Словаччина

Ініціатива перегляду. Проект закону можуть внести комітети Національної ради, депутати і Уряд.

Процедура перегляду. Для ухвалення Конституції або внесення до неї змін необхідно отримати згоду щонайменше трьох п’ятих від загальної кількості депутатів [10].

Хорватія

Частина VIII ("Зміна Конституції") регламентує порядок зміни Конституції Республіки Хорватія. Право виходити з ініціативою внесення змін до Конституції належить щонайменше 1/5 депутатів Палати представників, Президентові й Уряду.

Рішення про порушення процедури внесення змін до Конституції приймає Палата представників більшістю голосів від загальної кількості депутатів після отримання згоди Палати жупаній. Остаточне внесення змін до Конституції здійснюється більшістю в 2/3 голосів від загальної кількості депутатів Палати представників за наявності згоди Палати жупаній.

Усі зміни до Конституції проголошуються Палатою представників Хорватського державного сабора.

Чехія

Доповнення і зміна Конституції може здійснюватися тільки конституційними законами.

Ініціатива перегляду. Проект закону вноситься у Палату депутатів Урядом, депутатом, групою депутатів, Сенатом, представництвом територіальної самоврядної одиниці.

Процедура перегляду. Для ухвалення рішення необхідно згоду трьох п’ятих депутатів й трьох п’ятих присутніх сенаторів. Президент не має права накласти на ухвалений акт своє вето.

Обмеження з перегляду. Зміна основних атрибутів демократичної правової держави заборонена.

Угорщина

Право ініціювання змін до Конституції належить Президенту, Уряду, всім комісіям Державних зборів, будь-якому депутату Державних зборів. Для зміни Конституції необхідні дві третини голосів депутатів Державних зборів. Державні збори, у межах своїх повноважень, можуть приймати нову редакцію Конституції.

Висновки:

В ході проведеного аналізу з’ясувався цікавий факт, що в залежності від політичної культури певної країни та традицій з внесення змін та доповнень до конституцій, держави розділилися приблизно порівну на ті, що потребують легалізації прийнятих парламентом поправок чи нових редакцій основного закону шляхом референдуму в залежності від процедури їх проведення (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Франція), і ті держави, в яких виключно парламент вносить зміни (Болгарія, Німеччина, Словаччина, Хорватія, Чехія, Угорщина). У всіх досліджених країнах за способам внесення змін до Основного закону їх можна розділити на жорсткі і особливо жорсткі (Франція) конституції [9].

Більшість країн Центрально-Східної Європи обрали парламентську форму правління. І хоча більшість з досліджених країн задекларували у своїх положеннях саме парламентську форму правління, це не означає що вона є оптимальною для України особливо на даному етапі.

Панівна на даному етапі напівпрезидентська форма правління в Україні цілком відповідає одному з напрямків європейського розвитку форм демократії за французькою моделлю. Не зважаючи на закиди деяких аналітиків на недосконалість напівпрезидентської форми правління, дослідники дійшли висновку, що як чисті парламентські і президентські, так і змішані форми (президентсько-парламентські, парламентсько-президентські) не є основним чинником гарантії стабільності в державі. На стабільний розвиток процесу державотворення та владного балансу впливає значною мірою культурність, моральність, свідомість, професійність та патріотизм політичних еліт й їх лідерів. В Україні, як у молодій державі, що динамічно розвивається, формування вище перерахованих якостей у представників партій та блоків, як власне й самої партійної структуризації і відповідальності партій перед електоратом, ще триває, а подекуди лише зароджуєтсья. Внаслідок незбалансованої ситуативної конституційної реформи 2004 р., яка повністю вступила в законну силу після парламентських виборів 2006 року, наша держава набула ексклюзивного причинно-наслідкового досвіду. Базуючись на ньому та виходячи з історії розвитку українського конституціоналізму від Конституції Пилипа Орлика, у якій спостерігається вплив германського конституційного устрою; авторитарним традиціям започаткованим при вході України до складу Московської держави; періоду радянського конституціоналізму, заснованого на ідеї обмеження влади, її поділу та судового контролю за діями влади; в ході становлення сучасного українського конституціоналізму Україна як і сусідня Росія, запозичують французьку напівпрезидентську форму правління. Вона базується на взаємопроникненні у системі поділу влад та дуалізмі виконавчої влади. Ця форма правління передбачає в залежності від результатів парламентських виборів існування або сильного уряду на чолі з Прем’єр-міністром (у випадку складання коаліції на чолі з опозиційними до глави держави силами), або сильного Президента (якщо більшість у парламенті складатимуть пропрезидентські сили).

Для стабільного функціонування напівпрезидентської системи необхідна дисциплінована, відповідальна діяльність партій, що мають ідеологічне підґрунтя, та чітку структуру і територіальне представництво. Такі політичні партії є основним суб’єктом стратегічного планування та впровадження курсу національної політики. За умов наявності у партій розгалуженої мережі територіальних осередків, виконання партійних програм та передвиборчих обіцянок, системної взаємодії з виборцями, відповідальності перед виборцями (передбаченої через механізми відповідальності – запровадження відкритих партійних списків та запровадження механізму відкликання депутата, скасування депутатської недоторканності), відстоювання інтересів та прав виборців. При слабких політичних партіях напівпрезидентська система скочується до т.зв. „кучмізму” (президент стає вирішальною фігурою у прийнятті рішень, всі стратегічні функції, рішення та дії ініціюються та контролюються адміністрацією глави держави та регіональними адміністраціями) та застосування главою держави необмеженого адмінресурсу.

До ситуації, що склалася у квітні 2007 р. з розпуском Верховної Ради Президентом України, призвели, як зазначалося раніше, незбалансованість змін до Конституції, внесених внаслідок узгоджень між центрами політичних сил для уникнення суспільного протистояння у грудні 2004 р. Політична система набула відносної структуризації у якості слабо розвинених партій, які виголошують популістські гасла, мають формальну територіальну мережу, формально проголошують роботу з виборцями, використовують засоби демократії, такі як право на вільні збори та демонстрації, як механізм лобіювання власних корпоративних бізнес-інтересів. Парламент за участю глави держави сформував уряд, спираючись на коаліцію сформовану більшістю опозиційних сил, що пройшли в результаті виборів до парламенту. Причому міністри, подані від глави держави та затвердженні парламентом, через певний термін відправляються тим же парламентом у відставку. Депутати із опозиційних фракцій переходять до лав парламентської більшості для набуття нею вирішальної кількості голосів – кваліфікованої більшості у 300 голосів. За таких умов терези взаємовідносин у владі хитнулася у бік з’ясування стосунків між парламентською більшістю та опозицією.

В ході аналізу хроніки політичних та владних криз країн Південно-східної Європи та Прибалтики аналогів масштабної весняної кризи 2007 року в Україні в історії європейських країн не було. Отже українські політики та законотворці мають унікальну можливість для вирішення конституційної і політичної кризи, шляхом внесення інноваційних збалансованих змін до основного закону, які б унеможливили повторення подібних ситуацій у майбутньому. Значну роль в аспекті вирішення цих непростих доповнень може відіграти експертна оцінка представників громадянського суспільства.