4. Зміни у структурі видань, телерадіоканалів що визначають державну інформаційну політику

5. Значення для інформаційної політики новітніх технологій

Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скорегувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з'явилися ).

В дослідженнях останніх десятиріч, де розглядались проблеми поліпшення інформаційного забезпечення органів державної влади, суспільства в цілому, зосереджувалась увага головним чином на необхідності створення технічних засобів, відповідних автоматизованих систем і мереж, що призначені для передачі та обробки інформації. При цьому апріорі передбачалася наявність достатніх обсягів інформації і ставилось завдання забезпечити можливість її оперативного і цілеспрямованого використання на основі впровадження сучасної обчислювальної техніки. Проте, незважаючи на певне просування роботи щодо автоматизації інформаційних процесів, інформації, що потрібна фахівцям і громадянам, як і раніше, гостро не вистачає, хоча створені автоматизовані системи управління і засоби передачі та обробки даних нерідко недовантажені і використовуються неефективно.

Інформатизація органів державної влади дотепер орієнтована головним чином на підвищення ефективності власної діяльності, що призвело до створення значного числа відомчих (галузевих) автоматизованих (локальних і територіальних) інформаційно-керуючих систем, які призначалися, як правило, для задоволення інформаційних потреб обмеженого кола користувачів. Впровадження ж нових інформаційних технологій не давало очікуваного ефекту.

Формування єдиного інформаційного простору України дозволить суттєво підвищити ефективність функціонування всіх гілок влади за рахунок підвищення рівня інформаційної підтримки їхньої діяльності на основі використання всієї накопиченої інформації і більш динамічної організації інформаційної взаємодії під час вирішення комплексних проблем управління суспільством.

6. Сучасний стан інформаційної сфери в україні

Вважається дуже важливим прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Єдиний інформаційний простір України торкається всіх сфер діяльності в суспільстві, охоплює всі регіони та території країни. Тому норми права інформаційного законодавства присутні в більшості законодавчих актів України. Інформаційне законодавство, що включає нормативно-правові акти, які цілком присвячені питанням правового регулювання в інформаційній сфері, і окремі норми за даним предметом в інших нормативно-правових актах, є одночасно основним інструментом реалізації та однією з головних сфер формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових “інформаційних” законів: “Про інформацію”[11], “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”[143], “Про державну таємницю”[95], “Про звернення громадян”[144], “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”[145], “Про телебачення і радіомовлення”[146], “Про інформаційні агентства”[108], “Про науково-технічну інформацію”[147], “Про захист інформації в автоматизованих системах”[148], “Про рекламу”[149], “Про авторське право та суміжні права”[150], “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”[141], "Про Національну програму інформатизації"[92], "Про Концепцію Національної програми інформатизації" [94] тощо. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульоване. Насамперед, це стосується права громадян на свободу одержання інформації, відповідальності за неподання і приховання інформації, за поширення недостовірної інформації і дифамації, порядку та умов використання інформації обмеженого доступу, включаючи персональні дані, комерційну, службову та інші види таємниць, проблем інформаційного забезпечення формування громадянського суспільства і діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку засобів масової інформації, масової комунікації і зв'язку в умовах ринкової економіки, регулювання ринку інформаційної продукції та послуг і т.ін.

По-перше, на сьогодні в Україні здійснюються глибокі соціально-економічні і політичні перетворення з метою переходу від тоталітарної держави з адміністративно-плановим управлінням економікою до демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою, що не може бути успішно реалізовано без одночасної якісної зміни інформаційного середовища, переходу до інформаційно відкритого суспільства і інформаційно прозорої державної влади.

По-друге, кардинальне реформування конституційних, політичних, соціально-економічних основ української державності без соціальних, національних та релігійних конфліктів, які спроможні породити реальну загрозу територіальній цілісності країни, можливе тільки за умови постійної тісної взаємодії влади і суспільства на основі порозуміння, взаємоповаги і ділового партнерства. Для забезпечення такої взаємодії, насамперед, необхідні постійна інформаційна взаємодія між владою і суспільством, створення відкритого інформаційного простору, без якого неможливо формування демократичного громадянського суспільства.

По-третє, йдуть складні процеси формування відносин у державі за новими для посттоталітарної України демократичними принципами — дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю; повага прав меншості на власну думку, її вільне вираження; верховенство закону; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; відділення місцевого самоврядування від державної влади; плюралізм думок, партій, громадських об'єднань із різноманітними програмами і статутами, що діють у рамках Конституції України. В цих умовах зберігання державної і територіальної цілісності України, її державності у вирішальній мірі обумовлено усталеністю інформаційного впливу між центром і регіонами, між усіма гілками і рівнями влади, виключенням будь-яких проявів “інформаційного сепаратизму”, будь-яких спроб зруйнувати єдиний інформаційний простір країни, загальнодержавну інфраструктуру і й систему національних інформаційних ресурсів.

Одна з найважливіших соціальних функцій влади — дозування інформації та її “пакування”. На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників “керує” змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів.

Результативним засобом регуляції відносин між владою та інформацією служить право, що стримує свавілля як однієї, так і іншої сторони, що передбачає наявність для них взаємних стимулів і обмежень. Практика свідчить, що юридичний спосіб регуляції такого роду відносин найбільш ефективний і прийнятний для більшості членів суспільства. Він менше схильний до перекручування під час функціонування, його елементи загальновідомі і виключають довільні встановлення. Крім того, прийняття самих правових норм відбувається в обстановці, як правило, відкритого обговорення.

Тому першочергова увага державної влади, політичних об'єднань і наукової громадськості повинна бути звернена до вирішення проблеми розробки концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням головних особливостей сучасного етапу розвитку української державності.

Як уже відзначалося, в останні десятиріччя світ переживає перехід від “індустріального суспільства” до “суспільства інформаційного”. Відбувається кардинальна зміна способів виробництва, світогляду людей, міждержавних відносин. Рівень розвитку інформаційного простору суспільства вирішальним чином впливає на економіку, обороноздатність і політику. Від цього рівня в значній мірі залежить поведінка людей, формування громадсько-політичних рухів і соціальної стабільності. Цілями інформатизації в усьому світі і, в тому числі, в Україні є найбільш повне задоволення інформаційних потреб суспільства в усіх сферах діяльності, поліпшення умов життя населення, підвищення ефективності суспільного виробництва, сприяння стабілізації соціально-політичних відносин у державі на основі впровадження засобів обчислювальної техніки і телекомунікацій.

В Україні соціально-економічні і політичні перетворення, формування ринкової економіки об'єктивно призвели до необхідності суттєвої зміни інформаційних відносин у суспільстві. Незважаючи на значне розширення останнім часом ринку інформаційних послуг і продуктів, інформаційне забезпечення органів державної влади, суб'єктів господарювання і громадян залишається на низькому рівні. Можливість доступу до інформації, як правило, обмежується її відомчою належністю й обумовлена найчастіше посадовим становищем і соціальним статусом споживача. Не вирішена ще проблема доступу до територіально-віддалених інформаційних ресурсів. Більшість населення одержує інформацію в традиційному вигляді — друковані видання, радіо, телебачення тощо.

Інформаційно-телекомунікаційні системи функціонують в основному в інтересах державних органів влади і, як правило, без необхідної їх взаємодії. Таке становище призводить до дублювання робіт, надмірності щодо збору первинної інформації, подорожчанню розробок і експлуатації систем. Крім того, як відзначалося, відомча роз'єднаність ускладнює обмін інформацією і доступ до неї.

Інформаційні послуги, ресурси і програмні продукти (інформаційний потенціал) поширені по території України вкрай нерівномірно, причому в основному ними забезпечені центральні області. Цей розподіл відповідає розподілу головних наукових та інформаційних центрів України і не враховує потреби населення й органів управління. Саме тому потребує якнайшвидшого вирішення завдання щодо вирівнювання інформаційного потенціалу. Вказані проблеми можна вирішити тільки шляхом формування єдиного інформаційного простору України.

Інформаційний простір є основою соціально-економічного, політичного і культурного розвитку та забезпечення безпеки України. Ефективний інформаційний простір повинен забезпечити побудову інформаційного суспільства в країні і входження її у світовий інформаційний простір.

Сучасний стан інформаційної сфери в Україні

Як зазначалося в рекомендаціях учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" (січень 2001 p.), існує необхідність послідовного комплексного розв'язання сучасних проблем свободи слова та інформаційної діяльності в Україні на державному рівні. Під час наступних парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми і загалом ситуацію, що склалася в галузі засобів масової інформації, місце і роль засобів масової інформації в системі соціальних інституцій та у взаєминах із інститутами влади й суспільством у цілому. У Постанові Верховної Ради України "Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" вказувалося на відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, що є основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань. Зазначалося також, що в Україні склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття рішень. Значного поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними професійних обов'язків, що є фактично запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством.

У цьому контексті розглянемо більш детально стан інформаційної сфери в Україні (табл. 4.1).

Друковані засоби масової інформації. Станом на 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 10 300 друкованих періодичних видань, з яких реально виходили близько 6500. Близько 80% становили приватні видання, 20% були зареєстровані як україномовні; 8,6 – як російськомовні; 59,2 – як двомовні (фактично російськомовні); 0,5 – як англомовні; решта – іншими мовами. До 1991 р. в Україні розповсюджувалися так звані всесоюзні друковані засоби масової інформації, загальний тираж яких становив 18 млн примірників. Нині тираж іншомовної, переважно російськомовної, преси досяг 73,6 млн примірників. Вона поділяється на власне російську, зареєстровану в Україні, російську, що завозиться до нас нелегально і, нарешті, російськомовну українську. Наявна тенденція до реального зменшення кількості назв і тиражів україномовної преси. Присутність держави на ринку достатньо висока – 9% друкованих засобів масової інформації засновано органами державної влади.

Станом на 1 січня 2004 р. в Україні зареєстровано та перереєстровано 19 351 періодичне видання (на 2797 видань більше, ніж станом на 01.01.2003). 8248 від цієї кількості – видання загальнодержавного, регіонального та/або зарубіжного розповсюдження, 11 103 – місцевого розповсюдження. Перше місце серед засновників періодичних видань загальнодержавного розповсюдження посідають суб'єкти підприємницької діяльності. Так, засновниками виступають 3959 юридичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності друкованих ЗМІ, на другому місці фізичні особи – 1356, на третьому – навчальні заклади – 639, на четвертому місці громадські організації – 599, 236 засновників – органи виконавчої влади, 88 – релігійні організації, 54 – органи місцевого самоврядування (у т. ч. спільно з місцевою державною адміністрацією), 490 засновників – наукові установи, 136 – благодійні організації, 50 – творчі спілки, 74 – політичні партії, 130 – трудові колективи підприємств. Щодо цільового призначення друкованих ЗМІ загальнодержавного розповсюдження, то найбільше, як і раніше, зареєстровано видань інформаційних – 1472, загальнополітичні (їх 981) поступилися місцем періодиці для дозвілля – 987, спортивних видань – 129. Як і раніше, серед зареєстрованих друкованих ЗМІ рекламних видань становить 785, з питань економіки та бізнесу – 470, наукових видань – 943, науково-популярних – 529, медичних – 221, видань для дітей – 250, для жінок – 45, виробничо-практичних – 465, правових – 194, галузевих – 233, видань історичної тематики – 10, з питань мистецтва – 114.

Більшість видань зазнають великих матеріальних труднощів, мають низькі тиражі і високу передплатну ціну. Саме тому у середньому по Україні на тисячу осіб припадає лише 62 примірники газет, тоді як стандарт ЮНЕСКО становить 100 примірників, а в розвинутих країнах, наприклад у Японії та США, цей показник сягає 500–600 примірників. З метою розв'язання цієї проблеми було розроблено і затверджено дві спеціальні програми "Мала преса" і "Журналіст". Галузева програма "Мала преса" створена для розвитку друкованих ЗМІ, засновниками (співзасновниками) яких є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Нею визначено стратегію розвитку комунальної (державної) преси. На її реалізацію у 2003 році використано більше 20 млн грн з обласних та районних бюджетів. Затвердження та здійснення Державної програми "Журналіст" надасть змогу впровадити в життя низку невідкладних перспективних заходів щодо подальшого розвитку друкованих ЗМІ, розв'язання актуальних проблем журналістів, у тому числі соціальних.

Книговидавнича справа як одна зі складових інформаційної політики держави спрямована на задоволення інформаційних, культурних та освітніх потреб суспільства. У поліграфічному комплексі України налічується понад 2000 підприємств, однак загальні обсяги книговидання зменшуються і абсолютно не відповідають нормам розвинутих демократичних країн. Через відсутність власної сировинної бази виробництва паперу і високий рівень оподаткування видання української книги є нерентабельним. Так, якщо 1913 року в царській Росії друкувалося 2 книжки на душу населення, то в Україні 1999 року – 0,3 книжки на душу населення (в Росії відповідно – 3,2; у Польщі – 9,6; у Німеччині – 12 книжок). Водночас з Росії завезено 25 млн книжок (не враховуючи підручники і брошури). Це зумовлено тим, що російська книжка на 40–45% дешевша від української. Упродовж 1996–1999 pp. російська книга поступово витіснила українську з усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище, окрім одного сектора – освітньої книги для середньої школи. Влітку 1999 року Міністерство освіти і науки України надало свій гриф і право на видання власним коштом навчальних посібників декільком московським видавництвам, внаслідок чого захоплення сектору освітньої літератури українського книжкового ринку зарубіжною продукцією стало лише питанням часу.

Серед головних чинників кризового стану книговидавничої справи в Україні – зростання цін на папір та поліграфічні послуги (і як наслідок різке зменшення тиражів видань), погіршення економічного становища населення. Таким чином, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, можна констатувати, що:

· книжковий ринок України на 90–92% захоплено дешевою російською книгою. Внаслідок цього, за різними підрахунками, щороку з України до Росії вивозиться до 100 млн "книжкових" доларів;

· почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література;

· практично згорнуто програму видання шкільних підручників (видавництва власних коштів не мають, а держава неспроможна фінансувати її за рахунок бюджету);

· більшість тиражів у 1999 р. коливалися у межах від 2 до З тис. примірників, а це означає, що вже на момент виходу у світ книга ставала бібліографічною рідкістю*83*84.

*83: { Сноски №1 нет вообще}

*84: { Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Право на інформацію. Свобода слова, думки, вільного вираження поглядів. http://www.ombudsman.kiev.ua/}

Це насамперед пояснюється тим, що в Україні, порівняно з іншими державами Європи, на книжку накладено найвищі податки. Наприклад, в 11 країнах світу податок на додану вартість з друкованої продукції не стягується взагалі, а в державах Європейського Союзу – не перевищує п'яти відсотків. У Російській Федерації друкована продукція протягом останніх 7 років була фактично звільнена від усіх податків, у тому числі від податку на додану вартість та податку на прибуток, що зробило видавничу галузь в групу п'яти найприбутковіших галузей. А Україна впродовж останніх років так і не змогла подолати у виробництві книг межу – один примірник на душу населення (цивілізованою нормою для європейських країн є випуск 14–16 книг щорічно на одного громадянина). Сьогодні спостерігається падіння обсягів випуску вітчизняної друкованої продукції. Якщо у 2002 році було випущено книг і брошур за назвами 12 444, тиражем 47 862,9 тис. прим., то у 2003 році за назвами – 9 552, тиражем 28 832,5 тис. прим. (60,2%).

Серйозні проблеми наявні у розвитку державного поліграфічного комплексу. Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, матеріально-технічний рівень яких не відповідає сучасним вимогам (імпортне обладнання зношене на 90%, запчастини в Україні не випускаються), що є однією з причин їх збитковості. За інформацією ДАК "Укрвидавполіграфія", у 2003 році з 30 підприємств – 15 збиткові, проти 16 у 2002 році. Брак обігових коштів не дає їм змоги власними силами вирішити питання технічного і технологічного переоснащення, заміни або відновлення засобів виробництва. Лише окремим поліграфічним підприємствам, зокрема ВАТ "Видавництво "Зоря", вдалося ввести в експлуатацію п'ятифарбову офсетну аркушеву друкарську машину, а ВАТ "Книжкова фабрика імені М.В. Фрунзе" – провести ремонт та технічно оновити устаткування на суму 1,5 млн грн. Поліграфічні підприємства позбавлені можливості виробляти конкурентоспроможну продукцію, зменшується кількість замовників, зменшуються обсяги виробництва до 30–40% від потужності, скорочується кількість робочих місць. Комунальні (міські, районні) друкарні і досі не мають змоги забезпечити друкування газет офсетним способом через відсутність необхідного устаткування. З 1991 року на технічне переоснащення галузі книговидання та преси державою не виділялося централізованих капіталовкладень. Спроби підприємств за власні кошти комплексно вирішити питання переоснащення марні: вартість друкарської машини для районних друкарень – до 150 тис. дол.; вартість ролевої машини для газетно-журнальних видавництв – до 2 млн дол.; заміна зношеного поліграфічного устаткування державних видавничо-поліграфічних підприємств потребує близько 100 млн доларів США.

З метою вирішення зазначених проблем у сфері книговидання, Верховною Радою України прийнято закони "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" від 06.03.2003 №601, "Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні" від 20.11.03 №1300, якими вносяться зміни до законів "Про єдиний митний тариф", "Про податок на додану вартість" та "Про оподаткування прибутку підприємств" в частині звільнення від оподаткування товарів, що ввозяться на митну територію України для використання у видавничій діяльності, операцій з виконання робіт та надання послуг у цій сфері, прибутку видавництв, видавничих організацій, підприємств поліграфії та розповсюджувачів книжкової продукції. Лише скасування податків на вітчизняну книжкову продукцію дасть змогу суб'єктам видавничої справи досягти зростання обсягів випуску вітчизняної книги, дасть можливість технічно переоснастити підприємства галузі та зберегти висококваліфікованих фахівців. В Україні використовується один із механізмів державної підтримки книговидання – випуск друкованої продукції за Програмою випуску соціально значущих видань: творів класиків та сучасних українських письменників, дитячої, історичної, мистецтвознавчої літератури, словників та енциклопедичних видань тощо. За цією Програмою у 2003 році профінансовано випуск 199 назв видань на загальну суму 14,8 млн грн (2002 року мали 141 назву).

Інформаційних агентств, зареєстрованих в Україні, – 99 (з них 3 – державні). Серед них найбільш впливовими є лише декілька – Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ), Інтерфакс-Україна, УНІАН. їхніми передплатниками є практично всі центральні і переважна більшість регіональних засобів масової інформації. Слід вказати на недостатній рівень розвитку цього сегменту медіаринку, його слабку інтегрованість до міжнародного інформаційного простору. Почепцов

+конспект

Телебачення та радіомовлення.

У 2001 році в Україні було зареєстровано 791 телерадіоорганізацію, які мали 931 ліцензію на мовлення на ефірних частотах, у мережах кабельного (проводового) телебачення і радіомовлення та мовлення через супутникові ретранслятори. З них 28 державних телерадіоорганізацій (у тому числі Національні телевізійна і радіомовна компанії України), 250 комунальних телерадіоорганізацій, 513 комерційних телерадіоорганізацій. Сумарний обсяг теле- і радіомовлення – 8366 годин на добу.

На сьогодні в Україні функціонують:

· три загальнонаціональні телемережі, на яких працюють Національна телекомпанія України (канал УТ-1 – 96% охоплення території України), "Студія "1+1" (канал УТ-2 – 86% охоплення території України), незалежна телекорпорація "Інтер" (канал УТ-3 – 64% охоплення території України);

· три загальнонаціональні радіомережі (УР-1 – 90% охоплення території України, УР-2 – 76% охоплення території України, УР-3 – 62% охоплення території України);

· вісім регіональних телемереж, які транслюють телепрограми більше ніж на дві області України (телерадіокомпанії "ICTV", "Новий канал", "ММЦ-СТБ", "б канал", "Телеодин", "Тоніс-Центр", телекомпанії "ТЕТ", "Тоніс-Юг"), та десять регіональних радіомереж (телерадіокомпанії "5 канал", "НАРТ", "Клас", "Лідер", радіокомпанії "Наше радіо", "Довіра", "Гала", "Радіо Рокс", "Ютар", "Радіо Люкс");

· обласні телемережі – 26 державних обласних телерадіокомпаній та 4 недержавні телерадіокомпанії;

· обласні радіомережі – 25 державних обласних телерадіокомпаній та 2 недержавні радіокомпанії;

· 328 телеканалів, які забезпечують місцеве мовлення, і 193 радіочастоти – місцеве радіомовлення, що становить 21% від загальної кількості каналів та радіочастот, введених в експлуатацію, але всього 6% від загальної потужності ефірних мереж мовлення України.

За 10 років 57% телерадіоорганізацій створені приватними особами та комерційними структурами. Ефірні телерадіоорганізації становлять близько 55%, решта ТРО – це 255 районні студії проводового мовлення, що працюють на каналах УР-1 та УР-2 у проміжки часу, погоджені з Національною радіокомпанією України та "Укртелекомом", а також у кабельних мережах. Майже третина від зареєстрованих телерадіоорганізацій припинили своє існування або були продані іншим власникам без будь-яких змін у ліцензійних документах. З 380 кабельних мереж лише 85 організацій працюють у межах правового поля. Деякі організації працюють лише на підставі ліцензії Державного комітету зв'язку та інформатизації.

Найскладнішими проблемами у 2003 році були створення і розвиток державних регіональних телерадіомереж, ліцензування каналів мовлення ОДТРК*85 та їх технічне переоснащення, боротьба з руйнуванням проводового мовлення. Набула сталого характеру тенденція до скорочення потужностей теле- і радіомереж. Зокрема, загальна потужність телевізійної мережі УТ-1 скоротилася майже удвічі. У деяких областях потужності скорочено ще більше. Гострою залишається проблема з розбудовою місцевих державних телерадіомереж. Значна частина населення України не має можливості дивитися і слухати програми ОДТРК. Найгірша ситуація в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Багато компаній, зокрема Донецька, Дніпропетровська, Волинська та інші, спільно з обласними радами і обласними державними адміністраціями розробили Комплексні програми розбудови державних обласних телерадіомереж, які передбачають значне фінансування з місцевих бюджетів. Ця робота потребує конкретної підтримки з боку різних органів державної влади. Стовідсоткове покриття телесигналом території області потребує значних коштів. Сама TPK навіть за умови залучення свого спецфонду не в змозі цього забезпечити.

*85: { ОДТРК — обласні державні телерадіокомпанії.}

Відбувається зменшення проводового, короткохвильового та середньохвильового способу розповсюдження сигналу, і значно зростає кількість станцій, що працюють у FM-діапазоні (переважно комерційних). Потерпає національне радіомовлення. Загальна радіопередавальна потужність радіопрограм УР-1, УР-2, УР-3 у діапазоні довгих та середніх хвиль зменшилася у десятки разів. Значно звузилася мережа проводового мовлення: її абонентами є тільки 56% сімей України, а загальна кількість радіоточок у країні скоротилася з 18 мільйонів у 1990 році до 8,2 мільйона у 2003 році. Тобто складається парадоксальна ситуація, коли об'єктивне збільшення обсягів інформації, яка вироблена державою і обов'язково має бути доведена до суспільства, наштовхується на проблему суттєвого зменшення технічних можливостей донесення її до споживача. Редакції проводового мовлення працюють сьогодні лише в половині районних центрів. І хоча поряд зі скороченням впливу проводового мовлення спостерігається тенденція до зростання кількості радіокомпаній, що працюють у FM-діапазоні (що свідчить про підвищення технологічного рівня мовлення), це водночас призводить і до зниження якості радіопрограм. Підтвердженням цього є рейтинг популярності FM-радіостанцій м. Києва*86, (див. рис. 4.1).

*86: { Див. доповідь Голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Миколи Томенка // Парламентські слухання "Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору України" . http://www.rada.gov. ua/svobodaslova.}

Рис. 4.1. Рейтинг популярності FM-радіостанцій м. Києва

В багатьох областях, не зважаючи на загальну тенденцію до зростання чисельності FM-радіостанцій, немає жодної радіокомпанії, яка б транслювала передачі про життя регіону. Тобто місцевого мовлення сьогодні, фактично, немає.

Сьогодні поряд зі зростанням чисельності телерадіокомпаній (зі 103 у 1995 році до 1052 у 2003 році (в 10 разів за 8 років і на 25% лише за останній рік), підвищенням загального технологічного рівня галузі спостерігається зниження якості телерадіопрограм, невиконання підприємствами та організаціями галузі їхньої важливої соціальної функції, повна відсутність системного бачення стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору з урахуванням національних інтересів та вимог національної інформаційної безпеки тощо. Тематична структура подана в табл. 4.2.

Отже, сфера телерадіомовлення потребує постійної уваги з боку держави, вивчення і ефективного корегування її розвитку. Україна зіткнулася з проблемами, які загрожують її інформаційній безпеці та міжнародній репутації. Це, зокрема, ретрансляція телерадіопрограм інших телерадіоорганізацій без їх дозволу або за наявності дозволів, які не гарантують дотримання авторських та суміжних прав авторів аудіовізуальних творів. Держава не може впоратися з так званими відео- та аудіо піратами з кількох причин. Основною причиною порушення міжнародних та національних законодавчих норм, які регулюють використання відео- та аудіотворів, є фінансова неспроможність телерадіоорганізацій, абонентів мереж мовлення. Особливо великих масштабів відеопіратство набуло в регіонах.