2. Соціально-економічні відносини в епоху Середньовіччя

На прикладі Королівства франків (V – IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи. У Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод – приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася – продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки).

Карл Мартелл, король Франкської держави, провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів – бенефіціів – за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королю-сеньйорові. У часи правління династії Каролінгів надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) – основну, найпоширенішу форму землеволодіння доби середньовіччя.

Феодальне господарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії, де феодали здійснювали у своїх володіннях функції державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Одночасно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. Були поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церкви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей на користь феодала та обов’язків сеньйорів щодо селян.

Отже, протягом V – IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин.

В XI – XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів – королівська, світська, церковна. З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починається криза панщинної системи. Натуральне господарство феодального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здійснюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав назву «комутації ренти». Зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин сприяли поширенню грошової ренти. У XIV – XV ст. феодальні господарства все більше втягуються у товарно-грошові відносини.

3. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург) розпочалося з XI століття.

Основні причини процесу урбанізації: загальне економічне піднесення; успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні частини населення для занять ремеслом; зростаючі потреби людей у промислових виробах розвиток торгівлі, обміну, товарно-грошових відносин.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тижня, а великі торги – кілька разів на рік. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша – адміністративний осередок. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина міського населення була зайнята у сільськогосподарському виробництві. В XI – XII ст. міста Європи досягли значного економічного розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися більших прав, що призвело до загострення протиріч між жителями міст і феодалами. В XI – XIII ст. у країнах Західної Європи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок яких міста домоглися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали повну свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет, судівництво тощо). Міста мали свої правні кодекси. Так, наприклад, у Німеччині були відомі «Саксонське дзеркало», «Швабське дзеркало», «Магдебурзьке право» й ін.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені галузі міського ремесла – текстильне виробництво (виготовлення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і обробка металів. Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків (кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив прискорений розвиток металургії. Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відомими були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб міського життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були власністю держави і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його цехова організація – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Таке об’єднання було обумовлене всією системою середньовічних соціально-економічних відносин, феодально-становою структурою суспільства.

Основні причини виникнення такого устрою: необхідність згуртування проти об’єднаного розбійницького дворянства; потреба ремісників у спільних ринкових приміщеннях; зростання конкуренції з боку сільських ремісників.

У першу чергу цехи були об’єднаннями економічного характеру, які виконували завдання організації виробництва і збуту продукції, а також охорони економічних інтересів ремісників.Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею міського ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві, будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісниче об’єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скриньку, де зберігалися документи й гроші. Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху характеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на соціально-вікові групи (учні – підмайстри – майстри – старші майстри). Справами цехів керували виборні посадові особи. На чолі об’єднання цехів стояв цехмістер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною. Цехова організація була економічно-раціональною в XIII – XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньовічної промисловості. Вона сприяла виробництву високоякісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес.

У XIV – XV ст. у Європі виникла нова, вища форма виробництва – мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні.

Питання для самостійного опрацювання: