Українська філософія другої половини XIX ст.

У другій половині XIX ст. коло філософської проблематики значно розширилося. Насамперед на філософську думку України неабиякий вплив мали ідеї революційних соціал-демократів, значного поширення набувають натуралістично-позитивістські вчення, представлені ідеями анархічного суспільства М. Драгоманова, творчістю С. Подолинського та М. Павлика. Друга чверть – середина ХІХ ст. позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження. Аналогічні процеси відбувалися в інших слов`янських народів. В Україні розробку філософії української національної ідеї започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства – таємної політичної організації, створеної в грудні 1845 р. у м. Києві, вона проіснувала до березня 1847 р. Товариство ставило собі за мету створення федерації вільних слов`янських республік. Серед його членів – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко та ін..

Започаткована кириломефодіївцями розробка філософії української національної ідеї була продовжена представниками громадівського руху, серед яких особливе місце належить М.Драгоманову, І.Франку, О.Потебні.

Михайло Драгоманов – талановитий публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ. Центральною у світоглядній позиції М.Драгоманова є ідея поступу, спрямованого на здійснення ідеалів лібералізму та соціалізму. Проте М.Драгоманов проти централістського республіканства. Його соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинених особистостей, анархістське суспільство. Шлях до такого ладу – федералізм. Поза рамками конституційного федералістичного принципу державного устрою немислима для М.Драгоманова соборна, єдина і вільна Україна, в якій має місце широке волевиявлення як громадських, так і особистих інтересів і де переважають не вузько партійні, а загальнолюдські інтереси. У федерації він убачав можливість демократичного вирішення національного питання, соціального визволення народу. М.Драгоманов засуджував спроби ідеалізувати минуле українського народу, зокрема історію українського козацтва, і виступав проти притягування різних фактів національної історії до чиїхось поглядів. Різницю у поглядах, думках він не вважав причиною підриву національної єдності.

Іван Франко – поет, драматург, вчений і політичний діяч. У своїх соціально-філософських пошуках І.Франко звертався до марксизму, але він не прийняв російський варіант соціалізму, його класовий підхід, убачаючи в ньому не тільки позитивні сторони, але й певні небезпеки. Соціалістичні ідеї І.Франка базуються переважно на етичному підґрунті, оскільки саме етика вчить людину бути людиною, веде до "узгодженої праці всіх людей".

І.Франко категорично відкидав існування держави за соціалізму, бо в ній обов`язково виникає привілейований прошарок управлінців, які узурпують владу в своїх інтересах; не сприймав він також і марксистську ідею диктатури пролетаріату.

І. Франко мав свій погляд на українську національну ідею. Він вважав, що створення суспільного ідеалу українського народу неможливе без швидкого розвитку культурного життя України, без власних шкіл, письменства, освіти і науки, розвитку української мови. І.Франко спостерігав за перехідним характером своєї епохи і передбачав, що зміни, які визрівають у надрах старих імперій, будуть глобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама як колективний суб`єкт виявиться здатною до самостійного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана "хвиля високого підйому" не поглинула Україну, черговий раз витіснивши її в безвільне та непродуктивне позаісторичне буття.

Філософська думка України після 1917 р. пережила історичні випробування. Її основними творчими центрами виявились Харків та Київ. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали до змін у філософській культурі.

Михайло Грушевський – видатний політичний діяч та вчений. В основу методології дослідження історичного процесу поклав метод індукції на базі теорії факторів – біологічного, економічного, психічного. Суб`єктом історичного процесу вважав народ як національну індивідуальність і національну цілісність. Предмет історичного дослідження – народ. Глибинні фактори людської життєдіяльності визначають смисл історії народу і видатної особи. Потреба у національному самовизначенні зумовлює характер міжнаціональних відносин: вони мусять будуватися на принципах свободи і суверенітету кожного народу. Кожний народ має свою історію. Виходячи з цієї історіософської концепції, М. Грушевський виробляв концепцію українського народу, що об`єднаний у національну цілісність психофізичними та культурними факторами. Однодумцем М. Грушевського був Володимир Винниченко.

Серед неопублікованих творів В.Винниченко особливий інтерес становить трактат «Конкордизм», де викладена філософія щастя. В.Винниченко вважає: щастя – тривала, стійка радість життя, стан, коли людина досягає злагоди та рівноваги між різними цінностями – багатством, славою, любов`ю, розумом тощо. Щастя передбачає узгодженість елементів буття. Головною перешкодою на шляху до щастя є розладженість елементів буття, бо це призводить до соціально-економічної нерівності, заснованій на приватній власності або на державній – як в СРСР. Для досягнення щастя необхідно встановити колективну власність і суспільний лад колекторатії шляхом морального удосконалення особи суспільства. Тим самим буде подоланою гіпертрофія егоїзму – основа нерівності, породжена біологічними, геофізичними передумовами, що супроводжують людину з її народження та розвитку і закріплюються релігією. Гіпертрофії егоїзму протиставляється етика конкордизму, що веде до рівності та узгодженості фізичних і психічних сил людського організму індивідуального, колективного, до утвердження рівності між людьми, рівності з усіма живими істотами на Землі і всією навколишньою природо. В.Винниченко стверджує ідеали свободи, демократії, гарантом яких є економічна колекторатія, Світова Економічна Федерація. У світогляді В.Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.