Iдеальними, а сядьте на... Собственнiм хозяйствi, - не те заспiва?те!

П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив

краденого.

П а н i. Ви дуже... упрямi: я це по ваших чорних очах бачу... i ще...

озлобленi; я понiмаю вас... я вас довго iз... iз... ах!.. наблюдала. I

зна?те, чому ви такi чорствi?

П а в л о. Цiкаво?

П а н i. От сядьмо тут на травi.

П а в л о. Та я й постою. (Набiк). От, не здихаюсь!

П а н i. Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу

казатиму.

П а в л о (набiк). Ну, нав'язалась потороча! (Сiда й запалю? цигарку).

П а н i. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не

грiли, певно, ласкою, любовiю?

П а в л о. Байдуже паски, аби порося!

П а н i. Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж

дух захвативало?

П а в л о (набiк). Куди це вона гне? (До не?). А вам навiщо?

П а н i. Навiщо? Ах, коли б ви знали! (Схиля?ться потроху до його на

плече). Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали

мене замiж молоденькою за этого старого... Що я понiмала? Я так боялась

перед вiнчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка

у мене палка натура; а тут лiта сво? трать... в томлении...

П а в л о (набiк). Розманiжилась баба! (До не?). Так ви, значить,

томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?

П а н i (зляга бiльш на Павла). Яка? (Бере злегка за чуба). Плут

этакой!!.

П а в л о. Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.

П а н i. Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодно? води обiлл?!

(Дивиться у вiчi).. Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та

делiкатностi: навiщо китайськi церемонi?? Нащо розвитим людям iти проти

природи?

П а в л о. Правда... Тiльки, далебi, рука отерпла, (Випручу?).

П а н i (розпаляючись). Я давно шукала случая... щиро, откровенно

поговорить... розкрить душу... Ви, вiроятно, догадались, що я...

П а в л о. Нi, не догадався.

П а н i (набiк). Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться? (До

його). Ви заставля?те мене краснiть... (Закрива?ться рукавом). Ну, на

чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь - я люблю тебя!

П а в л о. Що-о?

П а н i. Люблю страстно, безумно!

П а в л о (пiднiма?ться). Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?

П а н i (обнiма його). Я вся твоя!

П а в л о (одхиля ?? i вста?). Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену!

Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрi?хи далеко: не всi зуби

в ротi!

П а н i (скочивши). Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что

на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя!

Ха-ха-ха-ха!!

П а в л о. Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.

П а н i. Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!

Аннушка вбiга.

Проводи меня! Грубиян!! (До Павла). Надеюсь, что вы избавите меня от

удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!

П а в л о. Дуже радий.

А н н у ш к а (проводить паню; набiк). Ну й репрьоманд!

В И Х I Д VII

Павло сам.

П а в л о. Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо

мною, товариш, друг... а вона поквапилась! Просто опам'ятатись не можу од

такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в

тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не

повернеться... По?ду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу,

придумаю яку-небудь наглу причину...

В И Х I Д VIII

Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазя?ни.

Д м и т р о (тихо пiдкрада?ться). Павло Платонович! То ви?

П а в л о. Я.

Д м и т р о. Тут давно прийшло кiлько хазя?в, хочуть побалакати з вами.

П а в л о. Добре. Клич ?х сюди!

Д м и т р о (одiйшовши, маха). Iдiть!

П а в л о (пiдходить до ру?ни). Сюди, панове, тут безпешно.

Люде скидають шапки.

Здрастуйте, здрастуйте! (Пода? руки). Та надiвайте шапки: я не пан i не

батюшка.

Люде надiвають.

Ну, в чiм же, панове, рiч?

Д м и т р о. Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та

щ? силу? - або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми ?х купили.

1-й х а з я ? н. Та ще й цiну править, як за рiдного батька.

2-й х а з я ? н. Нема кому нас i обстоювати!

П а в л о. Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то,

може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви

шкiл не заводите, а де вони суть, - дiтей не посила?те!

1-й х а з я ? н. Бо й дома рук треба.

2-й х а з я ? н. Та й школи тi... вивчиться штокати, то вже на сiм'ю та

на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них

бiльше п'яниць i виходить.

1-й х а з я ? н. Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки?

Убожество.

2-й х а з я ? н. У нас - сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!

П а в л о. Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в сво?х

пазурах. Принiс хто з волостi "Положенi?"?* (*)

2-й х а з я ? н (вийма з-пiд поли). Принiс. Писаря напо?в та й викрав.

П а в л о. Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.

1-й х а з я ? н. Велике спасибi, якщо ласка.

П а в л о (розгорта "Положенi?"). Так, кажете, силу? кучугури на вашi

добрi землi помiняти? А ось, слухайте. (Чита). "Местное положение для

губерний малороссийских". - "В состав надела, причитающегося крестьянам,

включаются одни только удобные земли". Ст. 20. "Пески, болота, каменистые

овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского

надела". Зрозумiли?

В с i. Зрозумiли, зрозумiли.

П а в л о. Отже, не смi? пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон

те забороня?. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому

посреднику подати.

1-й i 2-й х а з я ? н и. А Шльома ще й улещу?: купуйте, купуйте, добрi

люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону - як

у мiшку.

Д м и т р о. А я не казав вам, бреше, сучий син!

2-й х а з я ? н. Та й ми те?... так уже там такий галас у шинку

пiдняли...

П а в л о. Навмисне намовля i пiдмогоричу? за панськi грошi. Так ось же

i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском)

пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й

гласить, та ще в примiчанi? додано (чита): "Пространства, оставляемые на

оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны

оставаться свободными для прогона". Зрозумiли?

Д м и т р о. Зрозумiли, зрозумiли.

1-й i 2-й х а з я ? н и. Та й ми... воно нiби так, а писар усе одно

товче: тут про водопо? сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою

шлях не заказаний.

П а в л о. Ах, вони лиходi?, мошенники! Та це ж все одно, чи до

водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону

опридiля?ться. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi,

закрутиться.

Д м и т р о. А так. Збирати сход.

1-й х а з я ? н. Щоб, бува, гiрше не вийшло... Всi не пiдуть,

побояться... i

П а в л о. Чого?

1-й х а з я ? н. Та щоб пан, як розгнiва?ться, ще бiльше не

прикрутив...

П а в л о. Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.

Д м и т р о т а i н ш i. Урвалася.

П а в л о. Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за сво?

права, та гуртом, всi?ю громадою, то ваше й буде зверху.

1-й х а з я ? н. Хто каже, Павло Платонович, громада - великий чоловiк,

та коли ж пан... Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав,

що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi

урок i дань... Як вiдберуть знову землю й волю...

П а в л о. Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями - одберуть, а не

будете - самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, -

то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди,

чу?те, що тут пишеться з самого початку? (Чита?). "Было бы противно всякой

справедливости пользоваться от помещиков, - чу?те, от помещиков, - землею

й не нести за сие соответственной повинности". А я вас питаю: чия земля

споконвiку була - помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого

тiста злiпленi, чи що? Якщо ?хнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те

землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж

кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по

чотири?

Х а з я ? н и. Правда, правда...

Д м и т р о. Ех, Павло Платонович, слухати б вас!

П а в л о. I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп,

мусив пристати на ваше.

В с i. Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!

П а в л о. Слухайте ж далi... Скликайте сход... Та пам'ятайте, - для

того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.

В с i. Так, так...

П а в л о. Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з пансько?

намови...

В с i. Атож, атож!..

П а в л о. Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскура?!* (*Вскурати -

зважитись.) Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував,

не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях...

В с i. Зна?мо, зна?мо.

Д м и т р о. Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi

жалобу. Ходiмо до мо?? хати.

В с i. Та вичита?те нам усi закони.

П а в л о. Гаразд, ходiм, помiрку?мо. Пам'ятайте тiльки добре мо?

слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi

подiлять.

В с i. Дай боже, дай боже!

П а в л о. Ох, люде, люде! Все сподiва?тесь, - як бог дасть, то й у

вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте...

Г о л о с и. Та хiба ми що... аби хто почав...

П а в л о. Не такий страшний чорт, як його малюють. ? воля, буде й

доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре...

Д м и т р о. Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за

добру ласку...

В с i. Правда, правда...

1-й х а з я ? н. Тихо; щось наче йде... чи не панський пiдглядач?

Д м и т р о. Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до мо?? хати.

В с i. Ходiм! (Пiшли).

В И Х I Д IX

Михайло сам.

М и х а й л о (виходить по стежцi з гущавини, засмучений). Страшна

нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що - руки

опадають, хочу думати - думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й пану?:

куди я не пiду, ?? образ слiдку? за мною, лагiдно ся? тихими очима, манить

дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий,

борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем,

готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема тако? сили

на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на мо?му шляху? Що я хоч на якi

муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя сво? зложу

на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок

- i я вже розкис... Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь

ледачi, непотрiбнi нерви - чулi, м'якi, а до загарту нездатнi? (Сiда на

колоду й замислю?ться). А проте чому кохання вадить? Павло каже: "Кохання,

власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання". Чи

не справдову?ться це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити

чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то

чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня... по розуму, по

розвитку; чи порозумi?мось душею? А рiд мiй... прийшлося б навiки

порвати... Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона

спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить... Та це, може, й од

незвички з паничем розмовляти? Хто ?? зна. Чому не вияснити всього - раз,

та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або

тiкай!

Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплю?ться.

К а т р я (за коном).

Тяжко, важко, а хто кого любить,

А ще тяжче, хто з ким розста?ться!

М и х а й л о. Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це ?? голос, - вона тут!

Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю ??, кохаю цiлим життям мо?м; вона менi

наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби

з нею бачитись, аби дивитись на ?? зiроньки-оченята!

В И Х I Д Х

Михайло й Катря.

К а т р я (йде з того боку по мосту i зупиня?ться коло млина).

А ще тяжче, хто з ким розста?ться,

Ох, i муки-горя набереться!

М и х а й л о (хутко йде через мiст до млина). Нi, треба це покiнчити:

пан або пропав! (До Катрi). Катрусю, здорова була! (Пода? руку).

К а т р я (аж затремтiла). Здрастуйте!

М и х а й л о. Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!

К а т р я. Так собi... Чого ви довго не були?

М и х а й л о. Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?

К а т р я. Нi, хвалити бога, матерi краще... а так...

М и х а й л о. Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi! (Бере ?? за

руку).

К а т р я. Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу

ласку, за добрiсть.

М и х а й л о. Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те

зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.

К а т р я. Нi, не всякий.

М и х а й л о. Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш!

(Придивля?ться). А чого ти так зблiдла? Може, слаба?

К а т р я. Нi, нiчого.

Сiдають пiд млином.

А ви швидко звiдсiль по?дете?

М и х а й л о. Через мiсяць.

К а т р я. Так швидко уже!.. А там довго будете?

М и х а й л о. Цiлу зиму, аж до весни.

К а т р я. Господи, як довго! (Зiтха).

М и х а й л о. Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув,

що ти, либонь, замiж виходиш?

К а т р я. Хто вам казав?

М и х а й л о. Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.

К а т р я (палко). Не вiрте ?м! Я замiж нжоли не пiду.

М и х а й л о. Чом?

К а т р я. За нелюба - зроду!

М и х а й л о (радо). Хiба ти не любиш Дмитра?

Катря мовчить.

Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки

- вiр менi!

К а т р я. Або що? Чого менi перед вами та?тись? Якби правда була,

сказала б.

М и х а й л о. Так ти ще нiкого не кохала i не коха?ш?

К а т р я. Хто його зна...

М и х а й л о (гладить обидвi руки у Катрi). Слухай, Катре! Ти вiриш

усьому тому, що я говорю тобi? Не вважа?ш мене за брехуна?

К а т р я. Що ви? Борони боже!

М и х а й л о. Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе,

що що б я не казав тобi - то вiд щирого серця, з душi! Зна?ш... я люблю

тебе... з кожним днем ти менi дорожча становишся...

К а т р я (спалахнула). Ви смi?тесь...

М и х а й л о. Нехай надi мною посмi?ться так лихо! Серце мо?,

рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?

Катря потупилась з сорому.

Скажи менi щиру правду: чи коха?ш ти мене, як парубка? Чи журишся так

за мною, як я за тобою?

Катря схиля?ться на груди до Михайла i почина ридати.

М и х а й л о. Катрусю, голуб'ятко мо?, чого ти плачеш? Невже мо?

кохання тебе образило?

К а т р я (схлипуючи). Ви такi... менi... я б не знаю що...

М и х а й л о (цiлу? ?й руки). Так ти любиш мене? Господи, яке щастя!

Раю мiй!

К а т р я (вирива руки). Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!

М й х а й л о. Ти - цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на

свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози.

(Голубить ?? i цiлу? то в одно око, то в друге).

Катря обiйма його, хутко цiлу?, а далi, засоромившись, закрива вид

рукавом.

М и х а й л о (гладить по голiвцi i цiлу? Катрю). Коли б ти знала, моя

доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на

тiм свiтi нема?, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi

миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, прита?лася;

прислуха?ться заздрiсно, як нашi серденька б'ються укупi... б'ються i

будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить ?х!

Катря крадькома цiлу? руку у Михайла; Михайло вирива? i обнiма ??

палко.

К а т р я (боязко). А ви ж казали, що по?дете швидко?

М и х а й л о. Так що ж? Тепер я сам не по?ду без тебе: ти молода моя,

заручена. Пiдеш за мене?

К а т р я (з жахом). Що ви? Цього зроду не буде!

М и х а й л о. Як так?

К а т р я. Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не

посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!

М и х а й л о (цiлу? ??). Сто?ш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!

К а т р я. Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй

мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли

б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скара?: паруються тiльки

рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!

М и х а й л о. Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога!

Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково

б'?ться. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш

не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу

в тебе знаття сво?, свою душу, сво? мрi? - i засвiтиться твiй розум новим

променем, i ося? мою душу тихим, радiсним свiтом!

К а т р я. У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрi?!

Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя,.. тiльки аж мороз поза спиною

йде, так страшно. Що оце ви задумали?

М и х а й л о. Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене ма?ш?

Хiба, ти дума?ш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути

на посмiх?

К а т р я. Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний

до мене були... я не знаю, як i шаную вас, i люблю... Господи, сказати не

вмiю! (Припада).

М и х а й л о. А коли любиш, мо? голуб'ятко, мо? серденько, щастя мо?,

- то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу

долю!

К а т р я. Я як п'яна: все в мене в головi коломутиться... Страшно

тiльки... не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам

лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi... Як менi i стати поруч

з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти...

М и х а й л о. Ти знову за сво?. Та розумi?ш ти, дитино моя, що я без

тебе жити не можу, дихати не можу... що менi без тебе один шлях - отуди,

пiд лотоки!

К а т р я. А менi хiба нi?

М и х а й л о. Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й

бути! Моя ти? Правда?

К а т р я (хова свiй вид у Михайла на грудях). Аби ви тiльки були

щасливi!

М и х а й л о (пригорта палко). Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!

В И Х I Д XI

Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.

П а ш к а (гука з-за млина). Катре! Катре, - гу!! Де ти заховалася?

М и х а й л о (сполохнувшись). Хтось кличе тебе; iде сюди... Прощай,

мо? сонце, до завтрього! Звiрся на мене! (Обiйма з притиском). Приходь! У

садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього

вечора... Прийдеш?

К а т р я (палко). Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!

Михайло хутко iде в гай, а з ру?ни вийшов Павло, з ним два хазя?ни,

останнiм Дмитро. Катря, як кам'яна, сто?ть, не зводячи очей з того мiсця,

куди зник Михайло.

П а в л о. Так так же i робiть.

1-й i 2-й х а з я ? н и. Будемо, будемо, спасибi вам.

П а в л о. Прощавайте!

1-й i 2-й х а з я ? н и. Щасти вам, боже!

Павло iде в один бiк, люде - у другий.

П а ш к а (пiдбiга?). Катре! Ти осьде?

К а т р я (кида?ться до не? на шию). Парасю! Яка я щаслива!!

Дмитро, завваживши це слово, скам'янiв на мiсцi.

Завiса

ДIЯ ТРЕТЯ

Картина 1

Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.

В И Х I Д I

Михайло сам.

М и х а й л о (при рушницi; сидить на поваленому деревi). Не видко

нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за

та?на? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з

батьками, нi зi мною, - аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав;

пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв,

кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер. (Вийма? листа i

пробiга?). "Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi

душi, яким браку? тiльки живущо? води... Ми з паном Олександром балака?мо

багато, радимось, мiрку?мо - може, до чогось i домiрку?мось. Умовились з

ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i

больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб

розтаборитись звiдци. При?зди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да

ласувати поезi?ю: тут здоровiще". Золоте серце: сам нiчого не ма?, а все

про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з

ким одволожити сво?? душi... Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на

самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який