Питання для самоконтролю

1. Як співвідносяться між собою поняття "світогляд" і "філософія"?

2. Які виділяють аспекти світогляду?

3. Яке місце займає філософія в житті людини і суспільства?

4. Для чого служить філософія?

5. Які функції виконує філософія в суспільстві?

6. Яка взаємодія існує між філософією і наукою?

Завдання для самостійної роботи

1. Як на вашу думку: світогляд виникає на певному етапі розвитку людства, чи був присутній людині з моменту її появи? Обґрунтуйте свою відповідь.

2. Чому історичні типи світогляду змінювали один одного саме в такому хронологічному порядку. Визначте основну причину такої зміни.

3. Як ви вважаєте: які елементи світогляду будуть відігравати домінантну роль в світогляді людини майбутнього.

4. Обґрунтуйте чому виникнення філософії історично передує виникненню науки.

5. Як ви вважаєте, чи потребує сучасне людство філософії, чи потрібно йому філософствування, чи можна обійтись однією наукою.

Література

4,5,8,9,10,13,15,17.

Змістовий модуль 2: Класична філософія: антична філософія.

План

1. Поняття античної філософії та її загальні особливості

2. Зародження та етапи розвитку античної філософії

3. Розвиток ідей у натурфілософських („фізичних”) школах Стародавньої Греції

4. Класичний період в розвитку античної філософії

5. Пост класичний період в розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники

Основні поняття: натурфілософія, апейрон, архе, атом, логос, софісти, „ідея”, атараксія.

Поняття античної філософії та її загальні особливості

Слово „античний” в перекладі з латинської означає „давній”. Але у звуженому та усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно, до „античної філософії” входять філософські здобут­ки цього світу. Антична філософія є першою історичною формою європейської філо­софії; завдяки сприятливим умовам розвитку вона дала початок багать­ом ідеям і напрямам європейської науки та філософії. В античному суспільстві філософія вперше відокремилась від інших сфер життєдіяльності людини та набула автономного характеру розвитку.

Найважливіші особливості античної філософії:

• Набула автономного (щодо інших сфер суспільного життя) характеру розвитку; завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву.

• Постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, окрім жінок, мали право займатися філософією.

• Була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень.

• Терпимо ставилась до різних ідей та позицій (окрім атеїзму)

• Була надзвичайно динамічною у розвитку (саме тому, що приймалися різні позиції і відбувалося швидке нарощування ідей, знань проблем)

Зародження та етапи розвитку античної філософії

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії:

1. географічно-кліматичні—розміщення Балканського півострова, де починався розвиток античної філософії, на перетині трьох кон­тинентів; сприятливий клімат; наявність різноманітних природних зон, що створювало ефект своєрідної „природної лабораторії” для випробовування людської кмітливості, розумності та активності.

2. культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтен­сивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здо­бутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати; сама вона у цьому плані була „цивілізацією другого порядку”.

3. соціальні - високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяль­ності, різноманітність напрямів життєдіяльності; існування по­лісної форми організації життя та інтенсивні контакти між полісами; демократичний устрій жит­тя у більшості полісів, що сприяло спілкуванню між людьми, куль­тивуванню навичок формування ясних, виразних думок, їх аргумен­тації та доведенню.

4. відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.

5. талановитість, активність та рухливість стародавніх греків.

Зауважимо, що поняття „антична філософія” шир­ше від поняття „давньогрецька філософія”, бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філо­софії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії:

1. натурфілософський (фізичний) або рання класика (VП-Vст. до Р.Х.)

2. класичний період (V-ІV ст. до. Р.Х.)

3. пізня класика або завершальний етап античної філософії:

• елліністична філософія (ІV—І ст. до Р.Х.).

• олександрійська філософія (І ст. до Р.Х.— V-VІ ст.)

• римська філософія (І—VІ ст.).

На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому істо­ричному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, куль­турно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філо­софія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Класичний характер розвитку античної філософії виявився, зокрема, у тому, що в ній чітко й виразно продемонстровано ло­гіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філо­софія з появи натурфілософських ідей та шкіл у Стародавній Греції.

Натурфілософія - це філософське осмислення природи („натури” - лат.). Грецькою мовою слово природа звучить як „фізис”, тому таку філософію у Стародавній Греції називали „фізичною”, а філософів цього періоду – „фізиками”. На першому етапі розвитку античної філософії природа постала як її об'єкт, а першою проблемою цієї філософії - проблема пошуку вихідного початку буття („архе”)

Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнан­ням, був Фалес із Мілета. Від нього до нас дійшло дві тези: „ Усе з води” та „ Усе має душу”. Учень Фалеса - Анаксімандр стверджу­вав, що „архе” саме по собі не схоже ні на що; це – „апейрон”, невизначене та безмежне. Третій представник мілетської школи Анаксімен стверджував, що повітря – першопочаток буття. Мілетці підготували ідейний грунт для появи тези про те, що „все подібне до числа або пропорції”. Ця теза вводила в науку математичне обчислення, а належить вона Піфагору. Сучасник Піфагора - Геракліт Ефеський сприймав світ як потік. У течії, у становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода і земля. Вони пе­реходять одна в одну, але не хаотично, а мірами, і загалом вихо­дить, що світовий кругообіг здійснюється через виміряний рух від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячо­го вогню — до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію усьому рухові дає вогонь як найперша і найдинамічніша стихія. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світо­вого закону – „логосу”. „Логос” - це слово, мовлення, хід думки, і, отже, - розумний порядок. Саме логос визна­чає міри поєднання протилежностей у світі.

Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натур­філософії слід звернути на чотири школи.

Елейська школа (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники Парменід та Зенон. Парменід стверджував, що за належної уваги до процесу мислення ми змушені будемо визнати: „Лише бут­тя є, а небуття узагалі немає”. Зенон спрямував свої зусилля на захист ідей Парменіда через розроблення ориг­інальних задач-головоломок („апорії Зенона”), які доводили немислимість руху і змін.

Школа атомізму. Найвідоміший давньогрецький атоміст Демокріт виходив із тези, що „ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо”. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно; край, межа мож­ливого поділу - атом (неподільний); його існування - запорука незнищенності світу. З атомів утворюються світові стихії, а з останніх - усе, що існує.

Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спряму­вання (любов і ворожнеча).

Школа ноології, або концепції всесвітнього розуму. Засновник її Анаксагор, на думку котрого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, — із гомеомерій (частково под­ібних до всього). Тому ми й бачимо різноманітність світу. Але конкретне по­єднання гомеомерій зумовлене дією світового розуму - Нуса, або Носа, саме він постає мірою для усього сущого.