Птах сидить на гілці

Сидить птах на

гілці, на дереві,

що розгалужується від

його ніг, притискає

голову до ока, великого й прозорого

як вікно, розсуває

пір'я, немов важкі

портьєри, чує, як

від хвилювання б'ється у

грудях серце.

На другім боці лежить

світ, поділений на дерева,

траву, каміння, дії

з'являються між і

перед ними, як діти,

перебігають з місця

на місце, ховаються, немов

справді вірять, що

їх не видно.

ЕММА АНДРІЄВСЬКА

Поетеса, прозаїк, художниця. Представниця «Нью-Йоркської групи».

Час

Від злости перегнутий ріг

Змагається за першість з далечінню,

Як і його змагалось покоління.

Ще він її на цей раз переміг,

А старість вже болотом по коліна.

Від неба сіллю в горлі віддає.

Сідлає вітер трави — і за обрій.

На зміну рогу місяць робить обмір:

Розділить, множить, потім додає.

Але і в нім вже назрівають тіні.

ЛІНА КОСТЕНКО

***

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав – нема мелодій.

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Поет-«шістдесятник», перекладач, літературознавець.

* * *

Коли помер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці,

Зодягнені в лахміття, як старці,

Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада –

Чи ж не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Погляд у криницю

Я розумію світло. Це—душа.

Любові й космосу глибини. Жертва.

Блиск розуму. Благословіння миру.

Палання рук. Веселощі трави.

А що такс темноти? Я не знаю.

Можливо, це – самотності печаль.

Дух каменя. Жало злоби. Липкі

Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу

Не може сяйво людям об'явити;

Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело

Людського зору, як пісок підземний –

Ті води, що прозріють у криниці.

МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Поет-«шістдесятник», прозаїк, кінорежисер.

* * *

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз,

У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі...

Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе, І

море із тебе... дорога тверда.

ВАСЛЬ ГОЛОБОРОДЬКО

Поет. Представник «київської шкали».

* * *

Жив один лис який умів писати

і він писав у шкільному зошиті про осінь

носив під пахвою зошит

і олівець за вухом і сідав на пні

коли бачив що ще один лист упав

або бачив гніздо без птахів

Коли мерзли пальці і груди

грівся над багаттями глиняних круч

Коли лягав спати зошита клав під голову

і згадував що він побачив за увесь день

а того ранку прокинувся і побачив сніг

і заховав він зошита до наступної осені.