30. Припинення права природокористування.

Припинення права спеціального природокористування здійснюється в порядку, який передбачено законодавством. Загальною для всіх видів спеціального природокористування умовою припинення прав на використання природним об'єктом є:

• відпала необхідність в експлуатації природного ресурсу;

• закінчення строку користування;

• ліквідація організації природокористувача;

• вилучення природного ресурсу із використання за рішенням компетентного державного органа з метою передачі його у використання іншому природокористувачу;

• порушення правил цільового використання природного ресурсу.

31. Загальна характеристика управління в сфері використання природних ресурсів і основні принципи управління природокористуванням.

* одна з найголовніших функцій державних органів та ОМС, полягає у здійсненні функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності;

* діяльність уповноважених суб’єктів (державних органів, ОМС, об’єднань громадян), спрямована на забезпечення суспільних інтересів щодо використання і охорони природних ресурсів, а також дотримання і виконання державними органами, юридичними і фізичними особами вимог природноресурсового законодавства.

Принципи:

законності;

гармонійного поєднання екологічних, економічних та соціальних інтересів населення в процесі природокористування;

поєднання об’єктного і адміністративно-територіального управління в організації природокористування (коли один об’єкт, що використовується, знаходиться на території кількох адміністративно-територіальних утворень);

розмежування господарсько-експлуатауційних і контрольних функцій при організації діяльності спеціально уповноважених державних органів.

32. Система органів державного управління в галузі природних ресурсів.

- юридично відокремлені суб’єкти (органи державної влади, ОМС, громадські організації), уповноважені в межах загальної / спеціальної компетенції здійснювати владні та інші функції в галузі використання і охорони природних ресурсів:

- органи загальної компетенції – здійснюють разом із загальними повноваженнями управління в галузі природних ресурсів (ПУ, КМУ, уряд АРК, місцеві адміністрації);

- органи спеціальної компетенції – спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади та їх підрозділи на місцях, що здійснюють функції управління в галузі природних ресурсів.

- надвідомчого управління: Міністерство екології та природних ресурсів (указ ПУ «Про Положення про Міністерство …» від 13.04.2011) – головний орган у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики в сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, контролю за додержанням природноресурсового законодавства;

- відомчого управління:

* Державне агентство земельних ресурсів (8.04.2011) – центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує КМУ, - вносить в установленому порядку пропозиції щодо формування державної політики в сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері;

* Державне агентство водних ресурсів (13.04.2011) - вносить в установленому порядку пропозиції щодо формування державної політики в сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечує її реалізацію;

* Державне агентство лісових ресурсів - вносить в установленому порядку пропозиції щодо формування державної політики в сфері лісового та мисливського господарства, а також охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісових ресурсів, мисливських тварин, а також охорони, захисту, раціонального використання і відтворення лісових ресурсів, мисливських тварин, здійснення державного управління в цій галузі;

* Державне агентство рибного господарства (16.04.2011) – здійснює розроблення та реалізація комплексних заходів щодо охорони, відтворення та використання водних живих ресурсів, вивчення стану їх запасів в водоймах.

1. В процесі природокористування людство щорічно переміщує на нашій планеті більше 4 трлн.т речовини, створює тисячі нових хімічних сполук, більшість з яких не включається в кругообіг речовин і накопичується в біосфері, забруднюючи її. Внаслідок промислової діяльності відбувається забруднення природного середовища, зменшується рівень сонячної радіації над великими географічними регіонами.

На жаль, будь-яка діяльність людини так чи інакше пов’язана з забрудненням навколишнього середовища. Людство вже з початку свого існування поступово нарощувало свій антропогенний тиск на природу, а в останні 80 - 100 років цей тиск досяг максимуму. Суспільство вже досить довго балансує на межі екологічної катастрофи нечуваних масштабів, лише якимось дивом уникаючи останньої.

11. Земельний кодекс України прийнято 25 жовтня 2001 р. Завданням Кодексу є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, а також створення умов для раціонального використання й охорони земель, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища.

Земельний кодекс регулює такі питання

повноваження державних органів влади і органів місцевого самоврядування у галузі земельних відносин

склад та цільове призначення земель України відповідно до їх категорій, види прав на землю

набуття та реалізація цих прав

гарантії та способи захисту прав на земельні ділянки

відповідальність за порушення цих прав

порядок вирішення земельних спорів, зміст і порядок охорони земель, спрямованої на їх раціональне використання, порядок встановлення та зміни меж адміністративно-територіальних утворень, землеустрій, контроль за використанням та охороною земель, державний земельний кадастр, підстави і порядок відповідальності за порушення земельного законодавства.

Водний кодекс: Усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням народу України, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту.

Водні ресурси забезпечують існування людей, тваринного і рослинного світу і є обмеженими та уразливими природними об'єктами.

В умовах нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, розвитку суспільного виробництва і зростання матеріальних потреб виникає необхідність розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту.

Водний кодекс, в комплексі з заходами організаційного, правового, економічного і виховного впливу, сприятиме формуванню водно-екологічного правопорядку і забезпеченню екологічної безпеки населення України, а також більш ефективному, науково обґрунтованому використанню вод та їх охороні від забруднення, засмічення та вичерпання.

Лісовий кодекс: вiд 21.01.1994; Стаття 1. Поняття про ліс

Ліс - тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Про надра: РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ II ГЕОЛОГІЧНЕ ВИВЧЕННЯ НАДР

Розділ III ДЕРЖАВНИЙ ОБЛІК РОДОВИЩ, ЗАПАСІВ І ПРОЯВІВ КОРИСНИХ КОПАЛИН, А ТАКОЖ ДІЛЯНОК НАДР, НАДАНИХ У КОРИСТУВАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНЕ З ВИДОБУВАННЯМ КОРИСНИХ КОПАЛИН

Розділ IV ПРОЕКТУВАННЯ, БУДІВНИЦТВО І ВВЕДЕННЯ В ЕКСПЛУАТАЦІЮ ГІРНИЧОДОБУВНИХ ОБ'ЄКТІВ, А ТАКОЖ ПІДЗЕМНИХ СПОРУД, НЕ ПОВ'ЯЗАНИХ З ВИДОБУВАННЯМ КОРИСНИХ КОПАЛИН

Розділ V КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ ДЛЯ РОЗРОБКИ РОДОВИЩ КОРИСНИХ КОПАЛИН І ДЛЯ ЦІЛЕЙ, НЕ ПОВ'ЯЗАНИХ З ВИДОБУВАННЯМ КОРИСНИХ КОПАЛИН

Розділ VI ОХОРОНА НАДР

Розділ VII ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА ВЕДЕННЯМ РОБІТ ПО ГЕОЛОГІЧНОМУ ВИВЧЕННЮ НАДР, ЇХ ВИКОРИСТАННЯМ ТА ОХОРОНОЮ

Розділ VIII СПОРИ З ПИТАНЬ КОРИСТУВАННЯ НАДРАМИ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО НАДРА

Розділ IX МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

Кодекс України про надра / Кодекс Украины о недрах

ВР України Кодекс про надра від 27.07.1994 № 132/94-ВР. Кодекс України про надра

16. Коло законодавчо закріплених природноресурсових відносин становлять відносини щодо набуття природних об'єктів у власність та надання їх у користування, в тому числі на засадах оренди, здійснення загального та спеціального природокористування, вилучення природних об'єктів з користування або обмеження чи заборона використання їх окремих ресурсів, поновлення і відтворення спожитих або деградованих природних об'єктів, їх ресурсів та інших корисних властивостей тощо. До кола сучасних природноресурсових відносин можна віднести здійснення або утримання від дій, що пов'язані із застосуванням засобів і технологій використання, збереження, поліпшення й облаштування природних компонентів, які випливають із закономірностей існування природи і функціонування природних об'єктів та їх ресурсів, додержання нормативів і лімітів у процесі експлуатації природних об'єктів тощо. Отже, коло природноресурсових суспільних відносин, врегульованих у законодавчому порядку, досить широке.

В юридичному розумінні природноресурсові відносини не є винятком із загальної структури законодавчо врегульованих відносин. Відомо, що суспільні відносини можуть виникати, складатись, змінюватись або припинятись між відповідними суб'єктами. Ними є окремі індивіди, організовані колективи або об'єднання людей за професійними, територіальними та іншими ознаками, державні органи і держава в цілому, що консолідує і представляє інтереси усього суспільства. У їх діяльності постійно і безперервно відбувається взаємодія з природними об'єктами, їх окремими частинами або корисними ресурсами, що становлять предмет суспільних відносин. Такими об'єктами для природноресурсового права є об'єкти природного походження, до яких належать земля та її надра, води і ліси, об'єкти тваринного і рослинного світу, природно-заповідного, рекреаційно-оздоровчого та природно-лікувального фонду тощо. Зазначені відносини мають і свій зміст, який у законодавчому регулюванні має вигляд певних правомочностей та обтяженостей для суб'єктів права у відносинах між ними щодо цих об'єктів.

У свою чергу за своїм правовим змістом природноресурсові відносини можна поділити на матеріальні та процедурні. Матеріальними відносинами в юридичному розумінні є, наприклад, відносини власності на природні об'єкти, значна частина яких нині перебуває у власності держави. Однак це не виключає можливості поступової передачі окремих природних об'єктів та їх частин у власність інших суб'єктів права. До процедурних природноресурсових відносин належать, наприклад, відносини щодо умов і порядку надання природних об'єктів та їх частин у користування, які знайшли своє закріплення в нормативно-правових актах природноресурсового законодавства.

17. Природні ресурси України є власністю народу України, який має право на володіння, використання та розпорядження природними багатствами республіки.

У державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Повновладдя народу України в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів реалізується на основі Конституції України як безпосередньо, шляхом проведення референдумів, так і через республіканські органи державної влади відповідно до законодавства України.

Від імені народу України право розпорядження природними ресурсами здійснює Верховна Рада України.

18. В юридичній літературі позначення предмета та об'єкта не завжди є виваженим і однозначним. Інколи ці поняття визначаються одне через одне, часто предмет позначається як об'єкт, а об'єкт як предмет, що призводить до їх ототожнення. Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природними об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірностям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Таким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завершені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взаємодії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.

Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, виверження вулканів і землетруси, зсуви ґрунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та вітрова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права можуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.

До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісова рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єкти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"1 передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містяться в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.

19. Держава як суб'єкт природноресурсового права визнана Конституцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноресурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Верховна Рада України як вищий законодавчий орган країни відповідно до Конституції здійснює всебічне державно-правове регулювання природноресурсових відносин. До її виключної компетенції належить визначення основних напрямів державної політики в галузі використання, відтворення та охорони природних об'єктів та їх ресурсів1, а в окремих випадках -- і прийняття постанов щодо надання конкретних природних об'єктів у користування, зокрема на концесійних засадах. У врегулюванні природноресурсових відносин бере участь і Верховної Рада Автономної Республіки Крим. її повноваження у цій сфері охоплюють в основному використання природних ресурсів на території республіки.

В законодавчих актах останнього часу все частіше вказується на те, що українська держава реалізує свої повноваження щодо відповідних природних об'єктів та їх ресурсів через органи виконавчої влади. Так, згідно із вказаною нормою ЗК право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Водночас існує система органів спеціальної компетенції, які виконують управлінські функції щодо врегулювання відносин, пов'язаних із використанням природних ресурсів. У свою чергу вони поділяються на центральні та регіональні і місцеві органи управління. До центральних зокрема належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет природних ресурсів України, Департамент рибного господарства Міністерства аграрної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України тощо. Однак визнання органів державної виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції суб'єктами права не позбавляє державу її природноресурсової правосуб'єктності. Не породжує воно й "подвійної" правосуб'єктності у природноресурсових відносинах тому, що зазначені органи виступають від імені держави і представляють її інтереси на підставі та в межах, визначених законом, тобто їх дії вважаються діями держави.

Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що матеріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресурсові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування2. Такими органами є сільські, селищні та міські ради як представницькі органи місцевого самоврядування та утворені ними виконавчі органи, зокрема виконавчі комітети рад. У зв'язку із зазначеною структурою природноресурсової правосуб'єктності представницьких та виконавчих органів місцевого самоврядування актуальною є проблема детального розмежування їх компетенції щодо управління у сфері природоустрою об'єктів місцевого значення та визначення функцій використання їх ресурсів.

Громадські об'єднання та їх організації також є суб'єктами природноресурсового права. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод з метою задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. Із вказаних визначень громадських об'єднань та громадських організації випливає, що ними можуть бути політичні, творчі, професійні, любительські, спортивні, молодіжні, релігійні, національно-культурні та інші об'єднання й організації, що є правосуб'єктними у відносинах щодо загального та спеціального природокористування, охорони природних ресурсів, права власності на окремі природні об'єкти тощо.

Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсових відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноресурсового права. Юридичним особам у природноресурсових, які в інших відносинах, властиві такі ознаки: організаційна єдність, тобто здатність виступати у суспільних відносинах відповідно до своїх установчих документів як єдине ціле в особі своїх колегіальних або єдиноначальних органів управління; володіння відокремленими майновими і немайновими цінностями на праві власності, користування, повного господарського відання або оперативного управління; здатність вступати в правові відносини від свого імені з метою забезпечення власних інтересів або інтересів повіреного на підставі закону чи доручення; здатність нести самостійну юридичну відповідальність за своїми договірними, позадоговірними та іншими зобов'язаннями.

Вказаних загально цивілістичних ознак юридична особа набуває відповідно до цивільного законодавства, як правило, з моменту своєї державної реєстрації (ч. 4 ст. 8 ЦК). Природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб на сьогодні широко визнається цивільним і господарським законодавством. Юридичними особами є підприємства, установи й організації незалежно від виду адміністративно-управлінської підпорядкованості та організаційної-правової форми, діяльності, приналежності, часу їх створення тощо. Юридичні особи є суб'єктами природноресурсового права відповідно до чинного законодавства.

Однак підприємства, установи й організації часто виступають як спеціальні суб'єкти природноресурсового права. Це має місце, наприклад, при використанні природних ресурсів на підставі права власності або права користування, при здійсненні певних видів діяльності, віднесених до природоохоронних. Спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб найбільш повно проявляється при здійсненні відповідних видів господарської діяльності. Слід зазначити, що державні та комунальні підприємства використовують природні об'єкти, як правило, на підставі права природокористування, а приватним юридичним особам чинним законодавством у передбачених випадках надаються можливості використання природних ресурсів як на основі права користування, так і на засадах права власності. Тому спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб за її змістом не є однаковою для усіх підприємств, установ та організацій.

Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсового права, якими насамперед визнаються вітчизняні громадяни. Вони за наявності відповідних умов можуть бути суб'єктами права власності на визначені законодавством природні об'єкти, права користування природними ресурсами, відповідних угод щодо природокористування тощо. У природноресурсовому законодавстві визначені й деякі спеціальні умови, за наявності яких громадяни стають суб'єктами природноресурсового права. Так, у ст. 12 Закону "Про мисливське господарство та полювання" встановлено, що право на полювання в межах мисливських угідь мають громадяни України, які досягли 18-річного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші документи, що посвідчують право на полювання.

Природноресурсова правосуб'єктність громадян є необхідною передумовою володіння відповідними правами і покладання на них певних обов'язків, тобто бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Ці правові категорії відображають певний взаємозв'язок громадян з державою, що виявляється в дозволах і вимогах один до одного. Природноресурсова правосуб'єктність громадян як суспільно-юридична категорія зумовлена самим характером суспільних відносин і водночас залежить від змісту законів, прийнятих на основі принципу рівноправності громадян.

Стосовно правових категорій правоздатності та дієздатності фізичних осіб і цивільного стану як сукупності фактів, що визначають їх статус як суб'єктів природноресурсового права, застосовуються відповідні положення цивільного законодавства. Це свідчить про поступовий відхід від адміністративно-правових методів регулювання природоохоронних відносин, у тому числі у сфері природноресурсової правосуб'єктності, та поступове зближення природноресурсового права з цивілістичними галузями права.

Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економічну зону України" іноземні держави та їх юридичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваженим органам України за шість місяців до початку здійснення морського наукового проекту повну інформацію про характер і цілі проекту, методи і засоби, що використовуватимуться, точні географічні координати районів, в яких буде здійснюватися проект, та інші дані.

Однак для природноресурсової правосуб'єктності іноземних держав і міжнародних організацій передбачені відповідні винятки із загальних положень. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Використання інших природних ресурсів України міжнародними організаціями й об'єднаннями та іноземними державами також здійснюється на засадах міжнародних договорів або на підставі двосторонніх міждержавних угод, що становить особливості їх міжнародно-правового договірного регулювання.

24. Право природокористування можна розглядати у різних ракурсах. В об'єктивному розумінні право природокористування сьогодні становить правовий інститут екологічного права, що регулює суспільні відносини у сфері забезпечення ефективного раціонального використання людиною природних ресурсів, природних об'єктів та природних умов. Правові норми, які формують відповідний інститут екологічного права, знаходять своє опосередкування як у комплексному екологічному законодавстві (інтегровані норми), так і в поресурсному законодавстві (диференційовані норми). Причому масив відповідних норм у поресурсному (земельному, водному, лісовому, гірничому, фауністичному та ін.) законодавстві набагато перевищує в процентному відношенні відповідні норми інтегрованого регулювання. Це свідчить про те, що користування різними природними ресурсами має свої суттєві особливості, що знаходять своє відображення в праві.

Право природокористування можна розглядати також у субъективному значенні, тобто як право конкретного суб'екта використовуватиприродні ресурси, природні об'єкти чи природні умови для задоволення певних потреб. Таке право належить власнику або іншій особі. Оскільки право використовувати належні об'єкти власності є однією з правомочностей, які має власник, то можна стверджувати, що суб'єктивне право природокористування можна розглядати як елемент права власності. 3 іншого боку, право природокористування є похідним від права власності, тобто надання природного об'екта в користування завжди відбувається за ініціативою (за участю) власника чи уповноважених ним осіб (органів), власник не втрачає правомочності шодо користування природними ресурсами або об'єктами, він може лише передати таке право на певних умовах іншій особі (за договором, ліцензією тощо).

25. Розглянувши основні ознаки права природокористування, можна виділити і його принципи. Адже право природокористування як система правових норм, об'єднаних у правовий інститут, базується на ряді принципових положень, постулатів, які визначають перспективний напрям розвитку права. Головними серед них є такі:

—цільовий характер використання природних ресурсів;

—додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог при використанні природних ресурсів;

—збалансованість економічних, соціальних і екологічних чинників у процесі природокористування (забезпечення сталого природокористування);

—екосистемний підхід до природи як до цілісного організму, неспричинення в процесі використання одного природного ресурсу шкоди іншим;

—непорушення в процесі природокористування прав та інтересів інших власників і користувачів природних ресурсів;

—безплатність загального і платність спеціального природокористування та деякі інші.

Усі ці принципи знаходять свій розвиток в екологічному законодавстві України.

26. Суб'єктами права природокористування є юридичні та фізичні особи, які у визначеному законом порядку набули право користування конкретними природними об'єктами для відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні права та обов'язки. Залежно від природного об'єкта, наданого в користування, їх називають водокористувачами, землекористувачами, лісокористувачами тощо. Такими суб'єктами можуть бути державні, кооперативні підприємства, організації і установи, громадські об'єднання, релігійні організації, акціонерні товариства, спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю українських, іноземних і фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також громадяни України. У випадках, передбачених законодавством, природні ресурси можуть надаватися в користування й іншим суб'єктам. Суб'єктами права природокористування є власники окремих природних ресурсів. Наприклад, територіальні громади, громадяни та недержавні і некомунальні юридичні особи виступають користувачами земельних ділянок, що належать їм на праві відповідно комунальної чи приватної власності.

Класифікація суб'єктів права природокористування може бути здійснена за найрізноманітнішими ознаками, наприклад, за родом діяльності або цільовим призначенням наданих у користування об'єктів природи (сільськогосподарські, несільськогосподарські), що ведуть лісове, водне, мисливське, рибне господарство тощо; на юридичні та фізичні особи тощо.

Серед громадян розрізняють як окремих індивідів, так і групових суб'єктів права природокористування. Питання про громадян — суб'єктів права природокористування ще не набуло достатньо чіткого вирішення в законодавстві.

Виникнення суб'єктивного права користування об'єктами природи пов'язано з наявністю відповідної правоздатності, тобто передбаченої екологічним законодавством здатності суб'єкта бути носієм прав і обов 'язків по використанню земель, вод, лісів, надр і т. ін. Не може виникнути суб'єктивне право землекористування, водокористування тощо в суб'єктів, які не володіють земельною, водною, лісовою, фауністичною або іншою екологічною правоздатністю. Земельна, водна, лісова та інша екологічна правоздатність є складовими елементами загальної правоздатності організації, підприємства, установи або громадянина, в яку входить також і цивільна, трудова або інша правоздатність.

Екологічну правоздатність організацій не можна плутати з повноваженнями державних органів по розпорядженню і управлінню природними об'єктами, які виникають не з правоздатності, а із компетенції цих органів, визначеної державою як сувереном-носієм політичної влади і власником більшості природних ресурсів. Однак це не виключає, що іноді в одній особі зосереджено і орган, який управляє (розпоряджається) природним об'єктом і користується цим об'єктом, тобто є користувачем.

Поняття екологічної дієздатності, тобто здатності своїми діями набувати і здійснювати права і обов'язки з природокористування, самостійного значення для юридичних осіб не має. Вказані суб'єкти, які володіють екологічною правоздатністю, завжди дієздатні. Тому щодо них вживається термін «праводієздатність». Екологічна праводієздатність властива лише самостійно оформленим як єдине ціле організаціям, але не їх структурним підрозділам. Виробничі дільниці, цехи, бригади, ферми тощо такої самостійністі не мають, а значить, екологічною правоздатністю не наділені. Тому вони не можуть виступати суб'єктами права природокористування.

Різного роду організації (державні, колективні, громадські, акціонерні, спільні та ін.), які володіють право дієздатністю, стають суб'єктами права природокористування з моменту надання їм природного об'єкта в користування або у власність, а коли це не вимагається, то з моменту фактичного користування (наприклад, дорогами загального користування).

Екологічна правоздатність громадянина виникає з моменту народження і припиняється з його смертю, при цьому вона, як і цивільна, визнається за всіма громадянами. На екологічну правоздатність громадян не впливає ні соціальний стан або походження, ні стать, ні раса, ні сімейний стан.

Екологічну правоздатність, як умову мати відповідні права, не слід плутати з правом на одержання природного об'єкта в користування, тобто з суб'єктивним правом, передумовою якого є правоздатність.

Для громадян самостійне значення має поняття екологічної дієздатності, що передбачає свідому (розумову) поведінку особи з юридичними наслідками. Вона вимагає певного життєвого досвіду, правильної оцінки юридичного значення своїх дій. Тому екологічна дієздатність, як і цивільна, може визнаватися за різними громадянами і не в однаковому обсязі. Але екологічне законодавство, за невеликим винятком, не містить норм, які безпосередньо визначають екологічну дієздатність громадян в усіх її проявах. Тільки безпосередньо можна зробити висновок, що в повному обсязі, наприклад земельна дієздатність (як один із видів екологічної дієздатності), властива тільки повнолітнім, а також 16-річним громадянам, які входять до складу фермерського господарства.

Стосовно інших категорій громадян земельне законодавство не має досить чітких вказівок щодо їх земельної дієздатності.

Для інших галузей екологічного законодавства характерне поєднання в одній особі користувача і органу, який управляє природним об'єктом. Так, підприємства державних органів лісового господарства, які є органами управління лісами державного значення, разом з тим, мають право здійснювати і лісові користування у визначеному законом порядку (статті 9, 18 Лісового кодексу).

27. Правова класифікація видів природокористування ґрунтується на суттєво важливих ознаках, які виявляють головний їх зміст. Для кожного природокористування основною такою ознакою є вид природного об'єкта, який перебуває в користуванні власника або орендаря. Вид природного об'єкта як складової частини фонду природних ресурсів визначає найбільш важливі особливості і відповідного природокористування. При цьому різновид природних об'єктів має подвійне значення: по-перше, розмежовує природокористування за їх природними властивостями, ступенем правового регулювання (на загальнодоступне і регламентоване) і, по-друге, визначає специфічний порядок виникнення, зміни і припинення кожного виду природокористування, прав та обов'язків його суб'єктів. Тому виникає необхідність диференціації природокористування насамперед на такі види: землекористування, водокористування, лісокористування, користування рослинним і тваринним світом (крім лісів) тощо. У свою чергу ці види природокористування диференціюються за об'єктом права користування: користування землями сільськогосподарського призначення, користування землями житлової та громадської забудови, користування водами (поверхневими і підземними) тощо.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, який наділений певними правомочностями і обов'язками. Таким чином, класифікація видів природокористування здійснюється одночасно за їх об'єктами і суб'єктами. Єдність цих двох факторів відображає основні правові характеристики кожного виду природокористування. Конкретизація основної мети природокористування стосовно різних його суб'єктів приводить до подальшої класифікації видів природокористування на підвиди. Відповідно до об'єкта і суб'єкта природокористування можна розмежувати на право організацій, підприємств, установ і право користування природними об'єктами громадян.

Диференціація природокористування можлива і залежно від інших критеріїв: первинності і вторинності, загального, спільного і відособленого користування природними об'єктами.

Загальне природокористування характеризується тим, що воно може здійснюватися без спеціального дозволу в кожному окремому випадку з боку компетентних державних органів і підприємств, установ, організацій, за якими природні об'єкти закріплені в користування. Це право виникає із законів або інших нормативних актів, що регулюють природокористування. При цьому законодавством України гарантується право загального використання природних об'єктів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних тощо) безкоштовно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством.

Спеціальне природокористування здійснюється з дозволу компетентних державних органів або комунальних чи приватних власників природних об'єктів, коли вони надаються у відособлене користування.

Суб'єктом первинного або вторинного природокористування є особа, правомочність якої по використанню природного об'єкта похідна безпосередньо від права власності.

У вторинного природокористувача є ряд прав, і він має відповідні обов'язки щодо первинного. Вторинне природокористування виникає шляхом укладення договору первинного з вторинним природокористувачем, а також згідно з рішенням відповідних державних органів, але за згодою первинного природокористувача.

Природокористування може бути тимчасовим, відособленим, спільним і загальним. Але закон неоднозначно визначає поняття різних видів природокористування.

Загальним природокористуванням є таке, коли користування природним об'єктом є доступним певною метою усім особам, коло яких не обмежене і вони не пов'язані взаємними правами і обов'язками. Для виникнення права користування тут не вимагається спеціального дозволу. Але саме це право досить визначене, бо межі і дозволені засоби можливого здійснення такого права відомі. Об'єкти цього природокористування не закріплюються за конкретними природо користувачами за винятком випадків тимчасового користування, а перебувають в управлінні відповідних органів, підприємств і організацій, які нарівні з іншими суб'єктами користуються ними.

Спільне природокористування характерне тим, що коло спільних користувачів чітко визначене законом, а самі вони стосовно один до одного мають певні права і обов'язки. Так, відповідно до ст. 89 Земельного кодексу, земельну ділянку, яка належить на праві спільної сумісної власності лише громадянам, вони використовують спільно згідно з договором або законом. При цьому суб'єкти спільного природокористування досить автономні в тому розумінні, що права і обов'язки одного не є джерелом прав і обов'язків другого. Користування природним об'єктом здійснюється цими суб'єктами без визначення (надання) кожному відповідної частини цього об'єкта. Цим і відрізняється спільне природокористування від вторинного.

Важливою умовою користування об'єктами природи є строки користування ними. Вони поділяються на постійні і тимчасові. Постійним визнається природокористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим — від трьох до двадцяти п'яти років, а при орендному землекористуванні — до 50 років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового природокористування. Конкретні строки тимчасового користування водами, надрами, лісами, тваринним світом тощо визначаються відповідними кодексами і законами про природні ресурси.

Наведена класифікація видів права природокористування не є вичерпною. Можна говорити про поступове формування і такого виду, як право духовного природокористування (для задоволення естетичних потреб у спілкуванні людини з природою).

Відомі також громадські та індивідуальні види природокористування, промислове і сільськогосподарське природокористування. В умовах ринкових відносин виникає і комерційний вид природокористування. Однак в основу цього покладена не диференціація відповідних видів (підвидів) природокористування за умовами, які визначають його головний правовий зміст, а групування видів природокористування за загальними ознаками позитивного або негативного характеру, виокремленими з науковою або практичною метою.

28. Існують також підстави, при наявності яких припинення права природокористування завжди обов'язкове, і підстави, які залежно від розсуду компетентних органів можуть спричинити, а можуть і не спричинити припинення даного права. Такі підстави можна розмежувати на обов'язкові (безумовні) і умовні. До обов'язкових належать підстави, передбачені, наприклад, у пунктах 1-9 ст. 27 Земельно кодексу, бо вони є фактами, що безумовно припиняють повністю або частково право землекористування. Інші підстави, вказані в ч. 3 цієї статті, спричиняють припинення права землекористування лише за наявності певних умов, бо в законі сказано, що «право користування землею може бути також припинено у випадках, зазначених у статті 114 цього Кодексу». Таким чином, ці випадки не є фактами, які безумовно припиняють право землекористування.

Для всіх видів права природокористування загальною підставою його припинення є добровільна відмова від права користування природним об'єктом або його частиною, коли відпала потреба у ньому. Термін «відпала потреба» законодавець вживає стосовно організацій, підприємств і установ, а «відмова від нього» -- стосовно громадян. Однак принципової різниці між цими підставами припинення права природокористування немає, тим більше, що вони названі в статтях, що визначають підстави припинення права природокористування одночасно і для організацій, і для громадян.

В обох випадках передбачається вільне волевиявлення суб'єкта природокористування. Якщо такого волевиявлення немає, підстава припинення права користування повинна бути іншою. Факт відсутності потреби у користуванні об'єктом природи може визначати лише сам користувач.

Абсолютна відмова від природного об'єкта є обов'язковою безумовною підставою припинення права природокористування. Часткова ж відмова такою не є. Залежно від конкретних обставин вона може бути не задоволена компетентним органом, який розпоряджається природними ресурсами, наприклад, з мотивів недоцільності його подрібнення або з інших важливих міркувань.

Право користування природним об'єктом завжди припиняється із закінченням строку, на який він надавався. І тут не вимагається будь-яких додаткових підстав або рішень компетентних органів для його припинення. Однак не виключається необхідність визначення такого порядку припинення прав користування, при якому забезпечувався б контроль за своєчасним поверненням природного об'єкта за його цільовим призначенням і у належному стані.

Підставою припинення права природокористування є необхідність вилучення природного об'єкта у природокористувача для державних, громадських та інших потреб, а також з метою їх надання громадянам. У всіх названих випадках це обов'язкова безумовна підстава припинення права користування.

Загальнообов'язковою безумовною підставою припинення права природокористування є припинення діяльності підприємства, організації, установи, селянського (фермерського) господарства, а також смерть громадянина.

Смерть громадянина як підстава припинення права природокористування законом не передбачена, хоча зрозуміло, що право користування будь-яким об'єктом природи не може зберігатися за померлим.

Обов'язково припиняється повністю або частково природокористування громадян, яке здійсняється не відповідно до цілей і вимог, передбачених відповідними документами на той або інший вид природокористування. Нецільове ж природокористування, яке здійснюється підприємствами, організаціями і установами, є умовною підставою припинення права природокористування. Підстави припинення права користування диким тваринним світом не передбачають його нецільового використання (ст. 28 Закону України «Про тваринний світ»). Але воно не повинно ставитися в один ряд з порушенням порядку спеціального використання об'єктів тваринного світу, а також різними правилами, нормами і вимогами по його охороні і використанню, більше того -- поглинатися ними.

Підставою припинення права природокористування є розірвання договору про тимчасове користування природним об'єктом, у тому числі і на умовах оренди. Воно є умовною підставою припинення того чи іншого права природокористування, бо для його дострокового розірвання необхідна наявність порушень умов договору з боку орендарі або орендодавця. Коли ж не було якихось порушень договору, то він може бути достроково розірваним за вимогою однієї із сторін, за винятком необхідності вилучення природного об'єкта для державних або громадських потреб, смерті орендаря і відсутності спадкоємця, який бажає скористатися переважним правом оренди, та в інших випадках. Закінчення ж строків дії таких договорів є безумовною підставою для припинення тимчасового, у тому числі і орендного користування природним об'єктом.

Деякі підстави припинення права природокористування притаманні лише користуванню окремими природними об'єктами. Тому на відміну від вищенаведених загальних вони є специфічними для окремих природних об'єктів. Так, підставою припинення права користування може бути невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільгоспвиробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб (п. 8 ст. 27 Земельного кодексу).

Екологічне законодавство передбачає також випадки зупинення, (тимчасової заборони), обмеження і зміни права природокористування. Зупинення означає тимчасову заборону природокористування до виконання необхідних природоохоронних заходів, тобто зупиняється експлуатація підприємства чи окремих його цехів (дільниць) і одиниць обладнання. Обмеженням права природокористування є випадки, коли на певний період (до виконання необхідних природоохоронних заходів) встановлюються зменшені обсяги викидів і скидів забруднюючих речовин та розміщення відходів у цілому по підприємству чи по окремих його цехах (дільницях) і одиницях обладнання. Цим обмежуються права природокористувачів на використання природного об'єкта (його частини).

При тимчасовій забороні (зупиненні) чи припиненні діяльності підприємств забороняються всі викиди і скиди забруднюючих речовин та розміщення відходів по підприємствах в цілому чи окремих їх цехах (дільницях) і одиницях обладнання.

Діяльність підприємств обмежується або тимчасово забороняється (зупиняється) у разі перевищення ними лімітів використання природних ресурсів, порушення екологічних нормативів, екологічних стандартів, а також вимог екологічної безпеки у спеціально передбачених випадках, уповноваженими державними органами у межах своєї компетенції.

32. Органи спеціального державного управління - спеціально уповноважені органи центральної виконавчої влади, що реалізують функції управління в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.

Мета діяльності та завдання, покладені на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України

В основу формування державної екологічної політики покладено принцип, згідно з яким екологічна безпека стає важливим елементом та складовою національної безпеки держави. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено Конституцією України ('Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.' ст. 50) та цілою низкою законів та документів. Розроблені Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України Концепція та 'Основні напрями державної екологічної політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки' визначили мету, пріоритетні завдання, механізми їх реалізації та напрями гармонізації екологічної політики України з європейським екологічним процесом. Мета природоохоронної діяльності полягає в досягненні оптимального балансу між шкідливими для довкілля наслідками, що суправоджують розвиток суспільства, і потенційними можливостями природних ресурсів до самовідтворення.

Стратегічні цілі діяльності Державного комітету України із земельних ресурсів на 2010 рік

1. Побудова системи гарантування державою прав власності на землю;

2. Планування використання земель та землеустрій (розроблення основних заходів із територіального планування земель, розвитку системи землеустрою, завершення розробки загальнодержавної програми використання та охорони земель, продовження розроблення нормативно-технічних документів, стандартів, норм і правил у сфері землеустрою та охорони земель);

3. Економіка землекористування (активізація робіт щодо забезпечення зростання вартості землі, започаткування створення системи економічного стимулювання раціонального використання і охорони земель, активізації робіт щодо створення інвестиційно-привабливого землекористування продовження робіт з оцінки земель, розвитку інфраструктури ринку земель);

4. Інституціональне забезпечення розвитку земельних відносин (розроблення Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року, продовження удосконалення земельного законодавства).

37. У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

1) Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів на землі в межах їхніх територій, окрім земель загальнодержавної власності.

Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у колективну чи приватну власність і надаватись у користування, в тому числі в оренду. Не можуть передаватись у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, парки і т. д.); землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.

Наступна форма власності на землю - колективна власність. Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, в тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться в колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільськогосподарського (фермерського) господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного й гаражного будівництва.

Громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються

39. Відповідно до Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Відповідно тимчасовим вважається землекористування строкове. Строки тимчасового землекористування визначені ЗК України.

В залежності від строку, на який земельна ділянка надана у користування, даний вид землекористування поділяється на два підвиди: тимчасове короткострокове і тимчасове довгострокове користування земельною ділянкою. Короткостроковим вважається користування землею на строк до трьох років, довгостроковим — на строк від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки законодавство дозволяє продовжити на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування землею.

Крім поділу за строками, тимчасове землекористування також поділяється на такі підвиди: тимчасове землекористування, що виникає на підставі рішення (адміністративного акта) власника ділянки, та тимчасове землекористування, що виникає на підставі договору.

Згідно зі ст. 8 ЗК земельні ділянки можуть передаватися в оренду. З прийняттям 6 жовтня 1998 р. Закону України «Про оренду землі» питання оренди землі в нашій країні регулюються цим Законом. Законом визначено, що оренда землі — це строкове платне володіння і користування земельною ділянкою на підставі договору. Отже, оренда землі також є підвидом тимчасового користування землею. Право орендного і концесійного землекористування визначаються і як право спеціального землекористування

45. Юридичне визначення надр

1.В Україні досить довгий час були майже відсутні фундаментальні наукові праці стосовно правового регулювання розробки та охорони надр. І саме ці причини спонукають звернути увагу на ряд суттєвих проблем з котрими зіткнулась Україна як незалежна держава. 2.Оскільки зростання рівня соціально-економічного розвитку суспільства обов’язково супроводжується збільшенням споживання невідновних природних ресурсів а також інтенсивною розробкою родовищ корисних копалин, охорона та ефективне використання надр є однією з глобальних проблем сучасності.

3.На даному етапі розвитку нашої держави конче необхідним – є формулювання та очерчення кола проблем пов’язаних з юридичним визначенням надр, а також пошук шляхів їх можливого вирішення.

4.Процеси реформування гірничодобувної галузі та інтенсивне використання надр змушує нас постійно працювати над цілою низкою питань, удосконалювати вже існуючи і розробляти принципово нові системи правової охорони надр, забезпечувати раціоналізацію та екологізацію надрокористування.

Ні в якому разі ми не можемо дозволити собі зволікати з цими запитаннями, слід постійно, рішуче впроваджувати реформи у сфері правовідносин користування та охорони надр, що в свою чергу дозволить впроваджувати в життя прогресивні ідеї екологічного законодавства.

5.Слід відзначити, що стосовно окремих видів надрокористування в законодавстві були зроблені певні зміни та доповнення, що дозволило в свою чергу вдосконалити механізми реалізації законних прав та інтересів суб’єктів надрокористування. Проте, навіть такі зміни не дозволили в повному обсязі вирішити низку конфліктів з точки зору забезпечення природоохоронної спрямованості законодавства про надра і гарантій реалізації встановлених цим законом можливостей для надрокористувачів.

6.Тільки у разі поглиблення вивчення теорії і практики правового регулювання використання і охорони надр на базі аналізу проблем визначення підстав і порядку виникнення, реалізації, припинення та змісту права надрокористування, обсягу прав і обов’язків суб’єктів надрокористування, гарантій державної охорони їх прав та механізму реалізації природоохоронних пріоритетів при користуванні надрами, захисті екологічних, економічних і майнових інтересів держави, громадян, підприємств, установ і організацій, а також формування наукових і практичних рекомендацій стосовно вдосконалення нормативної і правозастосовчої діяльності в галузі правовідносин, які розглядаються, ми зможемо кардинально змінити ситуацію.

7.Вже сьогодні спустошення невідновних унікальних родовищ і відсутність розробки нових, разом з певними політичними аспектами вже призвели до уповільнення економічного розвитку держави та створення погрози енергетичної та екологічної безпеки країни.

8.Необхідність в удосконалюванні державної політики в галузі використання та вивчення надр-є гострою необхідністю. І вирішувати ці проблеми потрібно з створення досконалої, теоретично обґрунтованої нормативної бази, яка б змогла забезпечити екологічно безпечне та раціональне надрокористування.

9.Законодавство про надра України знаходиться в процесі становлення, і не є досконалим. Ми маємо можливість спостерігати пробіли, неузгодженість його норм, і інколи цілковиту відсутність сталого термінологічного інструментарію для законотворчої роботи заважають швидкому вирішенню вищенаведених проблем.

10.Головним, системоутворюючим поняттям права надрокористування є надра - самостійний об’єкт права власності Українського народу, що закріплено ст.13 Конституції України [1] та в ст.1 і ст.9 Закону України “Про власність” [2]. Необхідність дослідження цього поняття є очевидним, оскільки ми не маємо законодавчого визначення надр, і фактично не можемо виділити суттєві юридичні ознаки цього правового об’єкту, що ототожнює надра з родовищами корисних копалин [3, 4, 6,]. Наявність таких проблем з одного боку спонукає до наукового дослідження, а з іншого призводить до появи різноманітних, часто взаємно протилежних поглядів та міркувань.

11.Земля та її надра в сутності як матеріально-енергетична система є геологічними об’єктами, геологія, як наука, корисні копалин виокремлює у самостійний об`єкт дослідження [7]. А отже правове визначення надр неминуче має враховувати їх геологічні ознаки, але ми не можемо обмежуватись тільки цим, потрібно йти набагато далі, і вже з юридичної точки зору оцінювати ті чи інші аспекти.

12.В законодавстві та юридичній літературі довгий час поняття “надра”, використовувалися для характеристики об’єкту права власності, коли ж виникали питання про господарську експлуатацію надр, вживалося поняття “родовища корисних копалин”. При зверненні до термінологічного словника гірничої справи термін "надра" взагалі відсутній, вони згадуються лише при визначенні мінеральної сировини як “корисних копалин, що видобувають з надр” [7, с.319].

13.Отже з метою виведення методологічно правильного, повного та придатного для законодавчого закріплення юридичного поняття надр необхідно виявити його найбільш суттєві юридично значущі ознаки.

14. З’ясовуючи юридичні ознаки надр необхідно їх відокремити від землі та підземних вод.

15.Спеціальними ознаками відокремлення надр від поверхневого шару землі в процесі видобування корисних копалин виступають мета та спосіб використання просторів природного середовища: у випадках вилучення з останнього будь-якої природної речовини (незалежно від ступеня її користі) здійснюється надрокористування; а при іншому способі використанні таких просторів має місце користування поверхнею землі.

16.В цілому до визначення поняття надр слід підходити досить зважено, виходячи саме з чинного законодавства, досвіду надрокористування, потреб практики та перспектив розвитку відповідних відносин. Слід визнати, що знак рівняння між поняттями надр та корисних копалин певним чином завжди створював цілу низку проблем та складностей. Визначення поняття надр має бути точнішим, оскільки воно має практичне значення і може як породити складності при визначенні кордонів надр, так і позбавити надрокористувачів ряду складностей.

54. Стаття 12. Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів

Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються з метою здійснення цілеспрямованої і ефективної діяльності щодо задоволення потреб населення і галузей економіки у воді, збереження, раціонального використання і охорони вод, запобігання їх шкідливій дії.

Державні цільові, міждержавні та регіональні програми використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розробляються на основі даних державного обліку вод, водного кадастру, схем використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів тощо.

Розробка та реалізація цих програм здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, позабюджетних фондів, добровільних внесків організацій і громадян, інших коштів.

Стаття 13. Органи, що здійснюють державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних цільових, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.

Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві Ради та їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади та інші державні органи відповідно до законодавства України.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань водного господарства, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань геології та використання надр, їх органи на місцях та інші державні органи відповідно до законодавства.

55. ЗУ Про виключну (морську) економічну зону України

Стаття 1. Законодавство про виключну (морську) економічну зону України

Законодавство про виключну (морську) економічну зону України складається з цього Закону та інших актів законодавства України, що регулюють питання, пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України.

Стаття 2. Визначення виключної (морської) економічної зони України

Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України.

Стаття 3. Делімітація виключної (морської) економічної зони України

Делімітація виключної (морської) економічної зони провадиться з урахуванням законодавства України шляхом укладення угод з державами, побережжя яких протилежні або суміжні побережжю України, на підставі принципів і критеріїв, загальновизнаних у міжнародному праві, з метою досягнення справедливого вирішення цього питання.

Стаття 4. Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України

Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями цього Закону та нормами міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; інші права, передбачені цим Законом, іншими законодавчими актами України та загальновизнаними нормами міжнародного права.

Суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра.

60. ЗУ Про рослинний світ

Стаття 1. Законодавство України про рослинний світ

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослинного світу регулюються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), законами України "Про охорону навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ), "Про природно-заповідний фонд України" ( 2456-12 ), Лісовим кодексом України ( 3852-12 ), цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Відносини у сфері охорони, використання та відтворення рослин і багаторічних насаджень сільськогосподарського призначення регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 2. Завдання законодавства України про рослинний світ

Завданням законодавства України про рослинний світ є регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцезростань.

61. Стаття 36. Державний контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу

Державний контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища і його органами на місцях, місцевими державними адміністраціями, іншими спеціально уповноваженими на це органами виконавчої влади відповідно до законодавства України.

Стаття 37. Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу

Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється громадськими інспекторами з охорони навколишнього природного середовища.

Повноваження громадських інспекторів, що здійснюють контроль за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, визначаються згідно з Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища".

62. Ведення сільського господарства є неможливим без викорис¬тання фунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та афопромислового комплексу в народному господарстві" (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.) проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та АПК забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природ-норесурсовим правом.

Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер афарного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами афарного права. Адже сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних ресурсів. Суб'єкти афарного права повинні знати, які вони мають права та обов'язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсово-му праві діє засада цільового характеру природокористування, тоб¬то правові режими використання природних ресурсів різняться за¬лежно від того, для яких цілей вони застосовуються. Відтак йти¬меться про інститути сільськогосподарського використання при¬родних ресурсів як інститути афарного права.

Оскільки правовий інститут використання земель сільськогос¬подарського призначення розглянуто в попередньому розділі про¬понованого підручника, в цьому розділі ми обмежимося лише пра¬вовими інститутами сільськогосподарського водокористування, надрокористування, лісокористування, використання тваринного й рослинного світу. Хоча до ЗК ми звертатимемося неодноразово, позаяк він має особливе значення для регулювання природноре-сурсових відносин. Згідно з ч. 2 ст. З ЗК, він має переважну юри¬дичну силу перед іншими актами природноресурсового законо¬давства. Інакше кажучи, є своєрідною природноресурсовою "кон¬ституцією" і посідає чільне місце в системі спеціального природно¬ресурсового законодавства. Якщо якийсь акт природноресурсового законодавства суперечить ЗК — застосовуються положення остан¬нього. Це важливо знати для правильного розуміння правових при¬писів про використання окремих видів природних ресурсів, які часто суперечать ЗК. Оскільки, характеризуючи зазначені інститу¬ти сільськогосподарського використання природних ресурсів, ми послуговуватимемося понятійним апаратом теорії природноресур¬сового права, коротко нагадаємо його ключові категорії.

Усі форми залучення природних ресурсів до сільськогосподар¬ського виробництва можна назвати сільськогосподарським вико¬ристанням природи. Використання природних ресурсів, відповідно до ст. 38 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону нав¬колишнього природного середовища", буває загальним і спеціаль¬ним. Загальне використання природних ресурсів, згідно з ч. 2 ст. 38 Закону, полягає в безперешкодному використанні природних ре¬сурсів фомадянами для задоволення своїх життєвих пофеб (есте¬тичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.) і має певні правові ознаки. Воно здійснюється: а) безоплатно; б) без офиман-ня будь-яких дозволів; в) без закріплення окремих природних об'єктів за певними суб'єктами (без права володіння). Щоправда інколи право загального використання природних ресурсів може бути обмежене власниками природних ресурсів.

Спеціальне використання природних ресурсів, згідно з ч. З ст. 38 — це такий вид використання природних ресурсів, який відзначаєть¬ся тим, що: а) природні об'єкти цілком або частково закріплюють¬ся за певними суб'єктами на різних правових підставах (здійсню¬ється право володіння ними); б) на його здійснення феба офима-ти спеціальний дозвіл; в) воно є платним.

Фактичне розмежування загального і спеціального використан¬ня природних ресурсів провадиться за ступенем екологічного ризи¬ку використання природних ресурсів. Критерії такого розмежуван¬ня містяться в окремих актах природноресурсового законодавства.

Правова форма використання природних ресурсів — певний право¬вий режим або закріплений у нормативних актах порядок викорис¬тання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ре¬сурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплат¬не і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; ґ) право господарського відання; д) право оперативного управління. Разом з тим, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність" і ст. 319 ЦК, власник природного об'єкта на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається на¬лежним йому майном; він може надати його іншій особі на інших правових підставах, не передбачених законодавством. Таке право власника передбачене ст. 6 ЦК і ст. 134 ГК від 16 січня 2003 р.

Право природокористування як форму спеціального використан¬ня природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплю¬вати і володіння, і користування, і розпорядження природними ре¬сурсами в межах, визначених власником. Право природокористу¬вання відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; во¬но завжди є похідним від права власності — саме власник встанов¬лює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Приро¬докористування слід відрізняти і від використання природних ре¬сурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, серві¬тутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господар¬ського відання, оперативного управління та ін.

63. ЗУ Про рослинний світ

Розділ V ІНТРОДУКЦІЯ, АКЛІМАТИЗАЦІЯ, СЕЛЕКЦІЯ РОСЛИН ТА БОТАНІЧНІ КОЛЕКЦІЇ

Стаття 33. Інтродукція та акліматизація рослин

Переселення окремих видів рослин у місцевості, де вони раніше не росли (інтродукція), акліматизація нових для флори України видів рослин здійснюються юридичними або фізичними особами з дозволу спеціально уповноважених місцевих органів виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища, що видається на підставі висновків наукових установ та організацій, а також державної служби з карантину рослин.

Самовільне проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин забороняється.

Вимоги щодо проведення інтродукції та акліматизації дикорослих рослин визначаються Положенням про інтродукцію та акліматизацію рослин, яке розробляється і затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища за погодженням із Національною академією наук України та Головною державною інспекцією з карантину рослин України.

Стаття 34. Селекція рослин

Питання селекції дикорослих рослин регулюються спеціальним законодавством. Селекція дикорослих рослин у природних умовах та інтродукція рослин, до яких було вжито селекційні методи, здійснюються за дозволами спеціально уповноважених на це органів виконавчої влади.

Стаття 35. Ботанічні колекції

Ботанічні колекції (колекції ботанічних садів, дендраріїв, дендропарків, оранжерей, а також гербарії, банки насіння та інші види ботанічних колекцій), що мають наукову, культурно-освітню, навчально-виховну та іншу державну цінність, підлягають державному обліку.

Правила створення, поповнення, зберігання, державного обліку, а також використання, торгівлі, ввезення, пересилання і вивезення за межі України ботанічних колекцій та їх об'єктів затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища за погодженням із Головною державною інспекцією із карантину рослин України, Державною митною службою України та іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади, а також Національною академією наук України.

64. 1. Зелена книга України (далі - Зелена книга) є офіційним державним документом, в якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових природних рослинних угруповань, які підлягають охороні.

2. Зелена книга є основою для розроблення охоронних заходів щодо збереження, відтворення та використання занесених до неї природних рослинних угруповань. Охорона цих угруповань спрямовується на збереження їх ценотичної структури, популяцій рідкісних видів рослин та умов місцезростання.

3. Визначення природних рослинних угруповань, які підлягають занесенню до Зеленої книги, здійснюється відповідно до методики, що затверджується Мінприроди.

4. Охорона природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги (далі - рослинні угруповання), забезпечується шляхом:

установлення їх особливого правового статусу, врахування вимог щодо охорони цих угруповань під час розроблення нормативно-правових актів;

створення на місцевостях, де існують угруповання, біосферних заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі транскордонних;

врахування спеціальних вимог щодо їх збереження під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, проведення екологічної експертизи тощо;

проведення постійного спостереження (моніторингу) за їх станом та необхідних наукових досліджень;

запровадження особливих видів режиму збереження;

проведення відповідної еколого-просвітницької роботи та інформування громадськості про їх стан;

установлення адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження угруповань та їх місць зростання;

приєднання України до відповідних природоохоронних конвенцій, укладення міжнародних угод у цій сфері.

5. Відтворення рослинних угруповань здійснюється на основі науково обгрунтованих заходів шляхом:

сприяння їх природному відновленню;

запобігання небажаним змінам та негативному антропогенному впливу;

їх формування на штучно створених об'єктах

природно-заповідного фонду.

6. Організація охорони та відтворення рослинних угруповань забезпечується Мінприроди та іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства.

7. Зелена книга містить таку інформацію: біномінальна наукова назва рослинного угруповання, його синфітосозологічний індекс, клас, категорія, статус, поширення в Україні, фізико-географічні умови, біотоп, фітоценотична, аутфітосозологічна та ботаніко-географічна значущість, ценотична структура та флористичне ядро, потенціал відновлюваності, вид режиму збереження, обгрунтування необхідності здійснення охорони, біотехнічні і созотехнічні рекомендації, джерела інформації, картосхема поширення угруповання.

8. Пропозиції щодо занесення до Зеленої книги чи вилучення з неї рослинних угруповань можуть подаватися науково-дослідними установами, державними та громадськими організаціями, окремими вченими, фахівцями, що займаються охороною та використанням природних рослинних ресурсів, разом з відповідним науковим обгрунтуванням із зазначенням відомостей про ботаніко-географічне та історичне значення, рідкісність, кількість місць зростання та їх площу, рівень стабільності екологічних умов та інших показників, що свідчать про необхідність вжиття заходів для охорони певних угруповань.

9. Ведення Зеленої книги покладається на Мінприроди і фінансується за рахунок державного бюджету.

10. Державний контроль за дотриманням вимог щодо охорони, відтворення та використання рослинних угруповань здійснює Мінприроди.

11. Мінприроди забезпечує:

офіційне видання Зеленої книги не рідше ніж один раз на 10 років та розповсюдження її примірників;

оперативне інформування заінтересованих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій та громадян про зміни, що вносяться до Зеленої книги.

66. Об'єктом права лісокористування є частина державного лісового фонду, надана в користування з визначеною метою. Ним може бути як ліс, так і земельна ділянка, не вкрита лісовою рослинністю, але надана для потреб лісового господарства. Конкретизуючими ознаками такого об'єкта є його розмір, межі та місцерозташування. Відокремлена частина лісового фонду розглядається як юридично самостійний природній об'єкт.

Лісовий кодекс України поділяє землі лісового фонду на лісові і нелісові. Слід зазначити, що Земельний кодекс України дещо по-іншому визначає землі лісового фонду, поділяючи їх на такі, що вкриті лісом, і такі, що не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України). Правовий режим цих категорій земель різний. Лісові земельні ділянки використовуються для вирощування лісової продукції, захисту ґрунту від ерозії, попередження забруднення навколишнього природного середовища. Тому вони підлягають особливій охороні та захисту. До лісових відносяться земельні ділянки, вкриті лісовою рослинністю, а також ті, що не вкриті лісовою рослинністю, але підлягають залісненню, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами.

До нелісових земельних ділянок належать ті, що зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями; сільськогосподарськими угіддями; болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, а також визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством (ст. 5 ЛК України).

У Лісовому кодексі України прямо не визначено, хто може бути суб'єктом права лісокористування. Але з аналізу лісового законодавства можна зробити висновок, що такими суб'єктами є: державні, кооперативні та громадські спеціалізовані лісогосподарські підприємства, інші підприємства, установи, організації, в яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Законодавство відносить цих суб'єктів до постійних лісокористувачів.

До складу суб'єктів права лісокористування також слід віднести інші підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні організації, громадян України, іноземних юридичних та фізичних осіб, які згідно з законом користуються лісовим фондом для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Вони належать до тимчасових лісокористувачів.

67. Право лісокористування слід розглядати у двох аспектах: як об'єктивне і як суб'єктивне право.

Об'єктивне право лісокористування — це сукупність правових норм, що регулюють порядок та умови раціонального користування і відтворення лісів, підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин у зазначеній галузі.

Суб'єктивне право лісокористування слід розуміти як установлену і гарантовану законом можливість конкретних суб'єктів на безпосередню експлуатацію лісів з метою задоволення потреб у лісових ресурсах, добування їх корисних властивостей.

Слід виділяти загальне та спеціальне лісокористування.

Загальне лісокористування характеризується тим, що воно може здійснюватись без спеціального дозволу зі сторони компетентних державних органів. Це право виникає із законів або інших нормативно-правових актів, регулюючих лісокористування. Особливе значення загальне лісокористування має для громадян, так як надає їм можливість вільного використання природних багатств в особистих цілях. Спеціальне лісокористування здійснюється за дозволом компетентних державних органів або первинних лісокористувачів, коли є потреба у виділенні конкретних частин об’єктів лісокористування і закріплення їх в особисте користування.

В основу класифікації видів спеціального використання лісів покладено роль лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона, зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, жи-виці, інших лісових ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих, рекреаційних, естетичних. Виходячи з цьо-го, види спеціального права лісокористування за цільовим призна-ченням можна поділити на:

- використання деревних ресурсів лісу -- заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пнів, луба, кори і т.ін.);

- побічні лісові користування -- сінокосіння, випасання худо-би, розміщення вуликів та пасік, заготівля деревних соків, заготівля і збір дикорослих плодів, горіхів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини;

- використання лісів для відтворення ресурсів тваринного по-ходження, користування лісом для потреб мисливського господар-ства;

- користування лісом у науково-дослідних цілях;

- користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турис-тичних цілях Крассов О.И. Право лесопользования вСССР.-- М., 1990.

Залежно від строку на який воно встановлюється користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим. Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею. Земельні ділянки лісового фонду можуть надаватись тимчасовим користувачам за погодженням з постійними користувачами.

Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути: короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років.

68. Державне управління здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції.

Спеціально уповноваженим державним органом управління з питань екології та природних ресурсів є Мінприроди України та його органи на місцях. До інших центральних органів державної виконавчої влади належать Мінаграрополітики України, МОЗ України, Держкомлісгосп України, Держводгосп України, Держкомзем України.

Участь громадян та їх об'єднань у здійсненні заходів щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу регламентується Законом України «Про рослинний світ» та положеннями про відповідні громадські об'єднання. Так, громадяни та їх об'єднання мають право брати участь у розгляді центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів АРК, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування питань, пов'язаних з охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, сприяти цим органам у здійсненні заходів щодо охорони, невиснажливого використання та відтворення об'єктів рослинного світу, а також ініціювати відповідні заходи.

Мінприроди України є провідним органом у системі центральних та інших органів виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища. Основними його завданнями в галузі охорони та використання рослинного світу є:

- проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного для існування рослинного світу навколишнього середовища;

- державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань використання та охорони природних рослинних ресурсів;

- ведення державного обліку, кадастру і моніторингу рослинного світу;

- здійснення нормативно-правового регулювання щодо використання рослинного світу;

- організація проведення державної екологічної експертизи щодо збереження природних рослинних угруповань;

- обґрунтування доцільності розроблення державних і регіональних екологічних програм за результатами вивчення і дослідження стану рослинного світу чи окремих регіональних проблем використання природних рослинних ресурсів;

- здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони використання та відтворення рослинного світу.

Відповідно до покладених на нього завдань у зазначеній сфері Мінприроди України здійснює комплексне управління та регулювання в галузі охорони рослинного світу, раціонального використання і відтворення природних рослинних ресурсів; координує діяльність центральних органів державної виконавчої влади, підприємств, установ і організацій у галузі охорони рослинного світу, раціонального використання і відтворення природних рослинних ресурсів; здійснює державний контроль за охороною, використанням та відтворенням рослинного світу, додержанням правил зберігання, транспортування, застосування та поховання засобів захисту рослин; установлює норми і правила, бере участь у розробленні стандартів щодо регулювання використання рослинного світу, охорони природних рослинних угруповань від забруднення та іншого шкідливого впливу; розробляє і запроваджує в установленому порядку економічний механізм використання природних рослинних ресурсів; забезпечує розроблення та реалізацію заходів, спрямованих на збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, ведення Червоної книги України, та деякі інші.

Мінагрополітики України у галузі охорони та використання рослинного світу організовує роботу, спрямовану на забезпечення дотримання вимог законодавства у процесі експлуатації природних рослинних ресурсів, раціонального використання лісових та інших ресурсів рослинного світу, збереження рідкісних та зникаючих видів рослин; здійснює контроль за забезпеченням екологічної безпеки в процесі використання регуляторів росту рослин; сприяє проведенню на підприємствах усіх форм власності державної політики з питань карантину рослин, охорони території України від занесення збудників хвороб рослин, здійснює фітосанітарний контроль тощо.

Держкомлісгосп України, здійснюючи свої функції у сфері лісового та мисливського господарства, відіграє важливу роль в охороні та раціональному використанні всього рослинного світу.

Опосередковані управлінські функції в сфері охорони та викостання рослинного світу виконують Держводгосп України та Держкомзем України. Це зумовлено тим, що об'єктами рослинного світу є природні рослинні угруповання, що знаходяться в межах внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України, поверхневих вод (озер, водосховищ, річок, каналів), а також дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, що ростуть на землях сільськогосподарського призначення.

Таким чином, реалізація зазначеними центральними органами державної виконавчої влади функцій управління щодо охорони та використання водних та земельних ресурсів одночасно опосередкованим шляхом забезпечує охорону та раціональне використання об'єктів рослинного світу, що знаходяться у відповідному природному просторі. Зокрема, Держводгосп України здійснює контроль за дотриманням режимів роботи водосховищ комплексного призначення, водогосподарських систем і каналів, розробляє довгострокові прогнози водогосподарських балансів і схеми комплексного використання вод та охорони водних ресурсів; здійснює заходи щодо поліпшення експлуатації водогосподарських об'єктів комплексного призначення тощо.

З конкретних управлінських функцій у сфері охорони та використання рослинного світу виділяються контрольна, по веденню державного обліку, кадастру і моніторингу рослинного світу.

Державний контроль за додержанням законодавства про рослинний світ здійснюють органи Мінприроди України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та деякі інші органи.

Завданням цього контролю є забезпечення додержання вимог законодавства про рослинний світ усіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форми власності і підпорядкування, а також громадянами. Державному контролю, зокрема, підлягають: правила загального та спеціального використання природних рослинних ресурсів; вимоги законодавства щодо здійснення окремих видів спеціального використання рослинного світу; порядок реалізації лікарської та технічної сировини дикорослих рослин юридичними та фізичними особами; вимоги охорони умов місцезростання об'єктів рослинного світу а також щодо охорони, використання та відтворення рослинного світу, під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуатації споруд та об'єктів, застосування технологій, які негативно впливають на стан рослинного світу правила ввезення в Україну та вивезення за її межі об'єктів рослинного світу; ліміти спеціального використання природних рослинних ресурсів тощо.

Громадський контроль у галузі охорони, використання та відтворення рослинного світу здійснюється громадськими інспекторами з охорони довкілля. Повноваження цих інспекторів визначені Положенням про них, затвердженим Мінекології України 27 липня 2002 р. Державний облік і кадастр рослинного світу ведеться з метою обліку кількісних, якісних та інших характеристик природних рослинних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання, а також для здійснення систематичного контролю за якісними і кількісними змінами в рослинному світі й для забезпечення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також власників та користувачів (у тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких знаходяться об'єкти рослинного світу, відомостями про його стан.

69. Постанова КМУ Про затвердження Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів.

1. Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться

Держкомлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

2. Державний лісовий кадастр (далі - кадастр) включає системні відомості про розподіл лісового фонду між власниками лісів і постійними лісокористувачами, поділ усіх лісів за категоріями залежно від виконуваних ними основних функцій, грошову оцінку та інші дані, що характеризують кількісний і якісний стан лісів.

3. Склад документації кадастру і первинного обліку лісів, порядок її ведення визначаються Держкомлісгоспом за погодженням з Мінприроди.

4. Документація кадастру ведеться на основі даних державного земельного кадастру, матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень та первинного обліку лісів окремо за власниками лісів і постійними лісокористувачами на підставі документів, визначених статтею 52 Лісового кодексу України ( 3852-12 ).

5. Дані про розподіл лісового фонду між власниками лісів і постійними лісокористувачами, його кількісний склад погоджуються з територіальними органами земельних ресурсів.

6. Інформація про зміни у лісовому фонді вноситься власниками лісів і постійними лісокористувачами у матеріали первинного обліку лісів станом на 1 січня поточного року. На основі такої інформації уточнюється до 1 лютого документація кадастру.

7. Республіканський комітет з лісового та мисливського господарства Автономної Республіки Крим, територіальні органи Держкомлісгоспу (далі - органи Держкомлісгоспу) щороку подають територіальним органам земельних ресурсів інформацію про показники кадастру з урахуванням поточних змін для ведення ними державного земельного кадастру.

8. Документація кадастру поновлюється один раз на п'ять років.

9. Підприємства, установи, організації та громадяни, що мають у постійному користуванні або у приватній власності ліси, надсилають до 1 березня року проведення чергового державного обліку лісів погоджену з територіальними органами земельних ресурсів та оформлену в установленому порядку документацію первинного обліку лісів відповідним державним лісогосподарським підприємствам Держкомлісгоспу для узагальнення і подання органам Держкомлісгоспу до 1 травня зведеної облікової інформації.

Органи Держкомлісгоспу перевіряють повноту і достовірність зазначеної інформації, формують зведені дані кадастру по Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києву та Севастополю і подають Держкомлісгоспу до 1 серпня року проведення чергового державного обліку лісів.

10. Держкомлісгосп:

еревіряє повноту і достовірність зведених відомостей кадастру, узагальнює їх в цілому по Україні і до 1 листопада року проведення чергового державного обліку лісів подає Мінекономіки, Мінприроди та Держземагентству;

зберігає документацію кадастру, готує та видає в установленому порядку інформаційні матеріали про лісовий фонд України.

70. ЛІСОВИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ