8.Соціальний і політичний устрій Київської Русі

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монар­хічною формою правління. На етапі становлен­ня Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився при­мітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль вій­ська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воє­начальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на

рішення князя впливає лише частина старших дружин­ників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри. У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія пос­тупилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших кня­зів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях

Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентан­том країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повно­ту законодавчої, виконавчої, судової та військової вла­ди. У своїй діяльності князь спирався на військову під­тримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апа­рату примусу.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За ча­сів Київської Русі до боярської ради входили старші дру­жинники, міська еліта та представники вищого духовен­ства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішу­вав важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада става­ла основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Проте залежність цього дорад­чого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче - це народні збори дорослого чоловічого насе­лення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення кня­зівської влади знову відродилися. Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адмі­ністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рі­шень був граничне простим - голосування не проводи­лося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гуч­ним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостій­ність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управлін­ня - монархічної, аристократичної та демократичної. До­мінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і ві­че. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперницт­вом і протистоянням його елементів, що, безумовно, на­давало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними орга­нами влади з чітко окресленими функціями.

Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.  Князь та його дружина (“княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.

Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих “градських старійшин”, “старців”.   Але надалі все більшого значення набирала “княжа дружина”. І врешті-решт в XI ст. бояри “земські” та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.

Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-продажу, міни, дарування.   Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр.

До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебільшого або виключно займалися торгівлею.

Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані “чорні гродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.

  Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоємців синів, його майно переходило до феодала.

Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.   Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.

Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.

Серед людей, опікуваних церквою, були так звані “ізгої” — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.