Інформаційна політика

1. Правові засади формування державної інформаційної політики україни.

Стаття 3 ЗУ Про інформацію

Державна інформаційна політика

1. Основними напрямами державної інформаційної політики є:

забезпечення доступу кожного до інформації;

забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання,

одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту

інформації;

створення умов для формування в Україні інформаційного

суспільства;

забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб'єктів

владних повноважень;

створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток

електронного урядування;

постійне оновлення, збагачення та зберігання національних

інформаційних ресурсів;

забезпечення інформаційної безпеки України;

сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та

входженню України до світового інформаційного простору.

У Законі України "Про інформацію" державна інформаційна політика визначається як сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

У "Концепції національної інформаційної політики України" під національною інформаційною політикою розглядається "стратегія, напрями і завдання держави у сфері збирання, зберігання, використання та поширення інформації та інформаційних ресурсів у суспільстві".

Головними напрямами і способами здійснення державної інформаційної політики згідно із Законом України "Про інформацію" є:

· забезпечення доступу громадянам до інформації;

· створення національних систем і мереж інформації;

· зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

· забезпечення ефективного використання інформації;

· сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

· створення загальної системи охорони інформації;

· сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Однак при визначенні основних напрямків державної інформаційної політики слід враховувати сучасні умови суспільного розвитку, а саме формування інформаційного суспільства, яке сприяє поширенню процесів глобалізації, усуненню комунікаційних бар'єрів як на міждержавному рівні, так і на рівні окремих громадян. (Ці та інші аспекти інформаційного суспільства були детально розглянуті нами у попередньому розділі.) Саме ці аспекти зумовлюють зміну ставлення до сутності самої державної інформаційної політики, а саме акцентацію уваги не лише на процесах збирання, обробки та зберігання інформації, а передусім – на активній участі держави в процесах творення відповідної інформації, з метою протидії можливим інформаційним впливам ззовні (різноманітним засобам ведення сучасних інформаційних війн тощо), а також напрацювання ефективних механізмів її поширення зсередини (тобто серед своїх громадян) і ззовні (на міжнародній арені).

Отже, на нашу думку, до головних напрямків здійснення сучасної державної інформаційної політики слід віднести:

· забезпечення свободи слова;

· забезпечення та сприяння вільному доступу до суспільнозначимої інформації;

· збереження суспільної моралі, захист честі і гідності особистості;

· сприяння конкуренції у сфері засобів масової інформації та ІКТ (зокрема за допомогою регулювання концентрації засобів масової інформації; державної підтримки ЗМІ тощо);

· залучення інвестицій у розвиток ІКТ та їх пільгове оподаткування;

· сприяння відкритості та прозорості органів державної влади та місцевого самоврядування (зокрема, розробка і впровадження електронного уряду);

· захист культурної і мовної самобутності; переведення культурної спадщини у цифровий формат;

· захист інтересів найбільш вразливих громадян (неповнолітніх, непрацездатних, національних меншин) в інформаційній сфері;

· боротьба з неналежним використанням сучасних інформаційних технологій;

· забезпечення інформаційної безпеки;

· захист персональних даних;

· охорона недоторканності приватного життя;

· формування позитивного іміджу держави та державних органів.

Насамкінець слід зазначити, що на сьогодні в державній інформаційній політиці ще залишаються невирішеними такі питання.

1. Неузгодженість окремих норм законодавства, що регулює інформаційну сферу; розробка законів щодо нових засобів масової інформації та захисту прав особистості при використанні ІКТ.

2. Недостатня інформаційна присутність України за кордоном. Необхідно збільшити обсяги мовлення державної ТРК "Всесвітня служба іномовлення "Україна і світ" до 20–24 годин з охопленням території Євразії, а згодом – Америки та Австралії.

3. Застаріле технологічне обладнання державних телерадіокомпаній, незадовільний матеріально-технічний рівень видавничо-поліграфічного комплексу.

4. Незадовільний стан мережі проводового радіомовлення. Нагальною є потреба у збереженні та відновленні мережі проводового мовлення, яке переважно обслуговує інформаційні потреби найменш соціально захищених верств населення.

5. Запровадження суспільного теле- і радіомовлення.

6. Надолуження у розвитку таких новітніх засобів комунікації, як Інтернет, супутникове мовлення тощо.

7. Забезпечення подальшого розвитку кабельного мовлення, зокрема, подолання монополізму, властивого галузі.

8. Перехід на цифровий формат мовлення.

9. Розробка і реалізація державних програм, які стосуються формування інформаційного суспільства в Україні.

2. РЕГІОНАЛЬНІ ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ, ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

становище регіональних медіа можна охарактеризувати як стабільно-скрутне. Рівень

фінансування медіа не дозволяє витрачати фінансові активи на підтримання власного іміджу, тому

боротьба за аудиторію точиться навколо вирішення питання про найкращі засоби та методи

оформлення і подання інформації. Багато регіональних медіа сьогодні продовжують триматися на

медійному ринку Харківського регіону завдяки завойованій раніше репутації серед населення. При

цьому спрямованість інформаційного потоку того чи іншого ЗМІ нестійка – може коливатися в

залежності від політичних вподобань власника чи засновника.

Очевидним є те, що одним із позитивних зрушень, які відбуваються, незважаючи на

проблемні моменти в функціонуванні регіональних медіа, є досить активне використання ними

нових інформаційно-комунікативних технологій. В першу чергу йдеться про входження мас-медіа в

мережу Інтернет шляхом створення власних веб-сайтів, інформація на яких оновлюється досить

регулярно відповідно до виходу нового числа певної газети чи інформаційного наповнення

програми того чи іншого телеканалу.

В якості приклада активного використання нових технологій традиційними регіональними

медіа можна навести веб-сайт однієї з авторитетних та найстаріших газет Харкова – газети "Время"

(www.time.com.ua). Це свідчить про те, що ЗМІ Харківщини намагаються слідкувати за останніми

тенденціями в сфері новітніх технологій та роблять певні кроки, щоб освоювати простір мережі

Інтернет. Але все ж таки цих кроків поки що недостатньо для повноцінної присутності в Інтернет-

просторі регіону та країни: більша кількість медіа не мають достатніх економічних та людських…

Важливою проблемою залишається формування єдиного національного медіапростору, в

якому регіональні засоби масової інформації зайняли би належне їм місце. Адже на сьогоднішній

день регіональні ЗМІ функціонують майже окремо від, скажімо, столичних, а столичні мас-медіа не

цікавляться подіями та фактами з регіонів. Це призводить до відокремлювання та зниження

зацікавленості регіональних видань та телеканалів національними подіями. В цьому контексті

постає питання про кількість та якість інформаційного продукту для мешканців різних регіонів

країни, яке поки що залишається не вирішеним. У цьому контексті використання Інтернет-

технологій може сприяти подоланню розірваності національного медіа простору та долучити до

обміну інформацією різні регіони країни. Нерівномірність розподілу інформаційного ресурсу та

обмеження в доступі до важливої інформації для населення регіонів майже автоматично призводить

до часткового обмеження в політичних правах та свободах, передусім у праві на свободу слова та

інформації.