетки прямого крою, верхнім – свити до трьох - п’яти вусів, куртки з відрізною спинкою і рясними зборами по лінії талії( Рис.1.16 ). Також носили каптанки, оздоблені червоним або білим шнуром, піддьовки, широкі халати з густими зборами та плисовим коміром. Тканина для їх пошиття була фабричною: нанка, сукно, черкащина, казинет. Автор вказує, що поширені були й довгі, відрізні в талії чинарки, та значно коротші чинарочки. Вона виділяє на сході Слобожанщини одяг, що схожий до чинарок, але називали шипунами, іноді – чуйками. На Харківщині у ХХ ст. з’являється дежурка прямого крою.

Як і в інших областях України, чоловіче населення у негоду теж носить свиту з відлогою або кирею з капюшоном, а взимку – кожухи (тулупи).

Що стосується оздоблення, то Ніколаєвв Т.О. зауважує, що верхній одяг Слобожанщини визначається багатством оздоблення, що виконувалося техніками вишивки та аплікації. Слід виділити охтирські та богодухівські кожухи, що особливо пишно прикрашалися розшитим барвистим гарусом на полах, спині та комірі.

Виділяє дослідник і головні убори слобожан і полтавчан, це: малахаї з суконим верхом, навушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Також зазначається, що поширені були й високі каракулеві шапки. Влітку ж носили картузи або традиційні брилі. Матейко К.І. у своїх дослідженнях згадує про загальнопоширені головні убори чоловіків, такі як: кізянка – низька циліндрична шапка переважно з чорної овчини, часом з суконим верхом, і висока напівсферична кучма або “стовбата”. Автор вказує, що ці головні убори здавна побутували на Полтавщині та Київщині.

Ніколаєва Т.О. описує і взуття чоловіків – чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-витяжки, а на Полтавщині, правда подекуди, личаки та дерев’яні довбанки, взимку – валянки. Проте пізніше починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки – чоботи з низькими халявами (чирики).

Рис. 1.16 Полтавщина. Чоловіки в свитах.

Дніпропетровщина

Звернувшись до досліджень Бабенка В.А.[1], що безпосередньо описував одяг Катеринославського краю, можна виділити такі особливості чоловічого одягу: штани з широкими “холошами” і “очкуром”, полотняна сорочка з широкими рукавами, свита з відлогою. Чоловіча сорочка виготовлялася з грубого полотна з дуже широкими і просторими рукавами, що закінчувалися манжетами, що мали зборки. Комір такої сорочки невисокий або з відлогою і застібався замість ґудзика стрічкою. Стоячий комір прикрашається вишивкою, груди по краях пазухи теж. Бувають ще й рукави вишиті на плечах і на манжетах. У хлопців прийнято носити сорочки з вишитою всією пазухою. Сорочка майже завжди заправляється в штани (Рис.1.17 ).

Штани шилися з 4 полотнищ або вставки з такого ж вибійчастого полотна на пояску, а по старовинному верхня частина штанів збирається на особливий шнурок “очкур”, яким і застібається замість ґудзика, використовується в штанах на пояску. Молодь носить переважно штани з синьої китайки - “китайські штани”. Молоді юнаки носять поверх сорочки жилет або ж підперізують її широким і кольоровим поясом. В прохолодну пору року крім цього ще й “чумарку” або ж “юпку”. Загальний теплий чоловічий одяг складається з тої ж короткої свитки “юпки”, звичайної свитки з відлогою і кожуха.

Рис.1.17 Малороси Олександрійського повіту в старовинних костюмах

Бабенко В.А вказував, що шилася “юпка” з цупкої чорної або синьої тканини або домашнього сукна в вигляді короткої до колін свитки зі складками позаду, а іноді і без них. По боках прорізувалися дві кишені, рукави часто на кінці для надійності оброблялися шкірою. Цей одяг вважався легким “похватним”, буває святковим і буденним.

Свитка ж шиється з білого або сірого сукна. Робиться трохи довшою юпки, одівається в більш прохолодну пору року. Носять чоловіки і жінки, іноді одну і ту ж .

Свита з відлогою або кобеняком з грубого сукна дуже довга, до коміра пришивався капюшон

“кобеняк” або ж просто з великою відлогою, носилась виключно в погану погоду і частіше в дорогу ( Рис.1.18 ).

В зимову пору одівався кожух – тулуб з овчини з невеликим сірим баранячим коміром або без нього (“полушубок”).

Рис.1.18 Малороси Верхньодніпровського повіту в своїх костюмах

Дізналися з цього дослідження, що чоловіки влітку одівають на голову солом’яні і суконні брилі, картузи, зимою шапки різноманітного фасону. Переважно шапки були, стверджує Бабенко В.А., із сірого барана: висока і кругла, низька, сиві шапки.

Стосовно взуття – у українців чоботи з широкими халявами і черевики, у шахтарів – чуні. Також зазначається у описі, що чарухи носили лише греки, а лапті взагалі вийшли з ужитку.

У своєму описі Ніколаєва вказує на таку особливість, що комплекс чоловічого вбрання Центального Степу в цілому збігається з одягом Донеччини, відрізняється лише деякими деталями. Серед них так звана підоплічка, що вшивалася на спині сорочки, верхній одяг типу пальта – дежурку (як на Слобожанщині), чоловічі юпки на ваті. Побутували й своєрідні зачіски – під гребінець, з чубом та бриликом.

Матейко К.І. теж підтверджує такий комплекс одягу, при цьому відмічаючи таку особливість, що чоловіки – вихідці з українських губерній – носили сорочки, як і відмічає Бабенко, заправивши в штани, а для вихідців з російських губерній були характерні сорочки-косоворотки з домашнього полотна, які носилися навипуск.

Колос С.Г. [ 31] вказує, що з другої половини XIX ст. на Дніпропетровщині, раніше ніж в інших областях, розповсюджуються фабричні вироби і відчувається вплив міської моди.

Ніколаєва Т.О., Наулко В.І. підкреслюють, що чоловіки степової частини України носили верхні міські сорочки, косоворотки, пальта, прямоспинні свити, що нагадували пальто, але мали стоячий комір, а також кожух. Поширені були картузи, традиційні високі конічні шапки, черевики, чоботи. Матейко К.І. уточнює, що шапки були смушкові, а частіше хутрові з суконним верхом.

Також автор зауважує, що під впливом міста свиту у чоловіків нерідко заміняли піджаки, проте незважаючи на інтенсивний вплив міських форм одягу довго зберігались і традиційні елементи, як, наприклад, так звані лоцманські сорочки, шиті “в перекидку”, з вільними рукавами, з вишитим коміром, що поєднував рукав і станок.

Підсумовуючи вивчений матеріал різних дослідників, описи костюмів сусідніх регіонів, матеріали музею, свідчення людей та фотоматеріали можна зробити висновок, що чоловічий костюм Дніпропетровщини мав такий вигляд: чоловічі сорочки на Дніпропетровщині робили тунікоподібними, з широкими вільними рукавами, їх називали “лоцманські” або “чумацькі”. Сорочка мала стоячий комір і нашивну вишиту маніжку. Комір зав’язувався червоною стрічкою. Сорочки вишивали червоними і чорними нитками на стоячому комірі, маніжці та по низу рукавів, носили заправленою у широкі однотонні або пістряві штани типу шароварів. Шаровари заправляли з напуском у високі чорні чоботи. Підперізувалися широким червоним плетеним поясом, на кінцях прикрашеним смугастим орнаментом та китицями. Верхнім одягом слугували свити з грубого сукна. Свити шили “до стану”, зі стоячим коміром. Білі свити оконтурювали тонкою смугою чорної вовняної тканини. Взимку носили коротку кожушанку. Робочим зимовим одягом був довгий просторий тулуб’ястий кожух, у дощову погоду чи в дорогу поверх нього накидали плющоподібну вовняну бурку з відлогою. Влітку носили солом’яні брилі, взимку – чорні, сірі, рідше – білі смушкові стовбуваті шапки. Про такий комплекс вбрання говориться в українському літописі.

Жіночий одяг

Наддніпрянщина

Які ж основні елементи жіночого народного одягу? Вивчаючи це питання, звернулись до досліджень Наумко В.І. Зокрема дослідила одяг Наддніпрянщини. Автор стверджує, що він складався з сорочки, запаски, дерги або плахти, керсетки, свити або юпки, кожуха ( Рис.1.19 ). З’ясувалося, що найбільше розповсюдження мала сорочка з суцільнокроєним рукавом, пришитим до станка по основі тканини. Існував і другий тип сорочок з прямими плечовими вставками (полики, або уставки), що пришивались до станка по основі або спітканню, - був характерний для Полтавщини. На Правобережжі сорочки мали виложистий або стоячий комір, а також широкі чохли. Цікавлячись вишивкою довідалась, що жіночі сорочки по рукавах, поликах, коміру, нагрудній частині й по подолу вишивались лляною біло-сірою ниткою (Лівобережжя) або червоною та чорною заполоччю (Правобережжя). Виявляється на Полтавщині комірчик, краї рукавів і пазуха жіночої сорочки прикрашалися вишивкою менше.

Рис.1.19 Дівчина в народному вбранні. Середня Наддніпрянщина

Який же стегновий (поясний) одяг одівали жінки Наддніпрянщини? Про це вказується у дослідженнях Наумко В.І., що поверх сорочки жінка огортала стегна двома шматками однотонної або орнаментованої вовняної тканини – запаскою. Але іноді замість запаски одягали дергу – розпашний одяг, зшитий з кількох шматків тканини. О.Воропай [7] зазначає, що Наддніпрянщина знає чорні, темносині і червоні запаски. Цікавим є й те, що існують народні приповідки про запаску. От хоча б така: “Як були ми молодими, то ходили по дубині у червоних запасках і сивизна на висках”. Ця іронія скерована проти тих жінок, що занадто довго вважають себе молодими, бо ж червоні запаски носять дівчата та молоді жінки, що недавно повиходили заміж. Також О.Воропай описує спосіб виготовлення дерги ( з грубого сукна), також вказує на той факт, що одівали її ідучи на роботу.

За Наумком В.І. святковим же одягом була поширена плахта – поясне вбрання з двох до середини зшитих полотен, доповнене спереду вовняним або полотняним фартухом (попередниця, хвартух). О.Воропай також описує спосіб пошиття плахти, її походження (недалеко Запоріжжя є село Успенське, це село колись називалося Плахтіївка). Наумко стверджує, що одяг типу плахти був поширений тільки на Подніпров’ї. А Павло Чубинський пише, що в його час (сімдесяті роки XIX ст.) “запаска і плахта були ще у великому вжитку в слідуючих місцевостях: в Полтавській і Чернігівській губерніях, частково в Поліссі, а також місцями в Київській і Подільській губерніях...”

Як і в наш час , так і на початку ХХ ст. всі ці зазначені види поясного вбрання поступово витісняє спідниця – саморобна (димка, мальованка) або з фабричної тканини. З досліджень О.Воропая дізналася, що спідниця теж залежно від регіону мала свою назву. Ще він підкреслює, що на Наддніпрянщині жінки любили колись шити свої спідниці зі спеціальної набивки темних кольорів, з вузенькою оксамитовою стрічечкою внизу (Рис.1.20 ).

Рис.1.20 Дівчина з Наддніпрянщини. Перша половина ХХ ст..

Також дізналися, що зверху на сорочку одягався керсет - безрукавка з фабричної тканини, яка в кожній місцевості мала своє забарвлення, особливості крою та оздобленням. О.Воропай вказує, що довжина корсетки буває по коліна або по пояс. Цікавим виявився той факт, що довші керсетки носять на Полтавщині.

З’ясувалося, що верхнім одягом жінок Наддніпрянщини були свита з білого сукна з вусами або юпка з легких тканин (вибійки на полотні, доморобної баї та фабричних тканин). О.Воропай відмічає особливості жіночої свити: вона більш архаїчніша, ніж чоловіча. Жіноча свита по всій Україні не знає ні “риз”, ні “зборів”, а скрізь шиється тільки з “вусами”. Виріз для коміра жіночої свити робиться заокруглений та значно ширший, ніж у чоловічій свиті, щоб видно було намисто та дукачі. Сам комір стоячий, дуже низенький, а на кінцях перед пазухою сходить нанівець. Також підкреслює автор, що улюбленим кольором свит всіх жінок в Україні є білий. Ще Наумко В.І. зазначає, що у деяких районах різновидністю юпки був халат. Узимку ж жінки носили кожух, який оздобленням не відрізнявся від чоловічого. О.Воропай відзначає, що кожушанки найбільше поширені на Полтавщині. За довжиною вони ледве досягають колін. Що стосується оздоблення, то автор стверджує, що комір стоячий, з обох боків обкладений хутром, гарно вшитий стан, ззаду складки. Дрібнесеньким сивим смушком обкладені кінці рукавів, поли та весь низ. Ці кожушанки там звуться “венгерки”. На відміну від чоловічих кожухів, жіночі шиються охайніше і барвисті оздоби трапляються на них частіше.

Поряд з особливостями одягу познайомились і з особливостями зачіски у дівчат. Вони заплітали волосся в одну або дві коси. Наумко В.І. стверджує, що влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки ( Рис. 1.21 ).

Рис. 1.21 Наддніпрянки

На Лівобережжі обв’язували голову хусткою, складеною у вузьку смугу. А взимку поверх неї вдягали теплу хустку, влітку – легеньку, зав’язуючи кінці під підборіддям або на потилиці.

Ми знаємо, що заміжні жінки обов’язково покривали голову очіпком. О.Воропай вказує, що очіпки були різними за кольором та за достатком господині могли бути з шовку, з бавовняної матерії, оксамиту. А до ХІХ ст. був поширений головний убір – намітка. За дослідженнями О.Воропая намітку діставали на весіллі і не розлучалися з нею заміжні жінки ціле своє життя. Оздоблювалась вона вишитим або тканим орнаментом. Одівали її поверх одітого на голову обруча (кибалку ) з лубу, картону або на очіпок.

Прикраси жінок Наддніпрянщини за Наумком В.І. – це стрічки, сережки, намисто з коралів, бурштину або дутого скла, дукачі, каблучки, персні.

Стосовно взуття – то носили чоботи, які за кольором були або чорні, або двокольорові (чорнобривці ), що вийшли з моди в кінці ХІХ ст. Святкове взуття влітку – черевики, а щодень ходили здебільшого босоніж або в постолах. Це стосується як жінок, так і чоловіків.

Південь

Читаючи дослідження Ніколаєвої Т.О., ми звертаємо увагу лише на одяг тих регіонів, що найбільш близькі до території Дніпропетровщини, а саме: Півдня – Донеччини та центральні степові райони, а також Слобожанщини та Полтавщини.

Стосовно одягу жінок Донеччини, за дослідженнями автора, то можна виділити такі основні елементи : сорочка; поясний – обгортка та дерга, траплялися плахти або фартухи ( Рис.1.14 ), які називалися попередницями чи запонами, що поступово витісняються спідницями; нагрудний – короткі безрукавки, корсетки до вусів, карасики, пізніше з’явилися кофти-бебешки , або носили так звану парочку: кофту й спідницю з однієї тканини; верхній – свити або їх ще називали куцини та юпки, холодайки, взимку кожухи , пізніше полушубки носили або бурнус. Головним убором були очіпок, капери. Для дівчат характерною була зачіска в одну або дві коси зі стрічками. Взуттям слугували чоботи (чорні або кольорові), постоли- чарухи, черевики, а також високі гетри та черевики на резинках.

Дізналися, що традиційні сорочки Донеччини – з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтичкою або додільні, схожі на сорочки Наддніпрянщини. Місце вишивки: рукави, вставки, іноді поділ та комір. Колір – біла або червоно-чорна.

Стосовно плахт, то на відміну від Наддніпрянщини, де плахта була святковим одягом, на Донеччині їх носили лише в деяких селах.

Існував у цій місцевості і утеплений нагрудний одяг – сачки в талію, прямоспинні баски, козакини на ваті – прямоспинні або до вусів. Із початку ХХ ст. поширюються короткі москвички на ваті, пошиті в талію.

Функцію плаща виконував бурнус – довгий широкополий одяг із грубої фабричної тканини.

Детально вивчили комплекс одягу, що досліджувала Ніколаєва Т.О в центральних степових районах. А це місцевості, як уже вище зазначалося, обабіч середньої та нижньої течії Дніпра (нинішні Дніпропетровщина й частково Кіровоградщина).Автор вказує, що територія сучасної Дніпропетровщини тяжіє до Донеччини, а одяг цього краю ми тільки що проаналізували. Тепер звернемо увагу на одяг жінок центральних степових районів.

Сорочка була схожою до типу сорочок Наддніпрянщини та Донеччини: зі вставками або до талійки (до гестки, до плечок) – додільну або до підтички. Проте цікавою особливістю виявилося, що на сорочках зі вставками у місці зшиву вставки зі станом та коміром, а в сорочках до талійки в місці пришиву стану до кокетки робилися численні дрібні складки (пухлики, занизки). Сорочки до талійки мали квадратний, рідше – овальний виріз горловини. Саме ця особливість є характерною для сорочок Дніпропетровщини. На це вказує і в дослідженнях Колоса С.Г.[31], стверджуючи, що він зберігається і при новішому крої типу “волошки”, а також характерний для керсеток та юпок. Пазуху прорізали посередині чи збоку. Рукави були призбирані внизу і їх називали чохлами (рясна оборка) або манкетами (вузька обшивка). Вишивалися вставки, комір, кокетка, рукави, поділ. Колорит вишивки – червоно-чорний, а на початку ХХ ст. –частіше поліхромний. Носили сорочки навипуск, підперізуючи поясом-окравкою – червоним у дівчат та зеленим у жінок.

Так із досліджень Ніколаєвої Т.О. дізналися, що поясним одягом були дерга, плахта, запаска, але поступово їх витіснили спідниці. Вони були у складку або призбирувалися біля пояса, застібалися на ґудзик або зав’язувалися поворозками. Довжина – до кісточок. Фартухи були переважно білого кольору, особливо святкові, та зазвичай коротшими за спідницю на 20-30см.

Нагрудним одягом були корсетки, безрукавки-карась, різні кофти. Порівнюючи із карасиком Донеччини, що був досить коротким, побачила, що карась центральних степових районів являв собою корсетку з дуже широкими полами. Дізналися, що на початку ХХ ст. почали поширюватися безрукавки, кофти-бебешки, бурмоси, сачки, баски. Потім з’явилися парочки (кофта і спідниця). Цікавим і відмінним від інших регіонів виявився утеплений нагрудний одяг на ваті – юпки(юпанки, юпаночки), що мали подібний крій, але відрізнялися довжиною. Найкоротшими були юпаночки – ледь нище стегон, подібні до куцин Донеччини. Існували також ватянки.

Що слугувало верхнім жіночим одягом? Довідалися, що це були свити та юпки з домашнього сукна темного кольору, з невідрізною спинкою і кількома зустрічними складками. Незвичним було те, що ззаду на талії подекуди нашивали кольорові трикутники – червоні очі. Прикрашали, вказує Ніколаєва Т.О., поли, комір, низи рукавів обшиваючи тасьмою. Існувала також свита-полька, яка була донизу розклешеною за рахунок клинів, кишені – накладні, а комір стоячий. Ще була так звана пальтисонка на ваті. Шита із фабричної тканини, поли розширені. Для зими була кожушанка з ватяним станом, криті фабричною тканиною, по лінії талії –відрізні та з рясними зборами. Комір був стоячий, із хутра. Поли обшивали смушком – обложкою.

Характерними головними уборами центральних степових районів були очіпок-збірник, що вдягався під хустку, горбочка – ватяний очіпок з одним рогом, хустки, влітку легші і світліших тонів, взимку тепліші. Ніколаєва Т.О. підкреслює, що характерним для колишньої Катеринославщини був звужений з боків капор червоного кольору, оздоблений темним плисом із квіткою. Волосся жінки під капором закручували в коронку. Проте згодом почали носити куповані шарфи.

Слобожанщина й Полтавщина

Оскільки Ніколаєва Т.О. стверджує, що костюм території сучасної Дніпропетровщини тяжіє до Полтавщини та Харківщини, проаналізуємо одяг цієї місцевості. Вона вказує, що незважаючи на потужний вплив Росії на ці території, на Полтавщині триваліше ніж на Слобожанщині збереглися традиційні елементи вбрання, особливо це стосувалося так званого полтавського типу сорочок. Цей різновид складався з двох пілок – передньої та задньої, що на плечах з’єднувалися поликами прямокутної форми. Існували й пухлики в тих місцях, де з’єднувалися рукава й полика. Про пухлики згадує і Матейко К.І.. Під рукавами вшивалися квадратні ластки. А самі рукави закінчувалися чохликами. Автор вказує, що станок із пришитими до нього вставками збирався біля горловини на нитку і вшивався до коміра. Сам комір був невеликий, вузенький. Зазначено, що іноді замість коміра робили обшивку – стежку, переткану візерунком. Подекуди комір робили зубцями, а під ним вишивали так званий вистіг, або ретязок, - вузенький узор хрестиком або іншою технікою. Рукави орнаментувалися рясно, нитки для вишивки використовувались лляні білі або напівфарбовані. Кроїлися сорочки додільними або до підтички ( Рис. 1. 22 ).

Народна жіноча сорочка. Полтавська обл.

Рис. 1.22

Матейко К.І. ж зазначає, що на Полтавщині існувало два типи сорочок за способом поєднання полотнищ на плечовій частині: з прямими уставками, пришитими по основі або поробку, і з суцільними рукавами. Ще автор вказує, що на Полтавщині й Слобожанщині поділ сорочки був мережаний.

Сорочки на Слобожанщині, вказує Ніколаєва Т.О., називались українками або малоросками, хоча за типом були полтавськими. Автор відмічає, що пізніше з’являються сорочки з високими стоячими вишитими комірами, манжети теж вишиті, пазуха з накладною нашивкою, а ще пізніше – сорочки на кокетці ( до талійки), рукави якої пришиті безпосередньо до кокетки, виріз горловини великий. Траплялися сорочки, на рукави яких пришивали червоні стрічки або робили кумачеві вставки та ластки.

З поясного одягу були поширені на Слобожанщині спідниці – шарафани, а зверху підперізували поясом. Існували ще спідниці-саяни на лямках.

Узагальнюючи різноманітність нагрудного одягу, треба відмітити, що безрукавним одягом слугували корсетки, що мали від трьох до дев’яти вусів, обшиті кольоровою тасьмою( Рис.1.23). Одягом з рукавами слугували кофти-круглоплічки, черкасинові кофти, куфайки, баски, холодайки, стяжки, гусарки, козачки, матроски та ін.

Комплекси святкового одягу селян. Кінець ХІХ ст. Слобожанщина ( Харківщина ).

Рис. 1.23

Верхнім одягом були куртки, куртини, куцини, довгі кофти з талією, свити, юпки, бурнус, парместон, кірасирські халати, кохти-пальта, ватянки з вусами, шушени ( рис. 1.24 ). Взимку – кожушанки.

Рис. 1.24 Шушун ( Полтавщина )

Головними уборами були – парчеві очіпки циліндричної форми з вушками, капори. Пізніше появилася вузенька й довга біла хустка – нахрама (Рис. 1.25 ).

Рис. 1.25 Комплекси літнього одягу селян. ХІХ ст. Полтавщина

Існували також і в’язані ковпачки та різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Для дівчат було характерним носити кісники та вінки, волосся заплітати в одну косу, вплітаючи стрічку. Інколи одівали набрівник. А Матейко К.І. зазначає, що на Слобожанщині дівчата робили над вухами начоси, косиці. У будень коси закладали на потилиці й прикрашали вінком з живих квітів – улітку і з паперових – узимку.

Взуттям слугували чоботи-чорнобривці як на Слобожанщині так і на Полтавщині. Були ще високі шнуровані черевики, бідніше населення носило шкіряні постоли – коти, це в дослідженнях Ніколаєвої Т.О. Матейко К.І. теж вказує на так звані чоботи-чорнобривці або чорнохалявці(передки чорні, а халяви жовті), а ще він зазначає, що існували одноколірні – зелені (зелениці), червоні (червониці), жовті (жовтинці)

Розглянувши одяг Полтавщини за Ніколаєвою Т.О., можна сказати, що він був традиційний. Катерина Матейко відмічає, що на Полтавщині плахти виготовляли в основному перебором, способом під “дошку” за допомогою різнокольорового перебору. Орнамент завжди строго геометричний ( Рис. 1.26 ).

Жіноче вбрання. Полтавщина

Рис. 1.26

Слід відмітити довжину плахт, пасок, що разом із сорочкою закривали ноги аж до кісточок, за словами Ніколаєвої Т.О. Спідниці теж були такої довжини. Підперізували червоним поясом або барвистою крайкою, на кінці пояса були китиці чи помпони і зав’язувались вони ззаду на талії.

Нагрудним одягом були кофти під усики, з відрізною талією, по кольору переважно чорні, а стоячий комір був світлішим.

Верхнім одягом Полтавчанок були білі свити під вусики, байові юпки, прикрашені вовняними китичками, оздобленням були вишивки та аплікації ( Рис. 1.27 )

Рис.1.27 Юпка. Полтавщина

Матейко К.І. згадує про короткі свити в цьому регіоні, підкреслюючи, що відомі вони здавна. Довгополим верхнім одягом, зазначає Ніколаєва Т.О., була – жупа(біла суконна юпка). На свята носили юпку з зеленої байки (фризу) з червоними мушками. Про баєві юпки, що шилися із зеленої фланелі, вказується і в дослідженнях Матейко К.І ( Рис.1.28 ).

Рис. 1. 28 Жіноче вбрання .Полтавщина

Ніколаєва Т.О. підкреслює своєрідність та художню майстерність дівочого святкового вбрання – лопатушки. Хустки теж тут пов’язували своєрідно – так, щоб з-під них звисала коса. Згадуючи про головні убори жінок Полтавщини, Матейко К.І. стверджує, що загалом полтавські очіпки відзначалися великою різноманітністю. Він виділяє як характерні очіпки двох форм. По-перше, розділений посередині складкою (перекладом) так, що одна сторона очіпка підвищувалася над головою, а друга – над потилицею. Така форма носила назву очіпка з двома кибалками і побутувала лише в північно-східній частині Полтавщини. Відомий і круглий, дещо конусовидний очіпок з однією рибалкою ( Рис. 1.29 )

Рис. !.29 Очіпки. Полтавщина

Автор зауважує, що для Полтавщини характерні два територіально різко розмежовані способи пов’язування голови хусткою: вузлом на маківці (північно-західна частина Полтавщини) і вузлом на шиї (північна частина). Матейко К.І. відмічає, що колись буденний головний убір – намітка втратила своє первісне призначення і стала святковим убором літніх жінок. Що стосується способу заплітання волосся у дівчат на Полтавщині й Херсонщині, то автор стверджує, що в свята заплітали волосся в дрібушки, а в деяких районах Полтавщини (Лубни) – в косу, від трьох до шести пасем при самій голові, збільшуючи їх кількість до двадцяти чотирьох ( Рис. 1.30 )

Рис. 1.30 Головний убір дівчат – віночок. Полтавщина. ХХ ст.

Поряд з дрібушками згадує дослідник і зачіску, коли волосся плели в одну товсту косу і дві менші кіски, що починалися біля вуха. Всі ці коси складали хрестиком або віночком на потилиці.

Отже, Ніколаєва Т.О.дуже детально описала жіночий одяг, спосіб його носіння, тип пошиву, колорит та місце вишивки.

Дніпропетровщина

Бабенко В.А. описував безпосередньо одяг Катеринославщини і виявив таку особливість, що жінки найбільше зберегли національності в костюмах. Але найкраще це збереглося в місцевостях, що прилягали до Полтавської губернії. В інших повітах жіночий костюм частково або зовсім змінився. Але досліджував і описував автор саме національний костюм. Він відмітив таку особливість, що костюми дівчат, заміжніх жінок і жінок похилого віку мають деяку відчутну відмінність, якщо не в покрою, то в зовнішніх прикрасах, видах і матеріалах, з яких шиються. У дівчат костюми шиються із більш тоншої тканини, більше розшиті узорами, обшиті намистом, “дукачами”, голову пов’язують хустками, одівають інколи вінки і носять з блискітками чоботи і черевики. Костюм заміжньої жінки більш скромніший без лишніх прикрас і на голову одівають капори або очіпки. Жінки похилого віку носять ще плахти, запаски, безрукавки і парчеві очіпки ( Рис. 1. 31 )

Рис. 1.31 Малороски Ново московського повіту в своїх костюмах

В деяких місцевостях доводилось досліднику зустрічати китаєві халати зі зборками на широких комірах.

Також було ним же відмічено і найбільш характерні елементи сучасного жіночого костюма. Що стосується сорочки, то вказується, що верх шиється із тонкого полотна, а низ із більш грубшого домашнього. Комір робиться на збірках низький, пазуха інколи буває з вишивкою, рукави довгі, широкі або з чохлами, низ вишитий або з мережкою і зазвичай одівається так, що саму мережку видно з-під верхньої спідниці. Вишивка буває різноманітною – хрестиком, квітками або ж лиштвою.

Поверх сорочки одівають спідниці, запаски. Запаски бувають з чорної або темно-синьої шерстяної тканини домашнього виробництва. Натомість плахти вже вийшли з ужитку і їх носять лише жінки похилого віку по традиції лише в святкові дні. У записах Бабенка В.А. зустрічаємо твердження, що виготовленням плахт в Катеринославській губернії майже не займаються, а одержують їх з Полтавської губернії.

Верхнім одягом був керсет без рукавів і з складками позаду, що теж починає виходити з моди і носять його переважно жінки похилого віку. Крім цього з одежі в великому ходу старовинного покрою кофта, юпка . Юпка була з великим виложистим коміром, обшитим численними складками. Проте і цей одяг виходить з ужитку, а також і сині китаєві суконні халати. Існували також кирасирські халати, які інколи одівають жінки похилого віку на урочисті свята в церкву.

Описується елемент жіночого костюму – безрукавка, яка мала велику схожість з керсетом, тільки трохи довша за нього. Безрукавку носять як дівчата, заміжні жінки, так і жінки похилого віку, тільки з однією різницею, що в дівчат з однотонних яскравих тканин – червоної, голубої або зеленої і багато різних обшивок з тасьми чи шнурків з блискучими ґудзиками. Жіноча безрукавка з більш скромних ситцевих тканин з нескладними прикрасами. Жінки похилого віку носять безрукавки з синьої китайки або ж чорної щільної тканини.

З теплого жіночого одягу – свита з сірого чи білого сукна, довга з вусами, куцина – коротка свита, переважно з білого сукна, кожушина із овчини.

Бабенко В.А. зауважує стосовно головних уборів, що вони найкраще збереглися в Катеринославській губернії. Це парчеві і штапові очіпки, різних видів капори. Очіпки мали круглу форму, капори продовгувату, позаду звужену. Капори більш сучасний головний убір, і носили його молодиці, очіпок більш старовинний, і носили його частіше старші жінки.

З прикрас , зазначає Бабенко В.А., носили скляне, а по старовинному коралове “добре намисто”. Крім нього одівали ще й дукачі.

Говорячи про взуття, дослідник вказує , що влітку носили черевики на резинках або взагалі босоніж.

Тільки в Новомосковському і частково Верхньодніпровському повітах любили одівати червоні, зелені, жовті і сині чоботи і черевики, дивлячись на вік. Дівчата і молодиці носили червоні чоботи - сап’янці і такі ж черевики з блискітками і кольоровими шнурками.

Заміжні жінки віддавали перевагу чоботам з чорними передками і червоними або зеленими халявами. Жінки похилого віку носили чоботи теж з чорними передками, але вже з синіми чи жовтими халявами. Черевики ж у них були зазвичай чорні. Бабенко В.А. відмічає, що особливості такого кольорового взуття збереглося повністю на кордоні з Полтавською губернією. Отож з досліджень цього автора бачимо, що багато схожого в одязі було з Полтавською областю.

У дослідженнях Матейко К.І. знаходимо свідчення і про Дніпропетровщину. Автор розповідає про комплекс жіночого одягу південної Дніпропетровщини. Дізнаємось, що він складався з сорочки уставкового типу, додільної; плахти з крилами. До плахти одягали вовняну запаску, а поверх сорочки на кірсетку вдягалася баєва юпка з червоними ковтунцями, з відрізною спинкою і з клинцями ( Рис. 1.32 ). На подолі і передніх полах облямована чорним оксамитом.

Рис. 1.32 Юпка-ватянка. Дніпропетровська обл.. Початок ХХ ст.

У селах жінки носили спідниці довгі, до п’ят, і рясні з п’яти – шести пілок, із застібками збоку, а на подолі нашиті смужки з плису або оксамиту.

Дослідник виділяє таку особливість жіночого вбрання цього краю – капор – звужений з боків червоний шовковий очіпок, на який раніше накладалася намітка, аз кінця ХІХ ст. – хустка.

Дізналися, що Матейко К.І. вказує на те, що пізніше елементи одягу поєднують у собі українське і російське вбрання, а також значний вплив на розвиток костюму має місто. Автор виділяє деякі особливості, притаманні в одязі цій місцевості: сорочки з квадратним вирізом, кірсетка з глибоким вирізом, сорочка “до талійки”, сарафан, пальто ( Рис. 1.33 ).

Рис. 1.33 Кірсетка . Дніпропетровська обл.. Початок ХХ ст.

Одяг, що поширився під впливом міста, стверджує Матейко К.І., були: халатоподібний одяг, різних форм пальта, жіночий костюм – з кофти та спідниці, пошитих з різної матерії. Жінки носили також ситцеві плаття на зразок сарафанів, взимку – різні кофти на ваті і пальта з хутровим коміром, а також пальта, що нагадували свити і гуньки.

У українському літописі вбрання [32] характеризується жіночий комплекс, що складається з довгої сорочки, прикрашеної вишивкою та мережкуванням, і стверджується характерна локальна особливість про яку уже згадували – шийний викот у формі каре. Поясний одяг – плахта, традиційна напільна, з “крилами”, але відрізнялася від картатої полтавської тим, що мала зигзагоподібний орнамент “ведмежі лапи”, зітканий з вовняних ниток з переважанням жовто-зелених, червоного та білого кольорів. У літописі вказується, що поверх плахти надягали ткану запаску або білий вишитий полотняний фартух “з зашивками”. Кінці у нього мали декоративні розширення і прикрашалися вишивками ( Рис. 1.34 ). Як уже зазначалося, керсетки, юпки, юпанки мали характерний для цієї місцевості чотирикутний виріз горловини. Тканина для їх пошиття була з фактурних фабричних. Довжина не дуже довга, “до складок”. Оздоблювали чорним плисом, фігурною кольоровою строчкою та кривульками (в’юнками”). Місцем оздоблення юпки були: виріз горловини, передня пілка та нижня частина рукавів, а в керсетки – пройми.

Рис. 1.34 Комплекси одягу селян. Кінець ХІХ ст. Дніпропетровщина

Дівчата носили на голові стрічку, кінці якої звисали по спині. А для жінок характерним головним убором були очіпок, який називали капором, а поверх носили намітку, яку з кінця ХІХст замінила хустка ( Рис.1.35 )

Рис. 1.35 Очіпки. Дніпропетровська область. Кінець ХІХ ст.

Взуттям слугували чоботи ”чорнобривці”, шиті з зеленої та чорної шкіри, з вистроченими закаблуками та мідними підківками на високих “корках”.

Прикрасами у жінок були сережки та каблучки, а нагрудною прикрасою –“добре” намисто з дукачами.

Отже, підсумовуючи вивчене, можна сказати, що жіноче вбрання Дніпропетровщини мало свої особливості, хоча й зазнавало значного впливу сусідніх регіонів.