Ответ37Структуалізм?

Структуралізм виник як напрям в зв'язку з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного методу дослідження: моделювання, формалізації і математизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до наступного:

1) виділення певної множини об’єктів /масиву/, "корпусу" текстів, в яких можна передбачити наявність єдиної структури, інваріанта.

2) Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів.

3) Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.

4) Виділення із структури всіх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на. практиці. У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Представниками її були К. Леві-Стросе, Ж. Лакан, М. Фуко. Структуралізм - загальна назва ряду напрямків у соціогу-манітарному пізнанні XX ст., пов’язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень міде елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Об’єктом досліджень структуралізму є культура, як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також: наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підчиняєть-ся людина. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму. Постструктуралізм (неоструктуралізм) - це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманістичному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Представники: Ж. Дерріда, Ж. Дельоз та інші. Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, і, хоча в цілому є суперечливим і складним для сприйняття, проте загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії [10; 139].

Ответ 38 Філософія г. Сковороди?

Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав най важливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності. Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Новим у Г.Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, стра­ху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. На ґрунті об'єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним життям підтверджує, що заклик "Пізнай себе" — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка ос­новного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.