35 Драма її особливості

Драма (грец. drama дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Це пєса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом.Основою драматичного твору є конфлікт. Герої- переважно прості люди.Автор прагне розкрити їх психологію, мотивацію вчинків і дій. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. У драматичних творах найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв. Між діями є перерви (антракти).У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія.Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса.

драма озн

1)синтез.у собі епічну обєктиваціюзобр. та субєкт,його переживання персонажем

2)дія розвивається але не має розгорнутої розповіді,авторська мова є допоміжною

3)худ.особл.дещо обмежені

4)події відтвор максимально безпосередньо

5)худ.світ твор. у дії

6)признач для сценічного втілення

7)розрах на синтез словес мисл з іншими видами

8)виклад-через діалоги

9)осн.твору становить драм конфлікт

Арістотелівська(закрита драма)-розкриває характери головних героїв через вчинки.присутня фабула.

Неарістотелівська(відкрита)-притаманний сентементалізм.

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль відігравав хор.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):1) розповідь (міф);2) характери;3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);4) мова (метрична або прозова);5) музика;6) видовище.

За Арістотелем композиція трагедії:1-пролог- частина трагедії перед виходом хору,2- епісодії-частина трагедії між хоровими співами 3-ексод-частина трагедії, після якої немає хору, хорову частину. В хорову частину входять парод і стасим.Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Трагізм створюють дії людей, які зловживають владою заради власної мети або приходять до влади, здійснюючи злочин (Шекспір —"Гамлет", Пушкін — "Борис Годунов").Трагічне Виникає у родинно-побутових ситуаціях, не зв'язаних з політичними конфліктами. Романтичне кохання Ромео і Джульєтти суперечить нормам феодального суспільства.

Комедія — це сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса.1-й видатний комедіограф у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища.1-й теоретик комедії і комічного був Арістотель. Існують комедії:сатирична-в епоху античності,немає позитивних героїв(гоголь),героїчна-поєднується героїчне і комедійне начало(основоположник ростан)"Мій друг" М. Погодіна, "Слава" В. Гусєва, лірична-розкрив. почуття героїв, є сумне і веселе(чехов)"Маленька студентка" М. Погодіна, род-побутова-в епоху класицизму.розкрив. побут, звичаї, родинні стосунки (мольєр і карпенко карий"100 тисяч" "Хазяїн",Мольєр ("Мішанин-шляхтич"), комедія масок-вид імпровізованого народного театру (період відродж),комедія ситуації- в основі якої інтрига,непередбачені ситуації1-й твір цього жанру Менандра "Близнюки"також М. Гоголь ("Ревізор"), І. Котляревський ("Москаль-чарівник"),інтерлюдія-в гол ролях священники,селяни( автор Джон Хейвуд "Чотири П",інтермедія-комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми,фарс-середньовіччя,зображ побут ситуації( К.Марло),18 ст водовіль- одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями( А. Чехов "Одруження","Ведмідь","Москаль-чарівник" І. Котляревського). ,трагікомедія- драм.твір, де зливаються трагічне і комічне( Плавта "Амфітріон". М. Куліша ("Народний Малахій"),

Комедія "Москаль-чарівник". Котляревського, "За двома зайцями" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" Івана Карпенка-Карого.Основа комічного — сміх, сміючись над потворним.

Власне драма змальовує дійсність ширше.Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

жанри драми: соціальна ("Будка" Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї"Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка),історична ("Маруся Богуславка" М. Старицького).

інший поділ драми:Мелодрама-літературний твір з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю.Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого "Безталанна".Там,як правило, щасливий кінець.

Драма-феєрія-п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями,там казкове переплітається з реальним(Л.Українка "Лісова пісня".Основоположн. П. Корнель

Драма сатира-в основі пригоди,викрадення,фантаст. події,танці,пісні хору; герої-міфологічні.Основоположн. Пратін (др.сатир твірЕврипіда "Кіклоп")

Літургійна драма — це духовна драма, у IX—XIII ст. її виконували духовні особи біля вівтаря.

Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру(М. Довгаленський ("Комічна дія"),Шевченко"Великий льох")

Міракль-віршованої драми реліг-повч змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий.

Мораліте-віршована драма алегоричного характеру,герої мораліте алегоричні образи: Дружба,розум...ітд.Позитивні герої завжди перемагали.

Драматична хроніка в основі — іст. події. Сюжет розвивався у часовій послідовності. "Хроніка рицарських часів" О. Пушкіна.

Драматичний етюд — це одноактний драматичний твір, в основі якого один епізод.

Вертеп -пересувний ляльковий театр, у якому ставили релігійні п'єси,розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода.

36. Сюжетом (франц. sujet — предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й кон­кретизації його фабули.

Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну від просторових мистецтв, даний не в статиці (тому, наприклад, «сюжет» і «тема» у просторових мистецтвах збігаються чи, точніше, чітко не диференціюються: сюжет картини, тобто предмет зобра­ження, скажімо, певний пейзаж водночас можна назвати її темою), а в динаміці, в дії, яка невпинно розвивається..

Сюжет як художня форма зв'язування та конкретизації фабульної основи твору виконує дві основні функції, першу з яких умовно можна назвати перипетійною, другу — характерологічною.

Перипетійна (грец. περιπέτεια — несподіваний поворот, що веде до раптової зміни дії) функція сюжету виявляє себе в такій формі конкретизації та роз­гортання фабули твору, яка акцентуєувагу читача переважно на самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-наслідковій їх залежності. Характери зображуваних осіб при цьому відступають на другий план або й зовсім не цікавлять автора. Дія таких сюжетів розвивається стрімко, події, що змінюють одна одну, окреслюються лише в найзагальніших рисах і най­частіше набирають при цьому вигляду певних життєвих перешкод, які долає герой твору, і які, по суті, виконують одну й ту ж функцію — ускладнення, драматизації основної події, надання їй якомога гострішої перипетійної форми. Перипетійна функція сюжету знаходить яскраве вираження в чарівних казках, пригодницькій, фантастичній та детектив­ній літературі, менш характерна вона для творів класичної, особливо реалістичної літератури. 

Характерологічна функція сюжету найбільшою мірою виявляє себе у творах класичної реалістичної літератури й пов'язана з такою формою ком­понування та зв'язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті розкриття сутності людських характе­рів, типів, до яких привернута основна увага читача у творі. Подієвість таких сюжетів, як правило, ослаблена або й задана наперед (як, наприклад, у «мандрівних» фабулах, де читач напевне знає, чим закінчиться історія, в якій діє Дон Жуан або Фауст), дія розвивається повільно і не характеризується особливими перипетійними ускладненнями. На передньому плані зображення — характер, а не подія. Такі сюжети часто називають історіями характерів (їх становлення, зростан­ня, самоствердження). Поділ сюжетів за функціями достатню умовний і не означає повної функціональної ізольованості, неможливості різних форм їх поєднання в сюжетах кон­кретних творів. Порівняйте, як характеризує дану проблему автор одного з підручників вступу до літературознавства Ф. Головенченко: «...через сюжет отримують свою організацію дві взаємопов'язані сторони твору — подієвість та характери (персонажі). Хоча подієвість у творах справжнього мистецтва не є кінцевою метою автора, а сама виступає в ролі засобу розкриття характерів, усе ж зв'язки між подіями та характе­рами зовсім не прості і прямолінійні, а досить складні та різноаспектні. В сюжетах одних творів мають місце свого роду «гармонійні» відношення між ними (цей випадок найбільше поширений у творах майже всіх епічних жанрів так званої „великої" літератури); в сюжетах інших творів можна помітити, що характер переважує події — він художньо реалізується поза прямим зв'язком з ними; є і третій тип творів, в яких події переважують характери — характери в них зумовлені не усією організацією подій, а лише загальною їх спрямованістю».

В основі внутрішньої організації сюже  ту як певної послідовності перебігу та розгортання дії лежить конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення), тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і, потребуючи свого вирішення, мотивує той чи інший розвиток дії. Конфлікт, що постає у творі як рушійна сила його сюжету й ланка, яка поєднує сюжет та фабулу твору з його темою, може позначатися в літературознавстві й іншими, синонімічними йому термі­нами: колізія та інтрига. «Літературний конфлікт в його специфічній формі (в сюжеті) прийнято називати інтригою та колізією. При цьому інколи розрізняють їх між собою в тому відношенні, що під інтригою розуміють зіткнення особистого значення, а під колізією — зіткнення суспільного значення. Однак, з огляду на те, що... особисті й суспільні суперечності переплітаються, зливаючись у єдність, в значен­ні літературного конфлікту найчастіше вживається термін „колізія", а під інтригою розуміють заплутаність, подієву ускладненість сюжету». Будь-який конфлікт має звичайно свій початок, продовження, пік зростання та напруження, в якому суперечності у стосунках виявляють себе з найбільшою силою й гостротою, та кінець — певне розв'язання, вичерпання тих протиріч, що порушували рівно­вагу у стосунках. Основні елементи, на які може бути поділе­на дія сюжету як «колізії, що рухається» (В. Кожинов), збігаються з основними змістовими чинниками розвитку та розв'язання конфлікту. Тому внутрішню організацію сюжету розглядають, звичайно, як таку структуру побудови дії, що вбирає в себе п'ять елементів*: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та розв'язку.

 

Експозиція (лат. expositio — пояснення) виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що ви­значатимуть конфлікт твору, попереднє, у найзагальніших рисах, знайомство з персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт. Розрізняють такі окремі різно­види експозиції: пряма — на початку твору, затримана — подається після початку дії, розпорошена — фрагментарна, немовби порціями, подається протягом усієї дії,обернута — наприкінці дії.

 

Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає «зав'я­зування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, що служить початком розгортання основного кон­флікту твору. Твір може відразу починатися із зав'язки, тоді вона, як правило, набуває більш гострого й напруже­ного характеру, може створювати враження несподіваності й загадковості. Зав'язка творів, яким передує експо­зиція, відзначається, як правило, плавнішим і послідов­нішим перебігом дії.

 

Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав'яз­ки й закінчуючи кульмінацією твору. Ця ланка розгортання дії твору звичайно являє собою ряд перипетій, тобто по­ступових ускладнень дії, мета яких полягає в дедалі біль­шому загостренні конфлікту, доведенні його до стану, в якому його внутрішня суть виявляє себе з найбільшою повнотою й певністю.

 

Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення конфлікт­ної ситуації, окресленої у творі.

 

Розв 'язка — це та частина сюжету, яка завершує дію, доводить до їх логічного вирішення події, зав'язані в кон­фліктному вузлі твору, частково або й повністю розв'язує зовнішню сторону конфлікту, не вичерпуючи, як правило, при цьому глибини філософської проблематики, ним пос­тавленої (що, звичайно, стосується далеко не всіх творів).

 

Сюжети окремих художніх творів можуть включати в себе й додаткові елементи, серед яких розрізняють: передісторію —  розповідь про життя чи епізоди з життя героїв твору, що не включаються безпосередньо в зображувану дію; подальшу історію — більш-менш розгорнуту розповідь про долю ге­роїв після завершення безпосередньо зображуваної дії; пролог (грец. πρόλογοζ, від προ — перед і λόγοζ — слово) — «початковий епізод епічного або (частіше) драматичного твору, в якому щось повідомляється про наміри та завдання автора або коротко викладаються зображувані далі події, або, нарешті, змальовується певна подія, що відокремлена в часі від основної дії, передує їй і проливає на неї світло»; епілог (грец. έπίλογοζ, від έπί — після і λόγοζ — слово) — «завершальна частина твору. В ній автор (у драмі —  вустами кого-небудь з персонажів) звертається до публіки безпосередньо: висловлює якісь узагальнюючі судження, дякує за увагу, просить прихильно поставитися до його твору». Інколи епілогом називають подальшу історію.

 

Сюжет, як і інші елементи предметної зображуваль­ності (внутрішньої форми твору), знаходить свій вияв через словесне, художньо-мовленнєве оформлення твору, яке у системі його формальних рівнів займає найбільш зов­нішнє положення й відповідно може бути назване зовніш­ньою формою твору.

37. Архаї́зм (грец. αρχαιος — первісний, стародавній) — слово, вираз, граматична форма, які застаріли й вийшли з загального вжитку.

В українській літературній мові (як і в інших східнослов'янських) архаїзми-старослов'янізми використовуються як стилістичний засіб для надання мові урочистості (наприклад: «Молюся, знову уповаю, знову сльози виливаю». Тарас Шевченко) або іронічного значення (напр.: «Восплач, пророче, сине божий, І о князях, і о вельможах, і о царях отих». Т. Шевченко).

Від архаїзмів можуть утворюватись похідні слова, що збагачують нашу лексику, наприклад, від «чоло» походить слово «очолювати».

Неологі́зм (від грец. νέος — молодий, новий і λογισμός — судження, вислів) — новостворений термін, слово або фраза, що перебуває в процесі входження в загальне використання і ще не включений до державної та загальновживаної мови.

Неологізми — категорія історично змінна, один з розрядів пасивного словника, тобто це одиниці, які ще не встигли ввійти (або вже не ввійдуть, оскільки, виникнувши, майже відразу ж і зникли) до активного слововжитку.

Індивідуально-авторські неологізми порівняно широко простежуються в мові поезії (напр., у М. Рильського — «розхмарене чоло», «білоодежна Дездемона», «празима»; у П. Тичини — «незриданні сльози», «весніти», «яблуневоцвітно»), у прозових гумористично-сатиричних творах (в Остапа Вишні — «селозатори міста» за зразком «урбанізатори села», «місто замайданилось»), у мові таких літературних напрямів, як футуризм (М. Семенко та інші) неологізми протиставляються застарілим словам.

Приклади неологізмів

• Прогалик - кнопка клавіатури

• Логін (англ. log in - входити) - ідентифікатор користувача системи

• Спам - непотрібна і безглузда інформація, зазвичай реклама.

• Професіоналізми – слова й мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій. Оскільки професіоналізми вживають на позначення певних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми виступають як неофіційні синоніми до термінів. З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні та професійно-виробничі. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик.

38. Художня література змальовує життя в яскравих образах. Ії інструмент — слово, яке може мати пряме і переносне значення. У ньому також розрізняють основні та вторинні ознаки. Так, основне значення слова «море» — великий водний простір із солоною водою, більш-менш оточений сушею. Це пряме значення слова. Але в цьому слові неважко знайти інші різноманітні ознаки та властивості. Море — синє, безкрає, глибоке, штормове Це його вторинні характеристики. Згадане слово може вживатися як у своєму основному значенні, так і у вторинному. Вторинне значення слова, коли його зіставити з іншим словом, дає нові. Часто несподівані відтінки значення. Вживання слова в одному з його вторинних значень для характеристики іншого явища називається переносним значенням слова. Отже, тропи — це слова, вжиті в переносному значенні. Вони характерні й для розмовної мови. Наприклад, ми часто кажемо «хвіст черги», «серце як камінь», «язик до Києва доведе», не помічаючи, що вживаємо тропи. Але найчастіше тропи використовуються в мові художніх творів, надаючи їй барвистості, яскравості, емоційної наснаженості. Тропи допомагають індивідуалізувати мову автора, надати їй певного оціночного відтінку: чи то іронічного, чи то позитивного, схвального тощо.

Інколи письменники використовують прийом зіставлення прямого і переносного значення слова як засіб увиразнення авторської думки.

У повісті М. Коцюбинського «Fata morgana» читаємо: «Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій». Ця невеличка пейзажна картина яскраво передає душевний настрій людини, сповненої віри в землю, у щасливе життя на ній.

Головна властивість тропів — яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. Завдяки цій ознаці їх часто називають ще образними (художніми) засобами, які допомагають письменникам відтворити певні реалії життя, збудити думку читача, схвилювати його душу

Тропи - cлова, вжиті у переносному, образному значенні для уточненої характеристики явища. Тропи дають можливість влучно і лаконічно розкрити сутність будь-чого: "зіниці твої виткані із подиву" ( Г.Чубай) – про очі дівчини. Виділяють тропи прості – епітет і порівняння та складні – метафора, алегорія, іронія, гіпербола, літота, синекдоха.

Епітет- простий троп, художнє означення, прикметник, вжитий у переносному значенні для найточнішої характеристики явища ("довгорука ніч" – Г.Чубай). Виділяють фольклорні епітети, запозичені з народних пісень. Їх художня вартість – не в оригінальності, а у близькості до народної свідомості ("золоте сонце", "біле личенько").

Порівняння - простий троп, пояснення одного явища через подібне за допомогою єднальних сполучників як, мов, наче, ніби: "і в рояля холодні клавіші, білі-білі, немов зима" ( Г.Чубай). Іноді сполучник опускається, в такому випадку порівняння наближається до метафори ("доба – вовчиця" (О.Ольжич)). Значна кількість порівнянь має фольклорні корені ("дівчина, як калина", "хлопець, як явір").

Метафора- cкладний троп, інакомовлення, розкриття суті одного явища через подібне ("синя одежа моря" – М.Коцюбинський. Тут синій колір морської води зіставляється з хвилями). В розмовній мові метафори вживаються рідко, натомість в художньому стилі і в промовах є одним із головних художніх засобів.

39. Метонімія — це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Метонімія часто ототожнюється з метафорою, або розглядається як її різновид. Метонімія широко використовується у віршованому та прозаїчному мовленні як місткий зображувально-виражальний засіб.

Розрізняють такі різновиди метонімії:

Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта вказівкою на місце його знаходження). Наприклад: «Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється» (І. Франко). Особливий випадок — заміна назви вмістимого вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла» (В. Підмогильний).

Метонімія часу (в основі — заміщення назви події вказівкою на час, коли вона відбувалася).

Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена).

Метонімія належності (в основі — заміщення назви предмета вказівкою на ім'я його творця).

Синекдо́ха — один із засобів увиразнення поетичного мовлення, різновид метонімії. Синекдоха заснована на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо.

Гіпе́рбола — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «він ходить з черепашачою швидкістю». Гіпербола часто поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне забарвлення: гіперболічні порівняння,метафори і т.п. («хвилі вставали горами»). Характер, що зображається, або ситуація також можуть бути гіперболічними. Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається зіронією. Протилежний гіперболі троп — літота.

Літ́ота — троп, різновид метонімії (протилежний за значенням гіперболі), в якому міститься художнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища.

Літота вживається в різних родах літератури, зокрема і в прозі .

40. Еліпсис -  пропуск у висловлюванні деяких структурних елементів, які мають домислюватись за контекстом. Наприклад, у реченнях можуть обминатися дієслова-зв'язки («я вже додому, а ти ще на роботу?»), у іменниково-прикметникових словосполученнях — іменники, на які вказують специфічні сполучення прикметників («Перша Кінна» (армія)). Еліпсис як властивість тексту є протилежністю плеоназму.

Еліпсис може бути механізмом утворення нових лексичних одиниць, наприклад, «пропозиція» у значенні «пропозиція одружитися».

Еліпс(ис) як стилістична фігура у літературі полягає в опущенні певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Вживається задля досягнення динамічності і стислості вираження думки та напруженості дії, відрізняючись цим від обірваної фрази (апосіопези), власне, вмовчування. Відомий приклад еліпсу — рядки з поеми Т. Шевченка «Перебендя», де пропущено додаток: «Орлом сизокрилим літає, ширяє, / Аж небо блакитне широкими (крилами) б'є».

Еліпсисом або еліпсом також називають прийом побудови оповіді у літературі, драматургії, киномистецтві тощо, коли у сюжетній послідовності певні події та проміжки часу оминаються, і читач або глядач має здогадуватись про те, що залишилося «за кадром».

Анаколу́ф — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим нормам, полягає в граматичній неузгодженості членів речення.

Як стилістична фігура вживається для характеристики мови персонажів, зокрема — задля комічного ефекту

Інве́рсія (рос. инверсия, англ. inversion, нім. Inversion f) — перевертання, зміна напрямку.

• Зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення змістової значущості тих чи інших його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення.

• Порушення звичайного порядку речей.

• Переорієнтація мотивів, потреб особистості.

Інверсія — одна із стилістичних фігур мови, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні, щоб найбільш значуще слово чи слова особливо підкреслити, звернути на них увагу.

Оксю́морон або окси́морон (грец. οξύμωρον, букв. «дотепно-безглузде») — літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрасних понять, що спільно дають нове уявлення.

Із точки зору мовознавства оксюморон є різновидом тропу, найближчий за сутністю до метафори і гіперболи, тобто зміна значення або навмисне перебільшення. Особливість оксиморона полягає у сполученні різко контрастних, протилежних за значенням слів, внаслідок чого утворюється нова смислова якість, несподіваний експресивний ефект («холодне полум’я», «сухий дощ», «крижана посмішка», «депресивна веселість» тощо).

Найчастіше оксюморон виступає суто літературним прийомом, засобом художньої мови у творах письменників: прозаїків і поетів. Прикладами можуть слугувати назва збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар» або рядок «На нашій, не своїй землі» з Тараса Шевченка.

Цікаво, що насправді оксюморон не є вже таким безглуздим поєднанням непоєднуваного, що дає лише повне заперечення — бо він справді може започатковувати нові поняття. Наприклад, у сучасній мас-культурі вислів спортивного коментатора «гарячий лід» імовірно означатиме, що на ньому точиться „гаряча” боротьба за перемогу, тобто фактично мова вже не про лід як такий, а про високий дух змагальності (приклад нового смислу, нового поняття від використання оксюморону).

Не рідко саме від такого поєднання непоєднуванного „народжуються” нові поняття, наприклад «кисло-солодкий», або й навіть оксюморон здатний вирішувати проблеми, розкривати питання з невідомого боку, „штовхати” науку тощо («квадратура кола»).

Вживають оксиморон як у розмовно-побутовій мові («ходячий труп»), так і в публіцистиці («запеклі друзі»).

В українському розмовному варіанті слово «оксюморо̀н» найчастіше з наголосом на останньому складі.