1. Мова, суспільство, людина. Походження й розвиток українскьої мови, її місце серед ін. мов світу

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб. Природа мови є знаковою. Мова — це найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання ду­мок, почуттів, волевиявлень. Тепер про походження.

Національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах. Писемних пам’яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної східнослов'янської підгрупи слов'янської групи мов (до західнослов'янської підгрупи входять словацька, чеська, польська, кашубська, верхньо- і нижньолужицька мови (Німеччина), до південнослов'янської- словенська, македонська, болгарська, сербська, хорватська і старослов'янська мови). Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні, наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка “А ми просо сіяли” існувала в Україні вже у І тисячолітті до н.е. Невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про сотворення світу птахами (тобто ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому іншої потреби. Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей. Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська (або церковнослов’янська) мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і Мефодієм (одних з перших слов’янських культурних діячів). Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.

З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. А основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка, творчість якого займає особливе значення, як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Максимально залучаючи до літературної мови багатства народної мови, він увів у мовно-літературну практику абстрактну лексику – новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених мов.

Поки жива мова в устах народу, доти живий і народ, нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Чого тільки не застосували губителі нашої мови! І офіційно забороняли, і оголошували неіснуючою чи придуманою німцями, і вважали діалектом російської чи польської мови, і тримали в мовних гетто, - а вона таки живе. "Не вмирає душа наша українська!".

2.Cучасна укр мови та II ознаки. Мовна норма. Усна й писемна мова. Функції мови.

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Сучасна літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності, має такі ознаки: чиста, без разячих говіркових привнесень у словнику, складній формах, поповнюється новотворами(неологізмами). Цінною ознакою доброго стилю є ясність мови. Одною з головних ознак української мови взагалі, а літературної зокрема, є її багата фразеологія.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Мовна норма. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Це основна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови.

Функції мови:

1)Комунікативна функція - найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві . 2)Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. 

3)Експресивна функція є універсальним засобом вираження внутрішнього світулюдини. 4)Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу.

5)Естетична функція є першим джерелом культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей

6)Культурологічна функція мови - культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові.

7)Номінативна функція - усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості.

3. Рідна мова. Національна мова. Державна мова

Мова державна — мова, яка користується у конкретній державі законодавчим статусом обов’язкової для вживання в офіційних сферах життя. М.д. використовується у функціонуванні державних і суспільних органів і організацій, закладів культури й освіти; цією мовою ведеться офіційна переписка тощо. Статус М.д., як правило, надається мові «титульної» нації, котра таким чином намагається захистити рідну мову у власній державі.

Мова національна — 1. Мова нації як соціально-історичної спільноти людей. М.н. існує у двох формах — усній та писемній і формується на ґрунті мови народності одночасно із становленням нації із цієї народності. 2. Спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. М.н. має літературну форму існування, постійну тенденцію до єдності.

Мова рідна — одне з найважливіших понять міжкультурної комунікації, соціолінгвістики, етнолінгвістики, лінгвокультурології, яке учені пояснюють так: 1) мова нації, мова предків, що пов’язує людину з її етносом, попередніми поколіннями, їхнім духовним світом; 2) перша мова, яку засвоїла людина з дитинства в процесах соціалізації та акультурації («материнська мова»); 3) мова, якою людина володіє з максимальною глибиною і повнотою, на якій їй легше, простіше, швидше мислиться («функціонально перша мова»). У випадку співпадіння цих ознак — мова, якою користується людина, є без сумніву М.р. У всіх інших випадках питання М.р. є складним і вирішується індивідуально. Найчастіше М.р. вважається материнська мова, котру дитина засвоїла в процесі біологічного відчуження від матері й переходу до соціального спілкування з нею та іншими людьми, які її оточують. М.р. — одна з найважливіших ознак етнічної (національної) приналежності людини. Див.: Мова; Акультурація. Пор.: Мова нерідна; Мова іноземна.

Ф.С. Бацевич Словник термінів міжкультурної комунікації