Тема 10. Інституціоналізм.

Методологічні особливості та етапи розвитку інституціоналізму.

Ранній інституціоналізм.

Теорії трансформації капіталізму.

Неоінституціоналізм.

1. Методологічні особливості та етапи розвитку інституціоналізму.

Одним із провідних напрямків сучасної економічної думки є інституціоналізм. Він виник наприкінці XIX – у першій половині XX ст. в США.

Поняття “інституціоналізм” включає два аспекти. По-перше, це звичаї, традиції, норми поведінки, способи мислення, які є формою прояву суспільної психології (“інституціями”). До них відносять також і економічні категорії: приватна власність, гроші, конкуренція, податки, прибуток тощо. По-друге, це закріплення норм і звичаїв у виді законів (наприклад, податкове та фінансове законодавство, організація соціального забезпечення тощо), організацій, установ (сім’я, держава, монополія, профспілка), тобто “суспільні інститути”. Інститути є формою прояву інституцій.

Термін “інституціоналізм” запровадив у 1919р. У.Гамільтон, який писав: “Інститути – це словесний символ для ліпшого опису низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Світ звичаїв і звичок, до яких ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів”.

Певний вплив на формування і розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа. Як і представники останньої, інституціоналісти піддали критиці класиків за однобоке трактування “економічної людини”, яка діє чітко, розважливо, подібно досвідченому і кваліфікованому бухгалтеру. У дійсності ж особистість, перебуваючи у певному економічному середовищі, керується не тільки грошовим інтересом. Часто люди схильні діяти всупереч своєму зиску, керуючись почуттям обов’язку, групової солідарності, престижу тощо. Економічна поведінка особистості, на думку інституціоналістів, формується під впливом факторів не стільки індивідуальної, скільки соціальної психології. Тому об’єктом аналізу економічної науки має стати суспільна психологія. Економічна теорія перетворюється, твердять інституціоналісти, в економічну соціологію, яка вивчаючи суспільні суперечності, конфлікти інтересів, з’ясовуючи способи їх розв’язання та розробляючи рекомендації, забезпечує здійснення “соціального контролю над економікою”.

Інституціоналісти також поставили під сумнів основні фундаментальні положення неокласичної теорії. Вони вважають, що в концепції неокласиків основні економічні категорії (ціна, прибуток, попит тощо) надто абстрактні, схематичні, однобоко відображають функціональні зв’язки, відірвані від реальності, не враховують складнощів і багатогранності суспільних відносин. Так, зазначають вони, ціни визначаються не конкуренцією, а олігополіями і державою, тобто тими, хто має економічну владу. Поряд з цінами на економічну ситуацію впливають кризи, інфляція, безробіття. Гіпертрофований розвиток кредитної сфери спотворює реальні можливості виробництва і збуту. Усе це свідчить, що неокласична модель ринку безнадійно застаріла. Ринкову систему треба розглядати як соціальний інститут, який переживає глибокі зміни в ході еволюції. Тому завдання економічної науки, вважають інституціоналісти, полягає не тільки у з’ясуванні системи взаємозв’язків, характеристиці ефектів і парадоксів, а й у розробці рекомендацій, використання яких змінювало б картину економічного розвитку. Політична економія – це наука не про функціонування, а про еволюцію економічних систем, розвиток суспільства. За такого підходу вона повинна тісно взаємодіяти з іншими суспільними науками – психологією, соціологією, правом. Тобто, інституціоналісти доводять, що необхідно враховувати не тільки чисто економічні, але й соціальні, правові, психологічні, політичні та інші фактори суспільного розвитку. Тільки за таких умов можливим стає комплексний аналіз реального економічного ладу.

Таким чином, інституціоналізм став якісно новою течією економічної науки. Він став на початку XX ст. основною опозиційною силою неокласиці, піддавши різкій критиці абстрактний метод пізнання, теорію індивідуалізму та максимальної вигоди для себе, статичний підхід (пошук економічної рівноваги). Інституціоналісти стали широко використовувати описово-статистичний метод, запропонували динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності), виступили з теорією колективних дій та інститутів.

Зазвичай виділяють три етапи розвитку інституціоналізму.

Перший етап – кінець XIXст. – 30-і роки XXст. Це період виникнення інституціональних ідей та формування самостійного економічного учення. Його засновниками стали американські учені Торстен Веблен, Джон Коммонс, Уеслі Мітчел. Їхній інституціоналізм мав чітко виражену критичну спрямованість проти неокласичної ортодоксії, котра не змогла вписати в свою теоретичну систему таких характерних явищ ринкової економіки як монополізація, глибокі економічні кризи, соціальні конфлікти. Будучи досить популярним в умовах економічної нестабільності рубежу 20-х – 30-х років XXст., з другої половини 30-х рр. інституціоналізм поступається кейнсіанству.

Другий етап – післявоєнний період до 60-70 років XXст. Серед представників цього періоду слід відзначити таких учених як Джон Моріс Кларк, А.Берлі, Г. Мінз, Дж. К. Гелбрейт, Г.Мюрдаль, У.Ростоу, Ф.Перру та ін. Для інституціональних теорій цього часу властивим стає позитивізм. Значну увагу вони приділяють вивченню соціально-економічних наслідків науково-технічної революції, ролі НТП у переході суспільства до якісно нового стану. Поряд з американським з’являється шведський та французький інституціоналізм.

Третій етап – з 80-х років XXст. Він отримав назву “неоінституціоналізму”. До найяскравіших представників цього періоду еволюції інституціоналізму належать американські учені Р.Коуз, лауреат Нобелівської премії з економіки за 1991р. за “Дослідження проблем трансакційних витрат та прав власності”; Дж. Б’юкенен, лауреат Нобелівської премії з економіки у 1986р. за “аналіз фінансової політики”, провідний розробник теорії суспільного вибору; Гарі Беккер, який отримав Премію з економіки А.Нобеля “за розширення сфери використання мікроекономічного аналізу до широкого кола проблем людської поведінки і взаємодії, включаючи поведінку поза ринкової сфери”.