25. Свобода слова в україні: стан перспективи розвитку.

Правові механізми подолання журналістської самоцензури в Україні (аналітичне дослідження) - Андрій Коваленко, експерт Могилянської школи журналістики

http://www.mediareform.com.ua/article.php?articleID=75

Практика журналістської діяльності в Україні, а затим і судова практика стосовно ЗМІ підтверджують висновки деяких авторитетних міжнародних організацій – передовсім, Комітету Захисту Журналістів (Committee to Protect Journalists) та Human Rights Watch – про те, що дотримання і захист свободи вираження поглядів в Україні не відповідають міжнародним демократичним стандартам. В цьому контексті цілком доцільно згадати слова Томаса Джефферсона, Президента США: „Свободу преси не можна обмежити без її повної втрати”.

Тим часом, чимало українських і закордонних експертів у галузі мас медіа найбільшою небезпекою для втрати свободи мас медіа вважають цензуру, яка хоч і заборонена статтею 15 Конституції України, втім, існує в національних медіа у завуальованій формі. Конфлікт з приводу т. зв. „темників” (таємні інструкції, начебто розіслані Адміністрацією Президента мас медіа з метою керування інформацією), що розгорівся в українському суспільстві восени 2002 року, - зайве тому підтвердження. Головним аргументом влади у спростуванні існування цензури в Україні була відсутність де-юре її законодавчого визначення.

[Вставка. „В Україні останнім часом спостерігаються спроби ввести політичну цензуру як на загальнодержавному, так і на регіональному і місцевому рівнях; тиск органів державної влади на ЗМІ з метою зміни їх політичного курсу, вибіркової підтримки ЗМІ з боку державної влади і створення нерівних умов діялності інформаційних суб’єктів” (Олександр Зінченко, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова і інформації, „Киевские ведомости”, 17 січня 2001 р. ]

Внаслідок накопичення „критичної маси” фактів щодо попрання свободи журналістської діяльності в Україні, 3 квітня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”.

Законом визначається, що „цензура, як вимога, спрямована до ЗМІ, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск ЗМІ, його засновника, видавця, розповсюджувача попередньо погоджувати розповсюджувану інформацію, заборону чи перешкоджання тиражуванню чи поширенню інформації з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб, заборонена”. Також забороняється втручання в професійну діяльність журналістів у формах, не передбачених законодавством України чи договором, укладеним між засновником і редакцією ЗМІ. Забороняється контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників ЗМІ, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема, «з метою поширення чи нерозповсюдження певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, заборони на показ чи згадування інформації про окремих осіб, заборона критикувати органи державної влади й органи самоврядування».

Закон також забороняє створення будь-яких органів державної влади, що повинні здійснювати контроль за змістом інформації, розповсюджуваної ЗМІ.

Законі Обмеження Свободи Слова

3 квітня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова”

на думку деяких експертів, є два моменти, які дещо стримують цілком природню серед журналістів ейфорію від прийняття даного Закону. По-перше, як вважає юрист „Інтерньюз-Україна” Т. Шевченко, „для того, щоб відповідна законодавча стаття була більш дієвою, потрібно бажання з боку журналістів активно захищати свої права, об’єднуватися у профспілки, звертатися до суду за фактами порушення закону. Інакше ж, якщо бути реалістом, треба буде визнати, що як ці зміни до закону, так і будь-які інші кардинально не зможуть змінити ситуацію з політичним тиском і цензурою на краще. Це все рівно, що заборонити законодавчо тіньову економіку і чекати на зміни”

[1]. І по-друге, Закон не вводить до переліку осіб, здатних чинити цензуру, власника ЗМІ. А це є дуже суттєвим моментом, оскільки дуже часто на практиці реальний власник засобу масової інформації перебуває в тіні: він може не бути ані засновником, ані видавцем, втім чинити ледь не безапеляційний потужний вплив на редакційну політику і визначати список інформаційних табу, тобто, юридичною мовою, майже безперешкодно здійснювати цензуру.

Сукупність вищенаведених факторів підсилює прояви похідного від цензури (але не менш небезпечного від неї) явища, що зветься журналістською самоцензурою. Особливість цього поняття полягає в його дуалістичності. З одного боку, воно не існує в площині права (будучи професійно-психологічним феноменом) а отже, не підлягає прямому правовому регулюванню.

З іншого боку, його неможливо визначити без базового юридичного терміну „цензура”. Більше того, журналістська самоцензура опосередковано пов’язана з правовою сферою ще й у тому сенсі, що її міру й ступінь все ж таки можливо регулювати за допомогою правових механізмів та інструментів. Центром такого регулювання є журналіст як суб’єкт інформаційних відносин. Подвійний характер явища журналістської самоцензури проявляється також у сукупності та єдності позитивного та негативного складників.

журналістська самоцензура є надзвичайно вагомою перепоною у реалізації статті 34 Конституції України („Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань”), а отже – серйозним гальмом реалізаціїї права пересічного горомадянина—платника податків—знати про реальний, а не прикрашений, стан справ в державі і суспільстві.

журналістська самоцензура – це суб’єктивний професійно-психологічний феномен в діяльності журналіста, який полягає в самоообмеженні свободи вираження поглядів, що може здійснюватися як на основі власних морально-етичних переконань, так і внаслідок страху і різного роду обмежень, спричинених зовнішніми законними чи незаконними факторами.

Причини самоцензури в Україні:

1) небезпека бути знищеним фізично, підданим катуванню або іншому нелюдському поводженню;

2) страх за життя та безпеку близьких і родичів;

3) небезпека втратити роботу і позбутися засобів для існування;

4) небезпека порушити чинне законодавство і стати об’єктом судового переслідування;

5) незнання своїх прав і можливостей їх законного захисту в суді.

А) Захист честі, гідності та ділової репутації. Переважна більшість претензій до журналістів і ЗМІ виражаються у формі судових позовів про захист честі, гідності і ділової репутації. За даними Харківської Правозахисної Групи, 73 % позивачів відносяться до публічних осіб (депутати різних рівнів, посадові особи, юридичні особи, що відносяться до виконавчої влади, партій і громадських організацій; 18 % -- до приватних осіб, 9 % -до бізнесу [3]. Нагадаємо, що в українському законодавстві загальне право особи на судовий захист честі, гідності і ділової репутації встановлено частиною першою статті 7 Цивільного Кодексу України: „Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності”.

Отже, у світлі цієї норми для журналіста надзвичайно важливо збирання і зберігання документального підтвердження викладених у матеріалі фактів, аудіо- та відеозаписів (звичайно ж, добутих законним шляхом), інших доказів, які б свідчили про сумлінність журналіста і обгрунтованість його аргументації.

Третя частина цієї статті встановлює право особи поруч зі спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності, вимагати відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Згадана стаття ЦК передбачає наявність трьох умов, згідно з якими відомості мають бути: 1) такими, які ганьблять громадянина або організацію; 2) поширеними; 3) такими, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво.

Не варто також забувати, що важливим положенням згаданого закону, яке суттєво запобігає журналістській самоцензурі, є розмежування фактів і оцінних суджень. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за „висловлення оцінних суджень”. Законом визначається, що „оцінними судженнями є висловлення, що не містять фактичних даних, зокрема: критика, оцінка дій, а також висловлення, що не можуть бути витлумачені як утримуючі фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема, вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оцінні судження не підлягають спростуванню і не вимагають доказу їхньої правдивості” [1].

Б) Невтручання в приватне життя особи. Журналіст, здійснюючи свою професійну діяльність, часто змушений балансувати між необхідністю розголошувати інформацію, яка законом віднесена до приватної, але є суспільно значимою, і самообмеженням у зв’язку зі страхом порушити закон. Приватне життя особи охороняється статтею 32 Конституції України: „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

Що стосується приватних осіб, т. зв. „пересічних громадян”, то спектр дії цієї заборони втручання у приватне та сімейне життя надзвичайно широкий. Журналіст не має права без згоди особи оприлюднювати персональні дані про неї: національність, освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, місце проживання тощо. Назагал, згідно з законом, особа сама вільна визначати, які дані про неї підлягають оприлюдненню, а які є закритими для суспільства. Втім, це правило не діє, якщо інформація про особу є суспільно-необхідною (див. ст. 36 Закону України „Про телебачення та радіомовлення”).

Критерії віднесення інформації до суспільно-необхідної викладені в частині другій Конституції України. Це: інтереси національної безпеки, економічний добробут, права людини. Європейська Конвенція з прав людини (яка є частиною нашого національного законодавства) розширює список даних критеріїв: додаються також запобігання заворушенням чи злочинам; захист здоров`я чи моралі; захист прав і свобод інших осіб.

Що ж стосується посадовців, публічних осіб, то, на відміну від ординарних громадян, тут діють зовсім інші правила висвітлення в мас медіа їхнього життя і діяльності. Дуже вдалим є порівняння політика (чи іншої публічної особи) з боксером, який свідомо виходить на ринг перед очі тисяч глядачів. Іншими словами, ця особа добровільно шукає публічності. Саме тому межі дозволеної для висвітлення інформації тут є набагато ширшими. Маємо до діла з загальносвітовим стандартом в галузі інформаційного права.

В) Розкриття джерела інформації. Дуже часто в журналістській практиці виникають ситуації, коли журналіст володіє важливою для суспільства інформацією, яку він отримав конфіденційно із джерела, яке бажає бути нерозкритим. В багатьох випадках спрацьовує журналістська самоцензура: журналіст не оприлюднює дану інформацію, боячись необхідності розкриття джерела інформації. Як результат: журналіст не виконує свого професійного обов’язку інформувати суспільство про те, що його безпосередньо стосується.

Таке обмеження свободи вираження поглядів є опосередкованим через прояв журналістської самоцензури і великою мірою штучним через незнання, а отже невикористання журналістом відповідної правової норми. Поміж тим, стаття 44 Закону України „Про інформацію” у переліку обов’язків учасників інформаційних відносин не передбачає обов’язок журналіста розкривати джерело інформації. В Законі України „Про телебачення і радіомовлення” серед обов’язків телерадіоорганізацій, перерахованих у статті 37, передбачається збереження у таємниці відомостей про особу, яка передала інформацію або інші матеріали за умови нерозголошення її імені [2].

Слід сказати, що нерозкриття джерела інформації є загальновизнаним міжнародним стандартом у галузі журналістської діяльності. Журналістові слід пам’ятати, що, згідно українського законодавства, він повинен оприлюднити джерело інформації лише за рішенням суду. І то, це стосується випадків захисту позивачем державних інтересів надзвичайної ваги. Інакше відповідач може оскаржити рішення суду, напряму посилаючись на конкретні норми Європейської Конвенції з прав людини і конкретні справи Європейського Суду з прав людини, про що мова йтиме далі. Отже, у більшості ситуацій щодо використання нерозкритих джерел інформації журналістська самоцензура не повинна включатися.

Це також підсилюється Рекомендацією № R (2000) 7 Комітету Міністрів Ради Європи країнам-членам стосовно прав журналістів не розголошувати їхні джерела інформації.

Г) Розголошення державної таємниці. Кожному журналістові слід пам’ятати, що згідно зі статтею 47 Закону України „Про інформацію”, „порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України”. Підставою для притягнення до відповідальністі за таке правопорушення є, зокрема, „розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю”. Закон „Про державну таємницю” визначає в статті 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди життєво важливим інтересам України і які через це підлягають державній охороні.

Для того, щоб оминути негативні правові наслідки від розголошення в мас медіа державної таємниці, журналістові треба, насамперед, знати „Звід відомостей, що становлять державну таємницю”. Проте, слід пам’ятати, що згідно статті 42 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, журналіст звільняється від відповідальності за публікацію відомостей, якщо „в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом” [2].

Крім того, у сфері регулювання інформації, що складає державну таємницю, існують європейські стандарти, які де-юре вже стали частиною українського законодавства. Ідеться також про звільнення журналіста від відповідальності при розкритті ним державної таємниці, якщо: а) на момент оприлюднення ця інформація мала неабияку суспільну значимість, наприклад, попереджала суспільство про небезпеку для життя і здоров’я його членів; б) дана інформація була вже оприлюдненою раніше.