I не признаюсь й не шепiтну навiть... (Запалю? цигарку I ляга,

потяга?ться). Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi

усмiха?ться; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям*

(*Заласся -насолода, захоплення.) i втiхою... Отак би, не дбаючи про

буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезi?... Катрусю,

моя зiрко! Коли я упився тво?ю красою, - ти ще милiща мо?му серцевi!

(Згодом). Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а

соромиться його проявити, хова? первоцвiт жаги... Iнодi таке простувате

сплете щось, що знехотя засмi?шся i поцiлунком затушиш досаду; а то --

диву? на мене мовчки, мов на бога. Треба б ?? вчити, освiтити... так не до

книжок тепер... пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови

оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить.

Треба буде ?й купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi,

жорсткi... I кiльки раз просив ??, щоб не вешталась по сонцю, бо

засмалиться, - так нi! Правда, ?й поки працювати треба... От оцi каторжнi,

невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!

В И Х I Д II

Михайло i Павло.

П а в л о (з-за кону). Агов! Де ти там?

М и х а й л о (схоплю?ться). Павло? - Тут, тут!

Па в л о (виходить). Здоров, друже!

М и х а й л о (кида?ться, обiйма). Голубчику!.. Як же ти мене потiшив

несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то... (Знов обнiма).

Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж

мерщi до нас...

П а в л о (перебива). Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та

побалака?мо...

М и х а й л о. Невже до нас i не зайдеш?

П а в л о. Кажу ж - i хвилини нема... До вельми тяжкого слабого

хапаюсь... (Кладе руку Михайловi на плече). Ну, як же ти ся ма?ш? Що

наробив? Розцвiвся, пиша?ш красою, як майський крин душистий, прекрасний?

М и х а й л о. Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш.

(Цiлу? Павла).

П а в л о. Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у

тво?х очiх i ласощi, й радощi аж грають, - певно, ?х повно на серцi?

М и х а й л о (трохи соромлячись). Журби не маю... тобi зрадiв.

П а в л о. Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?

М и х а й л о. Чому? (Потупив очi i почав крутити цигарку).

П а в л о (б'? його ласкаво по колiнi). Ну, ну, нехай i так! Гаразд

поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремству?, що ти не

хочеш до його i в хату плюнути!

М и х а й л о. Я сам би раднiший; та, зна?ш, рiд у сварцi, то й менi

вихоплюватись раз по раз якось нiяково...

П а в л о. Так i у такiй пустiй справi рiд твiй сто?ть на перепонi?

М и х а й л о. Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, -

та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше

оказi?...

П а в л о. Славний вiн, брате, чолов'яга; поневiрявся на вiку, бився з

родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужо? душi на поталу i спорудив

сво? чесне гнiздо!

М и х а й л о. Я дуже люблю i поважаю дядька.

П а в л о. I вiн тебе любить, та жалку?, що ти з тво?м чесним напрямком