13. Мережі інформації, їх характеристика. Всі мережі мають деякі загальні компоненти, функції і характеристики. У їх числі:

• сервери (servers) — комп'ютери, чиї ресурси доступні мережевим користувачам;

• клієнти (clients) — комп'ютери, що здійснюють доступ до мережевих ресурсів, що надаються серверами;

• середовище передачі (media) — спосіб з'єднання комп'ютерів;

• спільно використовувані дані — файли, що надаються серверами по мережі;

• спільно використовувані периферійні пристрої, наприклад принтери, бібліотеки CD-ROM тощо — ресурси, що надаються серверами;

• ресурси — файли, периферійні пристрої й інші елементи, використовувані в мережі.

Мережа на основі сервера і однорангова мережа

Не зважаючи на відмічену схожість, мережі розділяються на два типу:

• однорангові (peer-to-peer);

• на основі сервера (server based).

Відмінності між одноранговими мережами і мережами на основі сервера принципові, оскільки зумовлюють різні можливості цих мереж. Вибір типу мережі залежить від багатьох чинників:

• розміру підприємства;

• необхідного ступеня безпеки;

• виду бізнесу;

• доступності адміністративної підтримки;

• обсягу мережевого трафіку;

• потреб мережевих користувачів;

• рівня фінансування.

14. Журналіст і таємниця слідства, сповіді, лікарська, адвокатська таємниці тощо. «Таємниця слідства» анфас та в профіль

Наполегливість з боку держави у залякуванні журналіста відповідальністю за порушення «таємниці слідства» (зокрема у резонансній історії з допитом Сергія Лещенка) змушують вдатися до аналізу – що саме, згідно з чинним законодавством України, є такою таємницею і які негаразди можуть впасти на голову особи, яка її порушила.

Якщо підходити формально, то ніякої «таємниці слідства» або «слідчої таємниці» чинне законодавство не визначає. Є дві статті, які регламентують правовідносини щодо «розголошення даних досудового слідства або дізнання». Зокрема, стаття 387Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання у вигляді штрафу від 850 до 1700 гривень або виправні роботи на строк до двох років за «розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані». Найперше, що впадає в око – серед обов’язкових елементів складу злочину, без якого притягнення до відповідальності неможливе – «попередження в установленому порядку». Саме тому слідчі Генеральної прокуратури хотіли отримати підпис кореспондента у протоколі під таким попередженням. Найвірогідніше, що і його відмову зробити це, яку він письмово виклав окремо в тому ж протоколі, буде, за необхідності, трактовано як «був попереджений».

 

Кримінально-процесуальний кодекс України також містить статтю, яка стосується розголошення даних досудового слідства. В статті 121 зазначено: «Дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. У необхідних випадках слідчий попереджає свідків,... інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про обов’язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства».

 

Після прочитання цих норм складається враження, що слідчі нібито мають необмежене право – що, як і кому говорити. Проте є декілька «але». Перші, умовно кажучи «загальні» і пов’язані з особливостями складу злочину, виписаними у ст. 387 Кримінального кодексу України та практикою його застосування, інші – «спеціальні», пов’язані зі статусом журналіста.

 

Загальні «але»

 

Важливим та обов’язковим елементом складу злочину ст. 387 КК України є прямий умисел. Така форма вини передбачає, що журналіст має усвідомлювати суспільно небезпечний характер дії, передбачати його суспільно небезпечні наслідки і бажати їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України). Відсутність хоча б однієї складової – не усвідомлював, або не передбачав, або не бажав – виключає притягнення до кримінальної відповідальності. Очевидно, що у випадку, коли журналіст не знайомий із будь-якими даними досудового слідства, крім протоколу власного допиту, то й питати з нього нема чого.

 

Крім того, «дані дізнання або судового слідства» – це не все, що стосується теми отруєння Президента. Такі відомості мають: а) стосуватися обставин розслідуваного злочину, підозрюваних чи звинувачених у ньому осіб та інших доказів у кримінальній справі; б) бути отримані в ході здійснення дізнання чи досудового слідства; в) бути закріплені або підлягати закріпленню в матеріалах кримінальної справи у встановленому законом порядку; г) не підлягати оголошенню без спеціального на те дозволу з боку уповноважених на це осіб (Кримінальний кодекс України, науково-практичний коментар за загальною редакцією В. В. Сташиса, В. Я. Тация. – Київ, 2003). Це так званий «предмет злочину». Отже, те, що отримано кореспондентом у ході власного, журналістського розслідування щодо теми отруєння Президента із власних джерел не може «автоматично» підпадати під категорію «даних досудового слідства». Тобто, враховуючи всі «загальні» умови, формула «обов’язку не розголошувати» вимагає таких умов: а) особа має статус свідка або інший передбачений Кримінально-процесуальним кодексом України статус або брала участь у слідчих діях; б) вона знайома із даними, отриманими в ході здійснення дізнання чи досудового слідства; в) попереджена в установленому законом порядку про нерозголошення саме цих даних. Таким чином, виходячи з інтерв’ю Сергія Лещенка на «УП», обов’язок нерозголошення може стосуватися лише інформації з протоколу його власного допиту. З іншими даними, отриманими в ході здійснення дізнання чи досудового слідства, слідчі його просто не знайомили.

 

Спеціальні «але»

 

З деяких норм інформаційного законодавства України також можна зробити висновок, що дискреційні (на власний розсуд) повноваження слідчих мають певні межі. Так, стаття 37 Закону України «Про інформацію» передбачає, що не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформзапитами документи, що містять інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, у тих випадках, «коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи». Тобто, загроза має бути реальною та обґрунтованою. Заборона не має встановлюватися тому, що «я (або ще хтось) так схотів». Схожа за змістом норма відбивається й у частині 7 статті 30 Закону України «Про інформацію»: «До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі».

 

Також слід пам’ятати, що існує перелік інформації, яка за будь-яких обставин не може бути конфіденційною або таємною. Частина 4 статті 30 Закону України «Про інформацію» до такої, серед іншого, відносить інформацію «стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб». Аналогічні положення містить і Закон України «Про державну таємницю». І це також не може бути «таємницею слідства».

 

Насамкінець, частина 10 статті 30 Закону України «Про інформацію», на яку в інтерв’ю посилається Сергій Лещенко: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». І дійсно, одне з найбільших питань у тому, чи має влада взагалі право втаємничувати те, що хвилює все суспільство?

 

Європейські «але»

 

Не останній фактор, який має враховувати влада при бажанні застосувати ст. 387 КК України до журналіста – це застереження Європейського суду з прав людини про те, що царина дотримання прав та свобод людини перебуває під його постійним наглядом. Свобода вираження поглядів, закріплена за кожним, згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, визнана у всьому світі однією з фундаментальних. Особлива роль ЗМІ та журналістів у сфері свободи вираження також є загальновизнаною. Держава повинна навести вагомі аргументи того, що втручання у вигляді кримінального переслідування кореспондента є «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, що переважало – необхідність забезпечення державою для себе сприятливих умов для розслідування злочину (якщо дії журналіста створюють реальну загрозу), захисту честі та гідності осіб (якщо дії журналіста посягатимуть на це) або переважає право суспільства знати абсолютно всю інформацію про те, чи є якісь порушення в ході розслідування справи про отруєння, чи не вводиться в оману суспільство в ході її розслідування тощо.

 

Група ризику

 

Одна з тенденцій сучасних інформаційних конфліктів в Україні – це відчайдушні спроби зацікавлених осіб дізнатися про все, що відомо журналісту. З ким розмовляв, де взяв інформацію, про все чи ні написав, чи збирається писати далі... Аби «зробити копію з мозку» журналіста, використовують різні методи – від тиску у цивільних справах про захист честі та гідності до викликів на «бесіди» або допити до правоохоронних органів.

 

Тому не зайвими будуть роз’яснення держслужбовцям про стандарти, зокрема, європейські, що діють на території України про захист журналістських джерел. Адже, відповідно до статті 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», вимога розкрити джерело може бути пред’явлена лише у формі рішення суду. З практики Європейського суду з прав людини та Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R (2000) 7 «Про право журналістів не розкривати свої джерела інформації» випливає наступний висновок: «...Органи можуть ухвалити рішення про розкриття тільки у випадку, якщо... існують державні інтереси надзвичайної ваги та якщо обставини мають надзвичайно важливий і серйозний характер». Головні критерії: а) зважених заходів, альтернативних розкриттю, не існує або вони вже вичерпані особами чи органами державної влади, які намагалися здійснити розкриття, та б) законний інтерес щодо розкриття очевидно переважає державний інтерес щодо нерозкриття, пам’ятаючи при цьому, що: 1) доведено домінуючу вимогу необхідності розкриття, 2) обставини мають надзвичайно важливий та серйозний характер, 3) необхідність цього розкриття визначено як таку, що відповідає нагальній соціальній потребі, та 4) держави-члени наділено певним дискреційним правом при визначенні такої потреби, але це дискреційне право йде пліч-о-пліч із контролем з боку Європейського суду з прав людини.

 

Журналісти як вартові демократії про все, що вважають за необхідне повідомити суспільству, пишуть у своїх публікаціях. І за те, що вони надають додаткову інформацію тому ж слідству, їм треба дякувати. Але не відриваючи їх від суспільно корисної роботи.

Олександр Бурмагін, "Телекритика"

Медична інформація - відомості про факт звернення за медичною консультацією / допомогою, стан здоров’я пацієнта і медичну допомогу, що надається йому, включаючи дані про наявність захворювання, його діагноз, наступний прогноз, способи діагностики, лікування і профілактики, ризики, пов’язані з медичним втручанням, інші дані медичного характеру.

На жаль, законодавець донині не дав чіткого визначення поняття “лікарської таємниці”.

Аналізуючи Національне законодавство: ЦК (ст. 285, 286) та Основи законодавства України про охорону здоров’я (ст. 39, 40), - можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. А саме:

• факт та привід звернення за медичною допомогою;

• стан здоров’я та захворювання пацієнта;

• факт медичного огляду та його результати;

• інтимне та сімейне життя пацієнта;

• інші відомості, які отримані під час обстеження та лікування.

В коментарях до ст. 145 Кримінального Кодексу України визначено відповідальність щодо розголошення лікарської таємниці - відповідним чином задокументованої інформації про факт звернення за медичною допомогою, медичний огляд та його результати, інтимне чи сімейне життя пацієнта, - особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, загострення захворюваннь в зв’язку з психо-емоційним перенапруженням, хвилюванням).

Особи, що мають або можуть мати доступ до медичної інформації:

• медичні працівники (лікарі, медичні сестри, консультанти тощо);

• законні представники (батьки, діти, адвокат тощо);

• довірені особи (наприклад, друзі);

• співробітники правоохоронних органів (слідчий, прокурор, суддя тощо);

• співробітники соціальних служб (наприклад, захисту прав дитини тощо);

• особистий психолог;

• працівники засобів масової інформації (журналісти) тощо.

Таким чином, медична (лікарська) таємниця - відомості про пацієнта, що не підлягають розголошенню, включаючи факт звернення за медичною допомогою, діагноз й інші дані про стан здоров'я й особливості приватного життя, отримані в результаті лікування чи/й обстеження.

У діючому Кримінально-процесуальному кодексі (написаному, до речі, у 1960-му, затвердженому у 1961-му) є стаття 69. А в ній говориться, що «Не можуть бути допитані як свідки: 1) адвокати та інші фахівці у галузі права,  які  за  законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов'язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості». Проте, неясно, яким саме чином особа має звільняти зазначених фахівців від обов‘язку берегти її таємниці. Проводиться допит священників!

Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом і змістом якої є обставини, котрі вимусили громадянина або юридичну особу звернутися до адвоката, а також зміст консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом під час здійснення професійних обов'язків. Дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокати, винні у розголошенні даних попереднього слідства, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством.

адвокат-захисник має бути офіційно попереджений про заборону розголошення певних відомостей, і відсутність такого попе­редження знімає обов'язок дотримання таємниці щодо зазначених вище даних.

15. Технічні мережі інформації.

16. РІЗНОМАНІТНІ ГРИФИ ОБМЕЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ПОРЯДОК ЇХ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА ЗНАТТЯ.

гриф секретності - реквізит матеріального носія секретної інформації, що засвідчує ступінь секретності даної інформації;

Стаття 15. Засекречування та розсекречування матеріальних носіїв інформації

Засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання на підставі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (розгорнутих переліків відомостей, що становлять державну таємницю), відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності посадовою особою, яка готує або створює документ, виріб або інший матеріальний носій інформації.

{ Частина перша статті 15 в редакції Закону N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Гриф секретності кожного матеріального носія секретної інформації повинен відповідати ступеню секретності інформації, яка у ньому міститься, згідно із Зводом відомостей, що становлять державну таємницю, - "особливої важливості", "цілком таємно" або "таємно". Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації складаються із:

грифа секретності;

номера примірника;

статті Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, на підставі якої здійснюється засекречення;

найменування посади та підпису особи, яка надала гриф секретності.

{ Частина друга статті 15 в редакції Закону N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Якщо реквізити, зазначені у частині другій цієї статті, неможливо нанести безпосередньо на матеріальний носій секретної інформації, вони мають бути зазначені у супровідних документах.

Забороняється надавати грифи секретності, передбачені цим Законом, матеріальним носіям іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або конфіденційної інформації.

Перелік посад, перебування на яких дає посадовим особам право надавати матеріальним носіям секретної інформації грифи секретності, затверджується керівником державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов'язану з державною таємницею.

{ Частина п'ята статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Ступені секретності науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт, які виконуються в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони держави, встановлюються шляхом винесення відповідного висновку державним експертом з питань таємниць, який виконує свої функції у сфері діяльності замовника, разом з підрядником.

{ Частина шоста статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Після закінчення встановлених строків засекречування матеріальних носіїв інформації та у разі підвищення чи зниження визначеного державним експертом з питань таємниць ступеня секретності такої інформації або скасування рішення про віднесення її до державної таємниці керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, у яких здійснювалося засекречування матеріальних носіїв інформації, або керівники державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, які є їх правонаступниками, чи керівники вищого рівня зобов'язані протягом шести місяців забезпечити зміну грифа секретності або розсекречування цих матеріальних носіїв секретної інформації та письмово повідомити про це керівників державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, яким були передані такі матеріальні носії секретної інформації.

Стаття 22. Допуск громадян до державної таємниці

Залежно від ступеня секретності інформації встановлюються такі форми допуску до державної таємниці:

форма 1 - для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності "особливої важливості", "цілком таємно" та "таємно";

форма 2 - для роботи з секретною інформацією, що має ступені секретності "цілком таємно" та "таємно";

форма 3 - для роботи з секретною інформацією, що має ступінь секретності "таємно",

а також такі терміни дії допусків:

для форми 1 - 5 років;

для форми 2 - 7 років; { Абзац сьомий частини першої статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

для форми 3 - 10 років. { Абзац восьмий частини першої статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Допуск до державної таємниці надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-технічної діяльності або навчання, органами Служби безпеки України після проведення їх перевірки. Порядок надання допуску до державної таємниці визначається Кабінетом Міністрів України.

{ Частина друга статті 22 в редакції Закону N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

В окремих випадках, які визначаються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, за погодженням із Службою безпеки України громадянам України віком від 16 років може надаватися допуск до державної таємниці із ступенями секретності "цілком таємно" та "таємно", а віком від 17 років - також до державної таємниці із ступенем секретності "особливої важливості".

Для розгляду питання про надання громадянам допуску до державної таємниці державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, де працюють, проходять службу або навчаються громадяни, оформляються документи, які надсилаються до органів Служби безпеки України. Перелік та форми таких документів, а також порядок їх надання визначаються Кабінетом Міністрів України.

{ Частина четверта статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законами N 293-VI ( 293-17 ) від 21.05.2008, N 2592-VI ( 2592-17 ) від 07.10.2010; в редакції Закону N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Якщо потреба громадянина у відомостях, що становлять державну таємницю, не пов'язана з місцем роботи, служби або навчання, документи про надання допуску до державної таємниці можуть оформлятися за місцем провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею.

{ Частина п'ята статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом N 2978-VI ( 2978-17 ) від 03.02.2011 }

Надання допуску передбачає:

визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;

перевірку громадянина у зв'язку з допуском до державної таємниці;

взяття громадянином на себе письмового зобов'язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв'язку з його допуском до державної таємниці;

ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

{ Частину сьому статті 22 виключено на підставі Закону N 2432-VI ( 2432-17 ) від 06.07.2010 }

Стаття 31. Обмеження на оприлюднення секретної інформації

Під час підготовки матеріалів для опублікування, поширення у пресі та інших засобах масової інформації або переміщення їх через державний кордон державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни з метою охорони секретної інформації зобов'язані керуватися Законом України "Про інформацію" ( 2657-12 ), цим Законом та іншими нормативно-правовими актами про державну таємницю.

Контроль за додержанням законодавства про державну таємницю з метою запобігання її поширенню у пресі та інших засобах масової інформації здійснює центральний орган виконавчої влади з питань інформаційної політики.

ЗУ Про державну таємницю

ЗУ Про інформацію Стаття 21. Інформація з обмеженим доступом

1. Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

2. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Відносини, пов'язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.

3. Порядок віднесення інформації до таємної або службової, а також порядок доступу до неї регулюються законами.

4. До інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені такі відомості:

1) про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні ситуації, що сталися або можуть статися і загрожують безпеці людей;

3) про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

4) про факти порушення прав і свобод людини і громадянина;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб;

6) інші відомості, доступ до яких не може бути обмежено відповідно до законів та міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

17. ІНФОРМАЦІЙНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ ДЕРЖАВИ, ШЛЯХИ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ.

Інформаційний суверенітет держави - здатність держави контролювати і регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки держави. ( Стаття 1 Закону України "Про Національну програму інформатизації", 4 лютого 1998 року, N 74/98-ВР ) Інформаційний суверенітет Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створення. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і міжнародними договорами.