Тема 3.Операційний компонент діяльності

1.Поняття про дію. Види дій.

2.Рухи та їх види.

3.Інтеріоризація та екстеріоризація дій.

4.Загальна характеристика навичок, умінь та звичок.

5.Види навичок та їх взаємодія.

6.Закономірності і умови ефективності формування навичок.

7. Етапи формування навичок.

Діяльність має свою структуру, в якій виділяють дії та рухи. Досягнення мети діяльності, яка як правило завжди віддалена, складається із вирішення ряду часткових цілей або завдань. Тому діяльність являє собою систему дій, які між собою тісно взаємозв’язані. Вирішується кожне таке завдання певною дією. Дія – це свідомий, відносно завершений елемент діяльності, який має певну мотивацію і спрямований на досягнення поточної мети (завдання). Дія розпадається на окремі операції, часткові акти, які характеризують технічну сторону її виконання. Операція – це спосіб виконання дії. Тому операцій може бути стільки, скільки існує різних способів виконання даної дії. Характер операцій залежить від умов (зовнішніх, внутрішніх), в яких виконується дія. Тобто, якщо дія відповідає меті, то операція – умовам.

Виділяють інстинктивні, імпульсивні та вольові дії. Інстинктивні дії – це дії, які здійснюються незалежно від свідомого контролю людини. Імпульсивна дія характеризується відсутністю свідомої мети і свідомого контролю. Вона виникає як результат емоційного стану, що пов’язаний з різкими змінами в життєвих обставинах, проявляється в різко виражених рухах і супроводжується змінами в функціях внутрішніх органів. Вольова дія – свідома, цілеспрямована. Може бути простою і складною.

Дії здійснюються за допомогою рухів, в яких проявляється фізіологічна активність організму. Рухи людини відрізняються від рухів тварин тим, що їх моторика відпрацьовувалася в процесі праці, в доцільних діях, спрямованих на предмет і пристосованих до впливу на неї знарядь праці.

Розрізняють наступні види рухів:

1) предметні рухи, що забезпечують трудові операції і складаються із трьох основних елементів «взяти», «перемістити», «відпустити»;

2) рухи пози забезпечують підтримання і зміну пози тіла (стояти, сидіти тощо);

3) локомоції – рухи пов’язані з переміщенням тіла (хода, біг тощо);

4) виразні рухи – міміка і пантоміміка, в яких безпосередньо проявляються емоції людини;

5) семантичні рухи – носії певного значення (жест головою, уклін, піднята рука під час голосування);

6) мовленнєві рухи – рухи органів мовлення, які забезпечують динамічну сторону мовлення (ритміку, інтонацію, наголос);

7) робочі рухи реалізують трудові операції в різних професійних діяльностях.

Діяльність людини являє собою складний і специфічний процес, який не зводиться до простого задоволення потреб. В діяльності людина, використовуючи знаряддя праці, створює продукти, які задовольняють її потреби. Створення предметів являє собою втілення здібностей людини в продуктах діяльності. Цей процес в психології позначається терміном «опредмечення». Оволодіння індивідом культурою людства відбувається в результаті привласнення ним способів дії, за допомогою яких здійснюється опредмечення. Зовнішня предметна діяльність перетворюється, змінюється внутрішньою (ідеальною) діяльністю, в процесі якої предметні дії над об’єктами замінюються ідеальними (психічними) операціями над суттєвими властивостями цих об’єктів. Відбувається перетворення властивостей предметів в здібності і потреби людини. Такий зворотній процес в психології позначається терміном «розпредмечення». Психологічними механізмами опредмечення і розпредмечення виступають відповідно екстеріоризація і інтеріоризація.

Екстеріоризація (від лат. еxterior – зовнішній) – процес породження зовнішніх дій, виразів і т.і. на основі перетворення ряду внутрішніх структур. Це процес втілення розумових дій або образів в чуттєву і практичну, доступну іншим людям матеріальну реальність.

Інтеріоризація (від лат.interior – внутрішній) - процес формування внутрішніх структур людської психіки, тобто перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості. Це перехід фізичної взаємодії людини зі світом в процеси, які протікають в плані свідомості. Завдяки інтеріоризації психіка людини набуває здібності оперувати образами предметів, що дає їй можливість звільнитися від заданої зовні ситуації і передбачити «поведінку» об’єктів.

Співвідношення внутрішніх і зовнішніх компонентів діяльності не є постійними. В залежності від умов діяльності, при виникненні певних труднощів в оперуванні словами відбувається процес екстеріоризації: скорочені узагальнені компоненти внутрішньої діяльності розгортаються зовні, між внутрішньою і зовнішньою діяльністю існує тісний зв’язок. Зовнішня сторона – рухи, за допомогою яких людина впливає на зовнішній світ, визначаються і регулюються внутрішньою (психічною) діяльністю – мотиваційною, пізнавальною і регулятивною. З другого боку, зовнішня діяльність, яка виявляє властивості речей, процесів, здійснює їх доцільне перетворення, направляє і контролює внутрішню діяльність, виявляючи міру адекватності психічних моделей, ступінь співпадання отриманих результатів і дій запланованим.

Таким чином, внутрішню (психічну) діяльність можна розглядати як результат інтеріоризації зовнішньої (предметної) , а зовнішню (предметну) діяльність як екстеріоризацію внутрішньої (психічної) діяльності.

Виконання дії здійснюється різними способами. Такими способами є навички і уміння.

Коли людина оволодіває новим видом діяльності, вона ще не володіє способами її виконання, тому вона свідомо контролює не тільки дії, які спрямовані на мету, але і кожен рух, за допомогою якого здійснюється дія. Поступово в міру оволодіння даною дією, окремі операції починають виконуватися при все меншій участі свідомості - вони автоматизуються. Ці автоматизовані компоненти дії, за допомогою яких вона і виконується, і є навичками. Таким чином, навичка – це дія, яка характеризується відсутністю по елементного свідомого контролю і регулювання.

Основною особливістю навичок є те, що вони виконуються мимовільно, без спеціально спрямованої на них уваги, яка зосереджується переважно на кінцевій меті дії, а не техніці її виконання, не на власних рухах, як раніше. Оволодіння системою дій, які мають достатню гнучкість, в результаті чого індивід здатний орієнтуватися в нових умовах (тобто переносити дії в нові ситуації) свідчить про сформованість уміння. Уміння – це способи успішного виконання дії, які відповідають меті і умовам цих дій. Специфіка умінь в тому, що вони по-перше, на відміну від навичок, в яких та чи інша дія закріплюється «тільки так, а не інакше» (К.К.Платонов) носять свідомий характер. По-друге, навички відпрацьовуються шляхом багаторазового повторення однієї і тієї ж дії в одних і тих же умовах, а уміння утворюються без спеціальних вправ у виконання дії і спираються на знання і навички, які були отримані раніше, при виконання дій, подібних з даними.

До способів виконання певних дій відносять також звички, які як і навички виконуються на автоматизованому рівні – в цьому їх спільність. Разом з тим, звички відрізняються від навичок. Звичка – це схильність людини до певних дій, які переживаються нею як потреба діяти саме так, а не інакше. Якщо людина в силу певних умов не може реалізувати звичку, то вона відчуває незадоволення, яке буває завжди, коли не задоволена певна потреба. Виникнення нової звички означає завжди не стільки виникнення нового уміння, скільки виникнення нового мотиву або тенденції до дії, яка виконується автоматично. Звичка більш стійке утворення в діяльності людини в порівнянні зі навичкою. Навички людина актуалізує і використовує тоді, коли в них є об’єктивна потреба, а звички проявляються часто тоді, коли в них немає об’єктивної потреби, а іноді навіть всупереч їй. Навички підлягають моральній оцінці на відміну від звичок, які можуть бути хорошими або поганими. Звички характеризуються великою стійкістю. Формуються звички різним шляхами: 1) шляхом простого повторення мимовільних рухів і дій, які виникають при певних психічних станах людини; 2) шляхом наслідування (імітації); 3) цілеспрямоване їх виховання і самовиховання.

Існують наступні види навичок, які використовуються в різних видах діяльності: моторні, сенсорні, інтелектуальні. Суттєве значення для правильного розуміння і раціональної організації формування навичок має їх взаємодія, завдяки якій створюється складна система навичок. Характер взаємодії буває різний. В одному випадку сформовані навички допомагають новій навичці складатись і функціонувати, а в іншому – заважають її формуванню або видозмінюють її. Позитивний перенос одних навичок на формування інших називають переносом, а негативний – інтерференцією.

Сутність переносу в тому, що набута раніше навичка полегшує формування нової, схожої з нею. Перенос відбувається тоді, коли: 1) система рухів, які входять в одну навичку, відповідає системі рухів, які входять до складу іншої; 2) коли реалізація однієї навички створює хороші умови для виконання іншої; 3) коли кінець однієї навички є фактичним початком іншої і навпаки.

Під інтерференцією розуміють гальмуючий вплив засвоєної навички на формування нової, але певною мірою схожа на першу. Інтерференція має місце тоді, коли: 1) система рухів, які включені в одну навичку, не узгоджується з системою рухів, які складають структуру іншої навички; 2) коли при переході від однієї навички до іншої фактично відбувається перенавчання, коди необхідно зламувати структуру старої навички; 3) коли система рухів, які входять в одну навичку, частково міститься в іншій, яка вже доведена до автоматизму; 4) коли початок і кінець навичок, які виконуються послідовно, не співпадають.

Існує два підходи до методики формування навичок: аналітична і синтетична. Аналітична вимагає опору на чуттєві орієнтири, вона базується на по елементній системі формування навичок. Реалізується таке навчання шляхом закріплення окремих елементів дії і поступове їх об’єднання в цілісну дію. Процес формування навичок спочатку йде швидко і легко, навички характеризуються великою чіткістю, правильністю і міцністю. Але потім виникають труднощі при об’єднанні окремих елементів в цілісну дію. Навчання стає повільнішим, а потім сформовані навички виявляються інколи шаблонними і не гнучкими. Синтетична методика базується на виконанні цілісної дії. Спочатку процес формування навички йде повільно і складно, дія виконується «не чисто», допускається багато помилок. Але з часом навчання прискорюється, а сформовані навички характеризуються гнучкістю і легкістю пристосування до нових об’єктів і умов.

Навички утворюються за допомогою вправляння. Вправляння – це багаторазове виконання певних дій, метою якого є освоєння навички, що спирається на розуміння і супроводжується свідомим контролем, коректуванням.

Вироблення навички пов’язане з «кривими вправляння», аналіз яких свідчить про нерівномірність цього процесу. Розрізняють криві з позитивним і криві з негативним прискоренням.

Крива з негативним прискоренням характеризує такий процес навчання, при якому найбільш значні успіхи у формуванні навичок дає початковий період, а на кожному послідуючому – цей процес уповільнюється. Вони проявляються при відпрацюванні сенсорних навичок, при механічному запам’ятовуванні. Цей тип кривих характерний для процесу, в якому переважає научіння шляхом спроб і помилок.

Криві з позитивним прискоренням характерні для процесу навчання, яке вимагає розуміння, виведення правил: спочатку оволодіння діями йде повільно, а потім прискорюється. В даному випадку як тільки спосіб вирішення зрозумілий, завдання виконується правильно, помилки не повторюються.

Ефективність формування навичок і умінь залежить від ряду умов:

- об’єктивної і суб’єктивної готовності людини оволодівати навичками та уміннями;

- кількості вправ та їх вірного розподілу у часі;

- знання людиною результатів кожної вправи, аналізу помилок виконання дії;

- самоконтролю;

- власних зусиль людини в оволодінні навичками;

- раціонального поєднання формування навички як мети спеціально організованої навчальної діяльності з їх формуванням «попутно», в процесі виконання дії, до складу якої вони входять.

Формування навичок – це довгий і складний процес, в якому виділяється декілька основних етапів: 1) етап попереднього орієнтування; 2) етап формування окремих елементів дії на репродуктивному рівні; 3) етап злиття різнорідних рухів в єдину цілісну дію; 4) етап автоматизації дії.

На першому етапі відбувається формування орієнтовано-дослідницьких дій, спрямованих на засвоєння завдання і способів його виконання на рівні уявної моделі дії. Навчання здійснюється шляхом пояснення і показу схеми дії, місця в ній кожної операції.

На другому етапі, маючи чуттєво-рухові уявлення про способи і регулювання дій, суб’єкт пробує відтворити показані йому рухи і починає виконувати перші вправи під контролем керівника. На даному етапі рухи повільні, невпевнені, слабко узгоджені між собою, мають місце зайві супутні рухи.

Наступний етап формування навичок характеризується злиттям різнорідних рухів в єдину цілісну систему. Відбувається відсів зайвих рухів. виправлення помилкових, все більша стандартизація прийомів виконання дії.

Завершальним етапом формування навичок є етап автоматизації дії шляхом неодноразового її повторення. На даному етапі дія здійснюється легко, вільно, без помилок. Особливістю рухів є їх невимушеність, вони виконуються без спеціально спрямованої на них уваги.

Значення навичок, умінь в житті людини дуже велике. Вони полегшують людині фізичні і розумові зусилля у праці, навчанні, допомагають переключати увагу з технічної сторони справи на її результат, на зв’язки однієї дії з іншою в процесі виконання діяльності.