Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Економічна історія.doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
26.04.2019
Размер:
560.13 Кб
Скачать

Країни, що розвиваються

Розпад колоніальної системи після другої світової війни – одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Дру­гий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 pp., завершив деколонізацію півдня “чор­ного континенту”.

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Аф­риці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосе­реджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% – газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте пе­реважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відста­вання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем еко­номічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладні­стю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою пере­важної більшості цих країн є низький рівень життя населен­ня, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Недивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилась за 1980–1990 pp. з 13,1 до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збере­ження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 доларів.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну від­сталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не­відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечен­ня існування маси незайнятих людей потрібні великі клопоти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос­тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме­рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації “безнадійних”. У зв’язку з цим країни, що розвиваються, у 80–90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній, їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання бор­гу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, “ноу-хау”, інженерно-консультаційних послуг, управ­лінського досвіду.

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різни­ця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів наф­ти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудів­ській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив 30 млрд. доларів, а в 1981 р. – понад 101 млрд. доларів. В Об’єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі – 23 тис. доларів Упродовж 70–80-х років провідне місце в світі посідав і Кувейт – 16 тис доларів на душу населення щорічно. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили тем­пи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Ара­вії склали в 1998 р. лише п’яту частину від надходжень 1980 р. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Ні­герія, Алжир, бюджети яких на 80– 95% залежать від нафти.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо афри­канських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соці­ально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш, розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йемен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут ста­новить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природ­них ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебува­ють у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінуван­ня натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початко­ва стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем. Так, у краї­нах на південь від Сахари за межею бідності живе близько половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає на 3%, тобто вдвічі швидше. За даними ООН, близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочен­ня державних асигнувань на охорону здоров’я, освіту, профе­сійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10–12 разів вища за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчать­ся у вузах – лише 1,4% .

Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 p. лідери провідних індустріальних країн домо­вилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд. доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 кра­їн, яка складає майже 130 млрд. доларів. Окрім того, для забез­печення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої час­тини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд. доларів.