4. Історична доля марксизму.

В кінці ХІХ ст. марксизм перетворився у панівну ідеологію робітничого класу. Теоретична перемога марксистського учення закріпилася організаційно у прийнятті майже усіма західноєвропейськими робітничими партіями програм, у яких кінцевою метою робітничого руху проголошувалась побудова соціалізму.

Однак, під впливом еволюційних змін у розвитку капіталістичної економіки, насамперед розвитку монополістичних тенденцій, наростає розуміння необхідності ревізії (перегляду) основних засад теорії Маркса. Дискусії послідовників Маркса і Енгельса щодо відповідності їхнього учення реальному розвитку суспільних процесів призвели до утворення всередині самого марксизму двох течій: ревізіоністської і ортодоксальної.

Ревізіоністи формально визнавали марксизм, сповідували його основні постулати, але постійно піддавали критиці, уточнювали та переглядали окремі його ідеї.

Ортодоксальні марксисти відстоювали справедливість і незмінність висновків Маркса відносно характеру розвитку капіталізму і неминучості його революційної ліквідації.

Ревізію учення Маркса започаткував Е . Бернштейн (1850-1932), який у 1899 р. опублікував книгу „Проблеми соціалізму та завдання соціал-демократії.” Він писав: „Подальший розвиток і вдосконалення марксистського вчення має починатися з його критики.” Насамперед, він піддав критиці методологічні основи марксизму, заявивши, що матеріалізм – теорія помилкова, а діалектика – надумана побудова. Трудову теорію вартості Бернштейна прагнув поєднати з теорією граничної корисності, запровадивши поняття «економічної вартості» як сукупності корисності витрат виробництва. Теорія додаткової вартості Маркса, на його думку, є абстрактною формулою, що спирається на гіпотезу. Об’єктивність економічних законів, за Марксом, породжує фаталізм, недооцінку ролі людини.

Бернштейн здійснив ревізію марксистської теорії капіталістичного нагромадження, абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату як провідної соціально-економічної тенденції. Він доводив, що з розвитком капіталізму відбувається не зубожіння, а поліпшення становища робітничого класу, зростає частка заможних серед населення країни. Цю тезу учений прагнув обґрунтувати теоретично: якщо обсяги виробництва зростають, випереджаючи зростання потреб капіталістів та їхньої челяді, то реалізація виробленого можлива лише за умови зростання доходів населення. Тому Бернштейн вважав, що перехід до соціалізму диктується не економічною необхідністю, а прагненнями, морально-психологічними установками робітничого класу.

Е. Бернштейн став одним з основоположників теорії демократизації капіталу через акціонерні товариства. Акція є капіталом у його ідеальній, досконалій формі. Тому масове розповсюдження акцій є відновленням і зміцненням у соціальній ієрархії проміжкових, середніх прошарків.

Бернштейн відстоював ідею «кооперативного соціалізму». На його думку виробничі асоціації робітників повинні заповнитися муніципальною власністю і завдяки цьому усуспільнення власності можна здійснити еволюційним шляхом, без встановлення диктатури пролета-

Карл Каутський ріату. Остання, за Бернштейном, є атавізмом, свідченням

низької політичної культури.

Карл Каутський (1854-1938) у 80-90-х рр. ХІХ ст. був досить активним популяризатором і захисником марксизму. Його роботи «Економічне учення Карла Маркса» (1886), «Бернштейн» і соціал-демократична програма. «Антикритика» (1899), «Соціальна революція» (1902) були значним внеском в розвиток марксистського учення.

Однак на основі аналізу нових реалій розвитку капіталістичного суспільства він поступово стає на шлях ревізіонізму. Головну увагу він зосереджує на дослідженні імперіалізму. Останній, на його думку, є особливим видом колоніальної політики, що виникає внаслідок нерівномірного розвитку промисловості і сільського господарства і викликає необхідність захвату нових джерел сировини та продуктів. Така політика сприяє монополізації частини світового ринку, поглибленню суспільного характеру виробництва та планомірності господарського розвитку. За таких умов уможливлюється перехід до соціалізму шляхом досягнення парламентської більшості, а не революційними діями пролетаріату.

В 1914 р. Каутський обґрунтував теорію „ультраімперіалізму”. Ультраімперіалізм – це політика розвинених держав, спрямована на посилення у світі впливу шляхом узгодження їхніх інтересів. Монополії, вважав учений, що утворилися в окремих галузях і країнах, об’єднаються у єдиний світовий картель. Це приведе до усунення конкуренції, заміни анархії виробництва планомірним регулюванням господарства у світовому масштабі, що і означатиме суспільний переворот. Таким чином, за Каутським, у майбутньому може відбутися мирне „вростання” капіталізму в соціалізм.

Ревізіоністське учення Бернштейна, Каутського, а також австрійських учених Гільфердінга, Бауера, Шмідта та інших пізніше трансформувалося у реформістське, спрямоване на обґрунтування необхідності співробітництва праці та капіталу. Реформізм став основою європейських програм соціал-демократичних партій, загальноекономічним і загальнополітичним ученням. Сучасні соціал-демократи вважають, що шляхом соціального регулювання, самоуправління, демократизації виробництва і суспільства в цілому можна досягти таких споконвічних цінностей як свобода, справедливість, соціальна рівність, стабільність.

Найбільш послідовним представником ортодоксального марксизму став В.І. Ленін (1870-1924).Він прагнув довести винятковість марксистського економічного учення, його справедливість щодо всіх етапів розвитку капіталістичного суспільства та щодо усіх країн, вів послідовну і безкомпромісну теоретичну боротьбу з будь-якими спробами критичного переосмислення марксизму.

Поділяючи марксистське формаційне розуміння розвитку суспільства, Ленін у ряді робіт (“З приводу так званого питання про ринки” (1893), “Зауваження щодо питання про теорії ринків” (1898), “Ще до питання про теорію реалізації” (1899), “Розвиток капіталізму в Росії” (1899), критикуючи тезу народників про “необов’язковість” капіталізму для Росії, аналізує процес становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії. В процесі цього аналізу він досить ґрунтовно характеризує етапи переростання натурального господарства у товарне і товарного у капіталістичне.

У згаданих працях Ленін розвиває теорію відтворення Маркса, показує особливості капіталістичного відтворення і економічних криз за нових історичних умов. Відтворення суспільного капіталу він досліджує з урахуванням зростання органічної будови капіталу, яке знаходить своє відображення у нерівномірному розвитку I і II підрозділів: виробництво засобів виробництва випереджає виробництво предметів споживання. На основі цього аналізу Ленін обґрунтовує закон про визначальну роль виробництва засобів виробництва щодо виробництва предметів споживання. Характеризуючи механізм дії цього закону, автор показує, що зростання внутрішнього ринку відбувається не стільки за рахунок особистого споживання, скільки за рахунок споживання виробничого. Цей процес, підкреслює він, обумовлює глибоку суперечність капіталістичної системи господарювання. Вона полягає в тому, що, з одного боку, капіталізм розвиває продуктивні сили і в цьому його прогресивна сторона. Але з іншого боку, капіталізм виключає використання технічних удосконалень в інтересах всього населення для задоволення його потреб, оскільки всі засоби виробництва знаходяться у приватній власності. Ця суперечність проявляється в економічних кризах. Розв’язати її можна лише знищивши приватну власність і капіталізм.

В роботі “Аграрне питання і “критики” Маркса”, написаній у 1901 р., Ленін піддає критиці “закон спадної родючості землі”, показує основу утворення капіталістичної земельної ренти, два види монополії на землю (як на об’єкт господарювання і монополію приватної власності на землю), в результаті яких утворюється диференційна рента I і II, а також абсолютна рента. Розпрацьовуючи теоретичні основи націоналізації землі, Ленін доводить, що в результаті її здійснення абсолютна рента ліквідується, а диференційну ренту буде отримувати держава.

Важливим внеском В.І. Леніна в розвиток економічної теорії стала його робота “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму” (1917). Імперіалізм він характеризує як закономірну стадію у розвитку капіталістичного суспільства. Перехід до цієї стадії, вважає автор, є результатом переходу від вільної конкуренції у сфері виробництва і збуту до панування монополій.

Монополія душить конкуренцію, підриває основи товарного виробництва. Майже вирішальним джерелом прибутку стають монопольно високі ціни на готову продукцію, монопольний диктат на ринках сировини і капіталів. Імперіалізм – це паразитичний, загниваючий капіталізм, вважає Ленін. Монополії, встановивши своє панування, стають могутнім фактором застою і регресу, оскільки вони не зацікавлені в оновленні виробництва, зниженні витрат, підвищенні якості продукції. Вони гальмують технічний прогрес, скуповуючи патенти, розорюючи аутсайдерів, які прагнуть впроваджувати нововведення. Однак, загнивання і застій – це лише тенденція, властива сучасному капіталізму, а не абсолютне правило, оскільки повністю задушити конкуренцію монополія не в змозі.

Панування монополій здійснюється і шляхом формування фінансового капіталу, тобто зрощення капіталу банківських і промислових монополій, і утворення фінансової олігархії (влади небагатьох). Фінансовий капітал і фінансова олігархія, загрожуючи демократії, узурпують економічну і політичну владу. Єдиний спосіб протистояння цьому процесу – соціалістична революція.

Поряд з пануванням монополій та фінансового капіталу Ленін відзначає й інші ознаки імперіалізму – вивезення капіталу, економічний та територіальний поділ світу, формування колоніальної системи, перетворення капіталізму на світову економічну систему.

Охарактеризувавши основні ознаки імперіалізму, Ленін робить висновок про приреченість капіталізму, оскільки цьому сприятиме у економічному відношенні монополізація, яка приведе до повного усуспільнення, а в політичному – війни, як засобу вирішення економічних проблем.

У ряді праць, зокрема в роботі “Держава і революція” (1917), В.І. Ленін обґрунтовує теорію державно-монополістичного капіталізму, сутність якого полягає у поєднанні сили монополій із силою держави. ДМК, на його думку, є найважливішою матеріальною передумовою соціалізму, створює передумови для суспільного регулювання економіки з одного центру.

Ленін створив учення про перехідний період від капіталізму до соціалізму. Він виходив з того, що соціалістичні виробничі відносини не можуть скластися у надрах буржуазного суспільства. Тому становлення соціалізму передбачає використання особливого перехідного періоду, якому відповідає особлива форма влади (диктатура пролетаріату), покликана вирішити позитивні завдання формування нового суспільства, його зміцнення і захисту. Цей період буде досить тривалим, відповідатиме приблизно життю одного покоління. Головна риса перехідного періоду – багатоукладність економіки. Ленін охарактеризував п’ять укладів: патріархальний, дрібнотоварний, приватногоспо-дарський капіталізм, державний капіталізм, соціалізм.

В роботі “Про значення золота тепер і після остаточної перемоги соціалізму” (1921) Ленін показує необхідність товарно-грошових відносин у період переходу до соціалізму, коли існують ще дрібні власники – селяни і ремісники, а також капіталістичні підприємства. Для державних підприємств гроші потрібні для обліку і контролю за рухом ресурсів і виготовлених продуктів. Ринкові відносини, вважає він, сумісні з економічною структурою соціалізму.

Одним з шляхів побудови соціалізму Ленін вважав є кооперування. У праці “Про кооперацію” (1923) він доводить, що кооперація є соціалістичною формою господарювання, якщо кооперативи існують на землі, що належить державі і державна власність на засоби виробництва є пануючою. Завдяки кооперації можна дрібні господарства перетворити в крупні.

Ленін започаткував учення про соціалістичне планування. Питанням про співвідношення поточних і перспективних планів, обліку і контролю, директивного планування присвячені роботи “Начерк плану науково-технічних робіт”, “Про єдиний господарський план”, “Чергові завдання Радянської влади” (1918-1921). Держава, на думку автора, ставши верховним суб’єктом суспільної власності, має реальну можливість планомірної організації виробництва і розподілу в масштабі країни. Планомірність, за Леніним, - це свідомо підтримувана пропорційність економіки. Вона означає недопущення диспропорцій, максимально ефективне використання матеріальних і трудових ресурсів, можливість зосередження зусиль і коштів на найважливіших і найперспективніших напрямках. Централізоване планування усуває стихію ринку, ліквідує циклічність розвитку економіки, кризи надвиробництва.

Таким чином, в останні роки свого життя Ленін створив принципово відмінну від Маркса економічну модель соціалізму. Він прямо заявив: “Ми вимушені визнати корінну зміну усієї точки зору нашої на соціалізм”. Практична ж реалізація ленінської моделі соціалізму довела свою життєздатність у 1921-1928 рр., започаткувавши багато принципів сучасної змішаної економіки.

У 30-50-і роки ХХ ст. теоретичне обґрунтування проблем соціалістичного будівництва стало монополією Й.В. Сталіна (1879-1953). Вчені-економісти перетворилися у коментаторів та пропагандистів ідей вождя. У найбільш концентрованому виді теорія соціалізму та його перспектив відображена у роботі Сталіна „Економічні проблеми соціалізму в СРСР” (1951). Він вважав, що кооперативно-колгоспна форма власності є гальмом розвитку продуктивних сил, а тому має бути перетворена у загальнонародну вже за соціалізму. Змиттю двох форм власності (колгоспної та державної) заважає торгівля. Тому, на думку Сталіна, у відносинах між державними та кооперативними підприємствами потрібно відмовитися від торгівлі і перейти до прямого продуктообміну.

Регулятором виробництва при соціалізмі є не ринок, а жорсткий народногосподарський план. Плани повинні забезпечувати збалансованість галузей народного господарства, виробничих потреб і ресурсів, виробництва і споживання тощо. Планомірність і пропорційність розвитку господарства є об’єктивним економічним законом і найважливішою перевагою соціалізму.

Виготовлена продукція належить державі. Її розподіл на суспільні потреби і між робітниками здійснюється за рішенням вищих органів державної влади.

Платоспроможний попит населення повинен випереджати виробництво. Для цього централізовано встановлювані ціни періодично знижувалися. Дефіцит споживацьких товарів проголошувався закономірною і позитивною рисою соціалістичного суспільства.

Таким чином, Сталіним були спотворені моделі соціалізму як Маркса, так і Леніна. В СРСР сформувався так званий „адміністративний соціалізм”.

Як бачимо, інтерпретаторів у засновника марксизму було вдосталь. К. Маркса так багато і так різноманітно трактували, що дуже важко віднайти його власні погляди. Треба зважати й на те, що Маркс створив систему, яка охоплювала усі соціальні науки, тому чисто економічний компонент його системи завуальований філософськими, соціологічними, історичними ідеями. Насамкінець, в країнах, що належали до колишнього СРСР, де, як вважається, вперше була на практиці реалізована економічна система марксизму, відношення до Маркса та його теорії явно неоднозначне і у значній мірі випливає не з суті його теорії, а з того, як вплинув марксизм на долі людей. В дійсності ж не все, що було освячене ім’ям Маркса, в тому числі і у нашій країни, має відношення до марксизму. Тому на сьогодні існує нагальна потреба у добросовісному переосмисленні теоретичної спадщини великого ученого.