Тема 5. Пізня класична політична економія.

 Прагматичний напрямок пізньої класики.

 Теорії економічної гармонії.

Теорія А. Сміта і Д. Рікардо – це теорія якісної характеристики основ капіталістичної економіки: вартості, ціни, доходів, пріоритету матеріального виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції. Як Сміт, так і Рікардо вважали, що капіталізм не має ніяких меж для свого розвитку. Однак економічна криза 1825 р. зруйнувала уявлення про несуперечливість капіталізму. Фактично це був удар по класичній політичній економії. Виникла нагальна потреба нової інтерпретації основних постулатів класичної школи. Завдяки творчості Мальтуса, Сея, Сеніора, Бастіа, Сісмонді, Прудона та інших учених класична політична економія перестає однозначно трактувати проблеми економічного розвитку.

Ці економісти акцент наукових досліджень зміщують зі сфери виробництва у сферу обігу. Основою їхньої концепції став примат сфери обігу відносно усіх інших сфер суспільного життя. З цього періоду економічна думка стала базуватися на так званій міновій концепції, а економіка стала називатися ринковою.

Відхід учених цього часу від аналізу процесу виробництва визначив їх відмову від трудової теорії вартості. Вартість ними трактується як абстрактна категорія, яка матеріалізується в ціні і проявляється в процесі обміну. Ціна є результатом зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, визнання здатності товарів задовольняти потреби. Саме ціна є тим реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

Якщо Сміт та Рікардо вважали, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, то представники пізньої класичної школи стали доводити, що розподіл відбувається за факторами виробництва. Прибуток і процент породжуються капіталом, рента – землею, а заробітна плата – працею. Більшість сучасних економістів спирається на цю “триєдину формулу”.

У дослідженнях представників пізньої класичної школи знайшли відображення такі проблеми як нагромадження і зайнятість, економічні кризи та економічна роль держави.

А. Сміт та Д. Рікардо вважали створену ними теорію універсальною, здатною до використання у будь-якій країні. Їхні ж наступники прагнули адаптувати класичні ідеї до вирішення соціально-економічних проблем власних країн.

У розвитку пізньої класичної політекономії можна виділити два напрямки :

• прагматичний, представниками якого вважають Т. Мальтуса, Ж.Б.Сея та

Дж. Мілля. Вони прагнули продовжити традицію дослідження основних способів збагачення економічних суб’єктів на основі аналізу конкретних економічних механізмів;

• апологетичний. Н. Сеніор, Ф. Бастіа та Г. Кері розпрацьовували теорію

“економічної гармонії”, змальовуючи існуюче суспільство як гармонічний розвиток економічних інтересів суб’єктів господарювання.

1. Прагматичний напрямок пізньої класики.

Яскравий та своєрідний вклад в економічну науку вніс Томас Мальтус (1776-1834). Він поділяв погляди А. Сміта, свого друга Д. Рікардо, водночас критично їх переосмислюючи. У 1798 р. Мальтус опублікував “Нарис про закон народонаселення”, який справив на читачів таке велике враження, що дискусії щодо ідей, викладених у роботі, тривають до нашого часу. Діапазон оцінок у цих дискусіях надзвичайно широкий: від “геніального передбачення” до – “антинаукового марення”. Для економічної науки трактат англійського священика цін-

Томас Мальтус ний тими аналітичними висновками, які були пізніше вико-

ристані іншими теоретиками класичної та інших шкіл.

Як відомо, А. Сміт виходив з того, що матеріальне багатство суспільства визначається співвідношенням між об’ємом предметів споживання та чисельністю населення. Головну увагу він приділяв вивченню закономірностей та умов зростання обсягів виробництва, а питання щодо закономірностей зміни чисельності населення ним практично не розглядалися. Цю проблему вирішив з’ясувати Т. Мальтус.

Розпрацьовуючи теорію народонаселення, Мальтус виходив з наявності суперечності між “інстинктом продовження роду” і обмеженістю продовольчих ресурсів. Інстинкти заставляють людей розмножуватися з дуже великою швидкістю, “у геометричній прогресії”. Виробництво ж необхідних людям продуктів харчування зростає у арифметичній прогресії. Отже, причиною бідності є несприятливе співвідношення темпів приросту населення і темпів приросту життєвих благ. Будь-яка спроба поліпшити рівень життя шляхом соціального реформування зводиться нанівець зростаючою людською масою.

Відносно низькі темпи приросту продуктів харчування Мальтус пояснював дією закону спадної родючості землі. А прогрес у сфері технології сільськогосподарського виробництва іде надто повільно і не здатний компенсувати зниження родючості.

Таким чином, наділяючи людей здатністю до безмежного розмноження, природа через економічні процеси накладає на людство обмеження, які регулюють зростання його чисельності. Серед цих обмежень Т. Мальтус виділяє: обмеження морального характеру і слабкість здоров’я, які приводять до зниження народжуваності, а також розбещене життя і злидні, які призводять до зростання смертності і у кінцевому підсумку визначаються обмеженістю засобів до існування.

Представники демократичної суспільної думки теорію народонаселення Мальтуса назвали людиноненависницькою теорією, яка виправдовує злиденність, а війни, стихійні лиха та голодомор визнає в якості засобів приведення у відповідність чисельності населення та рівня виробництва.

Дійсно, мальтузіанська доктрина надто жорстка. “Людина, яка прийшла в уже зайнятий світ, якщо батьки нездатні прогодувати її або якщо суспільство неспроможне використати її працю, - писав Мальтус, - не має права вимагати будь-якого харчу, вона зайва на землі. На великому життєвому банкеті для неї немає місця. Природа наказує їй віддалитись і не зволікає привести свою ухвалу до виконання”.

Інші учені вважають, що Т. Мальтус започаткував теоретичні основи політики “планування сім’ї, яка широко використовується сьогодні у багатьох країнах світу і особливо важливе значення має для слаборозвинутих держав.

Теорія народонаселення стала основою для дослідження Т. Мальтусом інших економічних проблем. Такі роботи як “Принципи політичної економії” (1820), “Поняття політичної економії” (1827) засвідчують глибоке розуміння ним економічної теорії та практики.

Мальтус гостро поставив питання про проблеми реалізації створеного продукту, яке залишилося поза увагою як Сміта, так і Рікардо. Останні вважали, що ключовою проблемою для капіталізму є нагромадження, яке забезпечує зростання багатства нації, тоді як з боку попиту та реалізації труднощів не існує.

У зв’язку з аналізом проблеми реалізації Мальтус характеризує різні форми доходів. При цьому він заперечує трудову теорію вартості, зазначаючи, що Рікардо в рамках цієї теорії не може пояснити, яким чином капітали різної структури, з різною часткою вкладень у працю приносять однакову норму прибутку. Більш того, стверджує він, якщо заробітна плата робітника – тільки частина вартості, створеної працею, то купівля праці робітника капіталістом є нееквівалентним обміном, порушенням законів товарного виробництва. Звідси Мальтус робить висновок про неспроможність трудової теорії вартості.

Вартість, на думку Мальтуса, обумовлюється витратами виробництва товару. До витрат він включає живу працю, працю уже уречевлену у засобах виробництва, а також прибуток на авансований капітал.

Заробітна плата – це частина авансованого капіталу, яка дорівнює витраченій живій праці. Вона виплачується з фонду заробітної плати, величина якого визначається капіталістами відповідно до обсягів виробництва та мінімальної кількості життєвих засобів для підтримки фізичного існування робітників. Коливання заробітної плати обумовлені лише динамікою зайнятості. Якщо заробітна плата в результаті зростання попиту на працю перевищить прожитковий мінімум, “непомірна схильність до розмноження” приведе до росту населення, пропозиція праці зросте, і заробітна плата знову повернеться до початкового рівня. Як бачимо, Мальтус заробітну плату розглядав як економічний фактор, що сприяє обмеженню приросту населення.

Заробітна плата, вважав Т. Мальтус, не може використовуватися в якості регулятора рівня зайнятості в умовах спаду виробництва (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за прожитковий мінімум, забезпечити тим самим зростання попиту на робочу силу), оскільки фонд заробітної плати за цих умов зменшується.

Фонд заробітної плати збільшується в умовах зростання виробництва. При цьому номінальна заробітна плата залишається старою, а зросте реальна заробітна плата, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться.

Сталий фонд номінальної заробітної плати необхідний для створення умов постійного збільшення нагромадження та забезпечення тривалого зростання виробництва. Тільки за умов заморожування фонду заробітної плати на “природному рівні” можуть зростати розміри прибутку та інвестицій.

Прибуток, вважав Т.Мальтус, є номінальною надбавкою до вартості товару, яку капіталіст одержує, продаючи товар. Тобто, прибуток створюється не додатковою працею, як учили Сміт і Рікардо, а є результатом продажу товару за ціною, вищою за його вартість. Капіталіст привласнює його як плату за свій внесок у виробництво.

Але, перш ніж привласнити надлишок, що виникає в результаті різниці між ціною продажу та вартістю товару, капіталіст повинен його реалізувати. Однак реалізація цієї маси вартості неможлива. Якщо витрати на працю дорівнюють Х, інші витрати капіталу Y, а прибуток Z, то робітники зможуть на свою заробітну плату купити товарів на суму Х, капіталісти придбають один у одного на Y (якщо капіталіст буде продавати за ціною, яка включатиме і прибуток, то усе, що він виграє як продавець, він програє як покупець обладнання, сировини і т.п.), а Z залишається нереалізованою. Вихід Мальтус вбачає у наявності покупців, які нічого не продають і тим самим оплачують Z. Це так звані “треті особи” : землевласники зі своєю челяддю, офіцерами, духовенство.

Цю теорію вдало висміяв Д. Рікардо. Дійсно, теорія реалізації Мальтуса досить уразлива для критики, оскільки він не задумувався над питанням, звідки “треті особи” візьмуть кошти на купівлю товарів капіталістів. Якщо допустити, що гроші до непродуктивних споживачів надходять від учасників виробництва у виді ренти та податків, то загальна величина попиту від цього не зміниться : купівельноздатний попит “третіх осіб” є відрахуванням з купівельноспроможного попиту робітників та капіталістів.

Однак ця помилка Мальтуса стала джерелом його теорії ефективного попиту. Сукупний попит, на думку ученого, завжди буде недостатнім для придбання усієї товарної маси за цінами, які б покривали витрати. Оскільки робітники отримують менше, ніж цінність виготовленої ними продукції, “одна лише купівельна здатність продуктивних класів не здатна забезпечити стимули до повного використання капіталу”.

Навіть визнаючи, що ріст нагромадження капіталу може привести до росту заробітної плати, Мальтус вважав, що це не збільшить ефективного попиту, оскільки росту споживання робітники віддадуть перевагу байдикуванню і тому схильність до нагромадження буде неминуче приводити до перевищення пропозиції товарів над тим обсягом, який “структура і схильності даного суспільства дозволяють з користю спожити”. Закони нагромадження капіталу, на думку Мальтуса, нагадують закони розмноження населення. “Капіталізувати дохід у той час, коли немає достатнього попиту на продукти, так само безглуздо, як заохочувати шлюби і розмноження населення, коли не існує попиту на робочі руки і фонду для харчування нового населення.”

Остання теза явно суперечила класичній науці, адже Сміт стверджував, що зростання багатства залежить від перевищення виробництва над споживанням. Т. Мальтус, вивчаючи механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, дійшов до висновку: “Якщо споживання є більшим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшується і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої здатності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина ..., тобто стан, за якого, ураховуючи виробничі можливості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства будуть найліпшими”.

Отже, Т. Мальтус був одним з перших економістів, який передбачив циклічний характер розвитку економіки, чітко наголосив на існуванні проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій, від вирішення якої залежить досягнення рівномірного економічного зростання. Він “озброїв” Дж.Кейна антикризовими ідеями “ефективного попиту”, про місце у процесі споживання виробленого продукуту проміжних верств населення тощо. Кейнс досить високо цінував творчість Т. Мальтуса. Він писав: “Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основоположником політичної економії XIX ст., наскільки мудрішим та багатшим був би зараз світ”.

З прагматичних позицій вирішував проблеми розвитку капіталістичного суспільства і представник французької класичної політекономії Жан Батист Сей (1767-1832). Свої економічні погляди він виклав у “Трактаті політичної економії” (1803), “Катехизисі політичної економії” (короткий виклад “Трактату” (1817) та шеститомному “Курсі політичної економії” (1828-1830).

Сей вважав себе послідовником Сміта, коментатором і популяризатором його учення. Як і Сміт, він був послідовним захисником принципів економічного лібералізму, вимагав

Жан Батист Сей “дешевої держави”, зводив економічні функції останньої до

мінімуму. Поділяючи світоглядну позицію А. Сміта, намагаючись виправити помилки та суперечності останнього, Сей суттєво збагатив класичне вчення власними ідеями.

Насамперед Сей відмовляється від трудової теорії вартості, вважаючи, що Сміт зробив “хибний висновок, що всі вартості є уречевленою людською працею, як недавньою, так і віддаленою і інакше кажучи, що багатство є не що інше, як акумульована праця”. У його інтерпретації вартість не визначається витратами праці а ставиться в залежність від таких факторів : корисності товару, витрат його виробництва, попиту та пропозиції.

Вартість (за Сеєм – цінність) завжди знаходиться у прямій залежності від попиту і у оберненій – від пропозицій і ціна, таким чином, є результатом взаємовпливу попиту і пропозиції. Під впливом конкуренції продавців ціни знижуються до рівня витрат виробництва, а витрати виробництва складаються з оплати продуктивних послуг, тобто заробітної плати, прибутку і ренти.

Особливу увагу Сей приділяв корисності, оскільки саме вона, на його думку, створюється в процесі виробництва і саме вона “передає” предметам цінність. Процес виробництва він розуміє як процес виробництва корисності, не обов’язково зв’язаний з речовою формою продукту. Корисність він ототожнює з наданням послуг. Навіть послуги держави – це також, на думку Сея, виробництво корисності, і праця, витрачена на їхнє створення, повинна називатися продуктивною. Отже, акцентуючи увагу на корисності речі, як субстанції вартості, Сей розходиться у питанні про продуктивну і непродуктивну працю з думкою А. Сміта, значно стираючи межі між ними, у розумінні сутності самого виробництва: якщо у Сміта іде мова про виробництво товарів, то у Сея виробництво – це надання послуг. Відносини між капіталістами та робітниками представлені ним у виді взаємного надання послуг.

У створенні корисності приймають участь три фактори : праця, капітал і земля. Кожен з цих факторів надає свою послугу, отже, вносить свій вклад у створення цінності. Величина цього вкладу визначається тільки на ринку. Наскільки корисний вклад кожного фактора свідчать доходи. Доходи є ціною, отримуваною за використані фактори. Величина заробітної плати відображає те, що створено працею, прибуток – те, що створене капіталом, земельна рента – те, що створене землею. В сумі ці доходи і утворюють цінність. Таке ж розуміння цінності, як суми доходів, характерне і для А.Сміта. Але, у Сміта походження цих доходів пов’язане з працею, а у Сея кожен з факторів породжує власний дохід. Доходи виступають як винагорода, тому ніяких суперечностей в суспільстві немає.

Варто визначити, що у Сея досить оригінальне тлумачення прибутку. Економістам того часу було уже відомо, що прибуток розпадається на позичковий процент, який привласнюється капіталістом як власником капіталу, і підприємницький дохід, який привласнюється капіталістом як керівником підприємства. Для Сея підприємницький дохід є не просто різновидом заробітної плати, яку міг би отримувати і найманий менеджер, а винагорода за особливо важливу суспільну функцію – раціональне поєднання усіх факторів виробництва.

Трьохфакторна теорія Сея відіграла важливу роль у подальшому розвитку економічної науки. На її основі виник пофакторний аналіз виробництва, зокрема, метод виробничої функції, що використовується для вирішення проблеми найбільш вигідної та ефективної комбінації капіталу і праці.

Але, мабуть, найбільший вплив на розвиток економічної науки Сей справив своєю теорією ринків, яку з легкої руки Кейнса назвали “законом Сея”.

Ідеалізуючи систему вільної конкуренції, Ж.Б. Сей заперечував неминучість загальної кризи перевиробництва. Обґрунтовуючи це твердження, він спирався на тезу, проголошену ще фізіократами : “продукти обмінюються на продукти”. Ринок – це обмін товарів на товари. Оскільки кожен продавець одночасно є і покупцем, то сукупний попит і сукупна пропозиція – взаємозалежні. Звідси, на думку Сея, у масштабах суспільства пропозиція і попит завжди урівноважуються, і перевиробництво стає неможливим. Збут для продуктів створюється самим виробництвом. Сей відзначав, що “кожен продукт з того самого моменту, коли він виготовлений, створює збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності”.

Якщо і виникають диспропорції між попитом та пропозицією, то вони мають частковий (стосуються одного чи кількох товарів) і тимчасовий характер і пов’язані з тим, що суспільна праця за видами виробництва розподілена неправильно : щось виготовляється з надлишком, щось є дефіцитним. Щоб продати усі надлишкові товари, необхідно збільшити виробництво дефіцитних товарів. Їхня додаткова пропозиція збільшить попит на останні товари.

Такі твердження Сея ґрунтуються на припущенні, що ціни у ринковій економіці є абсолютно гнучкими і миттєво реагують на зміни кон’юнктури ринку. Вони самі здатні виправити диспропорції, що виникають у виробництві. До речі, і сьогодні представники неокласичного напрямку, знаходячись на позиціях започаткованих Сеєм, вважають, що через гнучкість цін, заробітної плати та інших елементів економіка може автоматично уникати серйозних криз.

Друге припущення Cея було таким: товари виробляють безпосередньо для задоволення потреб людей, а гроші є пасивним посередником у цьому обміні. Дійсно, за пасивної ролі грошей закон Сея вірний, оскільки важко уявити загальну кризу надвиробництва у бартерній економіці, де не може бути такого явища, як перевищення пропозиції над попитом для усіх товарів. Але, якщо зважити на те, що гроші є не тільки засобом обігу, але і засобом заощадження цінності, і люди частину своїх доходів з різних причин вирішили заощадити, то це приведе до надлишкової пропозиції відносно до грошового попиту, частина створеного продукту (вартість якого, згідно з догмою Сміта, складається з суми доходів : заробітної плати, прибутку і ренти) не знайде своїх покупців.

Закон Сея викликав гострі дискусії, які невщухають і до нашого часу. І справа зовсім не у правильності чи не правильності його формулювання, а у тих висновках, до яких дійшов Сей. А висновки ці такі:

- оскільки кожен продавець одночасно є покупцем, загальна криза збуту

неможлива – можливі лише часткові диспропорції. Чим більше в країні виробників, чим багаточисельніше виробництво, тим легший збут;

- кожен зацікавлений у добробуті усіх: розквіт одного виробництва

сприятливий для усіх інших виробництв;

- імпорт сприяє збуту вітчизняних товарів, оскільки за іноземні товари ми

маємо платити нашими;

- ті прошарки, котрі тільки споживають, нічого не виробляючи, не сприяють

багатству країни, а розорюють її.

Ці висновки і стали об’єктом гострих баталій між захисниками системи вільної конкуренції і її супротивниками.

В ролі синтезатора ідей класичної політичної економії виступив Джон Стюарт Мілль (1806-1873), син іншого англійського економіста – Джеймса Мілля, друга Д. Рікардо. Він отримав блискучу на той час освіту, опублікував велику кількість праць з філософії, соціології, економіки. З економічних творів Дж. Ст. Мілля найвидатнішими стали ”Нариси про деякі невирішені питання політичної економії”(1844) та “Принципи політичної економії” (1848). Остання праця у другій половині XIX ст. стала

Джон Стюарт Мілль енциклопедією і основним підручником з економічної теорії

у більшості країн світу.

У передмові до своєї роботи Мілль писав, що його завдання полягає в тому, щоб написати оновлений варіант “Багатства народів” з урахуванням зросшого рівня економічних знань і найбільш передових ідей сучасності. Тому багато учених “Принципи політичної економії” Мілля розглядають як талановиту компіляцію, а самого автора вважають найбільш яскравим виразником компромісів, здатного поєднати різні, часом протилежні точки зору. Це твердження не зовсім вірне. Головне у Дж.Ст. Мілля – його метод, що спирається на такі два припущення :

- по-перше, висновки та остаточні підсумки справедливі, зазвичай, лише за

певних умов;

- по-друге, вони не можуть і не повинні претендувати на універсальність.

Розвиток та збагачення економічної науки – це не постійна зміна висновків і не категоричне відмежування від усього, що не відповідає офіційно визнаній схемі, а постійне урахування мінливих умов і взаємозв’язків. Це співставлення різних концепцій, підходів і рекомендацій, збереження наступності.

У відповідності з традиціями класичної школи основні розділи праці Мілля “Принципи політичної економії” присвячені виробництву, розподілу, обміну, впливу прогресу на виробництво та розподіл, ролі держави в економіці.

Предметом політичної економії, як і Рікардо, Мілль вважав є визначення законів, які управляють розподілом продуктів між класами. Однак, на відміну від Сміта та Рікадо, він розрізняє закони виробництва і розподілу. Перші, на його думку, незмінні, “у них немає нічого залежного від волі”, другі управляються законами і звичаями даного суспільства і є результатом рішень людей. Ці закони є такими, “якими їх роблять думки і бажання правлячої частини суспільства, і досить відмінні у різні часи та у різних країнах”.

Таке тлумачення законів розподілу наштовхнуло Мілля на ідею реформування відносин розподілу на основі приватної капіталістичної власності. Вважаючи, що тільки у відсталих країнах світу зростання виробництва є найважливішим завданням, тоді як у економічно розвинутих країнах необхідним є удосконалення розподілу, він розпрацював ряд рекомендацій щодо соціального реформування суспільства.

Поглиблюючи ї розвиваючи ідеї класичної політичної економії, Мілль значну увагу приділяє проблемам цінності, закону попиту і пропозиції. Солідаризуючись з Д. Рікардо, він зазначає, що саме кількість праці “має першочергове значення” у випадку зміни ціни, але водночас мінову цінність вважає категорією не виробництва, а обігу. На його думку, мінова цінність – це співвідношення між товарами в процесі їхнього обміну один на одного або на гроші. Тобто, вартість (цінність) товару Мілль трактує як його купівельну здатність відносно інших благ.

Фактично учений приходить до висновку, що мінова вартість (і ціна) товару встановлюється у точці, де урівноважуються попит і пропозиція. Отже, Мілль започаткував той підхід до розгляду феномену ціни, який отримав поширення у кінці XIX ст. При цьому, прагнучи поєднати трудову теорію вартості з концепцією мінової цінності як точки рівноваги попиту і пропозиції, він зазначає, що пропозиція визначається витратами виробництва.

Дж.Ст. Мілль став провісником аналізу впливу зміни цін на попит. До нього закон попиту і пропозиції учені пояснювали як закон росту ціни під впливом попиту і її зниження під впливом пропозиції. Мілль вказує, що таке тлумачення веде до замкнутого кола, оскільки не тільки попит і пропозиція впливають на ціну, але і ціна змінює попит і пропозицію. Ці ідеї Мілля щодо функціональних зв’язків між ринковою ціною, попитом і пропозицією пізніше втілилися у дослідженнях категорії цінової еластичності А. Маршалла.

Дж.Ст. Мілль суттєво доповнив і закон порівняльних переваг Д. Рікардо. Він обґрунтував тезу про вплив обопільного попиту держав, які вступають у торгівельні відносини. Якщо існує різниця у витратах, то для ефективного торгівельного обміну цієї обставини замало. Потрібно, щоб розвивався попит на товари експортуючої сторони. Урівноваження міжнародного попиту приводить до рівноважного стану, коли цінність експорту однієї країни дорівнює цінності імпорту іншої. Чим більше попит на імпортовані товари і чим він еластичніший, тим сприятливіші умови для зовнішньої торгівлі. Міжнародна торгівля управляється обопільним попитом.

Мілля можна вважати одним із засновників теорії економічного зростання. Якщо його попередники розглядали економіку переважно як статичну систему, то він особливу увагу приділяв проблемам економічної динаміки. На думку Мілля, динамічне цивілізоване суспільство відрізняється від інших зростанням обсягів виробництва, якісною зміною засобів виробництва, ростом населення, посиленням влади людини над природою.

Основою динамічного розвитку економіки є зростання функціонуючого капіталу. “Кожне збільшення капіталу, - писав він, - приводить чи може привести до нового розширення виробництва, причому без визначених меж...” Здійснювати нагромадження капіталу і продуктивно використовувати нагромаджені кошти, а не заощаджувати їх підприємців примушує низька норма прибутку.

Тенденція норми прибутку до зниження обумовлює рух економіки до застою. Однак, на думку ученого, за високого абсолютного рівня виробництва і в період застою не зменшується простір для росту усіх форм духовної культури, для морального і соціального прогресу. А підприємці у цей час будуть відшукувати нові шляхи підвищення норми прибутку, а отже і динамічних змін.

Іншим фактором динамічного розвитку економіки є продуктивна праця. У вченого свій погляд на продуктивну і непродуктивну працю. Мілль, як і Сміт, вважає, що тільки продуктивна праця створює багатство. До багатства ж відносяться інструменти, машини і кваліфікація робочої сили – те, що ми сьогодні називаємо речовим і людським капіталом. Отже, на думку Мілля, і праця витрачена на підвищення якості робочої сили, є продуктивною, приводить до росту багатства нації. Таке розширене трактування продуктивної праці отримало розвиток у поглядах представників неокласичної теорії, зокрема А. Маршалла.

Дж.Ст. Мілль першим серед видатних представників класичної політекономії приділив увагу проблемам комуністичного устрою суспільства. Він писав: “Якби довелося вибирати між комунізмом з усіма його наслідками і сьогочасним станом суспільства з усіма його стражданнями та несправедливістю, коли приватна власність сама собою обов’язково зумовлює те, що результати праці розподіляються так, як ми тепер бачимо, майже в оберненій залежності від кількості праці: найбільша частка тим, хто взагалі ніколи не працював, трохи менша тим, чия робота є суть номінальною, і так далі, у все менших масштабах... аж до того, що найважча й найвиснажливіша праця не забезпечує достатніх навіть для найнеобхіднішого засобів, якби вибір став між цим і комунізмом, то всі труднощі, великі й малі, зв’язані з комунізмом, були б дрібницями порівняно з цим”.

Визначаючи вади капіталізму, Мілль твердо вірить у можливості його самовдосконалення, природну еволюцію, яка приведе до того, що у одних випадках відбудеться об’єднання капіталістів з робітниками, а у інших – об’єднання робітників між собою. У будь-якому випадку виникне кооперація, яка надасть право усім робітникам на участь у прибутках. Поступово власники капіталу будуть переконуватися в тому, що вигідніше надавати свій капітал асоціаціям, ніж господарювати самостійно. Насамкінець “капітал, можливо, буде надаватися в обмін на зобов’язання виплачувати його власнику певну суму впродовж певного часу. За допомогою такого ... способу уся маса нагромадженого капіталу може чесно і природно... перетворитися у кінцевому рахунку у спільну власність усіх тих, хто приймає участь у його продуктивному використанні. Здійснена таким чином трансформація капіталу... найкоротшим шляхом привела б до досягнення соціальної справедливості й найбільш вигідної з точки зору загального добробуту організації промислового виробництва, яку ми можемо собі уявити у наш час”.

Дж.Ст. Мілль, будучи переконаним прибічником принципу laissez-faire, визнає необхідність активізації участі держави у соціально-економічному розвитку суспільства. Він розуміє, що є сфери суспільної діяльності, де ринок не спрацьовує. Тому, на думку ученого, саме держава повинна створити такі умови, щоб без повалення “системи приватної власності” утвердився порядок, за якого “ніхто не бідний, ніхто не прагне стати багатішим і немає ніяких причин боятися бути відкинутим назад через зусилля інших проштовхнутися вперед”. Впливаючи на економіку, держава має забезпечити “її удосконалення і надання повного права кожному члену суспільства приймати участь у вигодах, які вона приносить”. Як бачимо, Мілль змальовує таку економічну систему, яку сьогодні називають соціально орієнтованою економікою.

Дж.Ст. Мілль своїми працями, витонченими та цінними ідеями, думками та зауваженнями з приводу класичної спадщини остаточно завершив формування цього напрямку у економічній науці. Водночас він започаткував основи ряду фундаментальних понять і положень, яких не було у його попередників і які стали активно використовувати у економічних теоріях уже ХХ ст.