35. Українське національно-культурне відродження кінця XVIII - початку хх ст..

Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. – почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.).

Дворянський період

Перший період пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З’являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича.

Література - Котляревський Енеїда

Г.Ф. Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об’єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 рр.) – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов створив етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 – 1875 рр.), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.) та ін.

В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 – 1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840 – 1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 – 1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 – 1933 рр.), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 – 1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 – 1934 рр.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 – 1887 рр.), Києві (1897 – 1901 рр.) та Львові (1897 – 1900 рр.), Львівський політехнічний інститут (1873 – 1877 рр.).

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849 – 1921 рр.) та П. Забіла (1830 – 1917 рр.).

Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М.В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки.

Національно-культурне відродження у Галичині

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко (1856 – 1916 рр.) “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін.

М.С.Грушевський (1866 – 1934 рр.) –Він є автором понад двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. Поруч з М.С.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Гнатюк, І.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк.