Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Історія ек.вчень ,курс лек..doc
Скачиваний:
7
Добавлен:
23.04.2019
Размер:
5.47 Mб
Скачать

2. Неокейнсiанство

Дж.М.Кейнс, як і належить великому ученому, залишив для своїх наступників широке поле як для критики, так і для подальшого розвитку своєї теорії. Послідовники Кейнса, долаючи вузькі місця його концепції, розпрацювали комплекс нових теорій, які називають неокейнсіанством.

На думку неокейнсіанців, теорія Дж. Кейнса була статичною, оскільки економічна ситуація аналізується у короткостроковому періоді. Вона орієнтована на антикризове регулювання економіки і передбачала спорадичне та опосередковане втручання держави у економічні процеси. Тому у їхніх дослідженнях першочерговими є не проблеми статики, а економічної динаміки, тобто, з’ясування умов підтримання високих і стабільних темпів економічного зростання, які б забезпечили повне завантаження виробничих потужностей і цілковиту зайнятість у довгостроковому періоді.

Дж.Кейнс вважав, що зміни інвестицій відбуваються виключно в залежності від зовнішніх факторів. Вони розглядаються ученим як автономні, незалежні від процесів, що відбуваються у самій системі. Однак вплив інвестицій на зростання доходу не є однобічним. Неокейнсіанці з’ясували, що їхня динаміка, у свою чергу, залежить від зміни у доходах.

В економічному ученні Кейнса головна увага приділяється аналізу функціонування реального ринку – товарів, капіталу, праці. Гроші впливають на економічні процеси опосередковано, через вплив на ставку процента. Неокейнсіанці аналіз реального ринку доповнили дослідженнями процесів, що відбуваються на грошовому ринку.

Н еокейнсіанство, як ми вже зазначали, є сукупністю теорій. В його структурі можна виділити такі течії: ортодоксальне кейнсіанство, теорію неокласичного синтезу, ліве кейнсіанство.

Ортодоксальні неокейнсіанці (Р. Харрод, Є. Домар, Е. Хансен) учення Дж. Кейнса доповнили теорію економічної динаміки та довготермінового економічного зростання.

Р.Харрод (1890-1978) – учень і близький друг Кейнса, професор Оксфордського університету. Його теорія

Рой Харрод економічного росту викладена у статті „Нарис теорії

економічної динаміки” (1939) та монографії „До динамічної економічної науки” (1948).

Харрод, як і Кейнс, виходить з передумови, що рівновага досягається за рівності заощаджень та інвестицій (S=I). Але, якщо у Кейнса ця рівність виражалася у статичній формі, то у Харрода вона подана як динамічна. У довгостроковому періоді інвестиційні потреби можуть співпадати з можливостями заощаджень тільки за умови досягнення оптимального економічного росту.

Ці взаємозв’язки учений відобразив рівнянням економічної динаміки, яке увійшло в економічну науку як фундаментальне рівняння Харрода:

G * C = S, де

G – темп економічного росту, який визначається як відношення приросту національного доходу до його величини у базовому періоді (∆Y / Y);

C – коефіцієнт капіталу (капіталоємність), який показує, яка кількість інвестицій приходиться на одиницю приросту національного доходу (I / ∆Y);

S – частка заощаджень у національному доході, або схильність до заощаджень (S / Y).

Звідси маємо:

G = (∆Y / Y) * (I / ∆Y ) = S / Y, I / Y= S / Y або I = S.

Однак, виникає питання: яким має бути темп економічного зростання, щоб забезпечувалася вказана рівність?

Фактично досягнутий темп росту не завжди забезпечує рівновагу. Інвестиції можуть бути більшими, ніж заощадження, що призведе до „перегріву” економіки і інфляційного росту цін. Якщо заощадження перевищують інвестиції, то виникають надлишкові запаси, не повністю використовуються виробничі потужності, зростає безробіття.

Рівновага безперервного поступального руху”, за Харродом, буде мати місце тоді, коли гарантований темп росту співпадає з природним темпом росту.

Гарантоване зростання – це зростання, яке забезпечує повну завантаженість виробничих потужностей та задовольняє очікування підприємців.

Природне зростання – це зростання випуску продукції за повної зайнятості.

Гарантований темп зростання, зазвичай, не співпадає з природним, оскільки вони обумовлюються різними факторами. Перший – середньою нормою заощаджень і технічними коефіцієнтами, а другий – ростом чисельності працівників і продуктивності праці. Результатом їхньої невідповідності є довгострокові диспропорції в економіці. Якщо гарантований темп перевищує природний, то нагромаджуються не завантажені потужності, виникає довгострокова стагнація. Якщо ж природний темп зростання перевищує гарантований, то це призведе до перевищення попиту над пропозицією, що стане джерелом довготривалих інфляційних процесів. Виходячи з цього, Харрод приходить до висновку, що „економіка балансує на вістрі ножа”, а для забезпечення її стійкого зростання необхідне державне регулювання.

Майже одночасно з Харродом модель довготермінового економічного зростання була розпрацьована й американським економістом Є.Домаром. На відміну від Харрода, він за основу взяв не рівність заощаджень та інвестицій, а рівність доходу (попиту) виробничим потужностям (пропозиції). Під виробничими потужностями розуміються потенціальні можливості виробництва продукції за повної зайнятості.

Пропозиція (приріст виробничих потужностей) розглядається автором як функція інвестицій. Усі інші фактори, що впливають на ріст виробничих потужностей, - збільшення робочої сили, технічний прогрес, - об’єднуються в один показник – „продуктивність інвестицій, або ефективність капіталовкладень”.

Інвестиції в моделі Домара відіграють двояку роль, сприяючи як зростанню доходу (попиту), так і виробничих потужностей (пропозиції). Тому виникає проблема відповідності приросту інвестицій приросту виробничих потужностей. Її розв’язання відображає таке рівняння:

I / I = ba, де

∆I / I – темп приросту інвестицій;

b – потенціальна продуктивність інвестицій;

а – частка заощадження у національному доході.

Темп приросту інвестицій, за якого врівноважується приріст пропозиції і попиту на товари Домар називає темпом рівноважного росту. Оскільки капіталовіддача (продуктивність інвестицій) – величина обернена капіталоємності, то рівняння Домара аналогічне рівнянню гарантованого росту Харрода. Тому в економічній літературі часто говориться про одну модель Харрода-Домара. Однак, варто зазначити, що позиції цих учених не зовсім ідентичні. На відміну від Харрода, Домар зважає на мінливість в процесі розширення виробництва ємності ринку.

Вагомий внесок в розробку теорії економічної динаміки належить американському економісту Елвіну Хансену (1878 - 1976). Опублікувавши у 1951р. книгу „Економічні цикли і національний дохід”, він став одним з найвідоміших авторів кейнсіанської теорії циклу.

У Кейнса інвестиції є функцією процента і не залежать від величини доходу. В теорії Хансена вихідною категорією аналізу є категорія автономних інвестицій, тобто таких, які не залежать від економічної кон’юнктури. Причинами автономних інвестицій можуть бути: технологічні та демографічні зрушення, зміни у пропозиції праці на ринку, залучення в обіг нових виробничих ресурсів і т.п. Автономні інвестиції стають імпульсом економічного росту і сприяють прискореному зростанню національного доходу. Приріст національного доходу в свою чергу породжує збільшення інвестицій. Кількісний взаємозв’язок між приростом доходу і приростом інвестицій відображається поняттям акселератора. Ідея акселератора виходить з принципу, обґрунтованого ще у 1909р. французьким ученим Альбертом Афталіоном: кожний приріст доходу викликає більший (у процентному обчисленні) приріст сукупних інвестицій, індукованих цим приростом доходу.

Величина акселератора А розраховується за формулою:

А = ∆It / ∆Yt-1, де

∆It – приріст інвестицій у поточному періоді;

∆Yt-1 – приріст доходу у попередньому році.

Ефект акселератора – це взаємозв’язок, зворотний мультиплікатору. Виходячи з принципів мультиплікатора та акселератора, Е.Хансен розпрацював теорію безперервного росту економіки. Якщо ефекти мультиплікатора та акселератора співпадають, то це обумовлює фазу піднесення економічного циклу. Однак, зниження граничної ефективності інвестицій в міру зростання їхнього об’єму та зниження граничної схильності до споживання збільшують частку заощаджень у національному доході і зменшують інвестиції. Це зумовлює падіння рівня доходів і подальше зменшення інвестицій, оскільки ефект мультиплікатора і акселератора діють у зворотному напрямку. Економіка переходить до стадії спаду. Коли ж в економічній системі знову нагромаджуються імпульси для нових автономних інвестицій, розпочинається перехід до наступної фази піднесення. Хансен приходить до висновку, „що доки економіка залишається динамічною, доки вимоги росту і прогресу викликають значні витрати на інвестиції, доти будуть діяти могутні сили, які порушують циклічне коливання. Тому не можна розглядати цикл як патологічний стан. Він властивий природі сучасної динамічної системи”.

Оскільки автоматизм у досягненні рівноваги в рамках циклу відносний, а сам цикл внутрішньо властивий капіталістичній економіці, то виникає потреба у застосуванні державою комплексу регулюючих заходів, спрямованих на пом’якшення циклічних коливань і утримання системи у стані, близькому до рівноважного. Цей комплекс включає вмонтовані стабілізатори та автоматично діючі контрзаходи.

До вмонтованих стабілізаторів відноситься прогресивний прибутковий податок з громадян, виплати за соціальним страхуванням та допомога у разі безробіття та інше. На думку Хансена, загальна сума податків зростає за часів піднесення і зменшується в періоди спадів. Виплати держави, навпаки, зростають під час кризи і зменшуються в період піднесення. Так автоматично стабілізуються розміри ефективного попиту.

Однак вмонтовані стабілізатори здатні тільки пом’якшувати циклічні коливання. Вони неспроможні забезпечити перехід від депресії до дійсної відбудови. Щоб забезпечити зростання виробництва, доходів і зайнятості треба використовувати такі заходи: зменшувати облікові ставки, скуповувати державні облігації на відкритому ринку цінних паперів, дефіцитне бюджетне фінансування.

Таким чином, неокейнсіанці дійшли до висновку, що рівноважний розвиток капіталістичної економіки можливий, однак для його забезпечення потрібні значні регулюючі зусилля держави.

Представники теорії неокласичного (кейнсіансько-неокласичного) синтезу прагнули поєднати найбільш раціональні елементи неокласичної теорії (теорію факторів виробництва та розподілу, моделі економічного прогнозування) та кейнсіанської ортодоксії (теорії ефективного попиту, економічного циклу, антициклічної політики). Вони надавали великого значення оптимальному поєднанню ринкового та державного механізмів регулювання економіки.

Термін «неокласичний синтез» запровадив англійський учений, лауреат Нобелівської премії з економіки 1972 р. Джон Хікс (1904-1989).

В центрі його досліджень були проблеми стійкої рівноваги за умов динамічного господарювання. Ці проблеми учений розглядає у статті „Містер Кейнс і класики” (1937) та основній своїй праці „Вартість і капітал” (1939), яку вважають класикою ХХ ст.

За Кейнсом, рівновага ринкової системи передбачає загальну або макроекономічну рівновагу ринку товарів, грошей, облігацій та робочої сили. Зрештою,

Джон Хікс макроекономічна рівновага зводиться до взаємодії двох ринків

– товарів і грошей. Саме на пошуку шляхів досягнення економічної рівноваги одночасно на цих двох ринках і зосередив свою увагу Хікс. В якості інструменту аналізу він запропонував модель IS – LM, де IS – інвестиції-заощадження; LM – ліквідність – гроші.

Рис.12.3. Рівновага товарного та грошового ринків (модель IS – LM)

Перша частина моделі відображає умови рівноваги на ринку товарів, друга – на ринку грошей. Умовою рівноваги на ринку товарів є рівність інвестицій і заощаджень, на грошовому ринку – рівність між попитом на гроші і грошовою масою. Обидва ринки тісно взаємозв’язані. Зміни на ринку товарів викликають певні зрушення на ринку грошей, і навпаки. „Рівновага на обох ринках визначається одночасно нормою процента і рівнем доходу”. На рис.12.3. стану рівноваги відповідають норма процента io та рівень національного доходу Yo. Перетин кривих IS та LM ілюструє „роботу” кейнсіанської моделі.

Таким чином, Дж.Хікс зробив спробу інтерпретувати теорію Кейнса як окремий випадок загальної теорії, яка обґрунтовує принципову рівноважність економічної системи. Тим самим він стверджував, що між кейнсіанством і класичною теорією немає суттєвих суперечностей і започаткував основи їхнього синтезу.

Одним з найяскравіших представників теорії „неокласичного синтезу” став американський учений Пол Самуельсон (1915). Він прагнув поєднати неокласичний аналіз факторів, які обумовлюють оптимальний рівень виробництва з кейнсіанським аналізом факторів попиту. На думку вченого, такий синтез дозволить встановити зв’язок між мікро- і макроекономікою.

Самуельсон розпрацював власну теорію економічної динаміки. В його теорії економічна рівновага тісно пов’язана з економічним максимумом (мінімумом), до якого прагне система. Рівновага, за Самуельсоном, це стійкий стан, за

Пол Самуельсон якого має місце тенденція до саморегулювання: усі змінні,

змінюючись, прагнуть до початкової величини. Отже, рівновага за своєю сутністю динамічна, стаціонарний стан – це тільки спрощена модель, у якій час приймається за постійну величину. Якщо попередники Самуельсона виводили динаміку з порушення статики, то він проголосив статику виродженим випадком динаміки. Учений вважає, що закономірності підтримки рівноваги можуть бути з’ясовані лише в аналізі динаміки. Цей аналіз ним широко використовується у дослідженнях економічних циклів, співвідношення між ростом капіталу і доходу, взаємодії мультиплікатора і акселератора. При цьому автор широко використовує досить складний математичний апарат.

П.Самуельсон завжди наголошував на необхідності поєднання бюджетної і грошово-кредитної політики. На противагу Фрідмену, він вважав, що жорстка політика, спрямована на подолання інфляції, може призвести до негативних наслідків. Втрати у виробництві в довгостроковому періоді приведуть до значно гірших наслідків, ніж інфляція.

За Самуельсоном, в залежності від конкретних обставин треба використовувати як кейнсіанські (бюджетні), так і монетаристські методи. Шляхом поєднання фіскальної і грошово-кредитної політики економіка може відновити рівновагу на рівні високої зайнятості навіть за умов зниження потреб у робочій силі.

Оцінки суті неокласичного синтезу неоднозначні. Англійський учений Харріс до цієї теорії ставиться негативно, вважаючи, що синтез зробив модель Кейнса „дуже схожою з неокласичною теорією ціни (мікроекономікою) і класичною кількісною теорією”. Американський учений Дж.Тобін дотримується протилежної думки. Він пише: „Ми відстоюємо неокласичний синтез, його основну тезу про те, що грошові і фіскальні елементи можна змішувати в різних пропорціях з метою досягти бажаних макроекономічних результатів”.

Як уже зазначалося, іншим напрямом неокейнсіанства було ліве кейнсіанство. Очолила цей напрям Джоан Робінсон (1903 - 1983). Вона однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства, вказуючи на те, що у ньому не знайшли відображення і не отримали розв’язання соціальні проблеми (наприклад, нерівність у розподілі доходів), без яких неможливе позитивне вирішення питань функціонування економіки, її регулювання.

Ліві кейнсіанці, як і Кейнс, вважають, що безробіття та кризи є наслідком недостатності ефективного попиту. Але, на

Джоан Робінсон відміну від традиційного кейнсіанства, головною причиною

недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національ-ного доходу.

Дж.Робінсон та її прихильники (Н.Калдор, П.Сраффа та ін.) спробували об’єднати короткостроковий аналіз ефективного попиту Кейнса з довгостроковим аналізом факторів нагромадження капіталу, технічного прогресу і розподілу національного доходу. На їхню думку, існує оптимальний рівень темпу нагромадження капіталу, який відповідає такому розподілу національного доходу, за якого ріст ефективного попиту збігається з ростом виробництва. Надто високий темп нагромадження, на думку Робінсон, зумовлює надто високу частку прибутку у національного доходу і зменшує частку робітничого класу. У такому випадку розвиваються інфляційні процеси, зниження рівня життя спонукає робітників боротися за підвищення номінальної заробітної плати з метою збереження свого звичного рівня існування. Надто низький темп нагромадження призводить до зниження частки доходу і зменшує стимули для економічного росту, що призводить до стагнації. Однак тенденція до стагнації може виникнути і в умовах досить високої норми доходу, якщо цей доход є результатом монополії, а не надто високої норми нагромадження. Цій тенденції можна перешкодити, на думку Робінсон, за допомогою обмеження діяльності монополій. Вона визнає право профспілок на боротьбу за збільшення заробітної плати. Якщо в результаті цієї боротьби „реальну заробітну плату вдається підвищувати у тій пропорції, в якій росте виробництво на душу населення, то корінь зла знищується, а економіка може нагромаджувати капітал і збільшувати загальне виробництво у темпі, який відповідає темпу технічного прогресу – тобто так, як при дії конкуренції”.

Робінсон також передбачає, що може бути створене суспільство, у якому монополісти і профспілки будуть співпрацювати, бо і ті й інші однаково зацікавлені у підвищенні заробітної плати: перші – тому, що це створює попит і стимулює технічний прогрес, другі – тому, що поліпшує їх життєві умови.

Що стосується державних витрат, як засобу підвищення зайнятості і стимулювання виробництва, ліві кейнсіанці наполягають на соціальній орієнтації цих витрат: відмові від гіпертрофії воєнних витрат, збільшення капіталовкладень у житлове і дорожнє будівництво, медичне обслуговування, освіту, соціальне страхування і т.п.

Отже, активна економічна політика держави залишається об’єктивно необхідною, але акцент лівими кейнсіанцями переноситься з політики витрат на політику доходів, яка передбачає узгодження інтересів зацікавлених сторін (монополій, профспілок, держави) шляхом укладення угод щодо розмірів своїх доходів у відповідності з темпами економічного росту.