I таланом по багнищах валаса?шся... * (*Валасатися - блукати, волочитися.)

(Дивиться пильно йому у вiчi). Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, -

скажеш правду? Не збрешеш?

М и х а й л о (змiшавшись). Що це за допит? Я - не брехун.

П а в л о. Не те... можна iнодi в таке влiзти... Скажи менi щиро, чи ти

уже зайшов за край з Катрею?

М и х а й л о (спалахнув). Вiдкiля ти взяв?

П а в л о. Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!*

(*Скутки - наслiдки (з польськ.).)

М и х а й л о. Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!

П а в л о. Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!

М и х а й л о. ? такi речi, до котрих з голими руками не

доторкуються...

П а в л о. Щоб не вразити дворянсько? совiстi?

М и х а й л о. Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за

ледарство, за панськi звички; але не чiпай мо?? честi, бо я за не? сам

себе перерву, а глузувати не дам!

П а в л о. Я не чiпаю тво?? честi, а волаю до не?.

М и х а й л о. У кожного ? у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть

другому полоскатись!

П а в л о. Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу -

байдуже? У Катрi хiба, по-тво?му, нема сво?? святинi? А в ?й уже

полощеться цiле село!

М и х а й л о. Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!

П а в л о. Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.

М и х а й л о. Я зацiплю ?м писка усiм, урiжу кожному язика!

П а в л о. ?сть на те один тiльки спосiб.

М и х а й л о. Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою

Катрусю дав жиро?дам на посмiх? Не буде цього!

П а в л о. Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов

перебалакати; але все ж... ти закiнчив... по-панськи... а як змагався й

бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тi?? культурою,

приберетесь у iдеальнi химороди та й красу?тесь; а дмухни тiльки на вас,

продряпай трiшки, - то такi ж жиро?ди у грунтi!

М и х а й л о. Павло! Ти не ма?ш жодного права так ображать мене: я

тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i

кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про

кохання, назвати ?? мо?м подружжям, - i назову, i повiнчаюсь!

П а в л о. Гаразд. А коли це буде?

М и х а й л о. Коли? Та незабаром... Треба уладнати дiла, я з тобою

хотiв порадитись... Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?

П а в л о. Гай-гай! Куди стрiля?ш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю

рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цi?? бiдарки-рабинi? Приймати од

кожного, хто не схоче, - i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, -

так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на

смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на

знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити

в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорi?, бо тут ставиться на пробу цiлком

людина, все життя ??: тут виходить - "котовi смiшки, а мишцi слiзки", та

ще якi? - не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога - в

ополонку!

М и х а й л о. Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi

другого не було!

П а в л о. Iначе - було б шельмовство! I без того у нашо? селянсько?

дiвчини не густо тих прав, а зачепи ??, то й остатнi однiмеш! Тодi ?? вся

ота темна сила просто-таки задавить, - я вже й не кажу про власнi муки

розбитого серця! А може, ти дума?ш, що у ?х отого серця чортма??

М и х а й л о. За що ти печеш мене? За вiщо карта?ш? Я до тебе за

порадою, а ти що не слово, то й намiря?ш шпигнути. Стидно, брате!

П а в л о. Вибачай! Ти зна?ш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi

перга!* (*Перга - квiтковий гiркий пил, що його бджоли переносять разом з

медом.) Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, - це

раз...

М и х а й л о. Та як же його зразу укоськати мо?х батькiв? Трудна рiч,

тут треба поволi.

П а в л о. Що? Ти сподiва?шся ще на згоду з сво?ми?

М и х а й л о. Атож!

П а в л о. Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся

виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!

М и х а й л о. Чого ти так дума?ш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю

захотiли в'язати, та й люблять, - не чужий же я?

П а в л о. Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них

"бесчестие званню".

Ми х а й л о. А як я не схочу ?хнього рятунку?

П а в л о. Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати

навiки!

М и х а й л о. А далi що?

П а в л о. Жити сво?ми руками i завойовувати невпинною працею собi

щастя.

М и х а й л о. Трудне щастя...

П а в л о. Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в

дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!

М и х а й л о. Зна?ш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв...

П а в л о. Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком тво?м; вiн домовить

i попа!

М и х а й л о. Правда, правда; тут ?диний дядько поможе. Тiльки

почекай!

П а в л о. Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?*

(*Придоба - зручнiсть.)

М и х а й л о. Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись

у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю ?х

i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати

драматургiю нехай i зробить, але...

П а в л о. Тож-то, що але: одкри?ш та?ну та гвалту наробиш! Слухай

мене: кинь отi проби, ?дьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий

меч!

М и х а й л о. Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб по?хати

повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без

батька?

П а в л о. Так-так, правда... дарма! У мене оце умерла тiтка i по

духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою.

Вiзьми ?х, серце!

М и х а й л о. Спасибi, друже! Але остатнiх тво?х грошей не вiзьму:

коли я i чим ?х вiддам?

П а в л о. Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти

будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!

М и х а й л о (чуло). Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве

ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у сво?й душi,

закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так

низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш - що я один

раз хочу побалакати з батьком за не??.. Таж я серце сво? готовий оддати за

Катрю...

П а в л о. Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне

погане лiзе? (Пригорта його). Тiльки слухай, коли уже наважився з старими

побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору,

то сяк чи так, - а замордують твою милу.

М и х а й л о. Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я

мерщi - до вас.

П а в л о. Ну, як зна?ш; тiльки поводься, як тво? серце прокаже, та не

бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi

тво? лежатимуть.

М и х а й л о. Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться

на чорний день.

П а в л о (уста?). Ти знов сво?? Тво? дiло та Катрине i ? той чорний

день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, ?й-богу, ще

поб'ю!

Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.

А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, -

працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло - друга рiч, а для

мене самого...

М и х а й л о. Поки самого, а - усмiхнеться доля, то й власного щастя

заманеться...

П а в л о. Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам,

не про сво? щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi

гойда?ться на гiлцi... Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а

пам'ятай, що в тво?х руках чужа жизнь! (Хутко обнiма i виходить).

Михайло проводжа.

В И Х I Д III

Михайло сам; верта?ться з рушницею.

М и х а й л о. От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав

Павло грубо, жорстоко, - i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою,

грiзно стала перед очима... (Бере рушницю, опира?ться на не?). Але Павло

правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати.

Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад; або

призвича?ти потроху до цi?? думки... А може, матерi перше сказати,

попросити? Просто голова туманi?... А треба, треба! (Замислившись, iде).

Декорацiя хутко мiня?ться.

Картина 2

Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок.

Лiворуч - тин i причiлок друго? хати, Дмитра Ковбаня. Просто - повiтка й

ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над заленочком

садкiв здаля ся? хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець

сонце заходить i сутенi? потроху.

В И Х I Д I

Дзвонариха стара i Катря.

Д з в о н а р и х а (виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi).

Ху-ху! (Оддиху?). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася

уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.

К а т р я. Я така рада, така рада!

Д з в о н а р и х а.I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано

ще пiльги спокутувати грiхи мо?. (Позира? кругом). Як же славно тут дихати

свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне...

Дихала б i не надихалась!..

К а т р я. Дасть бог, мамо, швидко одужа?те тепер: я вже так молилась,

на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i

проскурку ото дали.

Д з в о н а р и х а. Спасибi ?й, що згадала; як одужаю, то й я одслужу

?й чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим

спасенним душам?!

К а т р я. Молитвою хiба однi?ю.

Д з в о н а р и х а. Без ?хньо? добростi пропала б я... А що з тобою,

сиротою, було б, - то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич

Михайло, - то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив.

Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?

К а т р я. У якого, мамо?

Д з в о н а р и х а. У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з

ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною,

крiпачкою.

К а т р я. Як? З простою?

Д з в о н а р и х а. Еге, з Мотрею Пальоною.

К а т р я. Хiба бува, що пани беруть селянок?

Д з в о на р и х а. Рiдко, але трапля?ться.

К а т р я. Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?

Д з в о н а р и х а. Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по

лiкарiв аж до Ки?ва посилали... Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й

то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на

брата, приску* (*Приск - жар.) пiдсипав, i до сього часу зашморгом

дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога

свого!

К а т р я. Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!

Д з в о н а р и х а. А ти ж думала?

К а т р я. Лихо тяжке!

Д з в о н а р и х а. А тобi що?

К а т р я. Так... (Зiтха?). А як же пан Олександер живе?

Д з в о н а р и х а. Нiчого... Чула, - гаразд! Тiльки все-таки йому

тяжко: пани одцурались, одкинулись...

К а т р я. Так-так, - одцураються... всi одцураються... що мужичку ввiв

до панського роду!.. Бiдний вiн! (Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи

кiсниками).

Д з в о н а р и х а (огляда? дворище кругом). А в тебе порядок у дворi,

по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлу? ??). От якби покiйний батько

побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн

тебе страх як! Ти пам'ята?ш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з

собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку

боялася покiйникiв, а далi привикла... Я й тепера ?х не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й

думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щиро?, чесно? людини,

одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на

не?, то тодi й очi закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи...

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякi пригоди.

Д з в о н а р и х а (цiлу? ??). Сумна ти чогось: все зi мною та зi

мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок

абощо... а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла...

К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо... вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побива?шся? Час

i про себе думати...

К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду

i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота...

В И Х I Д II

Тi ж i Дмитро.

Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли?

Здрастуй, Катре!

К а т р я. Здрастуй!

Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за

дiло братися.

Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить

до хати тощо.

Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; за?ла багато чужо? працi. От

i ти, - не знаю, чим уже й одслужу, - оплiв, оха?в наш дворик i всiм нам,

сиротам, допомага?ш.

Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час,

а руки не купованi.

Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на сво? дiло, а

не на чуже.

Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до

тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, - бурлака, та й годi! Багато

менi треба? Заробив що чи де заробив - не велика журба. А от вам - друге

дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама

побива?ться... Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися

можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!

Д м и т р о. Менi, може, - коли ви оце слабi були, - серце шарпалось,

як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший

був сво? руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну...

Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж

старо?...

Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не

згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне,

виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого

добрим хазя?ном, до пуття довiв, - так як же менi не любити вас? З Катрею

зросли ми укупi...

К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на

вечерю.

Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi ??). Славна у

мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.

Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!

К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!

Д з в о н а р и х а. Запиша?шся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з

одного боку напав.

К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiда? червоно; певно,

вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi,

бо в нас уже борошна обмаль.

Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.

Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки...

К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислуха?ться). Хтось iде до нас;

може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).

Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня за?здив, то

обiцявся, що ще заверне.

Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити

йому чи паничевi?

Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.

Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?

Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й

господи! Що божого дня трудився!

Д м и т р о. Себто вас жалував так?

Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, - чи у його вже таке

серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Д м и т р о (зiтхнувши). Може.

К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я

на нiч полотна в комору.

Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.

К а т р я. Та я й сама зберу - не важкi. (Iде до тину i збира полотно,

що на йому розвiшане).

Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою

побалакати...

К а т р я. Об чiм? (Потупилась).

Д м и т р о (мне шапку). Сама зна?ш, об чiм... тiльки й думки, тiльки й

гадки!

Д з в о н а р и х а. Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi

поговорять! (Вголос). Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.

Д м и т р о. Зараз, мамо!

Пiшли.

В И Х I Д III

Катря сама.

К а т р я. Боже мiй! У якi тенета я вплуталась - i думок не зберу. Чого

ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже

третiй день нема?; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки

раз ускочив на час, та й на досi... Може, не вiльно... Тiльки як же менi

нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Приста? з словом, що я йому

перше дала... любить... а я... Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще

такого, - грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До

матерi ще дiйде... хоч би од цього хранив господь!

С т е п а н и д а (за ворiтьми). На! З'?ж!

К а т р я (здригнувшись). Хто це? Степанида?

В И Х I Д IV

Степанида i Катря.

С т е п а н и д а (ввiходить п'яненька). Що ж, що я була панською

полюбовницею? Не по сво?й волi, дрантя, чу?ш? Не по сво?й волi!.. А ти -

по сво?й, повi?!.. Дiву?ш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия

б казала, а твоя б мовчала! Яка я п'яниця? Випила, ну - випила на сво?, а

не на краденi, злодюго, чу?ш?

К а т р я. Тiтко, кого це ви так ла?те?

С т е п а н и д а. А ту шелихвiстку бiсову, поко?вку панину, Аннушку.

Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та

й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого

кутка не покажеш!

К а т р я. Охота вам, тiтко.

С т е п а н и д а. Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й

?сти не буду. Оце я ??, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала;

шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько ??, i дядько, i

тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась,

так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й

випила...

К а т р я. Та бачу, бачу.

С т е п а н и д а. Що ж, Катре? На сво?, на заробленi...

К а т р я. Та й на сво? не гаразд пити.

С т е п а н и д а. Розкажи сво?му батьковi, голубко моя... Тiльки тепер