Становлення й розвиток університетської освіти

Львівський університет. На прикінці ХVІ ст. у Львові з’явилися єзуїти. У 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів. Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію.

Король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 року підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії статус академії та титул університету з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів ліценціата, бакалавра, магістра та доктора. Так на базі єзуїтської колегії з метою посилення полонізації українського населення у 1661 році було засновано Львівський університет. Очолював університет ректор. Заснування закладу викликало обурення в Краківському університеті та багатьох впливових людей того часу. Навчання всеж велося за зразком інших європейських академій.

Король Август ІІІ у 1758 році затвердив диплом Яна ІІ Казиміра від 20 січня 1661 року. Від заснування і до 1773 року роботу закладу контролював орден єзуїтів і підпорядковувався він генералові єзуїтів у Римі. Розташовувався заклад у центрі міста Львова, біля вулиці Краківської. Навчальний заклад будував і купував нові приміщення.

Львівський університет мав власну бібліотеку та найбільшу у Львові друкарню, складався з двох факультетів – філософського та богословського (теологічного). Роль середнього навчального закладу при Львівському університеті відігравала колегія, яка була підготовчим етапом для бажаючих продовжувати навчання.

Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували вісім викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17. Поляки становили 75% студентів, решту були українці та представники інших етнічних груп.

У 1773 році Львівський університет було закрито, оскільки орден єзуїтів було розпущено.

21 жовтня 1784 року царським декретом засновано Львівський університет. Львівський університет створювався у складі чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного і теологічного. Урочисте відкриття відбулося 16 листопада 1784 року. Більшість дисциплін викладалося в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети. Вищим органом управління був сенат, до якого входили ректор, декани та саньори (найстарші за віком і стажем роботи професори). У компетенцію сенату входило вирішення найважливіших питань, які стосувалися загального керівництва університетом. Вирішення всіх інших справ входило в компетенцію деканів факультетів. Заклад мав певну автономію. Підготовкою до вступу в університет займалася гімназія, створена у 1784 році. Навчання у ній німецькою і латинською мовами тривало 5 років.

Перші три роки всі студенти навчалися за програмою філософського факультету. Саме він був загальноосвітнім, підготовчим. Після його закінчення студенти мали право обрати на якому факультеті далі навчатися. Студенти могли продовжувати навчання на філософському факультеті, поглиблюючи та розширюючи свої знання з окремих галузей наук або ж – на юридичному, медичному, теологічному факультетах. Термін навчання був 4 роки. Викладання велося латинською, польською та німецькою мовами. У 1787 році у відповідності до спеціального декрету при теологічному факультеті було відкрито Руський інститут. Термін навчання 2 роки, а викладання велося українською мовою. Діяв до 1804 року.

У 1805 році університет зі Львова було переведено до Кракова. У період між 1805 і 1817 роками у Львові на базі університету діяв ліцей. Він мав чотири відділи (філософський, хірургічний, юридичний, теологічний. Це було пов'язано з реформою вищої освіти в Австрійській державі. Аналіз свідчить, що більшість дисциплін і надалі викладали в університетському обсязі, функціонували ті ж факультети.

У 1817-1818 роках було відновлено університет (відновив Франц). Діяло чотири факультети (філософський, юридичний, теологічний і медичний). Викладання велося латинською, німецькою мовами. Вступ до університету українців обмежувався.

У 1825 році було відкрито кафедру польської мови та літератури. У вересні 1848 року було видано декрет про відкриття кафедри української мови і літератури. Першим професором її став Я. Головацький (1814-1888; визначний літератор, історик, етнограф і поет). У 1848-1849 роках в університеті було створено ще чотири українські кафедри. Під час повстання (листопад 1848 року) згорів університетський будинок, була знищена його цінна наукова бібліотека (51 тисяч томів), велика кількість рукописів, вийшло з ладу обладнання. Заняття відновилися лише через деякий час.

Упродовж другої половини ХІХ ст. відбувалося розширення університетських приміщень. З 1851 року університет розміщався на вул. Миколая (нині вул. Грушевського). У 1891 р. за проектом архітектора Ю. Браунсойна на вул. Длугоша (нині вул. Св. Кирила і Мефодія) було зведено окремий корпус для хімічного, геолого-мінералогічного і фармакологічного інститутів. У 1894 р. завершилось будівництво корпусу для новоутвореного медичного факультету (вул. Пекарська), а у 1897 р. – корпусу для фізичного інституту. У 1905 році було збудовано окреме приміщення для університетської бібліотеки.

До 1867 року Львівський університет був за своїм спрямуванням німецьким. З 1869 року поступово впроваджено викладання польською мовою (у 1870 році вже 13 предметів викладалося польською мовою, 46 ще німецькою, 13 – латинською, 7 – українською; з часом відбувалися зміни на користь польської та української мов). У 70-х роках на філософському факультеті навчався Іван Франко (мислитель, письменник, вчений, перекладач, політичний і громадський діяч, “титан праці”).

Вищим керівним органом був академічний сенат у складі ректора, проректора, деканів, представників факультетів, секретаря. Сенат вирішував усі питання, що стосувалися навчального процесу, наукової роботи, присудження вчених ступенів, адміністативних справ.

Педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті, або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 навчальному році було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 навчальному році – 169. Студентство Львівського університету теж поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Як звичайно, вільнослухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1851 р. в університеті навчалось 699 студентів (з них на юридичному факультеті 302 особи, філософському – 89, теологічному – 308), у 1890/91 навчальному році їх було вже 1255 (відповідно по факультетах: 683, 189, 358 осіб), у 1900/01 – 2060 студентів (юридичний факультет – 1284 особи, філософський факультет – 309, медичний факультет – 127 і теологічний факультет – 340), а в 1913/14 навчальному році – аж 5871 студент (відповідно: 3493, 1229, 971 і 358 осіб).

Кожним із чотирьох факультетів (юридичний, філософський, теологічний і медичний), які діяли в кінці ХІХ століття, керувала рада професорів або колегія (входили декан, продекан, усі професори та два виборні представники від доцентів. У вересні 1894 року було утворено університетський архів, до якого увійшли всі справи та книги, датовані до 1848 року.

Для переважної частини студентів навчання в університеті було платним (не платили ті, хто подавав свідоцтво про бідність і успішно складені семестрові колоквіуми). Лише на теологічному факультеті за навчання не потрібно було сплачувати гроші. Вступ до університету дітям простого народу був нездійсненною мрією. Проте, необхідно зазначити, що були і стипендії для студентів. Гроші на стипендії бралися зі стипендійних фондів, які складалися в основному з пожертвувань приватних осіб, зокрема Короля Людвіка. Студенти мали досить обмежену кількість місць у гуртожитку. На юридичному, філософському та теологічному факультетах термін навчання був чотири роки, на медичному – п’ять, на фармацевтичному відділі медичного факультету – два або три роки. Навчальний рік поділявся на два семестри: зимовий (1 жовтня-20-ті числа березня) та літній (кінець квітня – кінець липня). Студенти мали право вибору навчальних дисциплін.

1918-1939 роках був польським університетом. З 1919/20 до 1937/38 навчального року кількість студентів збільшилася з 2647 до 5026 осіб. Було запроваджено принцип “numerus clausus”, згідно з яким українці мали обмеження при вступі в університет (не більше 15 % від кількості абітурієнтів; поляки у цьому випадку мали не менше 50 %). Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри.

23 квітня 1923 року Львівському університету було передано будинок колишнього Галицького сейму, який став головним корпусом університету.

За статтями таємного протоколу до угоди СРСР з Німеччиною від 23 серпня 1939 р. Західна Україна потрапила в зону впливу Радянського Союзу. 22 вересня у Львів увійшли радянські війська. 26 жовтня 1939 р. у Львові зібралися маріонеткові Народні Збори Західної України, які проголосили запровадження Радянської влади.

У цей період радикальних змін зазнав і Львівський університет. Відповідно до Статуту про вищу школу СРСР проведено докорінну організаційну перебудову університету як вищого навчального закладу. Теологічний факультет було ліквідовано, а медичний з фармацевтичним відділом реорганізовано в медичний інститут. У жовтні 1939 року були створені нові кафедри: історії марксизму-ленінізму, діалектичного та історичного матеріалізму, політичної економії, української мови, української літератури, російської мови, російської літератури, історії СРСР, історії України, фізичного виховання. Поряд з забезпеченням високої професійної підготовки спеціалістів вони мали виховувати молодь на основі марксистсько-ленінської ідеології та матеріалістичного світогляду.

Викладання більшості дисциплін здійснювалося українською мовою. Указом від 8 січня 1940 року Президія Верховної Ради УРСР присвоїла Львівському державному університету ім`я видатного українського письменника і мислителя Івана Франка.

Університет 15 січня 1940 року розпочав роботу за новими навчальними програмами на підставі схваленого статуту у складі п'яти факультетів: історичний, юридичний, філологічний (відділи української мови та літератури, слов’янської філології, романо-германської філології), фізико-математичний (відділи математики, механіки, фізики), природничого (відділи біологічний, хімічний, геграфічний, геологічний). Навчання в університеті тривало чотири роки на гуманітарних факультетах і п'ять років на природничих. У 1940 році на історичному, філологічному, природничому та фізико-математичному факультетах запроваджено заочну форму навчання. При юридичному факультеті відкрито філіал Всесоюзного юридичного заочного інституту.

Питання навчальної, методичної та наукової роботи, присудження наукових ступенів і вчених звань вирішували рада університету та рада факультетів. Основною навчально-науковою одиницею й надалі залишалася кафедра (1940 року їх налічувалось 52), яка виконувала навчальну роботу, розробляла програми спецкурсів і спецсемінарів, організовувала наукову роботу. У 1940 році почала функціонувати аспірантура, до якої вспупили 33 аспіранти. Перша наукова сесія викладачів відбулася у січні-лютому 1941 року, а у квітні – перша студентська наукова конференція.

2 грудня 1940 року вчена рада затвердила новий університетський статут, у якому зазначалось, що право вступу до університету мають усі громадяни незалежно від їхнього соціального походження, статі, раси та національності.

У 1941 році припинив свою діяльність (вторгнення німецьких військ 30 червня 1941 року до Львова). У перші ж дні 70 відомих учених університету, політехнічного та медичного інститутів були заарештовані, а після побоїв і знущань розстріляні в районі теперішньої вулиці Сахарова. Серед знищених окупантами були видатні вчені зі світовим ім`ям, зокрема Т. Бой-Желенський, Роман Лоншан де Бер`є, Маврикій Аллерганд, Генріх Ауербах, Станіслав Сак. До Німеччини було вивезено обладнання кабінетів і лабораторій фізико-математичного і хімічного факультетів, бібліотеку кафедри фольклору та етнографії, яка налічувала 15 тис. томів. З наукової бібліотеки університету, в якій було зруйновано головний читальний зал, вивезено 20 тис. томів найцінніших книг, близько 5 тисяч стародруків та інкунабул, 500 цінних рукописів.

У 1944 році (після звільнення Львова від гітлеревських військ) Львівський університет відновив свою діяльність. 30 липня 1944 р. в університеті відбулися збори, учасники яких – 127 викладачів і технічних працівників – звернулися до інтелігенції з закликом взяти активну участь у відбудові економіки, навчальних, культурно-освітніх закладів Львова. Протягом другої половини 1944-першої половини 1945 рр. переважно силами студентів і викладачів було впорядковано приміщення на вул. Щербакова (тепер Грушевського), 4 (біологічний факультет), на вул. Ломоносова (тепер Кирила і Мефодія), 6 і 8 (хімічний та фізичний корпуси), відремонтовано наукову бібліотеку та гуртожитку на вул. Герцена, 7, частково відбудовано астрономічну обсерваторію і ботанічний сад. 15 жовтня 1944 року в університеті приступили до навчання 194 студенти 2-4 курсів. 226 студентів перших курсів розпочали навчання 1 листопада 1944 року. На перші курси студентів зараховували і після початку навчального року. Всього наприкінці березня 1945 року в університеті навчалося 799 студентів. Відновилася робота навчально-методичних майстерень, астрономічної обсерваторії, ботанічного саду, наукової бібліотеки, геологічного та ботанічного музеїв.

У повоєнний час структурні зміни в університеті тривали. У 1945 році створено хімічний факультет у складі чотирьох кафедр. Наприкінці 1950 році зі складу філологічного факультету – як окрема структурна одиниця виділяється факультет іноземної філології. Отже, всього в університеті діяло дев’ять факультетів. Водночас відкрилися нові кафедри, кількість яких збільшилась до 71. У 1953 році на базі фізико-математичного факультету утворилися два нових: механіко-математичний і фізичний, а з 1975 року – механіко-математичний факультет поділився на математичний та факультет прикладної математики і механіки.

У 1948 році ректором університету був призначений відомий учений-механік професор Г. Савін. З 1951 до 1963 рр. університет очолював відомий учений-геолог, професор, член-кореспондент АН УРСР, згодом академік АН УРСР Є. Лазаренко. З 1963-1981 рр. ректором був учений у галузі електротехніки, професор М. Максимович, у 1981-1990 рр. – учений у галузі історії, професор В. Чугайов.

Протягом 50-60-х років на кафедрах і факультетах формувалися наукові колективи і закладалися основи наукових напрямів, зокрема, теорія пластичності і міцності, диференціальних рівнянь, теоретична мінералогія, фізико-хімічний аналіз металічних систем, франкознавство, слов`янознавство, народногосподарські ресурси і культура західних областей УРСР, історичні і культурні зв`язки слов`янських народів та інші, більшість з яких у наступні роки визначили наукове обличчя Львівського університету. Протягом 60-70-х років значно розширилась державна тематика наукових досліджень, координована АН УРСР, поступово входила в життя госпдоговірна тематика.

У зв'язку з 300-річчям від дня заснування і за досягнуті успіхи в підготовці науково-педагогічних кадрів і спеціалістів для народного господарства Президія ВР СРСР Указом від 09.09.1961 нагородила університет найвищою державною нагородою СРСР – орденом Леніна.

Збільшення кількості факультетів, кафедр, розвиток нових наукових напрямів, удосконалення навчальних процесів у зв`язку з науково-технічним прогресом потребувало розширення матеріально-технічної бази університету. У 1950-51 навчальному році університет мав 12 навчальних будівель загальною площею 42,8 тис. кв. м, а в 1959-1962 рр. навчальна площа була збільшена за рахунок надбудови хімічного факультету (вул. Ломоносова). Наприкінці 50-початку 60-х років університет одержав приміщення на вул. Січових Стрільців (колишня 17 Вересня), в яких розмістилися студентська бібліотека, юридичний і географічний факультети та кілька фізичних лабораторій. У 1966 року університету передано будинок на проспекті Свободи 18, у якому розмістився економічний факультет. У 1971 р. введено в дію новий навчальний корпус фізичного факультету (вул. Драгоманова).

У 1975-76 навчальному році університет налічував уже 13 факультетів. Цього ж навчального року розпочав роботу підготовчий факультет для іноземних громадян з кафедрами російської мови та природничих наук.

У 1984 р. на вулиці Драгоманова університету було передано ще один корпус. Навчальна площа університету у 1984 році становила понад 55 тисяч квадратних метрів.

Один з найстаріших підрозділів університету – ботанічний сад. У 1957-1959 рр. розроблено генеральний план його розбудови. Тут було організовано два відділи: інтродукції і фізіології рослин. У 1970 році ботанічний сад набув статусу наукової установи.

Проголошення незалежності України внесло нову сторінку в історію Львівського університету. В Університеті ведеться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів за 73 спеціальностями на п’ятнадцяти факультетах та у трьох коледжах. Відповідно збільшилися навчальні площі університету: за 1991-1996 рр. вони досягли майже 90 тисяч квадратних метрів. За роки незалежності України університет суттєво збільшив свою потужність – удвічі більше стало факультетів, які тепер перетворились в інститути, а разом з тим і кафедр. В університеті здобувають знання понад 22 тисячі студентів, яких вчать понад 1200 викладачів. Далеко за межами Львівщини відомі їх наукові розробки в галузях астрономії і геології, філології і географії.

Указом Президента України від 11.10.1999 Львівському державному університету надано статус національного. 29.07.2009 року Кабінет Міністрів надав йому статус дослідницького. Це рішення надасть одному з найстаріших вищих навчальних закладів України додаткові можливості фінансового забезпечення та розвитку матеріально-технічної бази, сприятиме розширенню діяльності у науковій, дослідницькій, викладацькій та видавничій сферах.

Днем Львівського національного університету встановлено 11 жовтня.

Львівський університет відіграв велику роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях. Нині один із найпрестижніших навчальних закладів України, має високий міжнародний авторитет.

Харківський університет. Василь Назарович Каразін. Родовід роду Каразіних в Україні починається з архієпископа Софійського Григорія Караджі, який приїхав до Росії у 1713 році. Ймовірно, походив Григорій із Греції або Болгарії. Син Григорія – Олександр Караджі, під час вступу на військову службу за царювання Петра І, додав до свого прізвища російське закінчення -ін. Саме він і став засновником роду Каразіних в Росії. Після виходу у відставку, капітан російської гвардії Олександр Каразін оселився на теренах одного із слобідських полків. Син його – Назар Олександрович (1731–1783) – полковник російської армії, за військові подвиги під час російсько-турецької війни отримав від імператриці Катерини II у довічне володіння сіла Кручик та Основінця Краснокутськогоко комiсарiатства Слобiдсько-Украiнськoї губернii (Харківщині). У 1771 р. він оселився у с. Кручик, яке стало колискою продовжувачів цього роду. Похований у Кpyчику.

Василь Каразін народився 30 січня 1773 року в селі Кручик на Слобожанщині. Його батько, Назар Олександрович Каразін, полковник російської apмii; мати – Варвара Яківна, дочка полкового осавула Якова Яковича Ковалевського (по батьківській лінії Ковалевські належали до давнього козацького аристократичного роду). У Василя був рідний менший брат Іван (1780-1836).

Дитячі роки Василя та Івана проходили у тихому мальовничому українському селі. Українська природа, мова, пісня, православна віра сприяли формуванню у юнаків найкращих людських рис. Окрім традиційної на той час для дворянських родин французької мови, діти чудово знали українську мову та фольклор, а також історію українського краю.

До десяти років Василь навчався у маєтку батька, дружив із сільськими дітьми. Після смерті Назарія Каразіна (батька) родина переїхала до Вільшани, вихованням, дiтей, у тому числi й Василя, займалася мати. У будинку другого чоловіка матері Василь часто зустрічався з мандрiвним фiлософом Григорієм Савичем Сковородою, який мав великий вплив на братiв Василя та Івана. Дитячі спогади про ці зустрічі Василь проніс через усе життя. Світогляд його формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих традицій, що панували у приватних пансіонах у Кременчузі та Харкові, де він навчався до 17-ти років. Biн одним iз перших сказав про Сковороду як про фiлософа європейського рiвня: “… під чубом і в українськiй свитці ми мали свого Пiфагора, Орігена, Лейбніца...”).

Василь Назарович прекрасно знав iсторiю України та мову її народу, хоча часто називав себе то болгарином, то греком, то сербом. У січні 1791 року Василь Каразін вступив на війському службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було досить багато вільного часу і він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі – на той час кращому вищому навчальному закладі Росії, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами.

Восени 1795 року Василь Назарович залишив військову службу. Він з дитинства мріяв про військову кар'єру, щоб стати продовжувачем справ своїх балканських предків. Та слабкі груди від самого дитинства не дозволяли йому активно брати участь у громадській та військовій службах. Василь Каразін вирішив вивчати історію Росії і займатись точними науками. Він поселився у своєму маєтку в селі Кручик. Одружився з Олександрою Василівною Мухіною (1783–1861). Олександра Василівна пройшла разом із своїм чоловіком складний життєвий шлях, розділила з ним радість успіхів та біль приниження, трагедію безвинних ув'язнень та заслань. Олександра Василівна допомагала чоловіку, якого було позбавлено права листування та будь-яких юридичних прав, виступала його секретарем, адресатом, позивачем у різних судових справах. Вони прожили разом 37, за словами самого Каразіна, “переважно щасливих років”, виховавши 7 дітей (дочку та 6 синів). Вона залишалася вірною своєму чоловікові і порадницею на все життя). Олександра Василівна на 18 років пережила чоловіка. Після смерті Василя Назаровича вона залишила Харків та разом із сім'єю сина Миколи оселилася у селі Анашкіно Звенигородського повіту Московської губернії.

Кілька років після одруження Василь Назарович вів замкнуте життя, займався науковою роботою і практично не виїжджав за межі повіту. Він був прихильником європеїзації Східної Європи, мріяв назавжди переселитися за кордоном. Для виїзду за кордон треба було мати спеціальний дозвіл. Такого дозволу отримати він не міг і вирішив втекти без дотримання формальностей. Такий його план закінчилася невдало. 3 серпня 1798 року В. Каразіна, його дружину та слугу Остапа було затримано. Їх посадили на гауптвахту міста Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович Каразін написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Після письмового звернення до Павла І Василь Назарович Каразін отримав посаду в державному казначействі. Служба вимагала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах, і педагог використав цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

Першою дитиною в сім'ї Каразіних була дочка Пелагея (1806 р.). Фатальну роль у сім'ї Каразіних зіграв її чоловік – доктор І. А. Севцілло. У 1836 році В. Н. Каразін зимував у Харкові. Зять його, І. А. Севцілло, поїхав у Кручик та наказав слугам протопити будинок. Слуги затопили одночасно всі печі. Сам зять Каразіна пішов по господарству, а коли повернувся, побачив будинок весь у вогні. Замість того, щоб рятувати його, він поїхав до Харкова. У цій пожежі згоріла чудова бібліотека, понад 5 тисяч томів – цінні збірки історичних документів, рукописів, книг, автографів. Цю втрату В. Н. Каразін оплакував все своє життя. Загалом у сім’ї панувала атмосфера взаєморозуміння та довіри, пошана до діяльності батька, доброзичливість, дотримання православних традицій. Всі сини Каразіна вступали до університету у віці 15 років, – це свідчить про високий рівень знань, який діти отримували вдома та у пансіонах м. Харкова. Своїм дітям Василь Назарович Каразін забезпечив добре виховання та прекрасну освіту.

Cин Каразіних – Філадельф (1810-1878) був дуже обдарованим юнаком. До 19 років він встиг закінчити філософський факультет Харківського університету. Батьки дали сину мелодійне та рідке ім'я Філадельф, що у перекладі з грецької означає “братолюб”. Саме він зробив багато, щоб зберегти історію всієї сім’ї. Довгі роки (з 1837 по 1853 рр.) Філадельф мешкав у Миколаєві, служив при штабі Чорноморського флоту. У Миколаєві Філадельф Каразін одружився з дочкою контр-адмірала Цяця Євгенією. Після смерті батька саме Філадельф Каразін став його біографом. Він виступив проти посмертного наклепу на адресу В. Н .Каразіна. Філадельф Каразін опублікував у часопису “Російська старовина” ґрунтовне дослідження на тему “Василь Назарович Каразін, засновник Харківського університету”. Син зберігав архів листування батька, який становив понад 1000 листів на рік. У цьому архіві зібрано листи від багатьох видатних людей того часу. Помер Ф. В. Каразін в 1878 р. у віці 68 років, похований у Санкт-Петербурзі.

Після коронування Олександра І Василь Каразін написав імператору листа. У цьому гарячому, щирому посланні вірнопідданого патріота своєму уявному другові – цареві він виклав свої погляди на подальший розвиток Росії, за пропонував широку програму необхідних для країни перетворень у галузі державного управління, господарства та культури. Серед першочергових заходів, які би сприяли процвітанню країни, він бачив відміну кріпосного права, поширення землеробства на степові простори та створення умов для добровільного переселення туди селян, сприяння розвитку промисловості й ремесел. Однак основним засобом для перетворення Росії, зростання її могутності та міжнародного авторитету В. Каразін уважав освіту народу. Лист був переданий анонімно, однак авторство стало відомим. Олександр І поставився до послання прихильно, і в 1802 році В. Каразін був запрошений на посаду правителя Головної управи шкіл у Міністерстві народної освіти, створеної, на думку деяких дослідників, за його ініціативою. У цьому ж році за дорученням уряду Василь Назарович розпочав складати проект організації народної освіти в Росії, в якому передбачав значне розширення мережі парафіяльних училищ, намагаючись наблизити їх до практичних цілей країни та запитів широких верств населення.

Як засвідчують документи, що збереглися, 18 березня 1802 р. урядом був сформований комітет для перегляду статутів двох Петербурзьких академій і Московського університету, членом якого був і В. Каразін. Згідно з постановою Головного управління училищ йому було доручено скласти проект загального статуту університетів. Розроблені Василем Назаровичем положення стали основою для статутів Вільненського, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського та інших російських університетів.

Найбільшим досягненням В. Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету.

В. Н. Каразін до самої смерті залишився вірним своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, по можливості сприяв поширенню знань у народі. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у селі Кручик. Заснована ним ще на початку ХІХ ст. початкова школа довгий час була єдиною на всю Слобожанщину.

Для школи силами селян була побудована велика хата. Заняття вели місцевий священик і вчитель, робота якого оплачувалась коштами сільської громади. Дітям тут викладалися читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), чистописання, арифметика (чотири дії), хоровий спів. Василь Назарович складав для них підручники з читання, систематично слідкував за ходом занять, проводив з дітьми бесіди, кращих учнів заохочував подарунками, усебічно керував роботою школи.

В. Каразін уважав, що освіта зробить селян культурними господарями, приведе до покращення їх життя. Він усіляко заохочував своїх кріпосних віддавати дітей навчатися, зробив випускні екзамени у школі відкритими не лише для батьків учнів, а й для їх односельців, членів сільської громади. Його зусиллями освіта стала необхідністю для кручиківців, які щорічно здавали до шкільного фонду чималі для того часу суми. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі. Найбільш здібним учням В. Каразін надавав волю, з умовою, що вони із часом відшкодують йому вартість 2000 робочих днів.

Виходячи з надзвичайної ролі освіти для розвитку народу і держави, Василь Назарович Каразін надавав великого значення освіті й вихованню жінки - матері, першої вчительки дитини. На його думку, дитина лише тоді отримає добре виховання, коли грамотною та освіченою буде її мати.

На думку педагога, уміння читати та писати принесе селянам добробут і процвітання, а освіта дворян розвиток і престиж держави.

Після виходу у відставку Василь Назарович не залишався осторонь громадського життя своєї країни. У листах до Олександра І та урядовців він закликав розпочати поступове звільнення селян від кріпосницької залежності, проводити боротьбу з казнокрадством, турбуватися про підвищення бойової міці армії та флоту. Він також складав проекти поширення освіти серед широких мас.

У 1819-1820 рр. Василь Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал “Соревнователь просвещения и благотворения”. Така активна життєва позиція не залишається непоміченою, проте призводить до несподіваних наслідків. 26 листопада 1820 р. В. Каразін був заарештований і відправлений до Шліссельбургської фортеці за звинуваченням у підбурюванні до збройного повстання. У казармах Преображенського полку були знайдені анонімні листівки, стиль яких, нібито, нагадував стиль В. Каразіна. Учений просидів у фортеці майже шість місяців. Навесні 1821 р. він був відправлений під нагляд у свій маєток. Довгий час, аж до середини 30-х рр., Василь Назарович не міг з'являтися у великих містах.

Будучи людиною творчою, енергійною, з активною життєвою позицією, Василь Назарович надзвичайно болісно сприймав свою відірваність від громадського життя країни. Як вірнопідданий монархіст, патріот своєї держави він страждав від недовіри й нерозуміння мотивів своєї діяльності. Йому не дозволяли займати навіть незначні посади. Так, знаючи, в якому незадовільному стані знаходиться створена ним бібліотека Харківського університету, В. Каразін, уже будучи в похилому віці, подає прохання про призначення в університеті бібліотекарем і отримує відмову.

У власному маєтку Василь Каразін огранізував сільську думу, яка вирішувала проблеми селян, опікувався рекрутами й сиротами, збудував школу. Систематично й безперервно проводив Василь Назарович науково-дослідну роботу, перетворивши село Кручик у справжню лабораторію. Там він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію, вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, удосконалив метод виробництва селітри, влаштував у селі експериментальний спиртовий завод, виготовляв м'ясні консерви, розробив свою конструкцію молотарки, експериментально доводив думку про можливість використання електрики верхніх шарів атмосфери.

За допомогою повітряної кулі вивчав грозові розряди. Йому належить iдея метеорологiчних спостережень по всiй кpaїнi. Займався екологiчними проблемами: саме він звернув увагу на вирубування правiчних лiсiв над Сiверським Дiнцем.

Наприкінці життя у Василя Назаровича виникла думка перетворити Крим у європейський центр виноробства (йому належить розробка оригінального методу поліпшення виробництва вин). В. Н. Каразін відправився в Крим інспектувати виноградні господарства. За цю роботу уряд запропонував вченому дуже малу плату, лише 300 карбованців. Саме під час цієї подорожі, у Ялті, В. Н. Каразін сильно застудився та все ж поїхав до Миколаєва, де працював його син. Вже остаточно хворий, він зупинився у Миколаєві у сина Філадельфа. Саме в Миколаєві він 4 листопада 1842 року (у 52 роки) на руках у сина помер. У Миколаєві його було поховано.

Видатний український учений Василь Назарович Каразін усе життя свято вірив, що могутнім може бути лише народ, озброєний знаннями. А велич свого народу та держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету він назавжди ввійшов у історію української освіти.

Просвітницька та педагогічна діяльність педагога глибоко досліджувалась істориками Д. Багалієм, Л. Гуревичем, А. Слюсарським.

Харківський університет.Коли Олександр І прийшов у 1801 році до влади, він якийсь час виявляв себе реформатором. Цареві потрібні були люди, які правдиво б інформували його про стан справ у глибинці. А тут В. Н. Каразін пише самодержцю пристрасного листа, повного нових ідей. Декілька разів зустрівшись із ним, цар вирішив використати знання та енергію Василя Назаровича для реформування освіти. Дуже люблячи свій край, Василь Назарович вирішив, що буде корисним відкриття в Харкові університету.

Тож, перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії, заснований 1804 року з ініціативи поміщика зі Слобожанщини Василя Назаровича Каразіна (1773-1842).

Відомому українському діячу та вченому вдалося виклопотати дозвіл на відкриття Харківського університету. Було кілька спроб українців відкрити університет на землях східної України Проте, як відомо, вони закінчувалися безуспішно. Саме цей факт дає можливість відповідно оцінити такий успіх. В. Н. Каразін переконав Олександра І, що Харків найбільше підходить на роль університетського міста (насамперед він географічно вигідно розташований). Щоб добитися згоди імператора, В. Каразін запевнив його, що дворянство Слобідсько-Української губернії охоче й легко збере кошти для такої благородної мети.

Новина щодо власного фінансування дворянством університету була досить несподіваною для харківських дворян – гроші вони не дуже-то й хотіли давати. У серпні 1802 року педагог від’їжджає з Петербурга до Харкова для участі у дворянському зібранні.

29 серпня 1802 року В. Каразін оголосив на Губернському дворянському зібранні свої “Положення про Харківський університет”, де в 46-ти параграфах детально описав структуру майбутнього навчального закладу, його матеріальну базу, визначив джерела фінансування, шляхи набору студентів. Структуру та профіль університету вчений розробив самостійно й оригінально, відкинувши схоластичні традиції німецьких університетів, що панували в тогочасній Європі. На його думку, навчальний процес має будуватися у відповідності із практичними потребами країни. Передбачалось поетапно відкрити в університеті дев'ять відділень. Першими, на думку вченого, доцільно було б відкрити відділення загальних знань і приємних мистецтв. На першому студенти мали вивчати мови, математику, географію, фізику, історію. До приємних мистецтв Василь Каразін відносив малювання, музику, танці, фехтування, верхову їзду, деякі види ручних робіт.

Після трьох років роботи цих двох відділень планувалось розширення матеріальної бази та збільшення кількості викладачів, передбачалось відкриття ще п’яти відділень: громадянських знань (з підготовки чиновників усіх ланок державного управління); військових знань; лікарських знань; цивільних мистецтв (архітектура, механіка, землеробство); теології. І лише тоді, коли будуть виховані студенти, здатні до наукової роботи, Василь Каразін планував відкрити мистецьке відділення та відділення з підготовки спеціалістів вищої кваліфікації різних спеціальностей. При університеті передбачалося заснування таких середніх навчальних закладів, як “Училище сільського домоводства” та “Школа ремесла”.

Таким чином, це мав бути цілий комплекс навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, учителів, наукових працівників, спеціалістів для промисловості та сільського господарства. Студентів планувалось набирати з молоді, яка закінчила Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та інші училища сусідніх губерній.

В. Н. Каразін з красномовнстю Цицерона переконував громаду, що університет перетворить місто на нові Афіни, а коли й це не подіяло – встав на коліна і просив не робити його в царських очах безчесним брехуном. (Пізніше він написав професору Тимківському: “Я погоджуюся бути смішним, аби лише встигнути бути корисним”). Після такого виступу громада посоромилася сказати “ні” – і почався збір коштів (кошти довелося збирати самому В. Н. Каразіну, об’їжджаючи поміщика за поміщиком та обіцяючи кому нагороду, кому орден), а харківське козацтво подарувало 125 десятин землі під майбутній навчальний заклад. Гроші надходили повільно. В. Н. Каразін не вилазив з боргів, неодноразово закладав власний маєток, та свого добився. Дворянством було виділено 400 тисяч рублів.

Долаючи опір губернатора Харкова та урядових чиновників, Василь Назарович особисто зібрав, придбавши частково за власні кошти, близько 3000 примірників цінних книг, лабораторне обладнання, посібники, закупив за кордоном нову друкарню й виписав майстрів.

Установча грамота і Статут Харківського університету були затверджені 17 листопада 1804 року.

Офіційне відкриття Харківського університету відбулося 29 січня 1805 року. Щоправда, без участі В. Каразіна. Заздрісники засипали царя кляузами. У червні 1804 р., коли підготовчі роботи вже знаходились на завершальному етапі, В. Каразін був звинувачений у використанні державних коштів без дозволу начальства (йшлося про купівлю гравюр для зразків і прийом на роботу 32-х ремісників). Через кавардак у фінансових справах університету Олександр І відсторонює Василя Назаровича від усіх справ, пов'язаних з університетом. Переконавшись у несправедливому ставленні до себе імператора, Василь Назарович подає прохання про звільнення зі служби в Міністерстві освіти. Утративши посаду, заробіток, відштовхнутий всіма в Петербурзі, В. Каразін продає останній (подарований Олександром) перстень, щоби повернутися у свій маєток. Кошти, які подвижник вкладав у будівництво з власної кишені, йому так ніхто й ніколи не повернув.

Вже в 1811 р. заслуги В. Каразіна перед Харківським університетом було визнано офіційно. Рада Харківського університету вибрала його своїм почесним членом.

Згідно Статуту 1804 року на університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу.

Офіційне відкриття Харківського Імператорського університету відбулося 29 січня 1805 року. Згідно Статуту 1804 року на університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу. Навчання в ньому починало всього 57 студентів. Із них 33 – навчалося за казенний кошт – в основному кращі вихованці Харківського колегіуму та Білгородської семінарії. Виявили бажання вступити до університету ще 41 охочий, проте після складання іспитів лише 24 особи було визнано достатньо підготовленими для навчання, які й стали студентами. Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонувало підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети та заклади. При університеті планувалося створення підрозділу, який би забезпечував навчальний процес навчальними посібниками, а також таких інститутів: учительського або педагогічного; медичного клінічного; акушерського мистецтва. Передбачалася також друкарня для видання навчальних книг та поширення наукових знань, створення вчених товариств, благодійних фондів для надання допомоги малозабезпеченим студентам. У рамках закладу передбачалося створення наукових товариств, які мали проводити дослідження з точних і філологічних наук (у 1812 році було утворене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи Х. П. Роммеля та В. Н. Каразіна). Разом із тим університет проводив просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з’їздів).

В університеті з 1808 року функціонує Астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників. У 1804 р. професором Делявиним та садівниками Стровальдом і Цетлером було засновано Університетський ботанічний сад. Не на пустому місці – на базі Контемирівського саду, закладеного в 1792 р. (ул. Клочковская, 52). Це найстаріший в Україні Ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу. Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших музеїв вищих навчальних закладів світу. Щороку музей відвідує понад 22 тисяч екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тисячі квадратних метрів) розміщено близько 250 тисяч експонатів за такими розділами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тисяч одиниць зберігання. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: “Харьковскій Еженедельникъ” (1812), “Украинскій Вестникъ” (1816-1819), “Украинскій Журналъ” (1824-1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805-1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає “Учені записки”.

Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми); пов’язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність; наполегливо боролися за вдосконалення системи навчання. Певний час Харківский університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820-1850 рр. його було взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і навіть викладання. 1863 університет у новому статуті здобув часткову автономію.

За роки існування університет закінчили понад 130 тисяч осіб. Імена вихованців університету увічнено в географічних назвах, назвах космічних об’єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.

Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 році навчатися домашній вчительці Л.Ожигіній. Випускники ставали вченими, письменниками, педагогами, художниками, композиторами, лікарями, викладачами та вчителями середньої та вищої школи. Тут у різні роки навчалися: М. В. Лисенко (композитор, навчався перших два роки), М. П. Старицький (драматург, навчався перших два роки), П. П. Гулак-Артемовський (поет), М. В. Остроградський (математик), М. І. Костомаров (історик, етнограф і письменник), І. І. Мечников (біолог), О. О. Потебня, І. І. Срезневський, В. А. Стеклов.

Харківський університет був осередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. За роки радянської влади університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освти (1921-1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Після 1917 року університет було спочатку реорганізовано в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім’я професора О. О. Потебні. 1932-33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Горького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943-44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 року 800 студентів університету було репресовано та 33 студентів було розстріляно за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній.

У 90-х роках ХХ століття в університеті з’явилися нові факультети (юридичний, психології, соціологічний, комп’ютерних наук, фізико-енергетичний, фундаментальної медицини) та інші підрозділи. Було відкрито кафедру журналістики.

Новим кроком став перехід головного навчального закладу Харкова до ступеневої системи навчання (бакалавр – спеціаліст – магістр).

Майже ціле століття заклад перебував у первісних старих приміщеннях. Старий університетський корпус знаходиться досить далеко від нового головного корпусу університету. Споруду звели за проектом архітектора М. Тихменева в 1766-1777 рр. (ул. Университетская, 12). У ті часи вона слугувала будинком губернатора. За будівництвом слідкували архітектори І. Вільянов і П. Ярославський. З 1805 по 1958 роки тут розміщався Харківський університет. У 1905 році перед будинком з’явилися барикади... З півночі старий корпус фланкує хімічний корпус університету (кінець XVIII ст), зведений як флігель будинку. З півдня – та сама картина, але там вже фізичний корпус. Між старим корпусом та фізичним і хімічним збереглися дві брами. По вул. Університетській розташований новий корпус з університетською церквою (1823-1831), збудований за проектом професора Харківського університету Є. Васильєва (ул. Университетская, 25). У кінці ХІХ ст. цукрозаводчик І. Харитоненко збудував на власні кошти будинок медичного факультету і гуртожиток.

Нові корпуси університету збудовано за ректорства Д. Багалія на початку ХХ ст. На 1932 рік побудови, це був найвищий будинок не тільки Харкова, а і усієї України (висота 66 метрів, будинок увійшов в історію як найвищий будинок свого часу). Будівлю споруджено за проектом архітекторів С. С. Серафимова та М. А. Зандберг-Серафимової, після Другої світової війни реконструйовано за проектом архітекторів В. П. Костенка та В. І. Ліфшиця. В основі архітектури споруди – контраст між центральною висотною домінантою, підкресленою вертикальними прорізами зі скла, і боковими простроровими "крилами", де переважають горизонтальні компоненти.

За часів свого існування офіційна назва Харківського університету декілька разів змінювалася. Університет був заснований з назвою Харківский Імператорський університет і зберігав цю назву до 1917 р. За часів СРСР університет називався Вільною Академією теоретичних знань (1920-1921), Харківський Інститут Народної Освіти (1921-1932), Харківський державний університет імені О. М. Горького (1932-1990-ті). Від 1999 р. університет має назву – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна.

За часів СРСР Харківський університет одержав Орден Трудового Червоного Прапора, Орден Жовтневої Революції та Орден Дружби народів.

За рік до ювілею від дня народження Василя Каразіна 1872 року (у 1873 році 100-річчя з дня народження) Рада Харківського університету за ініціативою відомого письменника Г. П. Данилевського звернулася до російського уряду по дозвіл розпочати збирання коштів на спорудження пам'ятника Василю Каразіну. Але лише в жовтні 1874 року губернські земські збори асигнували на це 5 тисяч карбованців і ще стільки ж – на заснування стипендії імені В. Каразіна. А ще за кілька років нарешті царським міністром внутрішніх справ було затверджено “Положення про комітет для спорудження пам'ятника Василю Назаровичу Каразіну”, Очолив комітет ректор університету, а також до нього увійшли, крім професорів Д. І. Багалія, А. І. Дудуканова та інших, онук В. Н. Каразіна, письменник і художник М. М. Каразін, його родич поміщик Богодухівського повіту І. І. Каразін і представники губернської земської управи. Відтак були подолані основні бюрократичні перепони на шляху зведення монумента.

На відміну від традиційних тоді погрудь на високих п’єдесталах, було вирішено спорудити пам’ятник на повний зріст. Модель скульптури пам’ятника в глині була замовлена петербурзькому скульптору І. І. Андреалетті, а проект п’єдесталу – академіку архітектури О. М. Бекетову. Пам'ятник виконано в академічній манері. Автори зобразили В. Н. Каразіна під час промови перед громадськістю міста 1 вересня 1802 року, в якій він обґрунтовував необхідність створення Харківського університету. На п'єдесталі викарбувано кілька написів (усі – російською):

• на лицьовому боці постаменту – “1805-1905. Василь Назарович Каразин, положивший начало Харьковскому університету”;

• на одній з бічних сторін постамента слова самого Василя Каразіна: “Главным предметом учреждения университета было у меня благосостояние моей милой страны и полуденного края России”;

• на іншій – інша цитата Каразіна: “Блажен уже стократно, ежели случай поставил меня в возможность сделать малейшее добро любезной моей Украине, которой пользы столь тесно сопряжены с пользами исполинской России”;

• на тильному боці – інформативний напис: “Сооружен к столетию университета”, розмішений під барельєфом, на якому зображена садиба Василя Каразіна в Кручику.

У 1903 році проект пам’ятника було схвалено земськими зборами і Радою університету. Місцем спорудження затвердили круглу площу на початку головної алеї Університетського саду (де зараз височить монумент Т. Г. Шевченку). У середині 1904 року модель скульптури була схвалена комісією Академії мистецтв, а в наступному році скульптура відлита на художньо-бронзоливарній фабриці в Петербурзі.

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 20 червня 1907 року.

Пам’ятник декілька разів змінював місце свого розташування. У 1934 році пам’ятник було перенесено до університетського корпусу на Університетській вулиці (поруч з теперішнім культурним центром “Юність”). У 1958 році пам’ятник В. Н. Каразіну знову було перенесено до міського саду імені Т. Г. Шевченка. У 2004 році пам’ятник зайняв належне йому місце. Він був встановлений біля головного входу в університет. Пам'ятник Василю Каразіну розташований перед центральним входом до головного корпусу Харківського національного університету (площа Свободи, 4).

Пам’ятник засновнику Харківського університету Василю Назаровичу Каразіну – один із перших пам’ятників у місті Харкові.

Указом Президента України у жовтні 1999 року Харківському університетові надано статус “національного” і присвоєно ім’я його засновника – В. Н. Каразіна. Із 2003 року згідно з Указом Президента України Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна має найвищий статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу.

Сьогодні в університеті на факультетах (біологічний, фізико-технічний, радіофізичний, фізичний, комп’ютерних наук, філософський, механіко-математичний, геолого-географічний, екологічний, економічний, іноземних мов, історичний, філологічний, фундаментальної медицини, хімічний, соціологічний, психології, юридичний, факультет підвищення кваліфікації, фізико-енергетичний) навчаються більше 15 тисяч студентів, 500 аспірантів і докторантів. Підготовка фахівців у Харківському національному університеті здійснюється за 115 спеціальностями та спеціалізаціями, охоплює весь спектр сучасної класичної університетської освіти. Щорічно студентами університету стають абітурієнти, серед яких близько 30% – медалісти та 10% – призери третього і четвертого етапів Всеукраїнських учнівських олімпіад. Навчає близько 1500 іноземних студентів, аспірантів і докторантів, готуючи кадри для 50 країн світу. На факультетах, у Центрі міжнародної освіти, у Центрі довузівської підготовки навчається близько 12 тисяч студентів та слухачів. В університеті працює до 1,5 тис. викладачів.

У складі університету працюють 4 науково-дослідних інститути, Центральна наукова бібліотека, Ботанічний сад, Музей історії університету, Музей природи, Музей археології та етнографії. В університеті працюють 24 міжнародно визнані наукові школи. у підготовці кадрів та наукових дослідженнях беруть участь 325 докторів наук, професорів. Серед працівників університету – 15 академіків і членів-кореспондентів НАН України та галузевих академій. Щорічно вчені університету публікують понад 60 підручників і 300 навчальних посібників, близько 60 монографій, понад 80 випусків “Вісника університету” та інших збірників наукових робіт, близько 2500 наукових статей та тез доповідей, зокрема, понад 400 статей у провідних міжнародних наукових журналах. Щорічно університет організує понад 150 міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-методичних конференцій. Харківський університет є найпотужнішим у Лівобережній Україні центром підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тут працюють понад 20 спеціалізованих рад з захисту докторських та кандидатських дисертацій. Університет здійснює різнобічне, тісне і плідне співробітництво з інститутами Національної академії наук України та галузевих академій наук України, продовжує розвивати відносини з галузевими інститутами та підприємствами. В інститутах НАН України створено 17 філій кафедр університету. У складі університету діє спільний з Інститутом проблем машинобудування НАН України фізико-енергетичний факультет. Свідоцтвом широкого міжнародного визнання університету є те, що він був у числі ініціаторів підписання “Великої Хартії європейських університетів” (Болонья, 1988 р.), співзасновником Євразійської Асоціації університетів, бере активну участь у діяльності Всесвітньої та Європейської асоціацій університетів, проводить за договорами освітньо-наукове співробітництво з понад 100 університетами та іншими організаціями всіх континентів.

Бібліотека Харківського університету

30 сiчня 1805 року (наступного дня пiсля вiдкриття самого унiверситету) за iнiцiативи також В. Н. Каразiна була відкрита бібліотека Xарківського університету. Бібліотеці університету В. Н. Каразін подарував раритети з власної колекції. Основу її фонду склали 3219 книг та естампiв академікa Аделунга (твір друкарської графіки, відбиток на папері, шовку та інших матеріалах; види естампу – гравюра, офорт, літографія), якi Василь Каразiн закупив у Петербурзi. В. Н. Каразін, перебуваючи в Петербурзі, заздалегідь закуповував книги для цієї книгозбірні. Усього він привіз зі столиці Російської імперії 3219 томів. У бібліотеку також надходили й дари. Приміром, відомий мореплавець та вчений І. Ф. Крузенштерн передав свої спогади “Подорож навколо світу в 1803, 1804, 1805 і 1806 роках на кораблях “Надія” і “Нева”. Від того, який книжковий фонд мала у своєму розпорядженні бібліотека університету, багато в чому залежало, чи погодяться приїхати до Харкова для викладання дисциплін іноземні вчені та професори з інших міст імперії, – зазначає нинішній директор Центральної наукової бібліотеки університету І. К. Журавльова. – Багато хто з викладачів поповнювали бібліотечні полиці власними книгами.

Відомо, що один із перших ректорів університету П. П. Гулак-Артемовський, виписуючи книги та журнали з Польщі, після прочитання передавав їх до книгозбірні. У 1812 році вона вже мала у своєму розпорядженні понад 14 тисяч, а в 1835-му – близько 30 тисяч томів. Ця традиція збереглася й понині. Щорічно до бібліотеки надходять дари від випускників та викладачів. Не так давно фонди поповнилися особистою бібліотекою відомого поета і правозахисника, вихованця філфаку університету Івана Світличного.

30 сiчня 1805 року вiдбулося i перше засiдання Ради, на якому обрано першого бiблiотекаря. Ним став професор грецької та французької словесностi Я. Я. Белен де Баллю. В унiверситетському уставі 1804 року визначено завдання, роль та значення бiблiотеки, а також штати й асигнування.

На сьогодні Унiверситетська бiблiотека ¬ одна з найстарiших та найбiльших книгозбiрень України. Загальний фонд її становить біля 3,5 млн примiрникiв. Серед них: 1 773 400 примiрникiв наукової лiтератури, 1 200 000 – навчальної лiтератури, 50 000 унiкальних видань (17 iнкунабул (книги видруковані наборними літерами, на початку книгодрукування в Західній Європі (до 1501 року)), понад 1 000 рукописів, 300 палеотипiв, прижиттєві видання класиків світової літератури, науки та культури).

У бібліотеці зберігаються п'ять оригіналів видань Івана Федорова – росiйського та українського першодрукаря, у т.ч. “Новый завет с псалтырью” (Острог, 1580), “Острозька Бiблiя” (Острог, 1581); у колекції видань – рукописи з IX по ХХ ст.: Унiверсал українського гетьмана Мазепи з власноручним пiдписом (датований 1704 роком, адресується полковникова Гадяцькому); “Лiтопис Грабянки” (поч. XIX ст.); листи I. Я. Франка до Н. Кобринської (1884-1886); документ iз власноручною резолюцією імператора Олександра I (1802) та iн.

Фонд іноземних видань становить понад 770 000 примiрникiв основними європейськими мовами. У бiблiотецi є цiннi довiдковi видання: “Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона”, “Британiка”, енциклопедичнi словники Мейера, довiдники з рiзних галузей знань.

Щорічна книговидача досягла понад мільйон примірників. Бібліотека обслуговує майже 50 тисяч користувачів. Це викладачі, науковці, студенти, співробітники університету та інших вищих навчальних закладів та установ міста. Нині практично всі напрями роботи в бібліотеці пов’язані з автоматизацією: від комплектування до обслуговування. Студенти користуються як традиційними, так і електронними каталогами. Бібліотека взяла участь у проекті ElibUkr – Електронна бібліотека, котрий стартував у січні 2009 року. Проект передбачає створення центрів знань в університетах України. Лише з червня до кінця 2009 року до електронного архіву Харківського університету надійшло близько 25 тисяч звернень із 25 країн світу, в тому числі зі США, Великобританії, Ізраїлю, більшості країн СНД.

Київський університет. Вища Волинська гімназія, Кременецький ліцей. Після того, як Річ Посполита в результаті трьох поділів у кінці ХVІІІ століття втратила свою незалежність, польська аристократія значною мірою зосередила свою діяльність на культурно-освітній сфері. Польські аристократи активно засновують польські чи пропольські навчальні заклади, наукові, культурно-просвітницькі інституції тощо, особливо на теренах Російської імперії.

Одним із таких діячів був Тадеуш Чацький (1765-1813), який належав до сполонізованих українських аристократів. Народився він на Волині, у містечку Порицьку (тепер село Павлівка), мав помістя на території цього краю. Володів великою бібліотекою (20 тисяч книг, серед яких було 8508 стародруків, 1558 рукописних томів. Також там зберігалося 146258 різноманітних історичних документів). Чацький вивчав історію, право, економіку та сільське господарство Польщі, запропонував польському сеймові ряд проектів господарських реформ. Був одним із організаторів Товариства аматорів наук у Варшаві (1800) та Комерційного товариства (1803); опублікував ряд творів історичного, економічного й правничого характеру.

З 1803 р. і аж до смерті у 1813 р. Т. Чацький працював “візитарем” (інспектором) шкіл Волинської, Київської та Подільської губерній. Завдяки його діяльності було розширено шкільну мережу й створено нові навчальні заклади в цих губерніях. З ініціативи Т. Чацького польські магнати і шляхта розгорнули широку благодійницьку діяльність, завдяки чому вся Правобережна Україна вкрилася мережею середніх шкіл, доступних для шляхетських дітей, де культивувалися польський патріотизм і створювалися засади польської культурної гегемонії. Найбільш вдалим епізодом у його організаційно-педагогічній діяльності стало створення Вищої Волинської гімназії в Кременці, яка згодом перетворилася в ліцей.

29 липня 1805 р. проект цього навчального закладу, складений Т. Чацьким, затвердив своїм указом цар Олександр І . До організації Вищої Волинської гімназії було залучено видатного польського філософа, правника й громадського діяча Гуго Коллонтая, уродженця Кременеччини (південна Волинь).

Розробляючи навчальну програму гімназії, Г. Коллонтай і Т. Чацький сподівалися згодом перетворити її в університет. У гімназії існувало два рівні: нижчий (“класи”), що відповідав тодішнім повітовим школам, і вищий (“курси”), зближений із університетською освітою. “Класи” охоплювали чотирирічний період навчання, в якому переважала гуманітарна, зокрема мовна підготовка (вивчалися латина, польська, французька, німецька, російська мови, арифметика, загальна геометрія і мораль). “Курси” поділялися на три дворічні періоди й робили акцент на вивченні математично-природничих наук. Перший “курс” охоплював елементарну математику з логікою та історію з географією, другий – фізику й право, третій – природничу історію, хімію та літературу. Програма гімназії передбачала оволодіння т.з. “талантами” – образотворчим мистецтвом, музикою, фехтуванням, верховою їздою, танцями, грою в м’яч, плаванням тощо. Окрім того, було впроваджено додаткові факультативні предмети переважно природничо-наукового циклу.

1 жовтня (за старим стилем) 1805 р. в урочистій обстановці була відкрита Вища Волинська гімназія. Діяла вона за окремим статутом. Входила до Віленського навчального округу й у своїй діяльності підпорядковувалася кураторові Віленського навчального округу (до 1824 цю посаду обіймав князь А. Чарторийський; за 22 роки попечительства князя А. Чарторийського культура й освіта на Правобережній Україні досягли більших успіхів, ніж за сто років попереднього розвитку у складі Речі Посполитої), а також Віленському університетові, візитатору (інспектору) навчальних закладів Волинської губернії, Подільської губернії та Київської губернії.

Гімназія займала споруди школи, відкритої свого часу Едукаційною комісією 1773-1794 в будівлях колишнього Кременецького єзуїтського монастиря, споруджених у 1731-1745 рр. та частково перебудованих за проектом варшавського архітектора Я. Кубіцького. Пізніше, у 1807 році, гімназія додатково отримала від імператора Олександра I розташовані по сусідству з нею територію і чернечий корпус Кременецького Свято-Богоявленського монастиря, переведеного до приміщень Кременецького реформатського монастиря, монахів якого за імператорським указом переселили до іншого монастиря цього ж ордену. Структурними складовими гімназії були 2 школи – практичних механіків і землемірів, відкриті за указами імператора Олександра I (відповідно, від 17 і 27 липня 1807).

На чолі гімназії, а пізніше ліцею, стояв директор, який призначався керівництвом Віленського університету і затверджувався міністром народної освіти. Він відповідав за організацію справи, роботу вчителів і використання коштів, а також здійснював керівництво всіма школами Волинської, Подільської і Київської губерній (в останній – до приєднання її 1818 до Харківківського навчального округу).

Навчальний заклад існував на дотації уряду, які виділялися з так званого едукаційного фундушу, що формувався з прибутків від колишніх єзуїтських маєтків і доходів від колишнього Кременецького староства (села Дунаїв, Двірець, Малі Фільварки, нині с. Підлісне; Підлісці, Млинівці, Сапанів, Жолоби, нині усі села Кременецького р-ну Терноп. обл.), переданих гімназії за указом імператора Олександра I від 13 жовт. 1806, а також приміського села Грабівка, подарованого князем Я. Сангушком, і чималих коштів, пожертвуваних приватними особами. За життя Т. Чацького маєтками розпоряджався сам візитатор, а після його смерті – спеціальна адміністрація з 5 осіб (директор, префект, два вчителі і касир), визначена 1814 Віленським університетом.

Навчальний заклад був розрахований переважно на дітей польської та полонізованої української шляхти, але тут навчалися також діти міщан, духовенства, деякі вихідці з єврейських родин. Першого навчального року в гімназії налічувалося 280 учнів, пізніше загальна річна чисельність учнів досягала майже 700 осіб. Навчання було безоплатним. Лише за оволодіння предметами естетичного й фізичного циклу вносилася плата.

У навчальному закладі був спеціальний стипендіальний фонд, заснований 8 груд. 1808 лікарем Яном-Непомуком Лернетом і підтверджений указом імператора Олександра I від 6 березня 1809 року. Він становив банківський депозит у 30 тис. рублів сріблом, відсотки з нього призначалися для оплати навчання (у Кременці, в університетах Російської імперії і за кордоном) та на облаштування після завершення освіти 4-х здібних учнів із бідних сімей родом із Волині.

1809 при гімназії відкрили 2 конвікти (гуртожитки). В одному з них (фундушевому) проживали понад 100 учнів, вони утримувалися на кошти держави і пожертвувань приватних осіб, а в другому (вільному), налічувалося близько 40 учнів, за їх проживання гроші платили їхні батьки чи родичі. Інші вихованці проживали групами по 8-10 осіб у приватних будинках мешканців міста, з якими префект укладав відповідні договори. Усі учні перебували під опікою репетиторів або директорів – спеціальних наглядачів із курсантів-відмінників, які отримували за свою роботу безоплатне проживання там, де проживали їхні підопічні, та невеличку платню.

Під опікою Чацького розвивалася наукова бібліотека. Для навчальних потреб із Європи привозилися книжки й наукові журнали. Відтак книгозбірня стала однією з найкраще організованих і найсучасніше обладнаних бібліотек того часу. 1834 р. у ній нараховувалося 24379 творів у 34378 томах, у тому числі чимало цінних видань та стародруків. Зокрема серед останніх була знаменита Острозька Біблія 1581 року видання.

У гімназії функціонували чудово облаштовані кабінети фізики, зоології, мінералогії, нумізматики, астрономічно-метеорологічна обсерваторія, метеорологічна станція. Так, кабінет фізики був закуплений у рік заснування гімназії в Парижі й містив 175 різноманітних приладів. Багатим був нумізматичний кабінет, що налічував 18682 монети, 8 тисяч із яких становили монети античної Греції та Риму; великою була й колекція мінералів, що нараховувала 12348 зразків. Тут також було зібрано чималу колекцію малюнків та картин. Серед них і твори італійських майстрів, у т.ч. роботи Леонардо да Вінчі.

Гордістю гімназії став ботанічний сад, що не поступався ботанічним садам кращих європейських університетів. Cад створено у 1806 р. Його засновником став видатний майстер садово-паркової архітектури XIX ст. ірландець Діонісій Мак-Клер. Cад закладався на площі 4,5 га і включав парк для відпочинку, розсадники-шкілки, розарій та оранжереї. Для створення експозицій використовувались саджанці з різних парків України, а також Росії, Швеції, Данії, Англії, Фінляндії, Австрії та інших країн.

Після смерті Францішека Шейдта (професора природничої історії Волинської гімназії) на вакантне місце було запрошено тоді ще молодого, а пізніше знаменитого ботаніка Віллібальда Сюіберта Йозефа Готліба Бессера У 1808-1834 роках директором ботанічного саду працював видатний учений – професор ботаніки та зоології Віллібальд Сюіберт Йозеф Готліб Бессер (1784-1842, австрійця за походженням, який народився в м. Інсбрук. Його батьки померли від епідемії, коли синові було лише 14 років. Він виховувався під опікою дядька – відомого ботаніка Шуберта Шиверека (1742-1806). Віллібальд Бессер навчався у Львівському та Краківському університетах. Отримавши диплом доктора медицини Бессер почав працювати в одній із клінік Кракова. Коли Чацький запросив Бессера на посаду професора природничої історії, була досягнута домовленість, що він буде читати лише ботаніку та зоологію і відмовиться від третьої складової курсу природничої історії – мінералогії. Натомість він брав на себе обов’язки директора ботанічного саду).

Ботанічному саду він присвятив майже двадцять шість років свого життя і натхненної праці. До 1810 р. тут було зібрано 1 662 види екзотичних рослин та більше 600 видів місцевої флори, а площа саду була розширена до 20 га. Віллібальд Бессер прекрасно упорядкував стан ботсаду, завдяки чому він став такою науковою установою, що могла рівнятися із садами університетів у Вільно, Кракові та всієї Європи. Під керівництвом В. Бессера сад позбувся вигляду парку для відпочинку, якого надав йому попередник Діонісій Міклер, а натомість набув характеру справжнього наукового осередку. У 1819 році, коли Вища Волинська гімназія реорганізується у Кременецький ліцей, сад вступив у період розквіту. Завдяки старанням В. Бестера, надзвичайно збагатилася колекція рослин, які він тут вирощував і досліджував. Згідно з каталогом, виданим у 1832 році, вона налічувала понад 12 000 видів. Крім того, відомий флорист багато років досліджував рослинність Карпат, Малопольщі, Поділля, Молдавії та інших країн і зібрав цінний гербарій у кількості 6 000 одиниць. Завдяки таланту В. Бессера та його науковим досягненням, невеличкий Кременець став одним із найвизначніших осередків ботанічної науки, відомим у всій Європі. Після закриття ліцею Кременецький ботанічний сад припинив свою діяльність як науково-дослідна установа. Про те, наскільки Віллібальд Бессер любив Кременецький ботанічний сад і дорожив його колекцією, свідчить факт, зафіксований у літературних джерелах: після перевезення значної кількості дерев до Києва (внаслідок закриття ліцею і переведення туди закладу разом із садом), професор за короткий час посивів. В. Бессер з 1834 р. працював ординарним професором в університеті Святого Володимира та першим директором університетського ботанічного саду (пропрацювавши лише чотири роки на новому місці, В. Бессер пішов у відставку і в 1841 році повернувся до Кременця; через рік на 56 році життя В. Бессер помер).

1810 при гімназії було створено друкарню (за два десятиліття її діяльності тут побачили світ понад 140 видань).

Засновники гімназії намагалися комплектувати її найкращими пед. кадрами. Для них виділялися спеціальні стипендіальні кошти на навчання та стажування за кордоном. Серед викладачів Вищої Волинської гімназії було чимало видатних педагогів. Зокрема Франциск Шайдт, учитель хімії та природознавства, який виступив організатором ботанічного саду; Юзеф Чех, філософ і математик; Віллібальд Бессер, знаний у Європі ботанік, член багатьох наукових товариств; Еузебіуш Словацький, філолог, батько знаменитого польського поета-романтика Юліуша Словацького та ін. Фактично, це була інтернаціональна спільнота. Тут працювали поляки, англійці, австрійці тощо. Проте цей інтернаціоналізм не “шкодив” пропольськості гімназії (а потім ліцею).

Т. Чацький дбав про те, щоб усі учні мали однакові умови для навчання. Для бідних молодих людей, які добре навчалися, він намагався організувати стипендії, місця у безплатних або пільгових пансіонах. Творці гімназії та їхні наступники зорганізували школи механіків, геометрів, садівників, ветеринарів, семінарію для сільських вчителів, приватний зразковий жіночий пансіон. Опіка Чацького сприяла розвитку Вищої Волинської гімназії.

У гіназії та ліцеї діяло кілька учнівських організацій, одним із завдань яких було відвертати молодь від участі в конспіративній діяльності. Так, з 1809 року діяло Товариство молоді Волинської гімназії, покликане сприяти вдосконаленню знань в учнів польської мови; 1815 року воно перетворилося в елітарний Письменницький клуб, члени якого займалися аналізом своєї літературної творчості (1818-20 колишні члени Письменницького клубу, – Т. Заборовський, Ю. Коженьовський, К. Сенкевич, Т. Сероцинський, А.Чарноцький – видавали у Варшаві літературно-мистецький журнал). 1818 року виникло Товариство учнів Волинського ліцею, які вдосконалювалися в правильному мовленні та письмі (1823 року закрите адміністрацією у зв’язку з арештами серед студентів Віленського університету).

Через 13 років діяльності, 4 груд. 1818, гімназію було перетворено у Волинський ліцей (навчальний заклад підвищеного типу) з офіційним наданням ліцеєві права присвоювати своїм випускникам наукових ступенів (дійсного студента й кандидата наук). Проте фактично реорганізація обмежилася лише перейменуванням, оскільки не було затверджено ні новий статут, ні нова структура, так само залишився без змін і навчальний план. Не було реалізовано й задуми (хоча для цього вживалися належні заходи) зі створення при ліцеєві семінарії гувернанток та 4-х шкіл – агрономічної, сільської архітектурири, садівництва, акушерства.

Викладання велося польською мовою, всі вчителі та більшість учнів за походженням були поляками. Процент студентів-українців був незначний. Рівень викладачів був достатньо високий. Більша частина з них були шовіністично налаштованими, із прогресивних викладачів можна назвати професора ботаніки В. Бессера, професора літератури та риторики Езубіш Словацького, А. Анджейовського. Навчалися діти польських можновладців і невелика кількість представників середнього майнового достатку. Термін навчання 10 років. Навчання в останніх класах прирівнювалося до університетської освіти. Ліцей мав хорошу матеріальну базу (бібліотеку, ботанічний сад, власну обсерваторію тощо). Кременецький ліцей перебував на рівні найкращих навчальних закладів Європи. Його випускники мали чудову підготовку і виявляли себе в різних сферах діяльності. У Вищій Волинській гімназії та Кременецькому ліцеї, незалежно від волі їхніх організаторів, відбувалося формування української національної ідеології.

У січні 1831 ліцей було виведено з Віленського навчального округу і введено до Харківського навчального округу. У березні цього ж року у зв’язку з епідемією холери за розпорядженням тимчасового подільського і волинського військового генерал-губернатора В. Левашова ліцей тимчасово припинив навчальну діяльність, і тільки в жовтні 1831 куратор Харківського навчального округу В. Філатьєв дозволив відновити заняття. Проте не надовго.

Придушення польського повстання (1830-1831) сигналізувало про радикальну зміну політики уряду на цих територіях. Пріоритетним напрямом імперської політики у правобережжі стала політика тотальної русифікації краю й цілеспрямоване подолання польських впливів. В імперії Романових відбулася ліквідація польських навчальних закладів.

Після придушення польського повстання російський уряд 26 вересня 1831 створив таємний комітет західних губерній, який на своєму засіданні 30 грудня цього ж року прийняв рішення про закриття Віленського університету й Кременецького ліцею (відповідно до указу від 21 серпня 1831 року). У 1832 р. як неблагонадійний був закритий Віленський університет. З метою ліквідації Кременецького ліцею як провідного осередку збереження польської ідентичності в Правобережній Україні у грудні 1832 його перепідпорядкували Київському навчальному округу.

Улітку 1833 план з переведення ліцею до Києва почав реалізовуватися. 8 листопада 1833 року Микола І підтримав подання Міністра народної освіти графа С. Уварова щодо створення на базі Віленського університету і Кременецького ліцею Імператорського університету Святого Володимира, одним із завдань якого мала стати русифікація краю.

Київський університет став першим університетом імперії, що мав ім'я. Це мало продемонструвати закінчення Миколою І справи князів Київських – об’єднанням історичних земель Київської Русі в імперії Російській.

25 грудня 1833 р. цар затвердив проект статуту й штати Київського університету. Основну роботу з підготовки урочистостей взяв на себе професор всесвітньої історії Харківського університету В. Цих, який тимчасово виконував обов’язки керівника Університету до призначення ректора.

Вчителі ліцею відповідно стали професорами Київського університету. Більшість викладачів університету були поляками або німцями і лише незначну частину становили українці й росіяни.

Урочисте відкриття відбулося 15 (28) липня 1834 року (в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира). З року заснування і до 1919 року університет носив ім’я Святого Володимира Великого.

З 28 (9 вересня) серпня почалося навчання 62 студентів (з них 34 католики і 28 православних). На єдиному філософському факультеті, який мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне (з 1850 року це було два окремих факультета). 18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора університету св. Володимира наказом імператора було призначено 30-річного Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – природознавця, історика, фольклориста, письменника, видатного вченого-енциклопедиста, близького друга М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка (народився 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині збіднілого дворянина. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності у Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченню Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченню навчання, залишився для наукової роботи. 1827 року захищає магістерську дисертацію на тему “Про системи рослинного царства”. 1833 року М. Максимович здобув ступінь доктора біологічних наук та звання професора, став завідуючем кафедри ботаніки Московського університету. У травні 1834 року М. Максимовича запросили до щойно створеного Київського університету святого Володимира (було лише 29 років, на цей момент очолював кафедру ботаніки Московського університету), де він спершу працював професором, а з жовтня цього ж року став першим ректором ( у 30 років). З грудня 1835 року у зв’язку з хворобою залишив посаду ректора і залишився професором. До 1845 року читав лекції у Київському університеті, працював у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т. Шевченком. Цього ж року через погіршення здоров’я вийшов на пенсію, оселився на хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджав для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, опубліковува багато історичних праць. Листувався і зустрічався з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т. Шевченком, В. Бєлінським, Д. Писарєвим, М. Гоголем. Брав участь у наукових дискусіях. 1859 року на хутір Михайлову Гору приїжджав Т. Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. У травні 1861 року М. Максимович брав участь у похованні Т. Шевченка у Каневі, написав вірш “На смерть Т. Г. Шевченка”. 1871 року М. Максимовича було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Цього ж року він брав участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. 10 грудня 1873 року М. Максимович помер).

На юридичному факультеті заняття розпочалися з 1835 року, а на медичному з 1841 (відкрився на базі ліквідованої Віленської медичної академії). У такому складі університет працював до 1917 року.

Згідно статутів 1833, 1842, 1863 та 1884 років Київський університет (як і інші класичні університети того часу) мав певну автономію. У відповідності до статутів 1833 та 1842 років та архівних документів, в університеті працювали чотири категорії викладачів – професори, ад’юнкти, лектори та вчителі. Університетський профессор мав читати лекції (1-2 на тиждень) та проводити практичні заняття (2-3 на тиждень), здійснювати науково-дослідницьку роботу, відслідковувати останні досягнення в науці, звітуватися перед Вченою радою про проведену наукову роботу протягом року, братии участь у засіданнях університетської Ради, Рад факультетів та в Училищному комітеті (працював при Київському навчальному окрузі). Середня заробітна плата складала 150-180 карбованців (показник 40-50 років ХІХ століття). Ад’юнкт поєднував обов'язки сучасних аспірантів та асистентів, був закріпленим за профессором, під керівництвом якого здійснював своє наукове дослідження та допомагав професорові в його дослідницькій роботі, асистував під час лекцій і проводив зі студентами (часто навіть самостійно без професора) практичні заняття. Лектори проводили заняття з іноземної мови. Вчителі – ті, хто проводив заняття з танців, живопису, музики та верхової їзди. З 1860 року в університеті працювали і приват-доценти (читали як і професори, лекції і проводили практичні заняття, не могли працювати на керівних посадах (ректора, декана, завідувача кафедри)). Потрібно було суворо дотримуватися дисципліни. На лекцію недопустимо було запізнення більше, ніж на десять хвилин (на одинадцятій хвилині прізвище професора фікувалося в донесенні на ім’я ректора або піклувальника київського навчального округу).

В університеті працювала так звана університетська поліція. На початку діяльності університету до її складу входили інспектор, три субінспектори та два педеля (наглядач за студентами у вищих навчальних закладах). Університетська поліція здійснювала нагляд за викладачами, а саме спостерігала за дотриманням моральних норм викладачами, їх політичними уподобаннями. У 1842 році її склад вже було розширено до п’ятнадцяти чоловік.

Студентами університету могли стати випускники гімназій, які витримали конкурсні випробування. Екзамени здавалися спеціальній комісії, до якої входили професори університету, з таких дисциплін: богослов’я, священна та церковна історія, латинська, німецька та французька мови, історія світова та російська, російська граматика та словесність, алгебра, геометрія та тригонометрія, географія, фізика та статистика. Термін навчання становив чотири роки.

В університеті навчалися казеннокоштні студенти (навчалися за кошти державного бюджету та своєкоштні студенти (навчалися за власні кошти; таких було більше; у 40-50-х роках ХІХ століття за навчання сплачували 14 карбованців сріблом за рік). Казеннокоштні студенти перебували на повному державному утриманні, працювали як під час навчання, так і після закінчення університету протягом шести років на державній роботі, дрібними чиновниками, викладачами в гімназіях.

Серйозною проблемою для університету св. Володимира була відсутність власного приміщення і керівництво навчального закладу змушене було в перші вісім років орендувати декілька приватних будівель зовсім не пристосованих для навчального закладу. Заняття тоді, зокрема, відбувалися в знаменитому двоповерховому будинку капітана Корта, що містився на Печерську (що містився біля так званого “Провалля” на Печерську). Для казеннокоштних студентів (до побудови в 1842 році університетсього корпусу) наймали на тому ж Печерську (у так званому прибутковому домі пані Бухтєєвої) житло (з 1842 року студенти проживали на четвертому поверсі корпусу університету). Що стосується проживання своєкоштних студентів, то ситуація була такою: студенти мали право наймати свої помешкання, проте місце розташування цих помешкань суворо регламентувалося (лише в тих районах, які були визначені університетською комісією; принцип був такий: житло мало знаходитися подалі від будь-яких розважальних закладів). Своєкоштні студенти мали подати точні відомості щодо місця проживання (у будь-який час університетський інспектор мав право перевірити своєкоштних студентів за місцем проживання).

31 липня 1837 р. розпочалося будівництво головного корпусу Київського університету. Автором проекту університетської будівлі став професор архітектури Петербурзької Академії мистецтв В. І. Беретті. Під його безпосереднім керівництвом на околиці “Старого Києва” було зведено в стилі російського класицизму університетський корпус. На другому поверсі розташовувалася їдальня, де харчувалися казеннокоштні студенти). На четвертому поверсі розташовувалися студентські житлові кімнати, кімнати для навчання в позаурочний час, студентська бібліотека та студентський карцер (за розпорядженням ректора або інспектора потрапляли студенти і відбували тут покарання). Поряд з яким професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад.

Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. нового університетського статуту дозволили серйозно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр з 20 до 37. Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства, у його стінах завжди жили і розвивалися прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. Протягом 1830-1860-х рр. Київський університет був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845-1847 рр. в університеті розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університетську кафедру Російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, геніальний поет Т. Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов’язаний український громадівський рух, більшість діячів якого були викладачами і студентами університету.

Навчання студентів здійснювалося в одну зміну (щодня студенти мали 3-4 пари), складали зимові та літні сесіі (тоді називалися семестрівки). Система оцінювання рівня знань студентів була п’ятибальною, саме: відмінно, цілком задовільно, задовільно, погано, дуже погано). Екзамени складалися з письмової та усної частини. Студенти, які протягом семестру виявили низький рівень знань до екзаменів не допускали. Життя казеннокоштних студентів суворо регламентувалося. Підйом о восьмій годіні ранку, ранкова молитва, їдальня, лекції (всюди у супроводі педеля). Вільніше студенти могли себе почувати (вільно пересуватися містом) лише у вихідні дні, на роботі та ввечері між 20 і 22 годиною (проте і в цей час інспектори та педелі “прогулювалися” містом саме в тих місцях, де найчастіше проводили свій вільний час студенти і ретельно наглядали за поведінкою студентів).

Навчальну роботу Київський університет організовував в основному так, як і інші навчальні заклади такого типу. При університеті працювали різноманітні комісії, трохи пізніше товариства, формувалися наукові школи експериментальної (молекулярної) фізики (професор М.П.Авенаріус), теоретичної фізики (професор М.М.Шіллер), органічної хімії (П.П.Алексєєв), ембріології (професор О.О.Ковалевський), геології та природознавства (професор К.М.Феофілактов), математики (професори Б.Я.Букрєєв, М.Є.Ващенко-Захарченко, В.П.Єрмаков, І.І.Рахманінов), медицини (патології та бактеріології професор В.В.Подвисоцький, анатомії професор В.О.Бец, хірургії професор Ю.К.Шимановський), документалістів (професор В.Б.Антонович). Робота товариств як і комісій сприяла процесу розвитку вітчизняної культури та науки.

З кінця 50-х років ХІХ століття казеннокоштні студенти почали отримувати державну стипендію (пансіон) у розмірі 150 карбованців (причини: гуртожитки для казеннокоштних студентів було розформовано, оскільки кількість студентів, які навчалися збільшилася до 150 осіб і контролювати належним чином поведінку студентів було неможливо). Така стипендія не давала можливості навіть мінімально забезпечити студентам своє існування (мінімальні витрати у цей час становили 300 карбованців на рік). Це призвело до того, що студенти часто підзаробляли гроші (займалися репетиторством, переписували на чисто матеріали наукових статтей, книги, готували практичні роботи для заможніх студентів, видавали та продавали студентський рукописний журнал; важке матеріальне становище змушувало студентів об’єднуватися в різноманітні земляцтва, створювати каси взаємодопомоги, власну бібліотеку, їдальню тощо).

Після проведення в Російській імперії ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадження у 1863 р. нового університетського статуту в Київському університеті відбулося посилення науково-педагогічної діяльності. В цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшено кількість викладачів і студентів. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університетів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до професорських звань. Завдяки реформам Київський університет до кінця ХІХ століття перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830-1840-х рр., в середньому, становила 500 осіб (переважно поляків), 1883 р. – 1700 (головним чином українців і росіян), 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університеті працювало 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти ун-ту були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора-літописця) тощо. Наукова діяльність професорів ун-ту відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв’язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Це зокрема: медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенєв, хімік Дмитро Мендєлєєв, мікробіолог Ілля Мечніков та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники українського громадянства м. Чернігова (Д. Яворський, М. Коцюбинський, М. Федченко, Л. Шрамченко та ін.) поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр: “української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові”. 22 травня 1906 р. професори В. Перетц і Г. Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету, в якому обґрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. На підтримку заснування українознавчих кафедр у Київському ун-ті виступили українські громадські та культурні діячі – І. Липа, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Б. Грінченко, О. Лотоцький, М. Грушевський, С. Єфремов та інші 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до Ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили свої підписи 1430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М. Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою, професори А. Лобода й В. Перетц у 1907 р. розпочали викладання в університеті української літератури, однак невдовзі “крамольний експеримент” було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв’язку із можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави. Напередодні Жовтневої революції 1917 року в Київскому університеті вчилося біля 5300 студентів.

До Жовтневої революції в університеті викладали відомі вчені: математики Б. В. Делоне, Д. О. Граве, М. А. і А. А. Дяченки, Б. Я. Букрєєв (з 1889 до 1962), фізики Й. Й. Косоногов, М. П. Авенаріус, астроном Р. Фоґель, зоологи О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов, О. О. Коротнєв, історики і філософи М. О. Максимович, М. І. Костомаров, М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконніков, М. П. Драгоманов, І. В. Лучинцький, Ю. А. Кулаковський, літератор М. П. Дашкевич, філолог В. М. Перетц, юристи О. Ф. Кістяківський, Г. І. Ейсман, економісти М. І. Зібер (один з перших пропагандистів марксизму в Росії), С. Й. Богородський, М. Х. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР – НАНУ, академіка В. І. Вернадського), хіміки С. М. Реформаторський, М. А. Бунге, механік Г. К. Суслов, геолог М. І. Андрусов, вчені-медики В. О. Бец, Н. А. Хржонщевський, М. В. Скліфосовський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, Ю. К. Шимановський, В. К. Високович, В. О. Караваєв, В. П. Образцов, М. М. Волкович, архітектор В. І. Беретті та інші.

Після ліквідації самодержавства, наполегливі вимоги українських студентів і викладачів пов’язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вище перерахованих кафедр в Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням в Києві Центральної Ради у березні 1917 р., десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 року, на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об’єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб), під командуванням сотника-студента Омельченка, вела важкі оборонні бої захищаючи 29 січня 1918 року важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині (за 130 кілометрів на північний-схід від Києва) і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими і 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями (на похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш з під назвою “Пам'яті тридцяти”. У 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини бою монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню).

У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського університет св. Володимира отримав офіційний статус російського університету у Києва. Поряд з ним у липні 1918 року було створено Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками у лютому 1919 року обидва університети об’єднали в один Київський університет.

В 1918 университет был закрыт и вновь открылся лишь 29 марта 1919. С 23 апреля 1919 он стал официально называться Киевским университетом. В 1920 университет был расформирован, и на его базе был создан Высший институт народного образования имени Михаила Петровича Драгоманова (с 1926 — Киевский институт народного образования), Открывались рабочие факультеты, в программы и учебные планы вносились коренные изменения в соответствии с требованиями социалистического строительства.

Встановлення радянської влади в Україні у 1920 році позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури вузів. Оригінальна система вищої освіти створена впродовж 1920-х рр. в УСРР спиралася на так званий “матеріальний” підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Відтак, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет – передали Інститу народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів, Київського учительського ініверситету та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти) а також інститути соціальної освіти, професійної освіти і фізико-хіміко-математичний). Київський інститут народної освіти було повністю українізовано (українці становили понад 65% студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів та скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні поновили роботу університетів, серед яких був і Київський державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що сприяло поліпшенню його навчальної та наукової роботи. У складі університету створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вже вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов. У березні 1939 року, на честь 125-річчя з дня народження Т. Шевченка, Президія Верховної Ради СРСР присвоїла його ім’я Київському державному університету.

З 1935 року університет започаткував серійне видання “Наукових записок”, яких протягом п’яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися “Праці науково-дослідного інституту біології”, “Праці зоологічного музею”, “Аннали Київської астрономічної обсерваторії”.

У 1939 році університету передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, в якому розмістилися гуманітарні факультети (сьогодні – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930-1940-х рр. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М. Кравчук, М. Зеров, С. Єфремов, О. Гермайзе, А. Кримський та багато інших.

Однак, попри ідеологічні обмеження та репресії, напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу і посідав третє місце за розмірами серед радянських університетів (після Московського та Ленінградського). У ньому навчалося 4 тисячі студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член-кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку німецько-радянської війни, влітку 1941 року, Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно було вивезено до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами із Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до рейху. Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 року університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено головний навчальний корпус (головний корпус було підірвано), розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, кабінети, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. карбованців.

Незважаючи на колосальні збитки, впродовж повоєнних десятиліть головному вищому навчальному закладі України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й серйозно його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі своїми власними силами відбудували гуманітарний та хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 року відновилися заняття на старших курсах, а з 1 лютого – і на першому. Влітку 1944 року із Кзил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університету у складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944-1945 році до університету було зараховано майже 1,5 тисячі юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще 2 тисячі студентів. Вдалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х рр. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-х рр. З 1954 року споруджувався новий навчально-науковий комплекс університету (архітектори В. Ладний і В. Коломієць, інженер В. Дризо) в районі ВДНГ. До 1958 року в Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тисяч студентів.

У 1960 році в університеті було відкрито факультет студентівв зарубіжних країн. У 1984-85 навчальному році в університеті нараховувалося 17 факультетів: філософсько-економічний, історичний, філологічний, романо-германський, філології, журналистики, юридичний, международного права, механіко-математичний, кібернетики, фізичний, радіофізичий, геологічний, географічний, хімічний, біологічний, підготовчий.Київський університет наполегливо розвивав навчальну та наукову діяльність.

Указом Президента від 21 квітня 1994 року Київський університет став національним університетом зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу. Надзвичайно важливим для подальшого розвитку університету став Указ Президента України від 25 листопада 1999 року “Про Київський національний університет імені Тараса Шевченка”, яким значно розширена автономія та права нашого університету.

Випускниками Київського університету у різні роки були: В. Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства), Д. Багалій (видатний історик ХХ століття, вивчав творчість Т. Шевченка, І. Франка), М. Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч), Д. Заболотний (мікробіолог та епідеміолог), Є. Тарле (історик), М. Біляшивський (мистецтвознавець), М. Стражеско (вчений-медик), М. Іванов (вчений-медик), О. Бах (біолог), О. Шмідт (математик), М. Старицький (письменник, перші два роки навчався в Харківському університеті, а після відкриття Київського перевівся до Києва), М. Лисенко (композитор, перші два роки навчався в Харківському університеті).

У різні часи Київський університет очолювали ректори: М. Максимович (1834-1835), В. Цих (1836-1837), К. Неволін (1837-1843), В. Федоров (1843-1847), Е. Траутфеттер (1847-1859), М. Бунге (1859-1862; 1871-1875; 1878-1880), М. Іванішев (1862-1865), К. Мітюков (1865), О. Матвєєв (1865-1871; 1875-1878), К. Феофілактов (1880-1881), І. Рахманінов (1881-1883), М. Рененкампф (1883-1890), Ф. Фортинський (1890-1902), М. Бобрицький (1903-1905), М. Цитович (1905-1917), Г. Де-Метц (1917), О. Садовень (1917-1918), Є. Спекторський (1918-1919), Д. Мельников (1933-1934), М. Кушнарьов (1935-1936), Ф. Зюльков (1936), І. Давидов (1937), М. Чупис (1937-1938), О. Русько (1938-1944), К. Штепа (1941-1942, в окупованому Києві), В. Бондарчук (1944-1951), О. Голик (1951-1955), І. Швець (1955-1969), М. Білий (1970-1985). В. Скопенко (1985-2008). З 2008 року Київський університет очолює Леонід Губерський (доктор філософських наук, професор, академік НАН України, заслужений працівник народної освіти України (1997), відмінник освіти України (1997), Герой України (2009).

Протягом своєї історії Київський університет кілька разів змінював назву, а саме: 1834-1917: Київський Імператорський Університет Святого Володимира; 1917-1919: Київський Університет Святого Володимира; 1920—1926: Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1926-1932: Київський інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1933-1939: Київський державний університет; 1939-1994 Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка (КДУ); 1959: Київський ордена Леніна державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка;1984: Київський ордена Леніна й ордена Жовтневої Революції державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка;; 1994-1999: Київський університет імені Тараса Шевченка (КУ); 1999-по сьогодні: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ).

З 2008 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка (згідно Указу Президента України року) має статус дослідницького.

На сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка - це багатогалузевий навчально-науковий комплекс, який об’єднує 15 факультетів (біологічний, географічний, геологічний, економічний, історичний, кібернетики, механіко-математичний, підготовчий, радіофізичний, соціології та психологій, фізичний, філософський, хімічний, юридичний), 5 навчальних Інститутів (журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий, післядипломної освіти), Центр підготовки та перепідготовки іноземних громадян, Центр українознавства, Науково-дослідний інститут фізіології, Ботанічний сад, Зоологічний музей, Наукову бібліотеку, Інформаційно-обчислювальний центр, Астрономічну обсерваторію, Видавничо-поліграфічний центр, Канівський державний заповідник. Університет є співзасновником трьох інститутів та двох коледжів. У цих структурах вчаться понад 30 тисяч студентів.

В університеті здійснюється підготовка та перепідготовка фахівців з 63 природничих та соціально-гуманітарних спеціальностей і 157 спеціалізацій за ступеневою системою – бакалаври (4 роки) та спеціалісти (1 рік) або магістри (2 роки).

В університеті працюють понад 2000 науково-педагогічних та понад 1200 наукових працівників на 162 кафедрах. Вчені ступені і звання мають понад 82% викладачів, зокрема 24% викладачів – доктори наук, професори. Щороку науковцями та викладачами університету публікуються монографії, підручники, навчальні посібники та наукові статті, у тому числі за кордоном і у фахових виданнях.

Університет готує спеціалістів з фундаментальних та прикладних дисциплін, таких як астрономія, біологія, географія, геологія, економіка, інформатика, історія, кібернетика, математика, механіка, педагогіка, право, психологія, радіофізика, соціологія, фізика, філологія, філософія, хімія. Враховуючи сучасні потреби розвитку науки та виробництва, в університеті щороку відкриваються актуальні спеціальності та спеціалізації, розширюється номенклатура мов.

Вчені, викладачі та студенти університету відзначаються державними нагородами та преміями. Велика увага приділяється розвитку міжнародних відносин. Активно розвивається співпраця із зарубіжними навчальними закладами, фондами, асоціаціями. Університет підтримує партнерські зв'язки з 80 університетами різних країн світу.

За свою історію Київський університет підготував більше 350 тис. фахівців, з яких близько 35 тис. стали кандидатами і докторами наук.

Київський університет є важливим центром підготовки й атестації науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. В університеті працює 39 спеціалізованих рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій, на яких захищаються праці за 103 науковими спеціальностями.

При Київському університеті є низка допоміжних закладів: Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад імені академіка О. Фоміна, Наукова бібліотека імені М. Максимовича, Канівський біосферний заповідник, науково-дослідний інститут фізіології, лабораторії, видавничо-поліграфічний та інформаційно-обчислювальний центр, центр українознавства тощо.

Київський університет було засновно не стільки для задоволення освітніх інтересів, скільки для впровадження русифікаторської політики у Правобережній Україні. Всупереч волі царату він став науково-навчальним і культурним центром України, одним із осередків революційного руху, центром згуртування передової інтелігенції.

Бібліотка Київського університету

Библиотеку было организовано разом з університетм у 1834 році. У 1940 році университетськая бібліотека стала самостоятельноюю административною одиницею і отримала титул Наукової. З 1994 року Науковій бібліотеці присвоєно ім’я першого ректора університету Михайла Максимовича. Протягом багатьох років бібліотека займається розповсюдженням бібліотечно-бібліографічних та інформаційних знань серед студентів університету. Бібліотека пишається зібранням рідкісної книги, що було створено у 1983 році.

Новоросійський університет. На честь колишнього новоросійського генерал-губернатора Армана Емманюеля дю Плессі Рішельє у 1817 році в Одесі було засновано закритий середній навчальний заклад підвищеного типу для дітей аристократії й багатих купців. Першим директором Рішельєвського ліцею (1817-1820) став абат Шарль Ніколь, особа надто примітна. Він народився у Франції, переїхав до Петербурга, де придбав репутацію відомого викладача. У його школі виховувались брати Орлови, Голіцини, Наришкіни, Гагаріни, Меншикови, Волконські. "Власна школа - це моє життя", - казав він. Герцог Рішельє знав абата Ніколя зі школи, уважно стежив за його діяннями у Росії і зупинив на ньому свій вибір, коли зайшла мова про директора ліцею. Завдяки Рішельє "абат був переведений у Смоленські каноніки і призначений на посаду візитатора латинських церков на Півдні". Час управління абата Ніколя був щасливою епохою для ліцею. О. П. Сумароков у своїх спогадах називає цей час золотим віком Рішельєвського ліцею. "Зовнішність абата Ніколя, - пише про нього його вихованець, - була приваблива, мова м'яка, риси викликали довіру, доброта неписана; не чути було, щоб він крикнув на кого-небудь; траплялось, якщо він робить вихованцю зауваження або докір, то так тихо, що той ледве чує, до кого звертається промова, словом сказати, він був чуйним батьком та турботливою матір'ю". Відомий поет К. М. Батюшков пише: "Ліцей в квітучому стані, і діти тут щасливі; вони в добрих руках. Дай бог здоров'я аб. Ніколю, який готує корисних людей для держави; він невтомний та метода його прекрасна". Імператор Олександр І відвідав ліцей, залишився ним надзвичайно задоволений, дякував абатові Ніколю та нагородив його орденом Анни II ступеня з діамантами.

Термін навчання становив 8 років. Навчальні плани ліцею не передбачали спеціалізації. Спочатку було два відділення – філософське й юридично-політичне. До 1820 року мовою викладання була французька. Пізніше французька та російська. Згодом директорами ліцею були: Жилє Ремі Аксиф'євич (1820-1821); Гейнлет Йосиф Алоіз Іванович (1821-1825); Орлай Иван Семенович (1826-1829); Синицин Микола Іванович (1832-1844); Петров Олександр Григорович (1844-1852); Мурзакевич Микола Никифорович (1853-1857) та ін.

За директорства І. С. Орлая (1826-1829; видатного вченого, доктора медицини Дерптського та доктора філософії Кенігсберзького університетів, член Російської академії наук і багатьох вітчизняних і зарубіжних наукових товариств, директор Ніжинської гімназії та Рішельєвського ліцею) було вдосконалено навчальний план (включено математику, фізику, хімію, біологію, географію, історію та ін.), поліпшено методи навчання, відкрито педагогічне відділення, згодом назване педагогічним інститутом, для підготовки педагогічних кадрів для повітових і комерційних шкіл, при якому діяла кафедра педагогіки. До 1837 року ліцей мав характер більш гімназійний. У 1837 році організовано фізико-математичне відділення, інститут східних мов, що готував перекладачів для військових установ, 1843 камеральне відділення з кафедрами природничих та економічних наук. На кафедральному відділенні вивчались політична економія з наукою про фінанси, наука про торгівлю та комерцію, фізика та фізична географія, хімія, природна історія, сільське господарство, технологія, архітектура та огляд російських законів. Тут готували спеціалістів-юристів у галузі державного і приватного права, державних службовців. Це відділення було численним. "Камеральне відділення, - як пише І. Міхневич, що взяло початок у Рішельєвському ліцеї у той час, коли ще жодний з російських університетів не мав факультетів, виключно зайнятих науками природно-господарськими, і пристосоване до місцевих потреб краю, найголовнішу і суттєву потребу якого складає державне і приватне господарство, мало благодійний вплив і на інші відділення ліцею, надавши їм більшої повноти, стрункості та єдності". Воно "залишило помітні сліди вищої освіти в усіх галузях державної служби і суспільного життя Новоросійського краю".

Історично склалось так, що камеральне і юридичне відділення, які одержали згідно зі Статутом 1837 р. статус "університетських факультетів" (а слухачі - звання університетських студентів), стали попередниками спеціалізованої підготовки з публічно-правових наук на юридичному факультеті Новоросійського (потім - Одеського) університету, ОДЮА, ОНЮА. З його відкриттям з'явилось 11 кафедр (не враховуючи ліквідованої до початку роботи кафедри іноземних законодавств). Чотири з одинадцяти кафедр були орієнтовані на публічно-правові науки і відповідні учбові предмети: державне право, що включало порівняльне державознавство, фінансове право, поліцейське право, міжнародне право. Публічно-правовий цикл навчальних дисциплін включав також кримінальне право з кримінальним судочинством і судоустроєм.

Ліцей готував урядовців різних професій і вважався одним із найкращих навчальних закладів в Україні й у Російській імперії.

О.С. Пушкін, під час перебування в Одесі, часто відвідував ліцей, читав тут свої вірші. Ліцеїсти організували літературне товариство, читали його поему "Руслан й Людмила", "Горе от ума" О.С. Грибоєдова. Ліцей відвідував і К. М. Батюшков. Тут бував і Адам Міцкевич. Мабуть, зовсім не випадково, що першим "пропагандистом" творчості Пушкіна в закордонних виданнях виступив один з активних членів літературного товариства, випускник ліцею С. Д. Полторацкий. Підкреслимо, що в різні роки в ліцеї викладали видатні вчені: хімік Д. І. Менделєєв, історик С. В. Єжевський, мовознавець В. В. Григор'єв, математики Г. П. Віард і В. В. Петровский.

Історію ліцею можна розділити на два періоди: перший (1817-1837), коли учбовий заклад був близьким до середнього типу; другий (1837-1864), коли за структурою, програмами, системою викладання ліцей став повністю вищим навчальним закладом. До речі, старий ліцей був розташований у будівлі, в якій раніше знаходилось приходське та повітове училища і Благородний інститут, і займав півкварталу фасадом на Єкатерипінську, бічними фасадами на Ланжеронівську та Дерибасівську. В 1857 році ліцей перейшов у новий будинок на Дворянській вулиці. Ліцей складався, по суті, з чотирьох закладів:

1. Початкового підготовчого училища, в якому було три класи. Тут навчались два роки, вивчали читання й письмо грецькою, італійською, німецькою, французькою мовами, а також отримували початкові знання про релігію, арифметику, російську мову.

2. Саме ліцею, що складався з п'яти класів з дворічним навчанням. Тут вивчали граматику російської, латинської, грецької, французької, німецької, італійської мов, а також літературу (словесність), риторику, географію, статистику, математику, фізику, військову справу та "приємні мистецтва" танці, фехтування).

3. Двох вищих додаткових училищ (щось на зразок факультетів), які мали по два класи, в кожному з них навчались по два роки. В одному викладали правознавство та політекономію, в другому - так звані комерційні науки: бухгалтерію, комерцію, технологію.

4. Четвертим закладом, який входив до ліцею, був так званий педагогічний інститут. Його вихованці, закінчивши курс, залишались в ліцеї на шість років: перші чотири роки в ролі наглядачів і два роки - ад'юнктами при професорах.

Студенти Рішельєвського ліцею носили формений одяг, а з 25 жовтня 1838 року - шпаги та трикутні капелюхи: "Государ Імператор найвище повеліти бажає: дозволити студентам Рішельєвського ліцею носити при мундирах і мундирних сюртуках шпаги та трикутні капелюхи по формі, створеній для університетських студентів і педагогічного інституту". Нагороджувались студенти спеціальною медаллю "за малюнком, височайше затвердженим 22 листопада 1836 р. и 13 липня 1837 р. для медалей, які видавались студентам університетів".

Всі учні поділялись на пансіонерів (так званих внутрішніх) та приходячих (так званих зовнішніх). До речі, скажімо: Рішельєвський ліцей став настільки популярним, що сюди на навчання посилали своїх дітей не тільки дворяни Півдня України, але й сім'ї аристократів з Петербурга, Москви та інших міст. В ліцеї навчалися син князя Волконського, графа Сен-Прі, князя Четвертинського та інших видатних осіб Росії.

Треба особливо відмітити, що дисципліна в ліцеї була найсуворішою. В правилах для студентів, затверджених попечителем Одеського учбового округу 5 грудня 1853 року, передбачалось:

а) за відсутність на 6 лекціях упродовж місяця без достатньої причини - догана директора;

б) за відсутність на 12 лекціях - ув'язнення в карцері.

Якщо подібні прогули повторюються, то студент позбувається в кінці року права на іспит і залишається на тому ж курсі або виключається з ліцею.

Видатні сторінки історії ліцею пов'язані з іменами попечителів Одеського навчального округу Д. М. Княжевича й М. І. Пирогова. Цікава й така деталь. Ліцей як у навчальній, так і в господарській частині, мав своє внутрішнє правління, головою якого був одеський градоначальник, а членами - батьки, діти яких навчались в ліцеї. Їх обов'язком було "піклування за точним додержанням правил Статуту", але вони не мали права встановлювати від себе якісь постанови, не спитавши на це дозволу вищого керівництва. Вони стежили за поведінкою та успіхами учнів, наприкінці кожного тижня подавали звіт про навчання і поведінку вихованців, були присутні на іспитах, підтверджували рахунки економа ліцею, вибирали професорів, ад'юнктів та наглядачів і подавали їх міністру народної освіти. На юридичному відділенні Рішельєвського ліцею викладали римську словесність, енциклопедію та історію правознавства, російське законодавство і практичне судочинство. Крім того, читались загальні предмети: філософія, російська словесність, історія, статистика, а також обов'язкові для всіх студентів - богослов'я, церковна історія та церковне право.

Викладали юридичні науки відомі правознавці: П. М. Протопопов, П. В. Архангельський, В. А. Ліоновський, К. К. Цин та інші. Багато з них друкували свої праці в “Одесском альманахе” та “Новороссийском календаре”, які були популярні не тільки в Росії, але й за кордоном. “Одесский альманах” видавався за редакцією попечителя Одеського учбового округу Д. М. Княжевича. Як пише професор І. Міхнсвич, "за вибором статей, що торкались переважно місцевих інтересів, та витонченістю видання альманах цей здобув загальне схвалення. Усі його екземпляри дуже швидко розкуповувались і читались з особливим задоволенням і користю". Згодом Новоросійський генерал-губернатор М. С. Воронцов передав видання календаря ліцею.

У 1856 році попечителем Одеського навчального округу було призначено М. І. Пирогова (видатного вченого-хірурга, прогресивного суспільного діяча і педагога). За його ініціативою ліцею була передана газета "Одесский вестник", яку редагували професори-правознавці О. М. Богдановський і О. Г. Георгієвський. М. Пирогов доводив необхідність реорганізації ліцею в університет.

В 1861 році, влітку, сталася значна подія: Олександру II, який проїжджав через Одесу, було подано прохання про відкриття університету. Цар прислухався до прохання попечителя Одеського навчального округу про реформування Рішельевського ліцею в Новоросійський університет, проте дозвіл надійшов лише у червні 1862 року. Між офіційним дозволом і його реалізацією пройшло ще три роки.

Саме з ініціативи М. Пирогова 1865 року Рішельєвський ліцей було перетворено на Імператорський Новоросійський університет. Цьому сприяли також М. Могилянський і П. Строганов.

Університет засновано під назвою Імператорський Новоросійський університет. Урочисте відкриття Новоросійського університету відбулось 1(13) травня 1865 року.

Перший навчальний рік у Новоросійському університеті почався 7 вересня 1865 року на трьох факультетах: фізико-математичному, історико-філологічному і юридичному – найбільш численному. Четвертий факультет – медичний – було відкрито у 1900 році. Першим ректором університету став професор І. Д. Соколов.

У 1865 році було засновано Петрографо-мінералогічний музей, який на сьогодні є національним надбанням. Фонди музею становлять 12500 зразків із усього світу, серед яких унікальну наукову цінність має колекція зразків рудних утворень, у тому числі залізо марганцевих конкрецій, із дна Світового океану. Самі коштовні збори музею - колекція метеоритів, найбагатша в Україні і Європі.

У 1870 році при університеті було створено товариство дослідників природи. Члени товариства пропагували природничі знання, видавали свій друкований орган “Записки Новороссийского общества естествоиспытателей”. Трохи з часом було засноване історико-філологічне товариство (об’єднувало вчених університету та вчителів середньої ланки), при якому було організоване педагогічне відділення. Члени саме цього товариства розробили науково-методичні рекомендації щодо викладання історико-філологічних дисциплін у вищій і середній школі, займалися популяризацією наукових знань серед населення.

У 1871 році засновано Астрономічну обсерваторію (з пунктами спостереження в Росії, Туркменістані, Азербайджані; є однією з найстаріших в Україні).

У 1873 року на основі колекції Рішельєвського ліцею було створено Палеонтологічний музей. Музей відноситься до 10 кращих музеїв світу, нараховує більш, ніж 40 тисяч експонатів. Багато колекцій є еталонами при вивченні фаун колишнього Причорномор'я. Палеонтологічний музей за складом викопних матеріалів не має аналогів в Україні, а значна кількість експонатів є унікальними. Національним надбанням також є підземний палеонтологічний заповідник у карстових печерах Одеси, що являє собою унікальне поховання в терасових відкладеннях більш, ніж 40 видів вимерлих тварин.

У 1902 році відомим зоологом П.М. Бучинським було засновано Гідробіологічну станцію. У різні роки на станції працювали видатні біологи академіки Д. К. Третьяков, Ю. П. Зайцев й ін.

На початку XIX століття було засновано зоологічний музей, який відноситься до найстаріших музеїв України. Наукові колекції нараховують більше 50000 одиниць зберігань й містять унікальні збори ще XIX ст. до яких відносяться: колекція комах професора-ентомолога Є.Є. Балліона, що зібрана в минулому сторіччі; антропологічна колекція І. І. Мечникова; краніологічна колекція ссавців Причорномор'я та інші. До унікальних експонатів також відноситься повний змонтований кістяк 27-метрового синього кита.

В університет вступала молодь з Бесарабії, Криму, Кавказу, Дону, Кубані, слов’янських країн Балканського півострову. В Новоросійському університеті здобували освіту М. Ф. Гамалія, Д. К. Заболотний (мікробіолог і епідеміолог, один із основоложників вітчизняної епідеміології), О. О. Богомолець (деякий час навчався в Київському університеті, патофізіолог), Л. Писаржевський (хімік). В університеті працювали видатні вчені та педагоги, зокрема: І. Мечников (біолог), І. Сєченов (філолог), О. Ляпунов (математик), В. Григорович (фізіолог), М. Умов (фізик), Є. Щепкін (історик), Ф. Успенський (історик), Г. Транфільєв (географ), М. Ланге (психолог) і багато інших.

Новоросійський університетт був центром вищої освіти півдня України. Після 1917 року реорганізувався в ряд самостійних вищих навчальних закладів. З 1933 року носить ім’я Одеського, з 1945 року присвоєно ім’я І. Мечникова.

Яскраві сторінки вписали в історію України та університету такі всесвітньо відомі вчені, як лауреат Нобелівської премії І. І. Мечников – засновник вітчизняної фізіології, І. М. Сєченов – президент Академії наук, академіки Д. К. Заболотний, В. І. Липський, О. О. Богомолець та багато інших.

Багато яскравих сторінок вписали в історію України та університету всесвітньо відомі видатні вчені: І. І. Мечников - лауреат Нобелівської премії; фізіолог І. М. Сєченов - президент АН України; академік, мікробіолог Д. К. Заболотний; академік, ботанік В. І. Липський; біолог О. О. Ковалевський; фізик Ф. Н. Шведов; фізик-теоретик, засновник математичного відділення Новоросійського товариства природознавців М.О. Розумів; академік АН СРСР, засновник всесвітньо відомої школи хіміків-органіків М.Д. Зелінський; академік Російської АН й АН СРСР історик й археолог Ф.І. Успенський; академік, член Президії НАН України, засновник Фізико-хімічного інституту НАН України О. В. Богатський; член-кореспондент АН УРСР, засновник Одеського планетарію астроном В. П. Цесевич; математики М. Г. Крейн, О. І. Ляпунов й І. М. Каришковський Петро Йосипович, Занчевський; прославлений історик М.Є. Слабченко; славіст В. І. Григорович, зоолог Д. К. Третьяков, хірург І. Ф. Сабанєєв, геолог О. Н. Криштарович, ботанік Ф. М. Каменський, хімік Л. В. Писаржевський і багато інших.

В 1870 Новоросійський університет закінчив Вітте Сергій Юлійович — керуючий Південно-Західними залізницями, міністр фінансів і шляхів сполучення, голова Ради міністрів царської Росії, один з ініціаторів Маніфесту 17 жовтня 1905 р.

Необхідно зазначити, що троє із шести президентів Академії наук України працювали професорами ОНУ: академіки Д. К. Заболотний, В. І. Липський, О. О. Богомолець.

Це єдиний серед університетів України, що, безперервно працював під час Великої Вітчизняної війни, навіть перебуваючи в евакуації.

За видатні заслуги в підготовці фахівців в 1965 р. Університет було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1978 р. включений у перелік провідних університетів СРСР. Значна частина вищих навчальних закладів на півдні України створена на базі факультетів університету (Одеський державний медичний університет, Одеський державний економічний університет, Одеська національна юридична академія).

Одеським університетом імені І. І. Мечникова на півдні України створена та успішно працює нова розгалужена система навчальних інститутів та центрів у містах Миколаєві, Херсоні, Первомайську, Іллічівську, Южному, Білгороді-Дністровському, Теплодарі. Ця мережа має загальнонаціональне значення, відкривши доступ до вищої освіти великій кількості громадян.

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова є загальновизнаним провідним вищим навчальним закладом у групі класичних університетів, національним, науковим і культурним центром України. Одеський національний університет - член Європейської та Всесвітньої асоціації університетів.

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова акредитований у повному обсязі за IV рівнем акредитації. Згідно з наказом Міністерства освіти від 04.03.1998 року підготовка студентів в університеті здійснюється за багатоступеневою системою: бакалавр, спеціаліст, магістр. В університеті навчається понад 20 тисяч студентів. Тут діють 80 кафедр, магістратура, аспірантура, докторантура.

На цей час ректором університету є доктор фізико-математичних наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України Валентин Андрійович Сминтина.

Основна мета університету – підготовка кваліфікованих кадрів для забезпечення потреб різних галузей господарства та виробництва у фахівцях освіти, науки, мистецтва, економіки, права, підприємництва тощо.

Бібліотека. Наукова бібліотека – одна з найбільших і найстаріших наукових бібліотек України. Заснована в 1817 р. бібліотека має фонд більше 3.6 мільйонів томів, серед яких унікальні стародавні видання XV-XVIII сторіч – 5 інкунабул, 27 палеотипів, надрукованих у першому сторіччі книгодрукування (XV ст.) і близько 9000 найрідкісніших і коштовних книг. До унікальних відноситься перлина вітчизняного книгодрукування “Острозька біблія”, видана в Острозі в 1581 році Іваном Федоровим і найстаріша в бібліотеці книга-інкунабула з геральдики Іоанна Андреа "Трактат про коріння", видана в Нюрнберзі в 1476 р.

Ботанічний сад. Ботанічний сад – один із найстаріших і відомих в Україні наукових центрів збереження різноманіття світової флори, заснований в 1867 році. З 1928 по 1937 р. Ботанічним садом керував академік, екс-президент АН України В.І. Ліпський. Ботсад має статус пам'ятника природи й постановою Кабінету Міністрів віднесений до природно-заповідного фонду України. Його фонди інтродуційованих рослин нараховують 3840 видів, форм, сортів і гібридів.

1989 року Рішельєвський ліцей було відроджено як середній навчальний заклад на базі Одеської середньої школи № 36.

Чернівецький університет. У 1823 році галицький губернатор подав австрійській владі клопотання буковинських жителів про необхідність заснування теологічного семінару (семінарії) в Чернівцях. Богословську семінарію було відкрито у жовтні 1827 р. в Чернівцях. Розмістилася вона в гімназіальних приміщеннях (нині І-а гімназія по вул. Емінеску). Викладання велось латинською та німецькою мовами. Викладалися богословські дисципліни, читалися лекції з сільського господарства, педагогіки.

У 1866 році почалися підготовчі роботи щодо відкриття богословського факультету в майбутньому університеті ім. Франца-Йосифа в Чернівцях. Було розроблено проект статуту факультету. За основу проекту було взято статут богословських факультетів у Зальцбурзі, Оломоуці, Російській духовній академії.

1868 року постало питання в Буковинському сеймі про заснування юридичної академії в Чернівцях. А 1872 року депутат краю доктор Костянтин Томащук на засіданні від 28 листопада 1872 р. висунув і обґрунтував пропозицію про заснування в Чернівцях університету. Тоді Буковинський сейм звернувся до уряду з проханням в інтересах держави сприяти створенню університету. 13 березня 1875 р. на засіданні було обговорено законопроект уряду щодо заснування вищого навчального закладу в Чернівцях і прийнято резолюцію: “Замість кафедри орієнтальних мов, яка передається теологічному факультету, створити кафедру філології романської мови (латині), кафедру румунської мови та літератури і кафедру русинської мови та літератури”.

4 жовтня 1875 році відбулося урочисте відкриття на західних землях України (Австрійська Україна) Чернівецького університету із німецькою мовою викладання (засновано згідно указу імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа від 31 березня 1875 р.; 12 травня того ж року Буковинський сейм прийняв рішення передати крайову бібліотеку університету, а також фінансувати будівництво університету в сумі 50 тис. флоринтів з крайових коштів. Общинна рада міста передала також 50 тис. флоринтів на будівництво університету). Університет було створено на основі існуючого з 1827 Теологічного Інституту, у складі теологічного, філософського та юридичного факультетів. Він мав сприяти онімечуванню місцевого населення. Тодішній радник імператора К. Лемайєр заявляв, що українське населення не має права на власний університет, так як у культурному відношенні стоїть надто низько. Саме тому було репрезинтовано високу культуру та мову імперії (німецьку). 5 жовтня 1875 р. був днем присвячення урочистостям студентів: концерту, факельному походу.

Навчання в університеті дітям простого народу було недоступним. Висока плата за навчання вимушувала студентів із незаможних верст населення постійно бути в пошуках додаткового заробітку. До студентів українського походження ставилися з презирством, постійно насміхалися над ними. Система навчання, що мала місце в університеті не забезпечувала глибоких знань. Студентам прищеплювалися ідеалістичні погляди, а серед молоді розпалювалася міжнаціональна ворожнеча. Першим ректором став відомий учений і громадський діяч Костянтин Томащук (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1875-1876 рр. Народився 13 березня 1840 р. у Чернівцях. 1857 р. закінчив Чернівецьку гімназію і вступив до університету у Львові, де вивчав юридичні, філософські та історичні науки. Після закінчення університету служив у Львівській фінансовій прокуратурі. У серпні 1864 р. йому присуджено вчений ступінь доктора прав. П'ять років він працював у Семигороді. 1870 року повертається до Чернівців, де його призначають радником крайового суду. Займається бурхливою парламентською діяльністю, обраний представником селянських общин областей Чернівців, Серета, Сторожинця, Сучави, Радівців. В Буковинському сеймі він представляв общини Кимполунга і Радівців. Відігравши значну роль у заснуванні Чернівецького університету, 4 жовтня 1875 р. стає його першим ректором, професором австрійського цивільного процесу і торговельного права, його призначено головою державної екзаменаційної комісії. Університет Франкфурта обрав його 1875 р. своїм почесним членом. Нагороджений дипломами міст Радівців і Чернівців, його обрано почесним громадянином міста.).

Другим ректором Чернівецького університету був Ф. Ціглауер (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1876-1877 рр. Народився у м. Брунек в Тіролі (Австрія). В університетах Інсбрука і Відня вивчав філософію, юриспруденцію, історію. 1856 року його призначено професором австрійської історії юридичної академії в Германштадті. В липні 1875 р. його запрошено до Чернівецького університету, де він протягом 25 років працює професором австрійської історії. Був активним у громадському житті: член Чернівецького товариства міської та крайової шкільних рад).

Третім ректором Чернівецького університету був Василь Митрофанович (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1877-1878 рр. Народився 1831 р. у с. Будиенець на Буковині. Вивчав теологію в Чернівцях, потім у Львівському університеті. Після посвяти в сан священика читав курс практичної теології в греко-православному теологічному навчальному закладі. 1875 року стає професором практичної теології Чернівецького університету. В 1875-1876 і 1882-1883 рр. був деканом теологічного факультету. Почесний доктор теології).

Четвертим ректором Чернівецького університету був Фр. Шулер фон Ліблой (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1878-1879 рр. Народився в Германштадті, у Семигороді (нині м. Сібіу, Румунія) 13 січня 1827 р. у дворянській родині. Відвідував євангелістську гімназію у рідному місті, потім юридичну академію. Право вивчав в університетах Відня і Грацу, тут він займався практикою. 1852 р. у рідному місті стає екстраординатором, а 1857 р. штатним професором юридичної академії. Спочатку він викладав історію права, потім протестантське церковне право, фінансову науку і національну економію. 1875 р. отримав запрошення до Чернівецького університету, де йому довірили кафедру німецького права і права народів. Під час урочистого відкриття університету він виступив зі святковою доповіддю. Його було обрано депутатом. Один з активних членів Семигородського ландтагу. Депутат Австрійської державної ради. 1892 р. нагороджений орденом Залізної корони ІІІ ступеня. Автор праць з юридичних наук, історії права, історії культури).

П'ятим ректором Чернівецького університету був Гандль Алоїз (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у в 1879-1880 рр. Народився в липні 1837 р. у Форт-Альберзі (Австрія), вчився у Віденському університеті, в 1859 р. здобув ступінь доктора філософії. Працював у Львівському університеті, викладав фізику. В цьому університеті став штатним професором, призначався екзаменатором комісії в гімназіях. У 1870-1871 рр. – декан філософського факультету, а в 1872 р. – професор фізики Терезіанської військової академії у Відні. В 1875 р. – професор Чернівецького університету, призначався членом екзаменаційної комісії. В 1877-1878 і 1893-1894 рр. - декан філософського факультету, повторно ректор нашого університету в 1894-1895 рр. Нагороджений орденом Залізної корони ІІІ ступеня. Автор підручника з фізики).

Шостим ректором Чернівецького університету був Євсебій Попович. (Народився в лютому 1838 р. у Чернівцях. Вчився в гімназії, де вивчав греко-православну теологію, потім удосконалював свої знання з церковної історії та церковного права у Віденському університеті. До 1871 р. завідував крайовою бібліотекою у Чернівцях. Висвячений в сан священика, працював у греко-православному теологічному закладі на кафедрі вивчення Біблії та семітських мов, потім на кафедрі історії церкви і церковного права, згодом - штатним професором цих же дисциплін. Від 1875 р. - штатний професор історії церкви, а також греко-православного церковного права новоутвореного університету. Член екзаменаційної комісії протягом ряду років, декан теологічного факультету. Протягом 1869-1876 рр. виконував обов'язки інспектора шкіл краю. У 1877-1894 рр. - член крайової шкільної ради. З 1880 р. має сан церковного архіпресвітера. Автор багатьох наукових праць).

Сьомим ректором Чернівецького університету був Алоїз Гольдбахер (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1881-1882 рр. Народився в Мерані (Тіроль, Австрія) 1837 р. Вчився в гімназії, вивчав класичну філологію в Інсбруці. У 1861-1862 рр. вдосконалював знання, навчаючись філології у Відні. З 1862 р. - викладач, професор гімназії в м. Ольмюц. 1867 р. здобуває ступінь приват-доцента класичної філології університету Граца (Австрія). 1875 р. запрошений до Чернівецького університету, де в 1876-1877 рр. був деканом філологічного факультету. 1882 р. його запрошують до Грацького університету, де в 1891-1892 рр. стає ректором. Автор книг латинською та німецькою мовами).

Восьмим ректором Чернівецького університету був Кляйнвехтер Фрідріх (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа у 1882-1883 рр. Народився він в лютому 1838 р. у Празі. Його батько – доктор юриспруденції, приват-доцент кафедри австрійського буржуазного права при університеті в Празі. Фрідріх спочатку навчався в гімназії, потім у Празькому університеті. 1862 р. одержує ступінь доктора юридичних наук. Вивчає національну економію. Приват-доцент у Празі, згодом – викладач національної економії і аграрного права в сільськогосподарському закладі Лібверда (Чехія). Протягом 1872-1875 рр. викладає національну економію та статистику в політехнічному училищі в Ризі. 3 жовтня 1875 р. – штатний професор Чернівецького університету. 1881 року отримує ступінь урядового радника, 1898 р. – придворного радника. З 1899 р. – член-кореспондент Буковинської палати торгівлі та ремесла. Автор кількох наукових праць).

Дев'ятим ректором Чернівецького університету був Володимир фон Репта (Був ректором Чернівецького університету ім. Франца-Йосифа в 1883-1884 рр. Народився в грудні 1841р. у Руському Банилові на Буковині. Навчався в Чернівецькій гімназії, потім у семінарії. Продовжив теологічну освіту в університетах Відня, Бонна, Мюнхена і Цюріха. Повернувшись до Чернівців, отримав посаду студіопрефекта архієпископської семінарії, у 1873 р. – штатний професор з вивчення Біблії і Нового заповіту. З 1875 р. штатний професор цих дисциплін на теологічному факультеті. Репта був деканом теологічного факультету протягом ряду років. З 1876 по 1895 рр. – крайовий шкільний інспектор. У лютому 1896 р. був призначений консисторіальним архімандритом. З цього ж 1896 р. йому дозволено як почесному професорові теологічного факультету читати лекції з вивчення Біблії. Враховуючи його заслуги як педагога, йому надають звання доктора теології. За великі заслуги в галузі шкільної освіти рада міста Чернівці обрала його почесним громадянином. 1890 р. його посвячено у сан єпископа Радівецького).

Десятим ректором Чернівецького університету був Йоган Вробель (Народився в жовтні 1831 р. в м. Опшельні, в бідній родині. Відвідував гімназію у рідному місті. Після смерті батьків залишився без засобів існування і без притулку. Але незважаючи на великі труднощі й нестатки, продовжував навчатися в гімназії у Бреслау, яку закінчив 1855 року. Потім вивчав теологію в місцевому університеті, згодом звернувся до вивчення класичної філології. Під керівництвом корифеїв Ф. Гаазе, А. Росбаха, М. Геріца, Е.Люберта він брав участь у філологічному семінарі впродовж 8 семестрів, а також у конкурсних роботах семінаристів і здобував почесні премії. За виконання ораторського конкурсного завдання Вробель здобув академічний приз).

За австрійської влади Університет мав три факультети: православної теології, правничий і філософський. На філософському факультеті катедрою української мови завідували: К. Ганкевич (1875-1876), Г. Онишкевич (1876-1882), С. Смаль-Стоцький (1885-1918), словянських мов О. Калужняцький (1875-1898) і Є. Козак (1899-1919); катедру практичного богословія очолював Д. Єремійчук (1899-1919). За цей час в Університеті навчалися, крім буковинців, також багато галичан, зокрема І. Франко, Л. Мартович, Д. Лукіянович; габілітувалися В. Мількович з історії Східної Європи (згодом професор Університету 1895-1919), О. Колесса з української мови. У 1875 на загальне число 208 студентів українців було 41, у 1914 на 1 198 – 303, приблизно стільки ж румунів, найбільше євреїв і німців.

Після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918р. і прилучення Північної Буковини до Румунського королівства університет до 1940 р. вважався румунським вищим навчальним закладом. У 1918-1940 pp. університет було румунізовано, скасовано українські катедри, а українських професорів звільнено. Філософський факультет поділено на два: філософсько-літературний і природознавчий. Довголітнім ректором ЧНУ за румунського часу був українофоб Й. Ністор. У 1920 на 1 671 студентів було 239 українців, у 1933 – на З 247 студентів було 2117 румунів, 679 євреїв, 199 німців, 155 українців, 57 поляків, 40 ін.

У 1940 році після возз'єднання Північної Буковини з Україною університет реорганізовано у державний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання (Чернівецький державний університет) та поділено на 7 факультетів, а з 1955 на 11: історичний, філософський, іноземних мов, географічний, біологічний, хімічний, фізичний, математичний, економічний, технічний і заочний, була 51 катедра; теологічний факультет ліквідовано. У 1976-1977 pp. було близько 10000 студентів (у тому числі 38% заочників) та близько 500 викладачів, у тому числі 26 професорів і докторів наук, близько 290 доцентів і кандидатів наук.

Протягом свого існування університет мав назви: імені Франца Йосифа (Franz Josephs) у 1875-1918 pp., Universitatea Regele Carol I din Cernăuţi (1919-1940) і Чернівецький Державний Університет після 1940. У 1989 році Чернівецькому університетові присвоєно ім'я визначного українського письменника Буковини, провісника українського національного відродження в краї Юрія Федьковича. Враховуючи загальне державне і міжнародне визнання результатів діяльності та вагомий внесок у розвиток національної вищої освіти і науки, Указом Президента України від 11 вересня 2000 року №1059/200 Чернівецькому державному університету імені Юрія Федьковича надано статус національного.

Сьогодні в університеті функціонує 16 факультетів: фізичний, інженерно-технічний, прикладної математики, комп'ютерних наук, хімічний, біологічний, філологічний, іноземних мов, історичний, географічний, економічний, педагогічний, юридичний, філософсько-теологічний, довузівської підготовки, образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. На 71 кафедрі навчається понад 16 тисяч студентів, здійснюється підготовка фахівців з 67 спеціальностей. Навчально-наукову роботу забезпечують понад 900 викладачів, у т.ч. майже 100 докторів наук, професорів, близько 500 кандидатів наук, доцентів; діє 6 спеціалізованих наукових рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Основні напрями наукових досліджень: теоретичні та прикладні дослідження напівпровідникового матеріалознавства; розробка нових технологій, матеріалів, мікросхем і приладів для опто-, радіо- та мікроелектроніки, напівпровідникового приладобудування; статична оптика, голографія; технології модульного навчання; інноваційні технології в бізнесі та освіті, проблеми творчої самореалізації особистості; охорона навколишнього середовища; екологія; географія; історія України, проблеми мови та літератури. Понад 5 наукових шкіл з цих напрямків сьогодні продовжують плідно працювати. При університеті діє науково-дослідний Центр Буковинознавства, який підтримує зв'язки з науковими і культурними осередками діаспори. З метою широкого залучення вчених університету і наукових установ України та інших держав до вивчення проблем гуманітарних і суспільних наук створений Всеукраїнський науково-дослідний центр "Біблія і культура".

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича має 14 навчальних корпусів. Головний будинок ЧНУ міститься в колишній резиденції буковинського митрополита. При університеті є ряд дослідних установ: ботанічний сад (заснований 1877), біологічна дослідна база (в Жучці), лабораторії фізики напівпровідників і термодинаміки, експериментальний рибозавод, сейсмічна і метеорологічна станції, 4 музеї (зоологічний, ботанічний, геологічний, історії університету). Університет має бібліотеку з книжковим фондом більше 2,6 млн. примірників. При університеті функціонує кафедра військової підготовки.

Викладачі і студенти університету мають можливість брати участь у спільних наукових програмах, які здійснюються згідно з угодами про творчу співпрацю з провідними навчальними закладами та науковими центрами США, Канади, Австрії, Німеччини, Польщі, Румунії, Китаю, Югославії, Ізраїлю та інших країн.

У жовтні 1999 року Чернівецький університет прийнято в почесні члени Міжнародної організації університетів "Рhi Beta Delta" (СШA). Ректором ЧНУ з 2005 року є академік Міжнародної термоелектричної академії, доктор фізико-математичних наук, професор Степан Васильович Мельничук.

Ректором ЧНУ з 2005 року є академік Міжнародної термоелектричної академії, доктор фізико-математичних наук, професор Степан Васильович Мельничук.

Бібліотека. Наукова бібліотека університету має 11 відділів: комплектування, наукової обробки літератури, зберігання вітчизняних видань, зберігання зарубіжних видань, рідкісних та цінних видань, абонементів, читальних залів, галузевий, культурно-просвітницької роботи, інформаційних технологій, а також інформаційно-бібліографічний відділ. Цікавою є історія бібліотеки. Заснована книгозбірня в 1852 році як Крайова бібліотека, перша публічна бібліотека на Буковині, від 1875 р. (року заснування Чернівецького університету) – університетська бібліотека. Загальний фонд бібліотеки (на 01.01.2005) нараховує близько 2,6 млн. примірників. Серед них: 1.125 тис. примірників наукової літератури, 171 тис. підручників та навчальних посібників, 648 тис. примірників журналів, 96 тис. примірників художньої літератури. Фонд зарубіжних видань налічує 376 тис. творів німецькою, румунською, англійською, латинською, польською, старогрецькою, французькою, гебрайською їдиш та іншими мовами. У фонді рідкісних та цінних видань зберігається біля 70 тис. прим.: інкунабули, палеотипи, вітчизняні та іноземні стародруки, особисті архіви В. Сімовича – професора Львівського університету, Є. Козака – професора Чернівецького університету, К. Райфенкугеля – директора бібліотеки Чернівецького університету, колекції К. Томащука – першого ректора Чернівецького університету, І. Карбулицького, І. Співака та ін. Найцінніша книга датується XIII ст. Вона написана на пергаменті латинською мовою. У цьому фонді зберігаються також книги Марії-Луізи, дружини Наполеона I, цісаря Франца Йосифа I, професорів університету С. Смаль-Стоцького, Іона Сбієри та ін. Чернівецький університет видає «Наукові записки» (у 1945-1967 появилося 58 тт.), монографії (84), підручники (65).

Історія Ботанічного саду Чернівецького Національного Університету.

Ботанічний сад Чернівецького національного університету – один із найстаріших ботанічних садів України. Його історія бере початок з 1877 року і тісно пов'язана з історією Буковини. Заснований Сад магістратом м. Чернівці за часів Австро-Угорщини, коли Буковина входила до складу імперії на правах герцогства. Будівництво Саду тривало 11 років. Його першим директором був австрієць за походженням професор Едуард Тангль. Основна увага зосереджувалась на створенні колекцій популярних на той час Північно-Американських видів дерев та кущів, саджанці яких завозились з Австрії із Мускауерського розсадника і розміщувались за родовими комплексами на площі 3,5 га.

В 1918 р. Буковина перейшла до складу боярської Румунії і Сад підпорядковується інституту ботаніки. Саме в цей період розпочинається робота по вивченню та систематизації флори краю, створенню гербарію та колекцій аборигенних видів. З приєднанням Буковини до України в 1940 р. Сад переходить у розпорядження Чернівецького державного університету. Основним напрямком його діяльності стає інтродукція і акліматизація рослин. Видаються перші друковані списки насіння.

Під час війни частина деревних насаджень Саду була знищена, але колекції закритого ґрунту збереглись майже повністю. У повоєнний період активізується робота по інтродукції корисних рослин, зокрема плодових, кормових, лікарських та ефіроолійних.

В 1956 р. до Саду приєднується дендрарій колишньої резиденції буковинських митрополитів, основу насаджень якого на площі 4.8 га складають аборигенні види.

В 1963 р. Ботанічний сад оголошується пам'яткою природи республіканського значення, а в 1969 р. здобуває статус наукового закладу. До природно-заповідного фонду України Сад включений у 1983 р., а в 1992 р. затверджений як заповідний об'єкт загальнодержавного значення.

З 1944 р. колектив співробітників Саду очолювали проф. Г. Х. Молотковський, доценти М. В. Орєхов, З. К. Костевич, В. Л. Данищук, М. Г. Мурзенко. З 1972 р. по 1985 р. директорами Саду працювали професор Б.К.Термена, з 1986 р. по 1996 р. - доцент В. О. Гаврилюк, з жовтня 1996 р.по вересень 2003 р. – старший науковий співробітник Л. Г. Галицька З 1 жовтня 2003 р. керівником Саду є старший науковий співробітник М. І. Виклюк.

Нині ботанічний сад є науковим підрозділом Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. В його структурі є 4 відділи: дендрології, тропічних і субтропічних рослин, паркознавства, трав'янистих рослин, а також насіннєва лабораторія і гербарій. Основа Саду - дендрарій, колекції якого налічують 768 видів і 385 декоративних форм, різновидностей і сортів. Листяні породи представлені 755 таксонами, хвойні - 437. Особливу цінність складають вікові екзоти, які збереглись з дня заснування Саду (кипарис болотний, ялиця Нордмана, сосна Веймутова, тюльпанове дерево, дуб великоплідний) і рідкісні унікальні види (секвоядендрон велетенський, акебія п'ятірна, декенея Фаргеза). Значне місце в колекції займають декоративні кущі: барбариси, калини, кизильники, магнолії, рододендрони, таволги.

Різноманітність рослинного світу тропічних країн зосереджена в експозиційній оранжереї – на площі 525 м 2 розміщено 920 видів з 80 родин. 27 видів належать до папоротеподібних – серед них 70-річні аспленій гніздовий і платіцерій оленерогий. Унікальними за віком і розмірами є голонасінні: араукарія висока, а. кунінгамієвидна, саговник відігнутий, цератозамія мексиканська, які числяться в колекції з 1902 року. Покритонасінні представлені 306 видами: щорічно цвітуть 80-річні фінік канарський і хамеропс деревовидний, а 95-річна лівістона китайська плодоносить. 145 видів налічує колекція кактусів.

Колекція трав'янистих рослин представлена 1220 таксонами, з яких 380 є представниками місцевої флори. Серед інтродукованих декоративних багаторічників найбільш повно представлена родина лілійних: 120 видів із 30 родів та 180 сортів. Колекція ірисів налічує 80 сортів, нарцисів – 70, жоржин – 65, хризантем - 60, піонів – 25, тюльпанів – 85.

За час існування Ботанічний сад став справжнім центром інтродукції рослин на Буковині і підтримує зв'язки з 86 країнами СНД і далекого зарубіжжя по обміну насінням. На колекційних ділянках Саду пройшли первинне випробування понад 5 тисяч таксонів, з яких 1,3 тис. впроваджені в народне господарство. Крім інтродукції, важливим науковим напрямком є вивчення і охорона раритетного фітогенофонду та раціональне використання рослинних ресурсів Буковини.

За матеріалами досліджень за останні 5 років в наукових виданнях співробітниками Саду опубліковано 125 статей.

У вересні 2002 р. на базі Саду проведена міжнародна наукова конференція, присвячена 125-річчю його заснування. У жовтні 2002 р. дендрарію Ботанічного саду присвоєно статус наукового об'єкту, що становить Національне надбання України.