2. Економічне учення Давіда Рікардо.

У останній третині XVIII ст. в Англії розпочався промисловий переворот (промислова революція), в результаті якого відбувається перехід від мануфактури до машинного виробництва. Крупна промисловість займає панівне становище у англійському народному господарстві.

Внаслідок застосування машин зростає тривалість робочого дня, підвищується інтенсивність праці, знижується заробітна плата, масовим стає безробіття.

У той же час промислова буржуазія відтісняє на другий план торгівельну та банківську буржуазію. Вона прагне остаточно ліквідувати пережитки феодалізму. Усі ці проблеми прагнув теоретично обґрунтувати Д. Рікардо.

Д. Рікардо (1772 – 1823) народився в Лондоні у сім’ї біржового маклера. З 14 років він активно допомагає батькові. Два роки навчався у торговій школі в Амстердамі, а потім самотужки вивчав математику, фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Розбагатівши на біржових операціях, Рікардо починає займатися наукою. Талант і практичний досвід підприємця допомогли йому зрозуміти учення

Давід Рікардо А. Сміта і зробити гідний внесок в економічну науку.

Він був не тільки послідовником, але й активним опонентом окремих теоретичних положень Адама Сміта.

Приступаючи до вивчення економічних явищ, Рікардо послідовно дотримувався абстрактного методу. Сміт також користувався цим методом, але для нього характерним було постійне вагання між проникненням у суть явища за допомогою абстракції і поверховим описом буржуазних явищ. У Рікардо таких вагань немає. Абстрагуючись від випадкового, він прагне з'ясувати внутрішні зв’язки і закони господарювання.

Якщо А. Сміт досліджує природу зростання багатства, то Д. Рікардо фактором зростання вважає розподіл. Як і Сміт, він виділяє три суспільні класи (власників землі, власників грошей і капіталу, робітників) та три види доходів (ренту, прибуток, заробітну плату). “Визначити закони, які керують цим розподілом – головне завдання політичної економії”.

Саме класові відносини, вважав Рікардо, лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві. Тому американський класик політекономії Г.Ч. Кері назвав учення Д. Рікардо системою незгод і чвар між класами.

Подібно до Сміта, Д. Рікардо активно відстоює концепцію економічного лібералізму. Держава не повинна втручатися ні у виробництво, ні у обмін, ні в розподіл. В цілому державна політика має ґрунтуватися на економічних принципах, а основним способом взаємодії держави з населенням є оподаткування. Але податки не повинні бути надто великими, оскільки якщо держава “замахується” на частину капіталу, то результатом цього стає бідність більшої частини населення, адже єдиним джерелом зростання багатства нації є саме нагромадження. За Рікардо, “кращий податок – менший податок”. Основною умовою примноження багатства нації він вважав вільну конкуренцію, яка найліпше узгоджує інтереси індивіда і цілого, найбільше відповідає інтересам нації.

Такими є основні методологічні засади дослідження Рікардо.

Головна праця Д. Рікардо – “Основи політичної економії та оподаткування”. Вона складається з 32 глав. Перші 6 глав присвячені питанням економічної теорії, останні – практичному використанню теорії.

Економічна концепція Рікардо побудована на трудовій теорії вартості. “Товари, що мають корисність, черпають свою мінову вартість з двох джерел: своєї рідкісності і кількості праці, необхідної для їх виробництва”. Корисність він розглядає як необхідну передумову вартості (те, що не має корисності, не може мати мінової вартості), але не як міру вартості. Рідкісністю визначається вартість досить вузького кола не відтворюваних товарів (наприклад, картини Рафаеля, рідкісні книги). Їхня вартість не залежить від кількості праці. Вартість усіх інших товарів, які щоденно обмінюються на ринку, визначається виключно працею. Він стверджує, що “визначення вартості робочим часом є абсолютний, всезагальний закон”.

Вклад капіталу Д. Рікардо трактує в дусі трудової теорії: на вартість товару впливає не тільки безпосередньо використана у його виробництві праця, але і праця, раніше витрачена на знаряддя, інструменти, споруди, сировину тощо.

Величина вартості, за Рікардо, визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідними. Це, вважав він, не середні витрати, а витрати у найгірших умовах, найменш продуктивні витрати праці, якщо вони потрібні, щоб задовольнити потребу суспільства у даному товарі.

Рікардо сформулював загальний закон вартості – вартість товару прямо пропорційна кількості праці і обернено пропорційна продуктивності праці.

Теорія вартості Рікардо суттєво відрізняється від теорії Сміта. Якщо останній тлумачив вартість як суму доходів (ренти, прибутку і заробітної плати), то Д. Рікардо доводив, що вона з цих компонентів не складається, а розпадається на них. Тобто, він акцентував увагу на первинності вартості відносно до даних форм розподілу.

На відміну від А. Сміта, Д. Рікардо чітко розмежовує поняття “багатство” і “вартість”, споживча вартість і вартість. Розмір багатства, його зростання залежать від наявності “предметів першої необхідності і розкошу”, що знаходяться у розпорядженні людей. Яким би чином не змінювалася вартість цих предметів, вони однаково будуть задовольняти потреби їхніх власників. Вартість суттєво відрізняється від багатства, “оскільки вона залежить не від наддостатку, а від важкості чи легкості їхнього виробництва”. Нові машини, вища кваліфікація працівників, кращий поділ праці, відкриття нових ринків дають можливість збільшувати багатство. Але, що стосується вартості того чи іншого предмета, що складає елемент багатства, то вона змінюється “пропорційно кількості праці, витраченої на його виробництво”.

З позиції трудової теорії вартості Д. Рікардо обгрунтовує і категорію грошей. “Вартість золота і срібла, - писав він, - так само, як і вартість усіх інших товарів, пропорційна кількості праці, необхідної для їх виробництва і доставки на ринок”. Це був значний крок уперед порівняно з Смітом, який у грошах вбачав простий засіб обігу без внутрішнього зв’язку вартості грошей з вартістю товарів. Однак, протиставляючи грошову масу товарній, Рікардо робить висновок, що збільшенням кількості грошей викликає подорожчання товарів, а їх зменшення призводить до їхньої дешевизни. Тобто, Рікардо приходить до кількісної теорії грошей, основні положення якої, як відомо, були раніше сформульовані Д. Юмом. Останній доводив, що металеві гроші знецінюються, коли їх стає багато. При цьому він посилався на різке знецінення грошей у зв’язку з відкриттям Америки і збільшенням кількості золота і срібла. Рікардо ж стояв на позиціях трудової теорії вартості, а з нею виведення вартості золотих і срібних грошей з їхньої кількості ніяк не узгоджується. Тут проявляється суперечність у поглядах Рікардо.

Капітал для Рікардо, як і для Сміта, - це засоби виробництва. “Капітал є та частина багатства країни, яка використовується у виробництві і складається з харчів, одягу, інструментів, сирих матеріалів і т.п., необхідних, щоб привести у рух працю”. Але, якщо Сміт цю категорію пов’язував з капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. Палиця в руках первісної людини, на його думку, була капіталом.

Рікардо як і Сміт поділяв капітал на основний і оборотний. Новим у нього було те, що він зумів довести, що із-за нерівності прибутку на вкладений капітал останній “... переміщується з одного заняття у інше”. Це переміщення відбувається за допомогою грошового ринку. У підсумку “конкуренція встановлює мінову вартість товарів на такому рівні, за якого після виплати заробітної плати... і покриття усіх інших витрат... залишок вартості буде у кожній галузі пропорційним вартості витраченого капіталу”. Однак, фізичне переміщення капіталу є складнішим. “Частина основного капіталу залишається без використання, а може бути, що і зовсім гине, і багато робітників залишаються без роботи”. Відповідно, “у багатих країнах, у яких величезні капітали витрачені на машини, зненацька зміна у торгівлі викликає більші бідування, ніж у більш бідних країнах, у яких пропорційно значно менше основного капіталу і значно більше оборотного і де, таким чином, значна частина роботи виконується людською працею”.

Найважливішими складовими учення Д. Рікардо є теорія ренти, теорія заробітної плати та теорія прибутку.

Розпрацьовуючи теорію ренти, Рікардо доводить, що джерелом ренти є не особлива щедрість природи, як вважали фізіократи та Сміт, а людська праця, праця сільськогосподарських робітників. Аналіз ренти учений розпочинає з твердження, що, коли в країні є наддостаток родючих земель, незначну частину яких треба обробляти, ренти не існує, оскільки ніхто не буде платити за користування землею, якщо вона у необмеженій кількості і однакової якості. Але із зростанням населення виникає потреба у використанні земель гіршої якості, що обумовлює дорожнечу виробництва, і землероб, щоб мати можливість існувати від своєї праці, повинен підвищувати ціну хліба; звичайно, що за такою ж підвищеною ціною буде продавати хліб і землероб, котрий обробляє землю кращої якості, яка дає більшу кількість продукту. Звідси виникає рента, тобто надлишок між ціною продукту і вартістю його виробництва. Отже, рента є результатом не щедрості, а особливої скупості і обмеженості ресурсів. А землевласник, не приймаючи участі у праці, нічим не ризикуючи, і тільки тому, що до виробництва залучаються землі гіршої якості, менш продуктивні, стає усе багатішим і багатішим.

На противагу зростанню ренти заробітна плата і прибуток, доводить Д. Рікардо мають постійну тенденцію до зниження.

Як і Сміт, Рікардо вважав, що заробітна плата зводиться до вартістості засобів існування робітника і його сім’ї. Але, на відміну від Сміта, він дотримується думки, що зарплата утримується в жорстких межах прожиткового мінімуму. “Праця, подібно усім предметам, котрі можна продати і купити, і кількість яких може збільшуватися чи зменшуватися, має свою природну ціну”. Природною ціною праці є заробітна плата, яка “доставляє робітникам в цілому засоби для підтримки життя і продовження роду без зростання чи зменшення наявного числа робітників”. Щоправда, зростання цін на продукти землеробства, прогрес культури, знецінення грошей збільшують ціну існування, а тому обумовлюють і підвищення заробітної плати; але ця обставина ніяк не є перепоною для того, щоб кількість споживаних продуктів заміщалася попередньою, якщо не меншою. Підвищення заробітної плати буде завжди відбуватися не у тій мірі, “щоб робітник мав можливість купляти стільки ж багато предметів комфорту і необхідності, скільки він купував до підвищення ціни цих товарів”.

Окрім природної ціни, Рікардо виділяє і ринкову ціну праці як заробітну плату, що формується в залежності від реального співвідношення попиту на працю і її пропозиції. Вражений швидким зростанням чисельності робітничого класу, сприйнявши висновки Мальтуса щодо закону народонаселення, він робить досить песимістичний прогноз з приводу перспективного рівня заробітної плати. “За природного руху суспільства, - пише Д. Рікардо, - заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки вона регулюється пропозицією і попитом, тому що приплив робітників буде постійно зростати в одній і тій же мірі, тоді як попит на них буде збільшуватися повільніше”.

Однак учений зауважував, що тенденція заробітної плати до падіння може мати місце лише в умовах “приватної і вільної ринкової конкуренції”, і коли зарплата не буде “контролюватися втручанням законодавства”.

Однак, як і Сміт, Рікардо вважав, що рівень заробітної плати має регулюватися вільною ринковою конкуренцією, а не контролюватися державою. Попит на працю, як і на будь-який інший товар, регулює виробництво людей, і заробітна плата не буде меншою того рівня, за якого раса робітників вимерла б після першого покоління. Але, якщо заробітна плата зростає зверх фізичного мінімуму, то це сприяє зростанню народжуваності, росту чисельності робітників, що призводить до росту пропозиції на ринку праці і створює умови для зниження заробітної плати до рівня фізичного мінімуму. Це принцип, який пізніше отримав назву “залізного закону” заробітної плати, спираючись на який, відкидалися будь-які пропозиції щодо поліпшення умов життя робітників.

Прибуток Рікардо розглядав як різницю між ціною товару і заробітною платою. “Прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати...” “Підвищення заробітної плати не підвищує ціну товару, але незмінно знижує прибуток”. Він сформулював “закон падіння норми прибутку”. “Норма прибутку поступово падає внаслідок підвищення заробітної плати і зростання труднощів постачання зростаючого населення предметами першої необхідності”.

Учений розумів, що удосконалення машин, розвиток агрономії знижують ціну предметів споживання робітників. Однак, якщо Сміт вважав технічний прогрес найважливішою умовою попередження застою і неухильного економічного росту, то за Рікардо подібні речі лише уповільнюють загальну тенденцію, що веде до віковічної стагнації.

Розпрацьовуючи теорію відтворення, Рікардо, як і А. Сміт, капіталістичний спосіб виробництва розглядав як такий, що не має ніяких меж для свого розвитку. “Не існує меж для попиту, не існує меж для споживання капіталу, доки він приносить який-небудь прибуток”.

Визнаючи закон Сея (“виробництво само створює собі ринок”), Д. Рікардо заперечував неминучість загальних криз перевиробництва. Він писав: “Продукти завжди купуються за продукти або послуги: гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого здійснюється обмін. Який-небудь товар може бути вироблений у надлишковій кількості, і ринок буде до такої міри переповнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може статися з усіма товарами”. Тобто, в процесі розширеного виробництва може бути тільки часткове перевиробництво якого-небудь товару чи товарів.

Можливість часткових криз перевиробництва, на думку Рікардо, обумовлюється неправильним розподілом ресурсів: надто мало їх зайнято у секторах, де є великий попит, і надто багато там, де попит малий.

Причинами часткових криз можуть бути також війни та інші потрясіння. “Такі події в значній мірі змінюють характер занять, у яких раніше застосовувалися капітали різних країн. Впродовж проміжку часу, який проходить, доки капітал знайде для себе застосування, найбільш вигідне за нових обставин, значна частина основного капіталу залишається без застосування, і багато робітників залишаються без роботи. Ця біда буде тривати більш менш тривалий час в залежності від того, наскільки сильне небажання більшості людей відмовитися від того використання свого капіталу, з яким вони давно вже звиклися”. Але депресія у будь-якому випадку не може бути нескінченною, оскільки рано чи пізно відбудеться автоматичне коригування надлишкової пропозиції товарів через зміну цін та величину процента.

Надзвичайно популярною і значущою для господарської практики є теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. А. Сміт, аналізуючи сферу зовнішньої торгівлі, розпрацював теорію абсолютних переваг. Він доводив, що кожній країні вигідно вивозити продукти, які відповідають природним (клімат, грунт, географічне положення) і штучним (наприклад, особливі уміння робітників даної країни) перевагам цієї країни перед іншими. Рікардо ж довів, що спеціалізація вигідна навіть країні, у якої немає абсолютних переваг, за умови, що у неї є порівняльні переваги у виробництві певного товару. У кожній країні, вважав учений, завжди знайдеться товар, виробництво якого буде ефективнішим, ніж виробництво останніх за існуючого співвідношення витрат у різних країнах. Тобто, відношення витрат виробництва цього товару до витрат виробництва останніх товарів у даній країні буде нижчим, ніж аналогічне співвідношення у інших країнах. Саме на виробництві такого товару країна повинна спеціалізуватися і експортувати його в обмін на інші товари. Якщо кожна країна буде спеціалізуватися на тих товарах, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність, то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, що одна з них може бути більш розвинутою, ніж інша.

“За системи повної міжнародної торгівлі кожна країна, природно, витрачає свій капітал на такі галузі промисловості, які дають їй найбільші вигоди. Це прагнення індивідуальної вигоди ... приводить до найефективнішого і найбільш економного поділу праці між різними націями. Збільшуючи загальну масу продуктів, він збільшує загальний добробут і пов’язує спільністю вигоди і постійних відносин усі цивілізовані нації в одну всесвітню общину. Саме цей принцип визначає, що вино повинно вироблятися у Франції і Португалії, що хліб повинен вирощуватися у Америці і Польщі, а різні металеві вироби повинні вироблятися у Англії”. Саме праці Д. Рікардо, як пише М. Блауг, “допомогли перетворити вільну торгівлю у популярну мету британської політики. Дійсно, Рікардо представив теоретичне обґрунтування для довгострокового рішення проблеми росту, яке Британія прийняла у ХІХ ст.; вона стала “майстернею світу” і закупляла більшу частину продовольства за рубежем”.

Д. Рікардо – видатний економіст. Він, за словами Дж. Гелбрейта, залишається найскладнішою і суперечливою фігурою в історії політекономії. Його вплив величезний і до кінця не пізнаний, його широкі погляди стимулювали ідеї і залишали широкі можливості для різної трактовки.