§2. Публічні виступи як важливий засіб комунікації з громадськістю

Залежно від знаків, якими оперує людина (акустичними чи графічними), розрізняють мову усну і писемну. В основі публічних виступів, зрозуміло, лежать навички усної мови.

Усна мова – це мова, у якій використовуються акустичні сигнали, що створюються в процесі говоріння та сприймаються в процесі слухання. Усна мова поділяється на два види: внутрішня та зовнішня мова. Внутрішня мова – це мовне оформлення думки без її висловлювання. Тут мовні знання використовуються поза процесами реальної комунікації, цей процес прихований від безпосереднього спостереження. Він відбувається значно швидше, ніж зовнішня мовна комунікація і має різні ступені мовного оформлення. Прийнято виділяти три типи внутрішньої мови:

а) “мова про себе” – зберігає структуру зовнішньої мови, але позбавлена звукового чи графічного оформлення;

б) власне внутрішня мова як засіб мислення, у цьому ви-падку людина користується специфічними одиницями (кодами образів, предметними кодами тощо);

в) внутрішнє програмування, тобто формування і закріплення в специфічних одиницях програми мовного висловлювання, цілого тексту або його частин.

Зовнішня мова – це процес мовної діяльності, який включає різні механізми кодування і декодування інформації. Зов- нішня мова – це те, що ми вимовляємо, слухаємо, пишемо, читаємо.

Характерні риси зовнішньої усної мови

Певна імпровізація і мовні особливості (використання простих речень, вживання речень певного типу – спонукальних, запитальних тощо).

Спрямованість на співрозмовника, присутнього поряд, який не тільки чує, але й бачить того, хто говорить. Усна мова часто залежить від того, як її сприймають: реакції адресата, його репліки, посмішки тощо можуть вплинути на характер мови.

Сприйняття на слух. Щоб її повторити, необхідні спеціальні технічні засоби. Це вимагає такої побудови мови, щоб її сприймали і легко розуміли слухачі.

У

Погані манери та шкідливі звички під час розмовної мови

• Мурмотіння: краще бути занадто голосним, ніж занадто тихим.

• Запинання – надмірні паузи, заповнені численними “е-е”. Майже завжди це ознака недостатніх репетицій.

• Нечітка мова та зниження голосу.

• Вислови – паразити (“суть у тому”, “і все таке інше”).

• Слабкий візуальний контакт -- не потрібно дивитися вбік від аудиторії, понад нею.

• Погані манери – почухування вуха, постукування по стегнах.

сна зовнішня мова представлена двома різновидами: розмовною і кодифікованою.

Ось як характеризує розмовну мову Є.Земська: “Розмовна мова обслуговує таку мовну сферу комунікації, для якої характерні: природність (невимушеність) спілкування; неофіційність відносин між тими, хто спілкується; непідготовленість мови; безпосередня участь того, хто говорить, в акті комуніка- ції; сильна опора на позамовну ситуацію, яка призводить до того, що позамовна ситуація стає складовою частиною комунікації, “вплавляється” в мову; використання невербальних засобів комунікації (жести та міміка); принципова можливість зміни ролей: той, хто говорить, – слухач” [19, 121].

Кодифікована мова використовується переважно в офіційних сферах спілкування (засідання, збори, конференції тощо). Найчастіше вона буває завчасно підготовленою і не завжди опирається на розмовну ситуацію (виступ з лекцією, доповіддю, повідомленням тощо).