Тема 9. Індивідуально-психологічні особливості особистості (індивідуальний стиль діяльності).

1.Поняття про темперамент. Типи темпераменту.

2.Основні властивості темпераменту.

3.Характер. Структура характеру. Основні риси типового характеру.

4.Здібності. Структура здібностей. Різновиди здібностей.

У кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Фізичні індивідуальні особливості – це конституція організму, його фізіологічні процеси – гуморальні, ендокринні, нервові.

Психічні індивідуальні особливості виявляються в різній швидкості реакцій, порогах чутливості, у властивостях уваги, пам`яті, спостережливості, кмітливості, інтересах.

Індивідуально – психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини, природною передумовою яких є передусім спадкові та природжені біологічні особливості будови та функцій організму. Найяскравіше ці особливості виявляються в темпераменті, характері та здібностях.

Темперамент – це ті природжені якості людини, що обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності й швидкості реагування, ступеня емоційної збуджуваності і врівноваженості, особливості пристосування до навколишнього середовища.

Найдавніша теорія темпераменту була розроблена Гіппократом, який пов`язував типи темпераменту з гуморальним фактором – співвідношенням між чотирма рідинами, які циркулюють у людському організмі – це кров, жовч, чорна жовч та слиз. На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про темперамент, згідно з яким існує чотири типи темпераменту – залежно від домінування в організмі людини певної речовини. Так при сангвіністичному темпераменті в організмі людини переважає кров, при холеричному – жовч, при меланхолічному – чорна жовч, а при флегматичному – флегма ( слиз ).

Наукова основа теорії побудови темпераменту була розроблена І. Павловим у його вченні про типологічні властивості нервової системи. Він показав, що два основні нервові процеси – збудження і гальмування – відображають діяльність головного мозку. Від народження вони у всіх різні: за силою, врівноваженістю, рухливістю. Залежно від співвідношення цих властивостей нервової системи І.П. Павлов виділив чотири основних типи вищої нервової діяльності:

1) нестримний ( сильний, рухливий, неврівноважений тип нервової системи – холерик );

2) живий ( сильний, рухливий, урівноважений тип нервової системи, - сангвінік );

3) спокійний ( сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи - флегматик );

4) слабкий ( неврівноважений, малорухливий тип нервової системи - меланхолік ).

Холерик – це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, унаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдумано, виявляє нетерпіння, різкість рухів, запальність, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні активності і бадьорості. Чергування позитивних циклів підйому настрою і енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.

Сангвінік – людина із сильною, врівноваженою, рухливою нервовою системою; вона має швидку реакцію, її вчинки обмірковані, вона життєрадісна, її характеризує високий опір труднощам. Рухливість нервової системи сангвініка обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосованість до нових умов. Це товариська людина, він легко сходиться з людьми, хоча він і не відрізняється сталістю в спілкуванні і уподобаннях. Сангвінік – продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ. У стресовій ситуації веде себе активно, обдумано, захищає себе, бореться за нормалізацію обстановки.

Флегматик – людина із сильною врівноваженою, але інертною нервовою системою, внаслідок чого реагує повільно, неговіркий, має високу працездатність, добре спирається сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не спроможний швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Стійко запам’ятовує усе засвоєне, не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко і повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. І при серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.

Меланхолік – людина із слабкою нервовою системою, що має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати „зрив ”, розгубленість. Підвищена чутливість призводить до швидкого зниження працездатності. Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, меланхолік часто смутний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього може виникнути невротичні розлади. Меланхоліки з високою чутливістю нервової системи часто мають виражені художні й інтелектуальні здібності.

Найпоширенішим способом пристосування темпераменту до вимог діяльності є формування її індивідуального стилю. Індивідуальний стиль діяльності – індивідуальна система прийомів і способів дій, характерна для конкретної людини і доцільна для досягнення успішного результату. Індивідуальний стиль діяльності не з’являється стихійно, а поступово виробляється протягом усього життя. Тобто людина вибирає й удосконалює такі прийоми і способи виконання дій, які найбільше відповідають її темпераменту. Важливою умовою формування індивідуального стилю діяльності є зацікавлене, свідоме і творче ставлення до своєї роботи.

Темперамент накладає відбиток на способи поведінки і спілкування людини, на продуктивність їх роботи. Сангвінік завжди ініціатор в спілкуванні, нова незвична ситуація його тільки збуджує, а меланхоліка - лякає, він губиться в новій ситуації, серед нових людей. Флегматик також важко спізнається з новими людьми. У професійній діяльності особлива рухливість сангвініка може дати додатковий ефект, якщо робота вимагає від нього частого переходу від одного роду занять до іншого, оперативності в прийнятті рішень, а одноманітність, регламентованість діяльності, навпаки, викликає в нього швидке стомлення. Флегматики і меланхоліки в умовах суворої регламентації та монотонної праці виявляють велику продуктивність і опір стомленню, ніж холерики і сангвініки.

Розрізняють такі основні властивості темпераменту, як сензитивність, реактивність, пластичність, ригідність, резистентність, екстровертованість та інтровертованість.

Сензитивність – це міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості.

Реактивність – це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше – в емоційній вразливості, і відображаються на ставленні особистості до навколишньої дійсності і до самої себе.

Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються.

Ригідність – особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини.

Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво виявляється у стресових ситуаціях, при значному напруженні в діяльності.

Екстравертованість та інтровертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших ( екстравертованість ) або на саму себе, на свої внутрішні стани, перживання, уявлення ( інтровертованість ). Екстравертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів і у зв`язку з ними імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність. В інтровертованому типі переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, а тому йому властиві ускладнення соціальної адаптації.

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляються у темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці.

Характер – це сукупність стійких індивідуально - психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Характер найбільше пов’язується з темпераментом, який визначає зовнішню, динамічну форму його вираження. Характер може виявлятися в особливостях діяльності, якій людина віддає перевагу, в манері поведінки, способах реагування на дії та вчинки людей. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.

Характер є цілісним утворенням, що характеризує людське „ Я ” як єдине ціле. Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму.

Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. За формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

- спрямованість, яка виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей, до самої себе;

- переконання - знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру і визначають її ставлення до дійсності, вчинки, поведінку;

- розумові риси виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості, які сприяють швидкій орієнтації в обставинах;

- емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, грубість, нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати;

- воля – зумовлює силу і твердість характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягти поставленої мети. Безвольні люди – слабохарактерні;

- темперамент є динамічною формою його прояву;

-повнота характеру – це всебічний розвиток основних його структурних компонентів ( розумових, моральних, емоційно - вольових );

- цілісність характеру - внутрішня єдність рис характеру, яка виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках;

- визначеність характеру, про яку свідчить твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей;

- сила характеру виявляється в енергійних діях, завзятті та активності в діяльності, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди.

Носієм характеру є людина. Типове та індивідуальне в характері існує в єдності. Типове створює тло для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, до інших людей, до самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці виявляється в повазі до праці, працьовитості, ініціативності, сумлінності, акуратності, дисциплінованості, організованості або ж у безвідповідальності, лінощах, консервативності, зневазі до праці та до працівників.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах. Позитивними рисами характеру є справедливість, доброзичливість, тактовність, чесність, чуйність, колективізм, принциповість, товаристкість. До негативних рис характеру належать замкнутість, індивідуалізм, безтактність, жорстокість, заздрість, хвалькуватість, скупість, зневага до інших.

Ставлення до самої себе залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Так риси характеру, як скромність, вимогливість, відповідальність за справу, почуття власної гідності, самокритичність свідчать про високий рівень розвитку самосвідомості особистості. Разом з тим, людям властиві і негативні риси – некритичність, невимогливість, нескромність, кар`єризм, самовпевненість тощо.

Ставлення до предметів та явищ дійсності виявляється в акуратності, ощадливості, економності, бережливості, щедрості або в неохайності, недбалості, марнотратності, скнарості і т.і.

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються крайнє інтенсивно. Таку інтенсивність певних рис людини називають акцентуацією. Акцентуація рис характеру виявляється легше за певних умов під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі.

Найхарактернішими проявами акцентуації є:

Застрявання у стані збудження та впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні „ букви ”, хоча це й шкодить справі.

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне. За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин.

Екстравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

Серед істотних властивостей людини є її здібності – своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху. Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людини не можна розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Успішність будь – якої діяльності залежить не від якоїсь однієї, а від сполучення різних здібностей, причому це поєднання дає той самий результат і може бути забезпечено різноманітними способами. За відсутності необхідних задатків до розвитку одних здібностей їх дефіцит може бути поповнений за рахунок більш сильного розвитку інших.

Кожна здібність – це синтетична властивість людини, що охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні. До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності постають як здібності, належать індивідуальні психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.П. Павловим як „ художній ”, „ розумовий ”, „ середній ”. Ця типологія пов’язана з відносним переважанням першої чи другої сигнальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує „ художній ” тип, другої – „ розумовий ”. Рівновага обох систем дає „ середній ” тип.

Для „ художнього ” типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для „ розумового ” типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичним залежностями.

До часткових властивостей людини, що входять до структури здібностей, належать:

уважність, тобто здатність тривало стійко зосереджуватися на завданні, об’єкті діяльності;

чутливість до зовнішніх вражень, спостережливість.

Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. У першу чергу необхідно розрізняти природні здібності ( в своїй основі біологічно обумовлені ) і специфічні здібності, що мають суспільно – історичне походження.

У людини, крім біологічно обумовлених, є здібності, що забезпечують її життя і розвиток у соціальному середовищі. Це загальні і спеціальні вищі інтелектуальні здібності, застосовані на користуванні мовою і логікою, теоретичні і практичні, навчальні і творчі, предметні і міжособистісні.

Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності. До них належать розумові здібності, тонкощі і точність ручних рухів, розвинута пам’ять, досконала мова і т.і.

Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. До таких здібностей можна віднести музичні, математичні, лінгвістичні, технічні, літературні, художньо-творчі, спортивні та інші.

Теоретичні і практичні здібності відрізняються тим, що перші визначають схильність людини до абстрактно – теоретичних міркувань, а другі – до конкретних, практичних дій.

Навчальні і творчі здібності відрізняються тим, що перші визначають успішність навчання і виховання, засвоєння людиною знань, умінь, навичок, формування якостей особистості, другі – створення предметів матеріальної і духовної культури, індивідуальну творчість у різних галузях людської діяльності.

Здібності до спілкування включають мову людини як засіб спілкування ( мова в її комунікативній функції ), здібності міжособистісного сприйняття й оцінки людей, здібність соціально – психологічної адаптації до різноманітних ситуацій, здібності входити в контакт з різними людьми, приваблювати їх до себе, впливати на них тощо.

Природжені передумови для розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та їх функціональні властивості. У людини є два види задатків: уроджені і набуті. Перші іноді називають природними, а другі – соціальними. Одні з них не визначають ні змісту здібностей, ні рівня можливих досягнень. Вони лише надають своєрідності процесу розвитку здібностей, полегшують або утруднюють їх розвиток. До цієї категорії задатків можна віднести типологічні властивості нервової системи. Інші задатки впливають на змістовий бік здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою. Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і задатками існує багатозначний зв`язок. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності. Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими.

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вміннями, досвідом.

Сполучення різноманітних високорозвинених здібностей називають обдарованістю, це характеристика людини здатної до багатьох різноманітних видів діяльності.

Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності, результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва, називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв`язує.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.