Дипломатичні представництва: поняття, функції, глава та персонал
Дипломатичне представництво (далі – ДП) – це ОЗЗ держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави для здійснення дипломатичних зносин з нею.
Дипломатичне представництво – це родове поняття, яке об’єднує різні види закордонних ОЗЗ держави, що здійснюють дипломатичну діяльність.
Виокремлюють два види ДП: посольства та місії.
Істотних відмінностей між посольствами та місіями немає, утім, вважається, що посольства – це представництва вищого класу. Тому більшість держав, зокрема Україна, обмінюються ДП на рівні посольств. До посольств дорівнюються представництва Ватикану – нунціатури.
Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святого престолу представлені тут інтернунціатурами.
Дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами. Держава, що направляє посольство або місію, іменується акредитуючою державою, а держава, що на своїй території такі представнитва приймає – приймаючою державою, державою перебування.
Главою посольства є посол, місії – посланнік або повірений у справах, для Ватикану – інтернунцій.
Функції дипломатичного представництва:
Функції дипломатичного представництва визначені у ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. До них відносяться:
- представницька функція, що полягає у представництві акредитуючої держави у державі перебування;
- захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;
- ведення переговорів з урядом держави перебування;
- інформаційна функція – з’ясування усіма законними способами умов та подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої держави;
- функція сприяння дружнім відносинам між акредитуючою державою та державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у сфері економіки, культури, науки.
Глава ДП. Його правовий статус характеризується двома особливостями. По-перше, глава ДП є єдиною офіційною особою акредитуючої держави, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою щодо усіх інших можливих представників цієї держави.
У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). Ці класи були затверджені Віденським протоколом 1815 р., який встановив наступні класи:
І клас – посол та папський легат або нунцій;
ІІ клас – посланнік, міністр або інший уповноважений при главі держави;
ІІІ клас – повірений у справах, акредитований при міністерстві закордонних справ.
Аахенський протокол 1918 р. доповнив цю класифікацію, додавши клас міністра-резидента, що він обійняв позицію між посланником та повіреним у справах. Утім, ця новація не прижилася, і Віденська конвенція 1961 р. прийняла трьохланкову класифікацію. Відповідно до ст. 14 цієї Конвенції глави представництв поділяються на:
а) клас послів та нунціїв, акредитованих при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;
б) клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при міністрах закордонних справ;
в) клас повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ.
Слід зазначити, що клас повіреного неможна плутати з посадою тимчасового повіреного у справах, який виконує обов’язки глави ДП на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка).
Від класів глав ДП належить відрізняти дипломатичні ранги. Їх основна різниця полягає у тому, що класи ДП перебувають у сфері регулювання норм міжнародного права, а дипломатичні ранги – це службові звання старшинства дипломатів, що вони встановлюються відповідно до внутрішньодержавного права акредитуючої держави. При цьому кожна держава має власну систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника співпадає з його рангом.
Слід зауважити, що посада і ранг іноді збігаються. Наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол – ранг і посада.
В Україні дипломатичні ранги присвоюються дипломатичним представникам відповідно до Постанови ВРУ “Про дипломатичні ранги” від 31 січня 1992 р. та Указу Президента України “Про Положення про дипломатичну службу в Україні”. В Україні втановлені такі ранги:
- надзвичайний та повноважний посол;
- надзвичайний та повноважний посланнік І та ІІ класів;
- радник І та ІІ класів;
- перший секретар І та ІІ класів;
- другий секретар І та ІІ класів;
- третій секретар;
- аташе.
Персонал ДП. Дипломатичний корпус.
Кожне ДП складається з трьох категорій співробітників:
дипломатичний персонал;
адміністративно-технічні працівники;
обслуговуючий персонал.
Окремо вирізняються “приватні хатні працівники”, тобто особи, котрі виконують певну роботу у співробітників ДП на умовах договору найму. Вони не є службовцями акредитуючої держави.
Очолює ДП – глава ДП (посол, посланнік, повірений у справах) – найвищий офіційно акредитований представник держави в країні перебування.
У п. “d” ст. 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. зазначається, що членами дипломатичного персоналу є члени персоналу ДП, які мають дипломатичний ранг.
З українських дипломатів, які мають один з дипломатичних рангів, комплектується дипломатичний персонал ДП за кордоном.
Усі ці особи мають дипломатичні паспорти (окрім дипломатичних співробітників Великобританії). Ця категорія співробітників заноситься до дипломатичного списку, що періодично публікується протокольним відділом МЗС країни перебування.
Членами адміністративно-технічного персоналу є члени персоналу ДП, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування ДП (п. “f” ст. 1 Конвенції 1961 р.).
Сучасне дипломатичне право робить значні кроки до наближення статусу цієї категорії співробітників ДП до статусу дипломатичних агентів.
До адміністративно-технічного персоналу ДП відносяться: референти-перекладачі, стенографісти, бухгалтерські працівники, шифрувальники, інший канцелярський персонал.
Утім, практика щодо розподілу персоналу за категоріями характеризується недостатньою визначеністю.
Членами обслуговуючого персоналу є члени персоналу ДП, які виконують обов’язки з обслуговування ДП (п. “g” ст. 1 Конвенції 1961 р.).
“Приватний хатній працівник” – особа, котра виконує обов’язки хатнього робітника у співробітника представництва і не є службовцем акредитуючої держави (п. “h” ст. 1 Конвенції 1961 р.).
Оби дві ці групи комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві зазвичай є громадянами акредитуючої держави.
Щільно пов’язаним з поняттям “дипломатичний персонал” є поняття “дипломатичний корпус”, яке вживається як у вузькому, так і в широкому значенні.
У широкому розумінні під дипломатичним корпусом розуміють сукупність глав дипломатичних представництв, дипломатичних співробітників посольств і місій, акредитованих у столиці країни перебування. Крім того, до дипломатичного корпусу відносять, як правило, і членів родин дипломатів (дружин, неповнолітніх дітей, дорослих, але неодружених доньок, а іноді й батьків дипломатів, які мають дипломатичні картки та включаються до списків членів дипломатичного корпусу).
У вузькому розумінні під дипломатичним корпусом мають на увазі сукупність глав іноземних представництв, акредитованих у країні перебування.
Утім, під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед, об’єднання фахівців, які утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні перебування.
Практично від імені усього дипломатичного корпусу виступає його глава – дуайєн – на заходах церемоніального характеру. Дуайєном автоматично стає старший за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій країні глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв.
Старшинство членів дипломатичного персоналу в середені ДП регулюється ст. 17 Віденської конвенції 1961 р.
Отже, такі інститути, як “дипломатичний корпус”, “структура і персонал дипломатичного представництва” вцілому забезпечені нормами міжнародного права.