Тема 6. Особистість

1.Поняття «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність».

2. Структура особистості.

3. Рівні репрезентації особистості (за А.В.Петровським).

4. Фактори розвитку особистості.

5. Періодизація психічного розвитку та етапи життєвого шляху особистості.

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це насамперед поняття людини, індивіда, особистості, індивідуальності.

Поняття „людина” містить у собі сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, чи наявні вони в даної конкретної людини.

Поняття „індивід” характеризує саме людину і додатково включає такі психологічні і біологічні властивості, що притаманні їй разом з особистісними.

Особистість – це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, що соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв’язках і стосунках, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої та оточуючих.

Індивідуальність – це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми.

Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, потреби, інтереси, ідеали, переконання, відносини, характер. Визначаються суспільним буттям людини.

Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Досвід набувається у процесі навчання і виховання.

Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формується протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великої мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку (темперамент, тип нервової системи, стать, вік, конституція тіла).

Найбільш відомою є психологічна теорія особистості З.Фрейда. За З.Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через „взаємовідносини ” трьох компонентів структури особистості „Ід”-„Воно”, „Его-Я”, „Над-Я”.

„Ід” походить від латинської „воно” і, за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти діяльності. „Ід” функціонує цілком у несвідомому, тісно пов’язано з інстинктивними біологічними спонуканнями, що наповнюють нашу поведінку енергією.

„Его” (від лат. „ego” – Я) – це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. „Его” прагне висловити і задовольнити бажання Ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. На відміну від Ід, природа якого виражається в пошуку задоволення, Его підпорядковується принципу реальності; мета якого – забезпечення цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдено можливість досягти розрядки у належний спосіб.

Суперего (Над – Я) – формується в процесі соціалізації і є компонентом особистості, яка розвивається. Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість та его-ідеал. Совість включає здатність докритичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини за „погану поведінку”. Заохочувальний аспект суперего – це его-ідеал, що формується з того, що батьки схвалюють або високо оцінюють; він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мету досягнуто, це викликає почуття самоповаги і гордості.

Система життєво важливих потреб, що складає зміст „Воно”, постійно вимагає задоволення і несвідомо спрямовує психічну активність людини, регулюючи її психічні процеси і стани. Несвідомі потяги, що йдуть від „Воно”, частіше всього знаходяться в стані конфлікту з тим, які містяться в „Над – Я”, тобто із соціальними і моральними оцінками поведінки; тому між „Воно” і „Над – Я” існують постійні і неминучі протиріччя. Вони вирішуються за допомогою „Я” – свідомості, що, діючи відповідно до принципу реальності, намагається розумно примирити обидві конфліктуючі сторони таким чином, щоб потяги „Воно” були максимальною мірою задоволені і при цьому не було порушено норм моралі.

Стани невдоволення собою, тривожності і занепокоєння, які часто виникають у людини, є суб’єктивним, емоційно забарвленим відбитком боротьби „Воно”, „Над-Я” у свідомості людини.

Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою „Я” виробляє в себе так звані захисні механізми, до яких належать:

1.Заперечення. Коли реальна дійсність для людини дуже неприємна, вона „закриває на неї очі”, вдається до заперечення її існування або намагається знизити серйозність загрози для її „Над-Я”. Одна з найбільш поширених форм такої поведінки – неприйняття, заперечення критики на свою адресу з боку інших людей, утвердження, що того, що критикується, насправді не існує.

2. Заглушування. На відміну від заперечення, яке здебільшого належить до інформації, що надходить зовні, заглушування стосується блокування з боку „Я” внутрішніх імпульсів і загроз, що йдуть від „Над-Я”.

3. Раціоналізація. Це спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають занепокоєння. Найбільш типові прийоми раціоналізації такі: а) виправдання своєї нездатності що-небудь зробити небажанням це робити; б) виправдання зробленої небажаної дії «об’єктивними» обставинами.

4. Проекція. Всі люди мають небажані властивості і риси особистості, які вони неохоче визначають, а частіше зовсім не визначають. Механізм проекції виявляє свою дію в тому, що власні негативні якості людини несвідомо приписує іншій особі, причому, як правило, у перебільшеному вигляді.

5. Заміщення. Воно виражається в частковому, непрямому задоволенню неприйнятного мотиву яким-небудь морально-припустимим способом.

6. Формування реакцій. Іноді люди можуть приховувати від самих себе мотиви власної поведінки за рахунок їх заглушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу.

7. Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти від емоційно загрозливої ситуації шляхом відстороненого обговорення її в абстрактних інтелектуалізованих термінах.

Розглядаючи особистість як системну якість А.В.Петровський відокремлює в її структурі три рівні репрезентації.

1. Рівень – інтраіндивідний. Особистість розглядається як індивідуальність, сукупність якостей, що відрізняють її від інших. Ці якості закладені від природи, тобто особистість виступає як властивість, притаманна самому суб’єкту. Особистісне існує у внутрішньому просторі індивіда. До якостей, притаманних людині від народження, можна віднести швидкість реакції, темперамент, чутливість, розумові здібності і таке інше.

2. Рівень – інтеріндивідний. Сферою визначення і існування особистості стає „простір міжіндивідуальних зв’язків. Це ті якості людини, які можуть проявитися тільки у взаємодії людини з іншими людьми.

3.Рівень – метаіндивідний. Він визначає ті впливи, які вільно чи невільно особистість здійснює в своїй діяльності на інших людей. На даному рівні особистість сприймається під новим кутом зору: її найважливіші характеристики пропонується шукати не тільки в ній, а і в оточуючих.

Проблема розвитку та виховання особистості належить до найактуальніших соціальних аспектів суспільного життя і завжди потребує глибокого наукового обґрунтування психологічної сутності чинників цього процесу.

У психологічних теоріях можна виокремити два напрями, які по різному розглядають джерела психологічного розвитку особистості – біологічний і соціальний.

Представники першого, біологічного напряму, вважають, що провідним є спадкове, що наперед визначає всі особливості розвитку особистості. Другий напрям розвитку особистості репрезентований соціогенетичною концепцією, згідно якої розвиток дитини визначається соціальними умовами: в якому середовищі народилася та виховується дитина, у такому напрямі й відбувається її розвиток. Теорія психічного розвитку особистості у вітчизняній психології базується на визнанні того, що рушійні сили її розвитку виявляються у суперечностях між потребами, які постійно змінюються (ускладнюються) у діяльності людини та реальними (такими, що не відповідають новим вимогам) можливостями їх задоволення. Подолання суперечностей у діяльності через оволодіння відповідними засобами її виконання (вміннями, способами, прийомами, знаннями) веде до розвитку і становить його суть. Провідну роль в оволодінні новими ефективними способами задоволення потреб відіграють навчання та виховання.

У психології зроблено багато спроб періодизувати психологічний розвиток індивіда. Це пояснюється різним розумінням детермінації вікових ступенів цього процесу і критеріїв їх визначення. Г.С.Костюк, спираючись на аналіз поглядів Л.С.Виготського, Ж.П’яже, Д.Б.Ельконіна, вважав, що справжніми критеріями визначення основних періодів психічного розвитку мають бути якісні ознаки в їх системному зв’язку, що виявляє для кожного вікового етапу цілісні утворення. При визначенні періодів розвитку особистості треба брати до уваги всі сторони її діяльності в єдності – мотиваційну, змістову, операційну, емоційну. Досягнення попередньої стадії включаються і в наступну, і використовуються в нових функціональних системах, у взаємовідношеннях особистості із суспільним оточенням.

Узагальнюючи результати досліджень багатьох психологів (Л.І.Божович, Ш.Бюлера, Л.С.Виготського, І.С.Кона, Г.С.Костюка, Д.Б.Ельконіна), український психолог В.Ф.Моргун, Н.Ю.Ткачова запропонувала цілісну схему періодизацію розвитку особистості впродовж усього її життя.

1.Фаза новонародженості як початкова ланка періоду раннього дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості. Новонароджена дитина досить активна, здійснює смоктання та інші дії на основ природжених рефлексів.

2.Стадія немовляти. На цьому етапі психологічного розвитку провідною є потреба у спілкуванні, а провідною діяльністю – спілкування, яке за своєю формою є безпосередньо емоційним.

3.Перехід до раннього дитинства. Центральна лінія психічного розвитку у цей час визначається предметною маніпулятивною діяльністю, а форма спілкування стає ситуативно-діловою, тобто здійснюється в царині предметних дій, формування почуттєвих якостей предметів у процесі їх переміщення, деформації, розділення на частини тощо.

4.Дошкільне дитинство. Основна потреба цього періоду – брати участь у житті і діяльності дорослих. Провідною виступає ігрова діяльність (сюжетно-рольова гра).

5.Молодше шкільне дитинство. Головною потребою цього вікового періоду є набуття певного суспільного становища, реалізація суспільно значущої діяльності, якщо є систематична навчальна діяльність у школі. Навчальна діяльність є провідною у цьому віці.

6.Підлітковий вік. У цей період завершується дитинство, починається перехід до дорослості. Відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими, підліток засвоює нові суспільні норми поведінки. У підлітковому віці провідною потребою стає вибіркове спілкування з однолітками, які мають певні якості особистості. Центральним психологічним новоутворенням підліткового віку є почуття дорослості.

7.Старший підлітковий вік. Провідною діяльністю у цьому віці (15-17 років) є навчання, але таке, що забезпечує підготовку до майбутнього дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. В навчальній діяльності як провідній домінують навчально-професійні чинники.

8.Перехід до юності. Цей період (17-18 років) характеризується суттєвою перебудовою особистості, пов’язаною із змінами в житті молодої людини (закінчення школи, вступ до вищого навчального закладу, початок трудової діяльності на виробництві, тощо).

9.Юнацький вік. У психологічному плані в цей час (18-23 роки) відбувається саморозвиток, свідоме самовдосконалення. Це остання стадія підготовки до практичної професійної діяльності.

10.Молодість. Це початковий період (24-30 років) зрілості. Перший стан молодості психологічно характеризується як час пошуку себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої людини з відповідними правами й обов’язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя.

11.Перехід до розквіту. На цій стадії (близько 30 років) відбувається велика криза в житті людини, коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, перебудовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній період, недостатнього розуміння складних процесів життя, неглибокого аналізу минулого та самоаналізу власної особистості.

12.Розквіт. „Золотий вік” людини (31-40 років) – період найвищої працездатності й віддачі. Особистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повноцінним спеціалістом, досягає вершин творчості.

13.Зрілість. У 40-55 років людина досягає вершини професійної майстерності, певного становища в суспільстві, накопичує професійний досвід, досвід спілкування з людьми. Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колективній творчості, що набуває статусу провідної діяльності.

14.Старість. Період старості починається десь із 55 років і являє собою природну і здорову частину життя, що має бути щасливою для людини й корисною для суспільства. Старість можна розділити на похилий вік (55-75 років), старечний вік (75-90 років) та довголіття (понад 90 років).