4. Види та учасники збройних конфліктів.

У МГП вирізняють два види збройних конфліктів:

1) міжнародні збройні конфлікти;

2) збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Же положення випливає зі змісту Женевських конвенцій 1949 р. Відповідно до них міжнародними збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Звідси сторонами у міжнародному збройному конфлікті є:

• держави;

• нації і народи, які борються за свою незалежність;

• міжнародні організації, які здійснюють колективні збройні заходи з підтримки миру та міжнародного праворядку.

Відповідно до ст. І Додаткового протоколу І (далі ­– ДП І) міжнародними є такі конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування та іноземної окупації та проти расистських режимів у здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру – це усі збройні конфлікти, які не підпадають під дію ст. 1 ДП І, що відбуваються на тетриторії будь-якої держави “між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, який дозволяє їм здійснювати безперервні та узгоджені дії та застосовувати положення Додаткового протоколу ІІ.

Виходячи з того, що одним з основних принципів міжнародного права є невтручання у внутрішні справи держави та недоторканість її національного суверенітету, регулювання внутрішнього (неміжнародного) збройного конфлікту тривалий час залишалося поза межами регулювання МГП. Не застосовувалися, відповідно, під час внутрішніх збройних конфліктів й міжнародно визнані закони війни.

Відповідно до положень п. 7 ст. 2 Статуту ООН, держава може вдатися до застосування сили для відновлення порядку на своїй території, не ризикуючи викликати засудження ООН, якщо такі дії не загрожують міжнародному миру та безпеці. Разом з цим, з часів Другої світової війни більша частина збройних конфліктів з великою кількістю жертв носила саме неміжнародний характер. Обмежені можливості для надання допомоги раненим, хворим та іншим категоріям осіб, яким під час таких конфліктів був необхідний особливий захист, викликали занепокоєння світової спільноти та, насамперед, Міжнародного Комітету Червоного Хреста (далі – МКЧХ).

МКЧХ узагалі відіграв значну роль у формуванні сучасних міжнародно-правових норм у цій сфері. Зокрема, в 1969 р. він приватним чином запросив групу експертів для вивчення питання розвитку гуманітарного права стосовно неміжнародних збройних конфліктів, висновки яких були підставою для формування перших документів для ХХІ Міжнародної конференції Червоного Хреста в 1969 р. У подальшому МКЧХ продовжував брати активну участь у розробці цієї проблеми аж до прийняття у 1977 р. Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 р. стосовно жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (далі – ДП ІІ).

Не зважаючи на наявність загальної для усіх Женевських конвенцій 1949 р. ст. 3, яка встановлює основоположні принципи захисту осіб, котрі безпосередньо не беруть участі у військових діях, на сьогодні ДП ІІ є першим реально існуючим юридичним документом, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру.

Він застосовується до усіх збройних конфліктів, що не підпадають під дію ст. 1 ДП І до Женевських конвенцій 1949 р. (щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів) та відбуваються на території будь-якої держави – учасниці Конвенцій.

Крім того, у конфлікті неміжнародного характеру юридичний статус вооючих сторін істотно відрізняється, що встановлює верхню межу застосування ДП ІІ.

Метою прийняття ДП ІІ була необхідність підсилити та розширити захист, який надається жертвам неміжнародного збройного конфлікту, зокрема розвиток та доповнення загальної ст. 3 без зміни існуючих умов її застосування.

Враховуючи, що цей документ гуманітарного характеру є результатом компромісу між вимогами гуманності та державної безпеки, до нього включено ст. 3 (Невтручання), що гарантує недоторканість державного суверенітету. Разом з тим, під егідою ООН час від часу здійснюються неоднозначно оцінювані збройні заходи – “гуманітарні інтервенції”, ціллю яких є військове втручання в події, що відбуваються в конкретній державі, яка потерпає від внутрішніх міжнаціональних або релігійних конфліктів, для надання гуманітарної допомоги населенню та припинення військового протистояння (згадаймо, наприклад, Сомалі та Руанду). Водночас те, що держава ратифікувала ДП ІІ або приєдналася до нього означає, що вона прийняла його умови, а, отже, і зобов’язалася поважати норми, які в ньому містяться.

Цілі цього Протоколу, як і усіх Женевських конвенцій 1949 р., є такими самими, що й міжнародних документів з прав людини – захист людської особистості. Утім, це різні правові системи, зі своїми основами та своїми механізмами, хоча основні права людини продовжують застосовуватися й у період збройних конфліктів. Така одноманітність та співпадіння норм слугують для підсилення захисту людської особистості.

ДП ІІ містить практично усі незмінні права Пакту про громадянські та політичні права 1966 р., засновані на нормах, які мають загальну юридичну силу, нормах, яких держави мають дотримуватися навіть під час внутрішніх збройних конфліктів. Закріплені у ДП ІІ гарантії гуманного поводження (ст. 4), дотримання мінімальних норм під час утримування під вартою (ст. 5) та судові гантії (ст. 6) сформувалися під впливом саме міжнародного права прав людини.

За основним змістом статті Протоколу ІІ спрямовані на правове закріплення: 1) положень щодо гуманного поводження з особами, котрі не беруть або перестали брати участь у військових діях; 2) основних гарантій для учасників збройного конфлікту; 3) гарантії для осіб, свобода яких була обмежена; 4) поранених, хворих та осіб, що потерпіли аварію корабля; 5) захисту культурних цінностей та місць відправлення культу.

Відзначимо що на сьогодні питання внутрішніх збройних конфліктів у міжнародному гуманітарному праві є достатньо врегульованим, а їх потенційні жертви de jure захищеними. Разом з тим, нажаль, дія ДП ІІ не розповсюджується на випадки протистояння кількох угруповань одна одній, хоча таких ситуацій виключати неможна. Це зумовлює необхідність подальшої роботи над розробленням спеціальних угод з цієї проблеми.

Учасники збройних конфліктів. У збройному конфлікті міжнародного характеру воюючі держави представлені, як правило, військовим організмом, основу якого складають збройні сили. Саме на них розповсюджується більшість приписів правил ведення війни. Склад та структура збройних сил держав визначаються національним законодавством.

Збройні сили держав є об’єктом захисту МГП, проти якого ворожі війська зобов’язані застосовувати законні методи й засоби ведення війни. Лише певні групи осіб вправі вести військові дії. Причому такі дії мають бути спрямовані також лише проти певних груп. Таких суб’єктів і об’єктів військових дій зазвичай об’єднуюють під загальною назвою воюючих або законних комбатантів.

Ст. 4 ЖК про поводження з військовополоненими містить перелік осіб, на яких розповсюджується режим військового полону, при цьому вони (особи) умовно поділені на дві категорії: а) особовий склад збройних сил тощо (п.п. 1-3); 2) особи, які слідують за збройними силами, але безпосередньо не входять до їх складу: цивільні особи, які входять до екіпажів військових літаків, військові кореспонденти, постачальники та інші (п.п. 4-6).

Виходячи з причетності вищезазначених осіб до збройних сил їх зазвичай розподіляють на “комбатантів” та “некомбатантів”.

Хоча, наприклад, І.М. Арцибасов вважав такий поділ недоцільним навіть після прийняття ДП І і навіть із термінологічної точки зору.

У 1977 р. на дипломатичній конференції, яка прийняла ДП І та ДП ІІ, вперше було сформульоване поняття “збройні сили”. ДП І (ст. 43) пов’язує це поняття з наявністю:

– військової організації, у якій групи та підрозділи перебувають під командуванням особи, відповідальної за поведінку підлеглих;

• внутрішньої дисциплінарної системи, що забезпечує дотримання норм МГП.

У п. 2 ст. 43 ДП І визначено, що особи, котрі входять до складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті (окрім медичного та духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право брати участь у військових діях. Тут не знайшло відображення поняття “некомбатант”, проте, зі змісту цієї статті можна дійти висновку, що до некомбатантів відноситься медичний та духовний персонал.

На некомбатантів не розповсюджується режим військового полону. Навіть перебуваючи у складі збройних сил медичний та духовний персонал не має права брати участь у військових діях. У випадку їхньої безпосередньої участі в них, вони можуть бути притягнені до відповідальності за порушення норм МГП та втрачають свій особливий статус.

Правовий статус комбатантів і некомбатантів є різним. Він пов’язується з правом безпосередньої участі у військових діях. Режим військового полону розповсюджується на комбатантів, а також на військових розвідників (ст. 46 ДП І) – осіб зі складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті, котрі від імені цієї сторони збирають або намагаються збирати інформацію на території, що контролюється іншою стороною. Зазначені особи не вважаються такими, що займаються шпіонажем, якщо, діючи таким чином, вони носять формений одяг збройних сил.

Від розвідників слід відрізняти лазутчиків (шпіонів) – осіб, які, діючи таємним чином або під неправдивими приводами, збирають відомості у районі військових дій. На цих осіб режим військового полону не розповсюджується, вони можуть бути засуджені військовим судом, і їм навіть як покарання може бути призначена смертна кара.

Законними учасниками збройних сил є добровольці. Вони вправі брати усачть у військових діях воюючих сторін. Про це йдеться у ст. VI Конвенції про права та обов’язки нейтральних держав й осіб у випадку війни на суходолі 1907 р.

Не є законними учасниками військових дій найманці. Міжнародне право (далі – МП) у ст. 47 ДП І визначає поняття найманця як особу, яка:

• спеціально завербована за кордоном або на місці для того, щоб сражатися у збройному конфлікті;

• бере безпосередню участь у конфлікті;

• бере участь у військових діях з метою отримати особисту вигоду, матеріальний зміст якої значно перевищує винагороду, що виплачується комбатантам, які входять до складу збройних сил даної держави;

• не є громадянином держави, що перебуває у конфлікті, та не проживає на її території;

• не входить до складу збройних сил сторін, які знаходяться у конфлікті;

• не послана державою, яка є стороною конфлікту, для виконання офіційних обов’язків як особи, яка входить до складу збройних сил.

МП активно засуджує та протидіє найманству, зокрема, шляхом прийняття Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням та навчанням найманців 1989 р. Відповідно до положень цієї конвенції найманець, який безпосередньо бере участь у військових або сумісних насильницьких діях, скоює злочин.

Будь-яка особа, котра вербує, використовує, фінансує або навчає найманців також скоює злочин.

Наприкінці зазначимо, що існують також особливості щодо виокремлення комбатантів та некомбатантів у повітряній та морській війні, на яких ми детальніше зупинимося при розгляді особливостей ведення таких війн.