Класичний період в розвитку античної філософії

В класичний період об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи (кос­мосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійсни­ли софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції.

Проти цих принципів виступив Сократ, який вважав, що людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, не­змінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вва­жати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправда­ного життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шука­ти в собі („Пізнай самого себе!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло „космічних пе­ревтілень”, потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Такий метод отримав назву маєвтика.

Платон, кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки ос­таннього, вважав, що вимогам Сократа що­до справжніх знань можуть відповідати ідеї — незмінні сутнісні основи буття усього сущо­го. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає, отже, в основі речей лежать деякі ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути ро­зумом, адже, розуміючи сутність речей, ми можемо впізнати їх у змінних образах та з'яв­леннях. Ідеї постають як умови переходу від сприйняття речей до їх осмислення. Світ ідей - це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю пе­ревищує усе чуттєве. Речі - лише тіні ідей.

Аристотель мав сла­ву одного з найкращих учнів Платона. Але, прий­нявши цілу низку думок учителя, Аристотель не прийняв його теорії ідей (''Платон мій друг, але істина дорожча”). Аристотель проголосив, що ідея та річ - це те ж саме, тільки річ існує у реальності, а ідея — у нашому пізнанні і позначає передусім не єдине, а загальне в різних речах. Якщо ідея і річ тотожні, то пізнання слід спрямувати на ви­вчення внутрішньої будови речей та їх причин і дій. За своєю будовою речі складаються з матерії і форми. Мате­рія є пасивним матеріалом, поза формою вона лише чиста мож­ливість, разом із формою матерія постає у визначеності матеріалу для певної форми. Отже, дійсність речей більше пов'язана з формами, що їх про­дукує "форма всіх форм", або світовий розум, який, мислячи себе самого, й утворює усі можливі форми. Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формаль­на, причина дійова (з'єднує форму та матерію) і фінальна, або цільова, причина.

Пост класичний період в розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Філософія завершального циклу античної філософії була чітко орієнтована на захист окремого індивіда в умовах поступового руйнування класичного античного полісу. Пізня антична філософія поставала індивідуалістичною, суб'єктивно забарвле­ною. Через це тут не стільки продукували нові ідеї, скільки вико­ристовували вже наявні (епігонство), які часто сполучали між собою без достатньої внутрішньої єдності (еклектика). Зупини­мося на ідеях найавторитетніших шкіл цього етапу.

Епікурейство заснував Епікур і продовжив римлянин Тит Лукрецій Кар. Епікур ставив собі завдання захистити людину від можливих страхів життя, для чого доводив невми­рущість матерії, а. значить, і певне безсмертя людини (по­силаючись на атомізм), відсутність фатуму та необхід­ності в космосі, мож­ливість різних пояснень тих самих явищ через відсутність тісного зв'язку думки з фактами та відчуттям. Найбільше, чого може досягти людина в житті, - це звільнити себе від страхів та неприємних відчуттів, отримувати від жит­тя насолоди, серед яких найбільша - уміння запобі­гати стражданням та зберігати душевну рівновагу, незворушність і безпристрасність (давньогрецькою мовою - досягнення стану „атараксії”).

Скептицизм (від давньогрецького ”сумнів”), що його заснував Піррон, звер­тав увагу на те, що всі філософи запевняли в істинності своїх теорій, але висували різні ідеї, звідси випливав висновок про неможливість створення істинної філософії. В основі всіх суджень скептицизму лежали три знаме­ниті запитання з трьома відповідями:

1. Якими є усі речі ? — Не більше такими, ніж будь-якими іншими.

2. Що можна сказати про такі речі ? — Краще не казати нічого, утримуючись від суджень.

3. Що робити людині, яка перебуває у стосунках з такими речами? - Зберігати самовладність (автаркію).

Більше поширеним у цю епоху був стоїцизм, що його заснував Зенон-стоїк. У Римі його послідовниками були Луцій Аней Сенека, Епіктет та Марк Аврелій Антонін. Стоїцизм також закликав людину до життєвої мудрості та само­владності, але з позиції зовсім іншого розуміння і буття, і людини. Стоїки вважали, що весь світ пронизаний єдиним потоком вогняної пневми (дихан­ня), що несе всьому закон і долю. Дія долі неминуча й невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо (" Бажаючого доля веде, не бажаючого – тягне"). Гідне для людини ставлення до будь-чого - спокій, не­зворушність, зберігання внутрішньої автономії. Стоїки сприяли систематизації філософського знання; вони поділили філософію на фізику, логіку та етику, залучив­ши до логіки і розуміння пізнання.

Неоплатонізм довів до ретельних деталізацій і логічної стрункості провідні думки Платона. Усе сутнє являє собою результат виливання (ема­нації) Єдиного, яке тотожне благу, не знає ніякого ушкодження та змін. Першим продуктом Єдиного постає світовий Розум, у деяких тлумаченнях - Дух, а він еманує у світову Душу. Душа оживляє все суще, роблячи світ внутрішньо пов'язаним. Через душу все, що існує прагне повернутися до вищого - до Єдиного, бо там його вихідна батьківщина, його корені. Люди­на ж являє собою уособлення світобудови, бо до її єства входять тіло, душа та розум; останній і дає людині спрямування - прагнути до єдиного, до бла­га. Основні творці неоплатонізму - Плотін та Прокл.