Питання для самоконролю

1.У чому сутність дискусії між реалістами та номіналістами?

2. В чому полягає філософський сенс понять „антропоцентризм" та "гуманізм”.

3. До якої філософської проблеми відноситься вчення пантеїзму?

4. У чому полягає сенс назви епохи – Відродження?

5.Які ідеї епохи Відродження вплинули на суспільні зміни того часу?

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст відомого виразу к.Тертулліана: "Вірую, бо абсурдно". Якої проблеми він стосується.

2. Обґрунтуйте, чому теорія "двоїстої істини" по суті стала початком визволення філософії від впливу теології.

3. Доведіть, що в історії філософії номіналізм справедливо вважають своєрідним матеріалізмом епохи середньовіччя.

4. Покажіть вплив і прояв філософських ідей антропоцентризму і гуманізму в мистецтві епохи Відродження.

5. Чому, на вашу думку, церква різко засудила пантеїзм, адже його послідовники не заперечували ні Бога, ні творіння світу Богом?

Література

4,5,6,11,12,19.

Модуль 2.

Змістовий модуль 4. Класична філософія: європейська філософія Нового часу і епохи Просвітництва.

План

1. Філософська проблематика та основні риси філософії Нового часу.

2. Емпіризм і раціоналізм: Ф.Бекон та Р.Декарт.

3. Вчення про субстанцію Б.Спінози.

4. Монадологія Г.Лейбніца.

5 Філософські ідеї Просвітництва.

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, дуалізм. субстанція, монада, сенсуалізм.

Філософська проблематика та основні риси філософії Нового часу.

Антитеза людини-творця і людини-віруючої, що виникла в культурі Відродження, вирішується в XVII ст. в образі людини, яка пізнає. Так відкривається філософія Нового часу. Культ пізнання охоплює всю Європу. Причому пізнання трактується насамперед як теоретичне пізнання — раціо­нальне пізнання, що послуговується логікою та ґрунтується на експерименті.

Проте розв'язання суперечності віри і творчості в теоретичному пізнанні може бути лише відносним. Видаючи себе за абсолютне, воно спрощує розуміння людської сутності. Новий час гносеологізує людську сутність — зводить її до пізнання.

ХVІІ ст. — епоха великих географічних відкриттів і буржуазних революцій — звела на престол нову царицю - науку. З часів Ньютона віра в її всемогутність починає набувати рис нової магії. Еталоном епохи стала найбільш строга і досконала наука — математика: було заявлено, що наука досягає досконалості лише тоді, коли їй вдається скористатися математикою. Не випадково і свої філософські системи мислителі намагаються буду­вати на зразок геометрії.

Але що прокладає дорогу до істини? Звісно, досяг­ти її неможливо, не маючи бездоганного методу. У філо­софії Нового часу проблема методу стає основною. Що найплідніше: йти від часткового до загального (індук­ція) чи, навпаки, від загального до часткового (дедук­ція)? Що є критерієм істинності — експеримент чи внут­рішньо необхідна логіка? На що потрібно спиратися, пізна­ючи світ: на розум чи на відчуття? Залежить розум від чуттєвих сприйняттів чи, навпаки — сприйняття визна­чається розумом? Так визріває характерна для всієї епо­хи суперечка емпіризму і раціоналізму.

І нарешті, які перспективи пізнавальних зусиль лю­дини: чи піддається світ цілком і остаточно нашим пізна­вальним зусиллям? Що ліпше: скептицизм чи пізнаваль­ний оптимізм?

Головним же серед пізнавальних питань є, безперечно, питання про субстанцію (тобто про першооснову і пер­шопричину всього існуючого): єдина вона чи подвійна, або ж існує багато субстанцій? Відповідно до того чи іншого розв'язання цього питання у філософії Нового часу склалися три принципові позиції: монізм, ду­алізм і плюралізм.

Який же узагальнений портрет тієї епохи? XVII ст. супроводжувалося зростанням почуття особистості, зро­станням ініціативи і поглибленням індивідуалізму. Уже в епоху Відродження Джованні Піко делла Мірандолла заявив, що Бог дозволив людині безмежно виявляти свою ініціативу, відпливати в далекі мандрівки і стати тим, ким вона хоче бути. Людина Нового часу підхопила по­бажання епохи Відродження, але все ж таки опинилася на роздоріжжі: як розв'язати протиріччя, яке полягає в тому, що, з одного боку, людина вільна і рівна з Богом, а з іншого — вона лише маленька ланка у величному механізмі природи, що невблаганний і не чує людей.

До цього протиріччя додавалася ще одна стара про­блема — як знайти своє місце в умовах ломки старих відносин і формування нових, незвичних? Як жити в "нелюдському" світі глибоких соціальних протиріч?

Говорячи про основні риси філософії Нового часу, можна виділити: гносеологізм, деїзм, механіцизм

. Що несли із собою ці настанови?

1. Гносеологізм характеризує той культ пізнання й абсолютизації науки, про який йшлося вище. Гносео­логізм можна визначити як світоглядну настанову, яка виходить із того, що теоретичне пізнання є вищим вияв­ленням духовності і сенсом життя людини. Саме гносео­логізм виступає основною рисою філософії Нового часу, визначаючи інші.

2. Деїзм вказує на ті зміни, що відбулися у ставленні людини до Бога. Поки що це лише відоме обмеження ідеї Бога, але в ньому вже відчутні ідеї фейєрбахівської і ніцшеанської "переоцінок цінностей".

Усе почалося з того, що філософи Нового часу відчу­ли певне ускладнення, прагнучи поєднати ідею Бога як всемогутнього Творця і Деміурга з уявленнями про внутрішні закономірності природи. Деїзм запропонував варіант так би мовити "Бога і машини": Бог дає світу перший поштовх, а потім усувається від справ, надаючи Всесвіту-машині розвиватися відповідно до природних законів.

Тут необхідно зазначити, що всі мислителі Нового часу і навіть епохи Просвітництва були людьми віруючими. Наприклад, краса і гармонія фізичних формул ще раз переконали Ньютона в існуванні Творця. Але процеси секуляризації і "обезбожнення" (за висловом М. Хайдеггера) свідомості вже почалися: в основі їх лежав невтом­ний пошук природних і незалежних від Бога законо­мірностей природи.

3. Механіцизм характеризує спосіб розуміння і при­родних процесів, і людини, він був властивий Новому часу і полягав у тому, що всі різноманітні форми розвит­ку світу можуть бути зведені до механічного руху. Якщо світ облаштований раціонально, значить, він схожий на відлагоджений механізм, в якому всі складові елементи діють узгоджено і виконують свою функцію. Адже ме­ханіка, завдяки Ньютону, стала законодавицею і засо­бом опису будь-яких процесів, як стосовно суспільства, так і стосовно людини. Знаменита формула "людина — машина" — це крайнє вираження механіцизму Нового часу.

Обмеженість того розуміння людини бачили вже су­часники: так, шведська королева Кристина, посмі­хаючись, говорила своєму філософському кумиру Декарту, що в його побудовах все дуже розумно, але їй "ніколи не доводилося бачити, щоб механічний годинник наро­див маленький годинничок..."