Філософські ідеї Просвітництва

Людина за своєю природою добра. Джерелом зла є неуцтво, незнання добра, обплутаність темнотою забобонів і марновірств, — така висхідна позиція мислителів епо­хи Просвітництва. "Нехай помиляюся, але я радію, що подібна помилка могла зародитися в глибині мого сер­ця", — зауважував щодо значимості ідеї освіти Дені Дідро, один з найвідоміших і послідовних мислителів епохи Про­світництва, один з авторів знаменитої Енциклопедії, що стала найвизначнішою подією в інтелектуальному житті Європи. Звідси випливала глибока впевненість освітян у всемогутності освіти і виховання: всяке зло в людині неминуче розсіюється під променями сонця розуму. Тер­мін "Просвітництво" уперше вжив у Франції Вольтер, а в Німеччині — Гердер. У 1784 р. Кант написав статтю під назвою "Відповідь на питання, що таке Просвітницт­во?" Він запропонував розглядати Просвітництво як не­обхідну історичну епоху в розвитку людства. Суть цієї епохи — в широкому використанні людського розуму для здійснення соціального прогресу. Але які умови необхідні для успішного розвитку і застосування розуму? Кант переконаний у тому, що головна умова — подолан­ня всіх форм несвободи шляхом тривалого морального вдосконалення людського роду. І оскільки вдосконален­ня людини очікується від безмежного розширення обріїв її знань, то першим і невід'ємним правом людства стає право на вільне використання досягнень культури.

Якщо спробувати виділити найбільш глибоке визна­чення Просвітництва, його ядро, то таким, крім культу розуму, віри в прогрес і якусь абстрактну сутність люди­ни, є, на наш погляд, його принциповий антитрадиціоналізм. "Май мужність жити власним розумом", — цей афоризм молодого Канта найвдаліше виражає позицію освітян. Чинити і жити потрібно не так, як це "визначе­но" досвідом і традиціями, що йдуть від поколінь, а лише в згоді з вимогами розуму. Він — той об'єктивний і не­підкупний Суддя, перед яким все звичне і перевірене віка­ми повинне довести свою доцільність.

Мабуть, тут уперше пролягла та тріщина скепсису і підозрілості до минулого, що розростається в горезвісний конфлікт поколінь: "розпався зв'язок часів", зауважив Шекспір. Відродження, полемізуючи із Середньовіччям, попри все встановлювало свій спадкоємний зв'язок з ан­тичністю. Епоха Просвітництва не визнавала себе нічиєю наступницею, вона починала відлік від себе. Люди XVIII ст. відчули себе обранцями світобудови: вони не шукали "золотий вік" ні в минулому, ні в майбутньому, вони жили в ньому.

Як тип світогляду Просвітництво зародилося в XVII ст. в Англії (Локк, Юм, Шефтсбері, Тіндаль). Ідеї англійців проникають у Францію: Вольтер популяризує фізику і механіку Ньютона, Монтеск’є знайомить французів з анг­лійськими правовими принципами, Кондільяк розвиває вчення Локка. Локк учив, що душа новонародженої людини є чистою дошкою. Звідси виті­кає, що досконалість людської особистості обумовлюєть­ся двома речами: вихованням і політичним ладом суспіль­ства. Саме ці ідеї були гаряче підтримані у Франції. На думку Вольтера (1694—1778 рр.), в нас немає ніякого знання про природу духовної субстанції, адже ми ніколи не сприймаємо душу як субстанцію, ми сприймаємо лише якісь психічні явища, властивості чи здібності. До якого часу ми маємо віднести виникнення душі: до моменту зачаття, до ембріональної стадії розвитку, до моменту народження, а може, вона належить вічності? На думку Вольтера, припускати існування душі — значить помісти­ти всередині нас маленького бога, здатного порушувати чинний у світі порядок. Розумніше і скромніше визнати, що люди — розумні автомати з кращим, ніж у тварин, інтелектом, але зі слабшим інстинктом. Проте всі просві­тителі, попри своє вільнодумство, залишалися деїстами.

У тому ж напрямі просувається і думка Кондильяка (1715—1780 рр.). Цьому філософу належить знамени­тий приклад: якщо ми уявимо собі статую, яка послідов­но наділяється відчуттями — нюхом, слухом, смаком, зором, дотиком, то маємо визнати, що разом із відчуття­ми вона наділятиметься всіма інтелектуальними функ­ціями і здатністю до сприйняття найрізноманітніших вражень. Як бачимо, просвітяни піднімають на щит емпі­ризм і сенсуалізм локківсько-юммовського типу, при цьо­му, водночас, відмежовуючись від агностицизму Юмма. Ідею про людину-автомат остаточно оформляє Ламетрі (1709—1751 рр.) в знаменитій метафорі "людина-машина", а найбільш систематичне вираження усі ці погляди одержують у Гольбаха, Гельвеція, Дідро.

Особливу позицію займав Ж.-Ж. Руссо (1717—1778 рр.) зі своїм знаменитим протиставленням природи і культу­ри. Енциклопедисти ніколи не вважали його абсолютно своїм. Дійсно, замість первинності розуму Руссо висуває первинність чуття. Тільки чуття — природне, інстинк­тивне, гармонійне, воно і первинніше від розуму за по­ходженням, і важливіше від нього. Надмірний розвиток форм інтелекту — фантазії і мислення — зруйнував у людині початкову гармонію, порушив правильне співвідношення між потребами і здібностями і ослабив природну силу людини. Саме через штучність і одно­бічність розуму стали процвітати спеціалізація і профе­сіоналізація, які перетворюють людину на часточку ве­ликого цілого, породжують крайню однобічність. І в цьому полягає головна причина людських страждань.

"Зробіть людину знову цілісною, і ви зробите її такою щасливою, якою вона тільки може бути", — закликав Руссо. Вольтер, знущаючись із Руссо, говорив, що той запрошує людство знову стати на четвереньки і повзти у ліс. Насправді Руссо, звичайно, розумів незворотність уже пройденого шляху і те, що відмова від цивілізації зробила б людину дикою, але не зробила б її щасливою. Він розумів, що для сучасної людини немає іншого вихо­ду, як знайти гармонійність і цілісність у суспільстві, а не в "природній" ізоляції.

Взагалі, мотив суспільності людини висувається на перший план. Як це не парадоксально, саме Новий час і Просвітництво породжують соціоцентризм як світогляд­ну настанову. Здавалося б, просвітницький антитрадиціоналізм повинен був ще більше поглибити індивідуалізм Відродження. Проте цього не відбулося — стрижнем світогляду, центром усіх помислів стало суспільство: починаючи з XVII ст. воно для європейця є такою ж вирішальною силою, як космос для античної людини і Бог для середньовічної. (За великим рахунком, і наше сучасне мислення соціоцентричне.) Сучасна культура, як доводять мислителі, є новий виток Нового часу.

Але найбільш глибоко соціальну природу людини розкрили німецькі мислителі епохи Просвітництва. Іде­ологія Просвітництва перекинулась у Німеччину в другій половині XVIII — на початку XIX ст. (Лессінг, Гердер, молодий Кант, Шиллер, Форстер). Паралельно ці ідеї охопили Північну Америку (Б. Франклін, Т. Купер) і Росію (А. Н. Радіщєв та ін.).

Найбільш цікаві міркування про суспільний харак­тер людини знаходимо у Й. Г. Гердера (1844—1903 рр.). Його улюблений афоризм: "Людина породжена для сус­пільства". "Якби, — писав він, — говорячи про людину, я обмежився тільки індивідуумами... я пройшов би повз людину і повз історію людства, тому що жоден із нас не зробився людиною сам по собі, власними зусиллями"

Філософія Нового часу зводить сутність людини до пізнавальної діяльності. Так стверджується гносеологіям — світоглядний принцип, відповідно до якого теоретич­не пізнання є вищим проявом людської духовності.

Межі людини для філософії Нового Часу — це межі її раціо і досвіду. Вихід за ці межі лежить поза сферою компетенції філософії. Водночас, у філософії Нового часу визріває відповідь гносеологізму — у філософській ессеїстиці (Паскаль) і філософському мистецтві (Шекспір і Сервантес), що спонукають людину до моральної самозміни. Ця традиція згодом буде продовжена романтика­ми, Шеллінгом, К'єркегором, а також мислителями сло­в'янського світу.

І все ж гносеологізм є домінуючим явищем філософії Нового часу. Наступна епоха розвитку європейської філо­софської думки — німецька класична філософія — ус­падкує його і доведе до логічного завершення.