1. Приватна

• Індивідуальна (особиста)

• Приватна власність у формі капіталу

• Інтелектуальна

2. Колективна

• Кооперативна

• Корпоративна (акціонерна)

• Громадських організацій

3. Державна

• Усього народу (загальнодержавна)

• Комунальна

• муніципальна

13. питання №7

14. питання №6

15. Грошова база — 1) це сукупність зобов'язань Центрального банку щодо недержавного сектору, який банк мас можливості контролювати. 2)це гроші підвищеної ефективності, тобто сукупність готівкових коштів, які за першою вимогою можуть бути обміняні на готівкові гроші за номіналом і безпосередньо використані для здійснення платежу.

Грошова база – сукупність готівкових коштів, випущених в обіг Національним банком України, коштів обов’язкових резервів, коштів на кореспондентських рахунках та інших коштів інших депозитних корпорацій (банків), коштів державних нефінансових корпорацій і домашніх господарств (працівників Національного банку) у Національному банку України. Іншими словами - це сукупність зобов’язань Національного банку України в національній валюті, що забезпечують зростання грошових агрегатів та кредитування економіки. Грошова база є показником бази фінансування, яка є основою для формування грошових агрегатів, а не самим грошовим агрегатом^[2]. Грошова база використовується Національним банком України в якості одного із основних показників грошово-кредитної політики, і часто друкується пресою разом з грошовими агрегатами.

Грошові агрегати – це частки сучасних грошових засобів, які використовуються для обігу і платежу.

Залежно від рівня ліквідності грошові засоби рангуються і зводяться у грошові агрегати:

М₀ - готівка: монети і банкноти, що перебувають в обігу (більш ліквідні)

М₁ – М₀ + поточні рахунки та ін.. безстрокові чекові депозити

М₂ - М₁ + заощаджу вальні і невеликі строкові депозити у банках

М₃ - М₂ + внески у спеціалізованих установах і великі строкові депозити

L – (викор. У СЩА; введений у 1980 р.) М_{3 +} облігації, скарбничні векселі та ін.. аналогічні кредитні інструменти

Агрегат М₁ – це грошова маса у вузькому розумінні. До складу М₁ входять гроші_, знаходяться на розрахункових і поточних рахунках комерційних банків у нац..валюті, тобто вклади до вимоги. Це зумовлює їхню високу ліквідність наближаючи її до рівня ліквідності банкноти.

Агрегат М₂ – поєднує в собі грошові форми у широкому розумінні цього поняття. Гроші, що входять до М₂ назив. «майже гроші» чи «грошові активи»

Відмінність М₂ від М₁ в тому, що агрегат М₁ викор. як засіб обігу, а М₂ застосовують як високоліквідний засіб нагромадження купівельної спроможності.

Агрегат М₃ – визначає загальну масу грошей. Це можуть бути цінні папери власного боргу комерційних банків, окремі види облігацій, приватних депозитів, сертифікатів. Це активи, що мають меншу ліквідність, однак за певних умов їх можна легко конвертувати у грошові форми більш високого рівня.

Рівень монетизації економіки – це співвідношення грошової маси до ВВП ( агрегат М₂ чи М₁ доВВП)

Швидкість обігу грошей:

V= ,ВВП-,М-.. М — грошова маса

Кількість грошей (формула Фішера): MV=PQ М — грошова маса; V— швидкість обігу грошей; Р — рівень товарних цін; Q — кількість товарів в оброті.

16

Перехід України до ринку можливий лише за умов демонопо­лізації, роздержавлення і приватизації економіки. При цьому бу­дуть розв'язані назрілі суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, між виробництвом і командно-адмініст­ративними методами господарювання, між існуючою системою власності та рівнем соціального розвитку суспільства.

Монопольне зосе­реджені в руках держави призвело до гіпертрофованого цент­ралізму в управлінні економікою, дало можливість державним органам вирішувати по суті всі питання економічного розвитку. Держава, ставши монополістом економічної та політичної вла­ди, примушувала виробників (підприємства, організації тощо) реалізувати так звані загальнонародні, а по суті відомчі інтереси, не дуже піклуючись про Інтереси колективу виробників та окремих людей.

Державна власність все менше мала загальнодержавні риси. Ставлення до загальнонародної власності як до “казенної”, не своєї, неможливість безпосередньо­му виробникові розпорядитися виробленим продуктом, бюрократи­зація підірвали заінтересованість у підвищенні якості праці.

Позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, усунувши причини, що їх відтворюють. Вони криються у монопольному становищі держави та її відомств, які стали повними власниками засобів виробництва та результатів праці суспільства. Для цього слід подолати надмірне одержавлення від­носин власності, ототожнення .суспільної та державної форм влас­ності, знаходження реальних форм відтворення суспільства в ціло­му, усіх соціальних верств і груп, трудових колективів, конкретної людини як прямого учасника (суб'єкта) відносин власності. Це означає, що наша держава має стати на шлях роздержавлення і побудови змішаної економіки, в якій рівноправними господарськи­ми суб'єктами будуть державні, акціонерні, кооперативні, приват­ні підприємства.

Поняття “роздержавлення” і “приватизазація” власності взаємопов'язані, проте не тотожні. Одержавлення означає, по-пер­ше, активне і все зростаюче втручання держави в економіку; по-друге, одержавлення власності, тобто зростання державного сек­тора економіки і зменшення недержавних форм власності та гос­подарювання; по-третє, одержавлення ринкових відносин, тобто зростання державного споживання, контролю, регулювання тощо.

Отже, роздержавлення як протилежність одержавленню має відображати комплекс заходів, спрямованих на усунення монопо­лії держави на власність, скорочення державного сектора і утво­рення багатоукладної економіки, посилення процесів саморегулю­вання економіки.

Термін “приватизація” дуже місткий. Він включає як приватну, так і особисту, а також трудову і нетрудову приватну власність. Зазначимо, що вони не тільки відрізняються, але й мають багато спільного, можуть в умовах ринкової економіки перетворюватися одна в одну. Так, особливістю нетрудової власності є те, що влас­ник засобів виробництва може сам не працювати і одержувати доход у якійсь формі. Отже, у цьому випадку працівник і влас­ник — дві різні особи, які реалізують свої інтереси, один викорис­товує свій капітал, а другий — свою здатність до праці. Якщо ж власник засобів виробництва сам їх використовує, не наймаючи робочої сили, тобто є і власником, і працівником, то це трудова приватна власність. Характерною ознакою особистої власності є те, що її об'єктом стають блага, які задовольняють особисті та сімейні потреби.

У процесі формування і розвитку ринкових відносин обов'яз­ково відбуватиметься формування різних форм власності, в тому числі приватної, а отже, відтворюватиметься особиста, трудова і нетрудова приватна власність за рахунок зменшення інших її ви­дів. Саме ж слово “приватний” походить від латинського слова privatus, тому приватизацію слід розуміти як перетворення дер­жавної (а також колективної) власності на приватну.

Іноді приватизацію трактують як денаціоналізацію. Частково це так. Разом з тим, це поняття не тотожні, хоча між ними є і спільне. Денаціоналізація не завжди означає перетворення дер­жавної власності на приватну. Вона може перетворити державну власність і на різні форми колективної власності.

Досягнення основних цілей роздержавлення і приватизації власності — створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки — вимагає дотримання певних принципів її фор­мування та реалізації.

1. Забезпечення кожному громадянину України однакового до­ступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер при­ватизації.

2. Охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окре­мих громадян.

3. Використання усіх форм власності виходячи з економічної доцільності, а не якихось інших критеріїв. Жодна з форм не може абсолютизуватися.

4. У власності держави має залишатися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

5. Роздержавлення і приватизація мають здійснюватися під громадським контролем, з широким інформуванням населення.

Дотримання цих принципів не тільки забезпечить можливість кожному громадянину України володіти засобами виробництва, свободу господарської діяльності для різноманітних форм влас­ності, в тому числі оновленої державної, а й виключить такі неба­жані явища, як підміна приватизації псевдоприватизацією, яка набуває розмаху.

Як бачимо, роздержавлення економіки — докорінне питання пе­ретворення власності, розв'язання якого дасть можливість лікві­дувати монопольне становище держави та її відомств, створить умови для розвитку різноманітних форм власності: перетвореної державної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробить кожного працівника, трудовий колектив справж­нім суб'єктом відносин власності. Це головна мета економічної політики на сучасному етапі, яка має забезпечити рівноправність усіх форм власності, створить необхідні передумови для розвитку ринкових .відносин, зміцнить трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

17

За своїм змістом поняття “економічна рівновага” є досить про­стим. Воно відображує такий .стан економіки, за якого досягає­ться стійке врівноваження взаємодіючих структур, що протисто­ять одна одній, їхнє взаємне збалансування. Важливо підкресли­ти, що йдеться про врівноваження економічної системи з допомо­гою саморегуляторів ринкового механізму. Рівновага відбиває внутрішній стан самовпорядковуваної ринкової системи. За визна­ченням П. Самуельсона, рівновага— це такий стан економіки, який зберігає здатність до саморегулювання. Мається на увазі, що будь-які, відхилення економічної системи від збалансованого стану, які виникають під впливом внутрішніх і зовнішніх факто­рів, автоматично викликають до дії сили, що прагнуть відновити порушені структурні зв'язки. Складності виходу з глибокої кризи, в якій перебуває економіка нашої країни, визначаються багато в чому тим, що адміністративна економіка повністю зруйнувала подібні саморегулятори.

Автоматичним механізмом самонастроювання економічних зв'язків є механізм досконалої (не обтяженої монополізмом) кон­куренції. В цьому розумінні економічна рівновага розглядається як конкурентно-ринкова економічна рівновага. Умовами її форму­вання є, по-перше, функціонування на ринку економічно самостій­них суб'єктів; по-друге, можливість еластичного використання фак­торів виробництва і вільне ціноутворення; по-третє, відсутність монополії та адміністративного втручання держави в систему .підприємницької діяльності і, нарешті, по-четверте, наявність роз­виненої ринкової інфраструктури.

Існує прямий зв'язок між розвитком економічної рівноваги і поглибленням суспільного поділу праці. Йдеться про процеси, що взаємно зумовлюють один одного, перебувають у причинно-наслідковій залежності. З одного боку, об'єктивні основи формуван­ня механізму рівноваги визначаються рівнем і характером уста­леного в економічній системі суспільного поділу праці. З іншо­го — ступінь розвитку суспільного поділу праці, його економічні межі визначаються об'єктивними з точки зору існуючих умов гос­подарювання можливостями досягнення внутрішньої збалансова­ності економічних зв'язків. Об'єктивна зумовленість характеру і рівня розвитку суспільного поділу пр,аці можливостями досягнен­ня економічної рівноваги є одним з 'найважливіших економічних законів ринкової економіки.

Система економічної рівноваги багаторівнева за своїм зміс­том. В економічній теорії розрізняють рівновагу обміну, виробни­цтва, розподілу і споживання. В своїй сукупності ці підструктури формують загальну систему економічної рівноваги відтворювального процесу, основною умовою формування якого є досягнення збалансованості між матеріально уречевленими ланками вироб­ництва—виробництвом засобів виробництва і предметів спожи­вання, сферою послуг та інформатики, з одного боку, і вартісни­ми частками одержаного продукту -— вартістю використаних у ви­робничому процесі засобів виробництва, оплати праці та отрима­ного прибутку—з іншого.

Разом з тим виділяють умови статичної рівноваги і умови рів­новаги, економіки, що розвивається динамічно. При цьому теоре­тичне визначення умов рівноваги економіки, яка перебуває в ста­тичному стані, розглядається не як самоціль, а лише як поперед­ня сходинка до визначення принципів збалансованості економіч­них процесів, що реально розвиваються у часі. У теорії розріз­няють також поняття повної та часткової, тимчасової та постійної рівноваги.

Слід зазначити і необхідність визначення умов економічної рівноваги з позицій функціонування світового ринку. Стійкість економічної рівноваги визначається широтою ринку. У зв'язку з ..цим слід ураховувати Процеси інтенсивного поглиблення міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації відтворювального циклу, що нині активно розвиваються як на світовому, так і на регіональних рівнях. Вони передбачають відповідну рівновагу не лише міжгалузевої структури товарного обміну, а й взаємну зба­лансованість економічних ресурсів — основних факторів виробни­цтва.

Стан економічної рівноваги не є статичним. Його структурні зв'язки динамічні, вони постійно наповнюються новим змістом, розвиваються. Крім того, ринкова рівновага є завжди відносною, перервною. З цих позицій економічний розвиток може бути пода­ний як циклічний рух від рівноваги, що склалася, до її порушен­ня і далі до формування нової рівноваги на більш високому рів­ні—рівноваги більш високого порядку.

18

. У різні ча­си економічна роль держави у господарському житті країн світу змінювалась. Для України, яка переходить від директивної еконо­міки до ринкової, слід чітко визначити місце держави у цьому процесі, які функції вона виконуватиме, якими методами впли­ватиме на ринок. Держава має і повинна стати тим інструментом, який створить сприятливе се­редовище для відтворення ринкових відносин.

Сучасний ринок є ринком, який регулюється державою. Це здійснюється за допомогою правових актів, що закріплюють рин­кові відносини, широкого використання договірних відносин, че­рез фінансування розвитку державного сектора, науки, культу­ри, освіти, соціального захисту населення, через податкову, кре­дитну, банківську системи, ціноутворення та інші регулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-еконо­мічною політикою.

На місце держави в ринковій економіці є дві точки зору.

Одна полягає у необхідності активного втручання держави в економіку, оскільки остання в умовах вільного ринку страждає внутрішніми хибами. Зокрема, ринок позбавлений механізму, який забезпечує економічну стабільність. Невідповідність між ін­вестиціями, що плануються, і накопиченнями зумовлює коливан­ня ділової активності, що виявляється у періодичній інфляції і (або) безробітті. Багато сфер діяльності е неринковими, а отже, неконкурентоздатними, що сприяє зниженню цін і ставок заро­бітної плати. Отже, коливання сукупних витрат впливає перед­усім на рівень виробництва і зайнятості, а не на ціни. Через ці обставини державне регулювання має охоплювати, з одного бо­ку, забезпечення колективних благ, ефективності, соціальної справедливості, а з іншого—визначення промислової стратегії, формування пропорцій економічного розвитку національного гос­подарства, надання фінансової, податкової, кредитної підтримки розвитку окремих пріоритетних галузей, регіонів та видів госпо­дарської діяльності, використовуючи індикативне планування та інші важелі регулювання економіки. Засновниками цієї теорії є англійський економіст Д. Кейнс та представники Стокгольмської школи.

Друга точка зору зводиться до того, що держава має обме­жити своє втручання в економіку. Представники цього напряму (насамперед це монетаристська школа на чолі з американським економістом М. Фрідменом) вважають державне управління бю­рократичним, неефективним, шкідливим для індивідуальної іні­ціативи, яке призводить до дестабілізації економіки. Державний сектор, на їхню думку, має бути якомога меншим.

Монетаристи є великими прихильниками вільного ринку, який сам забезпечує макроекономічну стабільність. Роль держави по­ряд з виконанням традиційних функцій повинна, на їхню думку, зводитися лише до стабільного темпу зростання грошової маси. Відводячи центральну роль ринковим, а не державним механіз­мам стабілізації економіки, монетаристи вимушені визнати, що фінансова, грошово-кредитна політика держави впливає на фор­мування ринкової інфраструктури. Представники неокласичної моделі вважають, що одна з найважливіших цілей державного регулювання полягає у досягненні більш ефективного розподілу ресурсів у ринковій економіці. Отже, неправильним є тверджен­ня, що вони відкидають значення державного регулювання пов­ністю.

Усі реально існуючі розвинені економічні системи е система­ми, які поєднують у собі. ринкові засади, грунтуються на об'єк­тивних законах ринку (попиту і пропозиції, конкуренції, вільно­го ціноутворення тощо) і механізм державного регулювання. Кількісно визначити співвідношення цих начал надзвичайно важ­ко, але такі спроби е. Наприклад, американські економісти К. Макконелл і С. Брю вважають, що ⁴/₅ національного продукту їхньої країни забезпечується ринковою системою, а решта виробляється під егідою уряду. Окрім фінансування виробництва уряд здійснює також ряд програм соціального страхування та соціального забезпечення, ставлячи перед собою мету перероз­поділу доходу в приватному секторі економіки. Статистика свід­чить, що податки і загальний обсяг урядових витрат (на при­дбання товарів, послуг, на соціальні програми) становить 1/3 на­ціонального продукту. До цього треба додати регулюючі захо­ди, спрямовані на захист навколишнього середовища, охорони здоров'я і праці робітників, захисту споживачів від небезпечних продуктів, забезпечення однакового доступу до вакантних робо­чих місць, контроль за практикою ціноутворення в певних галу­зях, які здійснює держава практично у всіх сферах економічної діяльності.

19

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Колумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру під час великих географічних відкриттів.

Основні етапи розвитку економічної науки :

Меркантилізм. Прибічники цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а багатство ототожнювали з накопиченням металевих грошей (золотих і срібних). Погляди представників цієї школи відображали інтереси торгової буржуазії в період первісного нагромадження капіталу та розвитку зовнішньої торгівлі. Представники: А. Монкретьєн(першим ввів терміе політекономія), Т. Манн, Д. Юм.

Фізіократи. На відміну від меркантилістів, фізіократи вперше перенесли дослідження зі сфери обігу безпосередньо в сферу виробництва. Але джерелом багатства вважали тільки працю в сільськогосподарському виробництві. Вважали, що промисловість, транспорт і торгівля — безплідні сфери, а праця людей у цих сферах лише покриває витрати на їхнє існування і не прибуткова для суспільства. Представники: Ф. Кене, А. Тюрго,

Н. Мірабо, Д. Hope.

Класична політична економія. Виникла з розвитком капіталізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосереджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірностей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть розкрити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кредиту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулюючу систему.

Марксизм, або політична економія праці. Засновники цього напряму К. Маркс і Ф. Енгельс досліджують систему законів капіталістичного суспільства з позицій робітничого класу.

Продовжуючи дослідження трудової теорії вартості, зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак деякі положення марксизму: про заперечення приватної власності і ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, переваги суспільної власності, неминучість краху капіталізму не мали належної наукової обґрунтованості й не знайшли практичного підтвердження. Тому нині вони переглядаються і піддаються справедливій науковій критиці.

Маржиналізм (від англ. marginal — граничний) — теорія, яка пояснює економічні процеси і явища, на основі універсальної концепції використання граничних, крайніх ("max" чи "min") величин, які характеризують не внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у зв'язку зі зміною інших явищ. Дослідження маржиналістів ґрунтуються на таких категоріях, як "гранична корисність", "гранична продуктивність", "граничні витрати" і т. ін. Маржиналізм використовує кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних процесів і явищ індивідом. Представники маржиналізму — К. Менгер, Ф. Візер, У. Джевонс, Л. Вальрас.

Неокласицизм. Досліджує та розвиває ідеї класичної політекономії з урахуванням сучасних умов. Заперечує необхідність втручання держави в економіку, розглядає ринок як саморегульовану економічну систему, здатну самостійно встановити необхідну рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засновники теорії—А. Маршалл і А. Пігу. Послідовники — Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен, А. Лаффер, Дж. Гілдер, Ф. Кейган та ін. Неокласичний напрям охоплює багато різних концепцій і шкіл: монетаризм, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очікувань та ін. Особливою популярністю користується концепція монетаризму, визнаним теоретиком якої є американський економіст Мілтон Фрідмен. Прихильники монетаризму: Ф. Найт, Дж. Стиглер, Ф. Кейган, А. Голдмен. Монетаризм — теорія, яка пропонує відмову від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі, що перебуває в обігу, роль визначального фактора у формуванні економічної рівноваги, розвитку виробництва і зміні обсягів валового національного продукту (ВНП). За правилом монетаризму приріст грошової маси (монетарної бази) має бути скоординований з темпами зростання ВНП, динамікою цін і швидкістю обертання грошей.

Кейнсіанство — одна з провідних сучасних теорій, на противагу неокласикам, обґрунтовує об'єктивну необхідність активного втручання держави в регулювання ринкової економіки шляхом стимулювання сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно бюджетної політики. Засновником теорії є видатний англійський економіст Дж.М. Кейнс. Кейнсіанство виникло в 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби подолання Великої депресії (1929—1933 pp. Ідеї Дж.М. Кейнса, викладені в його головній праці "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" (1936), широко застосовувалися провідними країнами світу в практиці регулювання ринкової економіки, що дало їм змогу відносно швидко подолати кризові явища, досягти стабільних темпів економічного зростання

і динамічної рівноваги. Прихильники і послідовники Кейнса (Дж. Робінсон, П. Сраффа, А.Хансен, Н. Калдор, Р. Лукас та ін.) виступають за активну участь держави у структурній перебудові економіки, визнають за необхідне запровадження антикризового та антициклічного регулювання, перерозподілу доходів, збільшення соціальних виплат.

Інституціоналізм, або інституціонально-соціологічний напрям, представниками якого є Т.Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт, Я. Тінберген, Г. Мюрдаль таін., розглядають економіку як систему, в якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом як економічних, так і правових, політичних, соціологічних і соціально-психологічних факторів. Об'єктами вивчення для них є "інститути", під якими вони розуміють державу, корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї, менталітет, інстинкти людей і т. ін.

Неокласичний синтез — узагальнююча концепція, представники якої (Д. Хікс, Дж. Б'юкенен, П. Самуельсон, Л. Клейн та ін.) обґрунтовують принцип поєднання ринкового і державного регулювання економічних процесів, наголошують на необхідності руху до змішаної економіки. Дотримуються принципу раціонального синтезу неокласичного і кейнсіанського напрямів економічної теорії.

20

В Єщенко с 383-385 и 389-391

На фотке

21

Продуктивні сили — засоби виробництва (знаряддя праці та предмети праці), за допомогою яких виробляють матеріальні блага (здійснюють матеріальне виробництво), а також люди, що здатні до праці, мають певні навички й знання і приводять у дію ці засоби та вдосконалюють їх. Розвиток продуктивних сил відображує, якою мірою суспільство оволоділо природою і збільшило своє багатство, на якому щаблі суспільного прогресу воно перебуває.

Двоїста структура притаманна не лише загальній системі економічних відносин, а й продуктивним силам суспільства.

Теорія розмежовує поняття “матеріально-речові” та “суспільні продуктивні сили”. Продуктивні сили внутрішньо поєднують у собі дві лінії розвитку, функціонування їх визначається двоїстим ха­рактером законів. Мова йде передусім про систему законів, що розкривають об'єктивну логіку розвитку техніки і технології, або інакше кажучи — технологічного способу виробництва, що стано­вить частину логіки розвитку природної матерії.

Інша група законів, що регулюють розвиток продуктивних сил суспільства, являє собою систему законів соціальне організованої матерії. Це економічні закони, що регулюють внутрішню органі­зацію продуктивних сил, їхнє функціонування як соціального орга­нізму. Дію цих законів можна зрозуміти на основі аналізу специ­фіки процесу праці, який водночас е і взаємодією між людиною та природою, і .відносинами між людьми в процесі й з приводу виробництва.

За своїм змістом мате­ріально-речові продуктивні сили являють собою єдність уречевле­ної та живої праці людини, єдність людей і знарядь праці, що реалізується в процесі виробництва.

Інша сторона матеріально-речових продуктивних сил харак­теризується тим, що в процесі виробничого споживання вони втра­чають свою природну споживну вартість і набувають нової спе­цифічної якості — перетворюються на безпосередню продуктивну силу людини.

Матеріальні фактори живої праці—це лише одна з сторін суспільної продуктивної сили людини. Друга її сторона — соціальна економічна виробнича сила праці, яка фор­мується на цій матеріальній основі. Вона розвивається у вигляді економії живої праці та підвищення її ефективності. Цього дося­гають через суспільні зв'язки, які здійснюються у процесі спільної праці людей, заснованої на суспільному поділі праці, спеціаліза­ції та кооперації виробництва, обміні виробничою діяльністю. Від­повідно, якщо технічні засоби праці характеризують матеріальний рівень розвитку робочої сили, то соціальна економічна продуктив­на сила—стан її суспільної організації, рівень її структурної ці­лісності. Обидві ці сторони суспільної продуктивної сили праці невіддільні одна від одної. У своїй діалектичній єдності вони утво­рюють об'єктивну основу розвитку виробництва.

22

"Економічні відносини кожного суспільства проявляються насамперед як інтереси" — ці слова належать Ф. Енгельсу. Усвідомлення потреб і прагнення задовольнити їх зумовлюють мотивацію поведінки людини, спонукаючи її до певної цільової дії.

У реальній дійсності потреби набувають конкретної форми інтересів

Інтерес (від лат. interesse — мати важливе значення) — форма вияву потреби,усвідомлене прагнення людини до її задоволення.

Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку економічних суб'єктів.

Економічні інтереси — усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської

діяльності.

За своєю сутністю економічні інтереси є об'єктивними. Вони відображають місце і роль суб'єктів господарювання у системі суспільного поділу праці та економічних відносин. Водночас економічні інтереси є суб'єктивними і завжди мають своїх носіїв.

Суб'єкти економічних інтересів — окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому.

Об'єкти економічних інтересів — економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Функція ек інтересу – забезпечення самостійності та саморозвитку ек суб’єкта, створення необхідних умов для відтворення нарівні передових досягнень.

23

Економічна теорія спирається на уза­гальнення досвіду, суспільної практики, що відображають об'єктивні суттєві еко­номічні зв'язки економічного життя; тобто економічні закони.

Економічні закони існують об'єктивно, тобто не залежать від волі, свідомості та намірів окремих людей, їхній об'єктивний характер не применшує ролі суб'єктивного фактора у розвитку еко­номіки, не приречує людину на пасивність в економічній діяльності.

Глибоке пізнання економічних законів дає змогу вести господар­ство на науковій основі, прискорювати темпи і підвищувати ефек­тивність суспільного виробництва.

Будь-який економічний закон насамперед відбиває причинно-наслідковий зв'язок процесів, що постійно повторюється. Отже, в цьому зв'язку один процес є причиною, інший — наслідком. Причинно-наслідковий зв'язок дає якісну характеристику закону, яка є визначальною у розкритті його змісту.

В економічному законі перехід від процесу-причини до процесу-наслідку треба розглядати як особливу форму руху, де один еконо­мічний процес породжує інший, а внутрішнім імпульсом є об'єк­тивне економічне протиріччя.

У кожному такому .протиріччі є дві сторони (або протилежнос­ті). В об'єктивному протиріччі економічного закону однією його стороною є процес-причина. Вона є прогресивним фактором, а це, як правило,— результат певного економічного розвитку, економічна необхідність поступального розвитку суспільства. Другою стороною протиріччя економічного закону є економічний процес, що висту­пає як фактор, що протидіє процесу-причині. Він виникає як на­слідок розвитку продуктивних сил, кількісних змін у процесі ви­робництва.

Важливо зазначити, що саме по собі протиріччя економічного закону автоматично не розв'язується. Воно може бути подолане через суспільні дії людей. Подолання протиріччя за сприятливих умов завершує перехід до процесу-наслідку, який виявляється у різних формах.

Отже, форми вияву закону — це результат дії причинно-наслідкового зв'язку економічного закону. Це те, що можна спостерігати на поверхні розвитку економічних явищ.

Форми вияву економічного закону впливають на економічні про­цеси, на розвиток економіки. І цей вплив неминуче призводить до різних соціально-економічних наслідків, що залежать від умов дії закону. Оптимальні умови функціонування зумовлюють раціональні форми вияву економічного закону. Проте економічний закон може реалізуватися в умовах, що відхиляються від нормальних. Тоді виникають форми вияву закону, що призводять до негативних соціально-економічних наслідків.

Зміст економічного закону містить його кількісне вираження, або, іншими словами, математичну модель закону. Економічні зако­ни математично виявляються у різних формах функціональної за­лежності. Визначення кількісного вираження економічного закону має дуже важливе значення. Воно дає можливість наочно побачити, як розвиваються економічні процеси, своєчасно виявити недоліки і прийняти відповідні заходи щодо усунення їх.

Процес пізнання економічних законів — це відкриття певного економічного закону, виявлення механізму його дії. Існує два види пізнання економічних законів: через виявлення нових за­конів і через поглиблення розкриття змісту, механізму дії та взає­модії законів.

Науковий шлях пізнання економічних законів включає кілька рівнів.

На першому рівні відбувається пізнання економічних законів як законів об'єктивно існуючого життя суспільства, виробничих відносин. З багатьох тисяч економічних зв'язків виявляють істотні, що мають сталий характер.

Другий рівень пізнання економічних законів ґрунтується на результатах, отриманих на першому рівні, і реалізується у процесі наукової діяльності. Пізнання відбувається через теоретичне відображення реально існуючих об'єктивних законів. Це відображення може бути більш-менш повним. Воно виражається через закони науки (закони економічної теорії). Економічний закон, що діє в системі виробничих відносин, слід відрізняти від закону науки. Останній є економічною категорією (складною порівняно зі звичайними категоріями) і залежить від якості наукових досліджень.

Третій рівень пізнання економічних законів полягає в апробації законів науки на практиці. На основі результатів господарської діяльності роблять певні висновки й узагальнення, вносять необхідні доповнення та зміни до наукових визначень і описів економічних законів, удосконалюють механізм їхнього використання.

Механізм використання економічних законів передбачає реалізацію комплексу заходів, спрямованих на подолання економічних суперечностей, розвиток форм, принципів і методів застосування цих законів для ефективного ведення господарства, зокрема дії державних органів, які на основі економічних законів регламентують діяльність різних ринкових структур (наприклад, бірж), підприємців, фірм як основних ланок господарства.

Розрізняють три рівні використання економічних законів: економі-ко-теоретичний, безпосередньо управлінський і практичний

Функцією економічної теорії є доведення економічних законів до підприємців, управлінських економічних структур у вигляді рекомендацій. На основі результатів наукового аналізу економічних законів, взаємодії об'єктивних причинно-наслідкових зв'язків з урахуванням досягнутого рівня продуктивних сил, поєднання економічних інтересів створюється науково обґрунтована концепція розвитку економіки. Це і становить зміст економіко-теоретичного рівня використання економічних законів. На сучасному етапі для України провідною концепцією є перехід до ринкових відносин.

Безпосередньо управлінський рівень використання економічних законів Є компетенцією органів державної влади. Спираючись на закони економічної теорії, концепцію розвитку економіки, вони визначають методи, форми і засоби господарювання, розробляють державні закони, законодавчі акти та інші документи, які мають директивний характер, визначають і затверджують економічні показники.

Третій рівень — це використання економічних законів у практиці господарювання фірм, підприємств, інших організацій, які мають відношення до виробництва, тобто це суспільно-практична діяльність людей, пов'язана з прийняттям економічних рішень, використанням економічних важелів.

У реальному житті дія економічних законів певною мірою збігається зі свідомим використанням їх, адже закони не можуть бути реалізовані без участі людини. Однак сам процес використання економічних законів може набувати різних форм. Люди можуть заздалегідь передбачити певні процеси і свідомо здійснити певні дії. Це так зване свідоме наукове використання економічних законів.

Проте іноді суперечності, що виникають у реальному економічному житті, вчасно не виявляються, і лише з появою негативних явищ вживаються заходи щодо їх усунення. У цьому разі говорять про використання економічних законів з елементами стихійності у розвитку економіки.

24

Економічні потреби відображають відношення соціальних суб'єктів (людина, колектив, суспільство) до можливого спо­живання вартостей, опосередкованих економічними формами їх реалізації. Вони виявляються як необхідність у життєвих благах, як стимул до споживання.

Ек потреби виникають насамперед у виробництві, в процесі праці та пов’язані з ним. Їх задоволення відбувається у споживанні, яке відтворює і створює нову потребу. Завдяки ним встановлюється органічний взаємозв’язок цілей.

К ласифікація:

I. За характером виникнення:

— первинні (базові), пов'язані із самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;

— вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.

II. За засобами задоволення:

— матеріальні (потреби в матеріальних благах);

— нематеріальні (духовні потреби).

III. За нагальністю задоволення:

— першочергові (предмети першої необхідності);

— другорядні (предмети розкоші).

IV. За можливостями задоволення:

— насичені, вгамовні (мають чітку межу і можливість повного задоволення);

— ненасичені, невгамовні (не можуть бути задоволені повністю, не мають меж насичення).

V. За участю у відтворювальному процесі:

— виробничі (потреби у засобах виробництва);

— невиробничі (потреби у споживчих благах).

VI. За суб'єктами вияву:

— особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);

— колективні, групові (потреби групи людей, колективу);

— суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому).

VII. За кількісною визначеністю та мірою реалізації:

— абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);

— дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);

— платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);

— фактичні ( задовольняються наявними товарами та послугами).

Джерелом розвитку економіки є реалізація закону зростання потреб, сутність якого полягає в суперечності між розвитком продуктивних сил, розширенням обміну, що сприяє появі нових потреб, і обсягом та структурою споживання, які не відповідають новій системі потреб. Подолання цієї суперечності відбувається завдяки зростанню потреб. На практиці цей процес виявляється в змінах ступеня задоволення економічних потреб, зростанні вимог до кількості та якості засобів виробництва, що зумовлює появу досконаліших видів машин, верстатів, устаткування, предметів праці. Особливостями вияву закону зростання потреб в економіці роз­винених країн в нинішніх умовах є те, що, з одного боку, відбу­вається перехід від масового виробництва і споживання до індиві­дуалізованого виробництва та споживання.

25

Система економічних інтересів суспільства завжди суперечлива. Інтереси окремих індивідуумів (підприємця і найманих робітників, продавця і покупця), підприємців (тих, які виробляють продукцію і тих, які її купують), підприємств і держави (підприємство зацікавлене у тому, щоб платити менший податок) не завжди збігаються. Суперечності інтересів мають як суб'єктивну, так і об'єктивну основу. Перша пов'язана з виявами суб'єктивізму і волюнтаризму. Друга спричинена відмінностями між економічним становищем різних суб'єктів.

У реальному житті єдність інтересів досягається через реалізацію кожного з них у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Особистий інтерес найманого працівника не можна реалізувати, якщо не буде реалізований інтерес підприємства, на якому він працює. Незважаючи на те, що кожний вид економічних інтересів є персоніфікованим, виокремленим, ґрунтується на певній потребі, він органічно пов'язаний з колективними, суспільними інтересами. Це створює фундамент для єдності визначальних (головних) інтересів і позначається на меті виробництва.

Суперечності бувають:

-Внутрішні(в середині інтересу) і зовнішні (між інтересами)

-Об’єктивні (не залежать від свідомості і волі людини) і суб’єктивні (виникають в зв’язку з діями певної особи)

-Неантогоністичні (відносинами між класами і групами, осн. інтереси і цілі яких збігаються) і антогоністичні(породжуються непримиренністю корінних інтересів і цілей ворожих соціальних груп, класів суспільних)

Ефективний механізм розв’язання суперечностей системи економічних інтересів передбачає демократизацію життя суспільства: гласність, плюралізм поглядів, політичний діалог, самостійність кожної ланки ек системи та її відповідальність.

26

Однією з найважливіших проблем ринкової економіки є проблема повної зайнятості. Зайнятість - це економічна категорія, яку розглядають з двох боків:

--- Зайнятість як економічна категорія - це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення країни робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

--- Зайнятість як економічна проблема - це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

-Повна зайнятість - це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

-Раціональна зайнятість - зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

-Ефективна зайнятість - це зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Розрізняють основну і спеціальні форми зайнятості.

-Основна форма регулюється трудовим законодавством і типовими правилами внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників.

-Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна і кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

Безробіття див питання №5

27

Основною формою розподілу доходів для найманих працівників є заробітна плата. Вона являє собою ціну, що виплачується за використання праці.

Розкрити її сутність можні лише за умови відповіді на питання, що продається і купується: праця чи робоча сила.

Прихильники марксистської концепції вважають:

• ЗП є ціною специфічного товару робоча сила. Їївартість визначається вартістю засобів існування працівника і його сім’ї

• У ЗП сплачується лише необхідний продукт праці, той, шо відтворює вартість робочої сили

Заробітня плата-форма вартості та ціни робочої сили.

Представники неокласичного напряму розглядаюсь ЗП як ціну праці (грунтується на теорії граничної продуктивності). Попит на працю визначається граничним продуктом – приростом продукту при зростанні зайнятості на одного працівника. Коли граничн продук більший – попит на працю зростає і навпаки.

Сучасна наука розглядає заробітну плату як ціну, що виплачується найманим працівниками за використання їхньої праці.

Важливо відрізняти номінальну заробітну плату від реальної. Номінальна заробітна плата — це сума грошей, яку працівник от­римує за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражає­ться в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати за свою заробітну плату. Рух реальної заробітної плати можна визначити за такою формулою:

І _р.з.п.= І _н.з.п. / І_ц..

де І_р.з.п. І_н.з.п. І_ц.—індекси відповідно реальної, номінальної заробітної плати та цін на товари і послуги.

Заробітна плата має дві форми — відрядну і погодинну.

Погодинна форма встановлює розмір винагороди залежно від відпрацьованого часу. При її застосування работодавець і працівник досягають домовленості щодо обсягу робіт. Оплату за тарифом робітник отримує лише за умови їх виконання. У розвинених країнах погодинною формою оплати охоплено 75% працюючих.

Відрядна, або поштучна ЗП формується залежно від обсягів випущеної продукції і рохраховується за поштучними розцінками. Інтенсивність праці оцінюють нормами виробітку продукції за певний час, або за нормами часу, необхідного для виготовлення одиниці чи партії продукції.

28

Землевластики, які не займаюсться господарською діяльністю, а здають землю в оренду, отримують доход від власності на землю – земельну ренту.

Оренда землі- вид землекористування, за якого власник землі педає свою земельну ділянку на певний строк орендарю на ведення господарської діяльності.

Орендодавець і урондар укладають договір, за яким орендар сплачує орендодавцю за користування землею орендну плату. У ції формі він отримує земельну ренту.

Земельна рента, отримана в результаті господарської діяльності, являє собою додатковий прибуток, що ділиться на дві частини: прибуток, який отримує орендар, і ренту, що належить власнику землі.

Орендна плата не завжди збігається з земельною рентою. До останньої додається винагорода за користування приміщеннями, спорудами, що розтушовані на землі, яку здають в оренду.

Незалежно від форм власності на землю утворюється дифе­ренціальна рента. Її причиною е монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і еконо­мічних умов для утворення диференціальної ренти.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнахо­дженні земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалі­зації продукції).

Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є те, що земля у просторі обмежена, тим більше кращі за родю­чістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх ділянках землі, не може задовольнити потреби суспільства. Тому в господарський оборот залучаються ділянки землі відносно гірші за родючістю і місцезнаходженням. Господарства, які використовують свою працю на кращих зе­мельних ділянках, мають більше продукції з одиниці земельної площі. Вони отримують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додатко­вого продукту на диференціальну ренту е наявність товарно-гро­шових відносин і особливість дії закону вартості в сільському гос­подарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарської продукції визначається середніми витрата­ми суспільне необхідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю та місцезнаходженням землях при середньому рівні досконалості організації виробництва. Отже, господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу інди­відуальну вартість сільськогосподарської продукції, але реалізу­ють її за цінами, які визначаються вартістю продукції на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий доход, який утворюється понад середній чистий доход.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти—першу і другу. Перша диференціальна рента являє собою додатковий чис­тий доход, одержуваний в результаті більш продуктивної праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях;

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі завдяки використанню більш ефективних за­собів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень у зем­лю. Другу диференціальну ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які інтенсифікують виробництво за більш сприятливих умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Господар­ства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, отри­мують не другу диференціальну ренту, а раціоналізаторський доход.

Взаємозв'язок першої й другої диференціальних рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тіль­ки перша рента пов'язана з природною, а друга — з економічною родючістю грунтів.

29

У товарному виробництві діє закон вартості. Його сутність полягає у тому, що обмін товарів і послуг між виробниками та їх купівля на ринку здійснюються відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення. Це є процесом-наслідком закону вартості

.

Мірилом ринкової (суспільної) праці є не індивідуальний робочий час, а суспільно необхідний.

Суспільно необхідний робочий час — це мірило вартості товару, оскільки це час, який потрібен для виготовлення будь-якої споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і середнього в цьому суспільстві рівня вміння та інтенсивності праці

Суспільно нормальні умови — це такі умови, за яких створюється більшість товарів. Інакше кажучи, ці умови є найтиповішими в суспільстві

В умовах розвиненого товарного виробництва закон вартості діє як закон цін. Це зумовлено тим, що здійснювати безпосередній облік кожного товару в робочих годинах неможливо. Для цього застосовують опосередкований вимірювач, яким є загальний еквівалент у вигляді грошей.

Через механізм цін закон вартості виконує функції регулятора товарного виробництва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації товаровиробників.

Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб.

Функція закону вартості як рушійної сили зумовлена тим, що обмін товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні випрати виробництва. Кому це вдається, той отримує найбільші вигоди і додатковий прибуток. Для того щоб не програти у конкурентній боротьбі або утримати свої позиції на ринку, товаровиробник мас постійно вдосконалювати виробництво, запроваджувати нову техніку і технологію, поліпшувати якість продукції, що сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню суспільної продуктивності праці.

Закон вартості активно впливає на суспільну диференціацію товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на тих, хто збільшує масштаби виробництва, і на тих, хто розорюється і виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників, особливо дрібних і середніх, посилюючи їхню майнову диференціацію. Зазнає банкрутства і розорюється переважно та група підприємців, у якої індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільні. У товаровиробників, у яких індивідуальна вартість товару збігається із суспільною, відбувається нормальний процес відтворення.

Отже, закон вартості сприяє розвитку виробництва. Водночас він стимулює прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне господарство від неефективних підприємств. А це, в свою чергу, впливає на розвиток суспільних потреб, пришвидшуючи науково-технічний і суспільний прогрес.

30

Суспільне відтворення — це економічний процес, в якому власне виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва — продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлюваними, та залучення нових невідновлюваних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці.

Розрізняють такі види суспільного відтворення: просте,

звужене та розширене :

Просте відтворення — це відновлення виробництва і споживання на кількісно та якісно незмінному рівні.

Звужене відтворення — це відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо.Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим. Звужене відтворення спостерігалося в 90-х роках XX ст. в перехідній економіці України. Розширене відтворення — це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.

Основною проблемою відтворення є дотримання пропорцій:

— між виробництвом і споживанням;

— між підрозділами національного виробництва;

— між витратами на виробництво та доходами від реалізації

продукту виробництва;

— між відшкодуванням спожитого капіталу та

нагромадженням;

— між споживанням і нагромадженням (заощадженням);

— між заощадженнями та інвестиціями та ін.

30

Зміст процесу суспільного відтворення

Суспільне виробництво е виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.

Процес суспільного вироб-ництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням. Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факто-рів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. Відновлення робочої сили пов'язане з відновленням працездат-ності її і у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особис-того споживання, розвитку системи соціального захисту, підготов-ки працівників відповідної кваліфікації тощо. На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) ма-ють бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане пали-во - відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлен-ня предметів праці (запасів сировини). Необхідне постійне відновлення природних ресурсів: понов-лення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти во-дних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких невідтворюваних ре-сурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі науко-вих досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях.

Значним здобутком стали схеми суспільного відтворення К. Марк-са. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи про-порційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелів-ської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л. В. Канторович та ін.

Відомо два види відтворення: просте і розширене. Просте відтворення - це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фак-тори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення ха-рактерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси - уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні про-сте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розви-ваються, в традиційних укладах їх економіки. Розширене відтворення- це відновлення виробництва в кожно-му наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кіль-кість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягаєть-ся також поліпшення якості його складових. Для розширеного від-творення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якіс-ніші ресурси, фактори виробництва. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства.

31

В залежності від причин, які викликають інфляційні процеси, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат виробництва. Інфляція попиту. Традиційно вона виникає при надмірному попиті. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів. Інфляція попиту може бути зумовлена: • мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки; • дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит; • кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги; • припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит.

Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції росту цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все росту витрат на заробітну плату. Причинами такої інфляції є: • зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін; • розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги; • підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати; • високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав; • загальний рівень витрат зростає.

32

Інфляція (від лат. inflatio — роздування) — зростання загального рівня цін та знецінення грошей, що є двома сторонами одного й того самого процесу

Необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні фактори (причини) інфляції. Серед внутрішніх факторів можна виділити негрошові та грошові – монетарні. Негрошові фактори _ це порушення диспропорцій господарства, циклічний розвиток економіки, монополізація виробництва, незбалансованість інвестицій, державно-монополістичне ціноутворення, кредитна експансія, екстраординарні обставини соціально-політичного характеру тощо. До грошових відносять кризу державних фінансів, а саме: дефіцит бюджету, зростання державного боргу, емісія грошей, а також збільшення кредитних знарядь обігу внаслідок розширення кредитної системи, збільшення швидкості обігу грошей тощо. Зовнішніми факторами інфляції є світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика держав, спрямована на експорт інфляції в інші країни, нелегальний експорт золота, валюти. Розрізняють відкриту та подавлену інфляцію. Відкрита проявляється у збільшенні цін, подавлена – у виникненні дефіциту товарів та погіршенні їх якості. В умовах подавленої інфляції ціни контролюються державою, тому підвищений попит на товари виражається в появі розриву між попитом та пропозицією і, як наслідок, у відхиленні адміністративно-регульованої ціни рівноваги. Оскільки державна ціна є нижчою за рівноважну, зникають стимули для збільшення кількості та підвищення якості товарів. Наслідком цього є виникнення дефіциту та збільшення негрошових витрат споживачів. Відкрита інфляція приймає різні форми: повзучу (коли ціни змінюються повільно – до 10% в рік), галопуючу (коли зростання цін набуває стрімкого характеру) і форму гіперінфляції (зростання цін складає зазвичай більше 1000% на рік), яка призводить в кінцевому результаті до повного розладу грошового обігу. В залежності від причин, які викликають інфляційні процеси, розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат виробництва. Інфляція попиту. Традиційно вона виникає при надмірному попиті. Попит на товари більший, ніж пропозиція товарів, в зв'язку з тим, що виробничий сектор не в змозі задовольнити потреби населення. Цей надлишок попиту призводить до зростання цін. Спостерігається наявність великої кількості грошей при малій кількості товарів. Інфляція попиту може бути зумовлена: • мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова техніка та військова продукція не функціонують на ринку, її придбає держава та направляє у запас. Гроші для обслуговування цієї продукції по суті не потрібні, оскільки вона не переходить із рук в руки; • дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту здійснюється або державними позиками, або емісією банкнот, що дає державі додаткові кошти, а отже, і додатковий попит; • кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій банків та інших кредитних закладів призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які також створюють додаткові вимоги на товари та послуги; • припливом іноземної валюти в країну, яка за допомогою обміну на національну грошову одиницю викликає загальне зростання обсягу грошової маси, а отже, і надлишковий попит. Отже, інфляція попиту спостерігається тоді, коли зростання рівня цін відбувається під впливом загального збільшення сукупного попиту. Інфляція витрат виробництва. Цю інфляцію розглядають зазвичай з позиції росту цін під впливом наростаючих витрат виробництва, перш за все росту витрат на заробітну плату. Причинами такої інфляції є: • зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами у виробництві, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції, а отже, до зменшення прибутку. У кінцевому результаті це відбивається на зниженні обсягу виробництва, скороченні пропозиції товарів та зростанні цін; • розширення сфери послуг, поява нових видів з більшою питомою вагою зарплати та відносно низькою в порівнянні з виробництвом продуктивністю праці. Як наслідок виникає загальне зростання цін на послуги; • підвищення оплати праці при певних обставинах в результаті активної діяльності профспілок, що контролюють номінальну заробітну плату. Компанії відповідають на таке зростання інфляційною спіраллю: підвищення заробітної плати викликає ріст цін та нове підвищення заробітної плати; • високі непрямі податки (що включаються до ціни товарів), характерні для багатьох держав; • загальний рівень витрат зростає.

Дополнение к другим видам инфляции!!!!

Інфляційний процес може розвиватись у двох напрямах. Якщо макроекономічна нерівновага (стабільний розрив між сукупним попитом і сукупною пропозицією) зміщена у бік попиту, то цс призводить до нестримного постійного зростання цін. Таку інфляцію називають відкритою. Вона характеризується сталим зростанням індексу цін на товари, яке спричиняє радикальні зміни у психології споживачів, що, в свою чергу, стимулює ажіотажний попит, а отже, подальше розкручування інфляційної спіралі.

Другий напрям зумовлений тим, що макроекономічна нерівновага супроводжується втручанням держави в цей процес через контроль над цінами на товари і послуги. Така інфляція називається прихованою.

За ступенем збалансованості зростання цін виділяють збалансовану і незбалансовану інфляцію (рис. 151).

У разі збалансованої інфляції співвідношення цін різних товарів залишається незмінним, незбалансованої — відбувається постійна зміна співвідношення цін між товарами, причому у різних пропорціях.

З погляду очікуваності та передбачуваності інфляцію поділяють па очікувану і неочікувану.

Очікувана інфляція передбачається і прогнозується заздалегідь, неочікувана — характеризується раптовим стрибком цін.

Комбінація збалансованої та очікуваної інфляції не завдає економічних збитків, оскільки за таких умов фірми і населення знають наперед, що ціни наступного року, наприклад, зростуть удвічі.

За місцем існування виділяють локальну і світову інфляцію.

У разі локальної інфляції зростання цін відбувається в межах однієї країни, світової — охоплює групу країн або всю глобальну економіку.

33

Ринкова інфраструктура — це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові й постачальницько-збутові організації, пункти прокату і лізингу.

Підприємства і організиції інфраструктури виконують ряд важливих функцій, серед яких можна виділити такі:

1. Доведення товару до безпосереднього споживача. Інститути інфраструктури допомагають товару знайти свого споживача. Важливо організувати виробництво продукції, але не менше важливо забезпечити її реалізацію. Спеціалізація на посередницьких операціях дозволяє скоротити час на реалізацію товару, зменшити витрати обертання, прискорити оборот фондів підприємства, у більшому ступені врахувати запити споживачів.

2. Забезпечення зворотної зв'язок між виробництвом і споживанням. Інфраструктура відчуває на собі вплив як виробника (пропозиція товару), так і споживача (попит на нього). Аналізуючи просування того або іншого товару на ринку, посередник може виявити тенденції, урахування яких дозволить краще орієнтувати виробництво на інтереси споживачів.

3. Перерозподіл ресурсів між різноманітними галузями й усередині них. Ця функція забезпечується як через переорієнтування на випуск нової продукції, так і через обслуговування ринку цінних паперів. Мінливий курс акцій призводить до переміщення капіталів з однієї галузі в іншу, підтримуючи тим самим визначений рівень пропорційності в розвитку економіки.

4. Акумуляція тимчасово вільних коштів, регулювання грошового обігу. Банківські заснування інфраструктури ринку, зайняті кредитним підприємництвом, здійснюють мобілізацію вільних коштів населення і підприємств. У результаті формується ринок грошей, розширюються інвестиційні можливості підприємств, пришвидшується товарообмін. Крім того, через зміну ставки банківського відсотка фінансово-кредитні заснування можуть впливати на структуру інвестицій, забезпечуючи їхній перерозподіл між галузями, пришвидшуючи або уповільнюючи темпи економічного росту.

34

Кількість грошей в обігу можна визначити виходячи з наступної залежності:

МV=РQ

де, М – кількість грошей (грошова маса),

V – швидкість обігу грошей, 

Р – рівень цін,

Q – реальний національний продукт.

 

Наведене рівняння обміну відображає залежність зміни кількості (маси) грошей, що знаходяться в обігу, від рівня цін і розміру реального національного продукту.

Грошова маса - це сукупність купівельних, платіжних та накопичу вальних засобів, яка обслуговує економічні зв'язки, належить фізичним та юридичним особам, а також державі. Це важливий кількісний показник руху грошей.

Cмотреть прошлые вопросы

35

Конкуренція. - Це економічна боротьба, суперництво між відокремленими виробниками продукції, робіт, послуг щодо задово­лення своїх інтересів, пов'язаних з продажем цієї продукції, викона­них робіт, наданням послуг одним і тим же споживачам.

Існуванню конкуренції загрожує монополія. В широкому ро­зумінні монополія — це така ситуація, за якої продавців (виробників) настільки мало, що кожний з них може впливати на загальний обсяг пропозиції та ціну продукції, що реалізується.

Загроза монополії полягає в тому, що там, де панують монополіс­ти, зникає вільна конкуренція, тобто припиняється суспільний вплив на виробництво. Монополісти дістають можливість маніпулювати цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому.

Антимонопольне законодавство містить нормативні акти, що визначають організаційні та правові засади розвитку конкуренції, заходи попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності та нечесної конкуренції.

Для розвитку конкуренції та захисту прав споживачів від монополістичної діяльності господарських суб'єктів відповідним законодавством впроваджується обмеження свободи їхньої комерційної діяльності. Зокрема забороняється:

-обмежувати або припиняти виробництво товарів, а також виробництво і поставку сировини, матеріалів, комплектуючих виробів без попереднього узгодження з основними споживачами;

-скорочувати поставку або затримувати реалізацію товарів з метою створення, підтримання або збільшення дефіциту і підвищення цін;

-нав'язувати контрагенту невигідні умови договору, включати умови, що не є предметом договору;

-примушу­вати споживача включати у договір непотрібні йому товари і послуги, вносити інші попередні дискримінаційні умови; припиняти чи затримувати поставки товарів або виконання послуг у відповідь на претензії контрагента щодо якості товарів, послуги, виконання інших зобов'язань, передбачених договором;

-підвищувати в односторон­ньому порядку ціни на товари і послуги, якщо це не обумовлено відпо­відним поліпшенням їхньої якості згідно з інтересами виробника та споживача;

-висувати під загрозою припинення поставок, розірвання договору або відмови від його пролонгації (подовження строку дії) нові умови на свою користь, що завдають шкоди інтересам контр­агента;

-відмовлятись без певних об'єктивних підстав від укладання або пролонгації договору за профілем своєї діяльності.

В антимонопольному законодавстві встановлюються форми завчасного попередження, відповідальності та компенсації на випа­док здійснення заборонених дій.

Контроль за розвитком конкуренції та обмеженням монополістич­ної діяльності учасників ринкової економіки здійснюють спеціаль­но створені антимонопольні органи, їхніми функціями є такі:

розробка заходів щодо розвитку конкуренції, демонополізації виробництва і обігу, розукрупнення високомонополізованих структур; комплексний аналіз стану ринків і конкуренції на них; експертиза нормативних актів, що стосуються функціонування ринку;

підготовка пропозицій з питань удосконалення антимонопольного законодавства.

36

Визначення критеріїв економічного зростання. У науковому розумінні критерії є головним, визначальним виміром певного процесу або явища.

Перший критерій економічного зростання : спроможність механізму державного регулювання усувати негативні соціальні наслідки, що є результатом спаду виробництва.

Другий критерій економічного зростання — це відсутність дефіциту на споживчому ринку, ринках фінансових коштів, інвестицій, предметів праці.

Третій критерій економічного зростання — необхідність впровадження нових прогресивних технологій, ресурсозберігаючих видів техніки

четвертим критерієм економічного зростання є спрямування інноваційної активності не тільки на ресурсозбереження, структурну перебудову та ефективну інвестиційну діяльність, а й на соціальну орієнтацію виробництва. Вопрос №20

37

Капітал у своєму русі послідовно проходить три стадії: перша і третя відбуваються в сфері обігу, а друга — в сфері виробництва, та набуває трьох форм — грошової, продуктивної і товарної.

Кругообіг капіталу — це такий його рух, що охоплює послідовне проходження ним трьох стадій : обіг,виробництво і знову обіг, та набуття ним трьох форм і повернення до початкової.

Час обороту виробничих фондів дорівнює середньому часові, протягом якого загальна маса виробничих фондів, авансована у грошовій формі, здійснює повний оборот і знову повертається підприємцю у грошовій формі.

Час обороту — це час, витрачений на придбання засобів виробництва переміщення товарів, їхній продаж, а також час зберігання товарних запасів, які підлягають реалізації Скорочення часу обороту залежить від удосконалення транспорту, засобів зв'язку, застосування комерційної інформації, електронної техніки для прогнозування динаміки попиту і пропозиції, використання раціональної реклами.

38

Цивілізація визначається як історично кон-кретний стан суспільства, який характеризується особливим спо-собом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповід-ною матеріальною і духовною культурою

Сучасний етап науково-технічної революції, який розпочався в кінці 70-х - на початку 80-х років кваліфікується як перехідний: зберігаючи ви-робничі структури індустріальної цивілізації, він водночас знаме-нує собою вступ людського суспільства у принципово нову постіндустріальну цивілізацію.

Розглядаючи елементи постіндустріальної цивілізації, слід звернути увагу, по-перше, на розвиток нової технологічної структури виробництва, яка забезпечувала б його комплексну автоматизацію. Зазначений процес грунтується на формуванні замкнених автоматизованих систем, впровадженні технології, заснованої на електронній авто-матиці, інформатиці тощо. У кінцевому підсумку йдеться про роз-виток самовідтворюваних технологічних структур. По-друге, з розвитком нових технологічних систем формується новий тип суб'єкта праці. Людина праці перестає бути безпосеред-нім агентом виробництва. Домінуючим типом такої праці є інтелек-туальна, творча праця.

По-третє, слід ураховувати прогресуюче зменшення частки працюючого населення у промисловості й сільськогосподарському виробництві та всебічний розвиток сфери послуг.

Проте найвагоміші зміни пов'язані з всебічним розвитком інформаційного сектора суспільного виробництва, який справляє всезростаючий вплив на якісні пере-творення всіх сфер життєдіяльності людини. Якщо для індустріальної економіки найвизначальнішими були концентрація виробництва, зростання його багатосерійності та масовості," то постіндустріальний розвиток характеризується орі-єнтацією виробничого процесу на задоволення індивідуальних пот-реб споживача, дестандартизацію, виробництво продукції малими серіями.

Жодна економічна структура не зникає раніше, ніж розвинуться нові продуктивні сили і нові, більш досконалі вироб-ничі відносини. Останні ніколи не виникнуть раніше, ніж буде створено матеріальні умови для існування їх в надрах старого су-спільства.

39

. МЕТОДИ І СПОСОБИ КОНКУРЕНТНОЇ БОРОТЬБИ

Цінова конкуренція означає, що головними методами бо­ротьби проти конкурентів є ціна.У такій боротьбі перемагає той, хто домагається нижчої, ніж ринкова ціна вартості своєї продукції. Це по суті боротьба за скорочення витрат виробництва завдяки викори­станню досягнень науково-технічного прогресу, наукової організації праці, підвищення її продуктивності.

У ринковій економіці існує ще нецінова конкуренція. Вона застосовує такі способи.

1. Поліпшення якості продукції.

2. Використання реклами.

3.Умови, що пов'язані з продажем товару. Фірма зобов'язуєть­ся здійснювати ремонт виробу, надавати запасні частини, провадити безоплатні консультації щодо використання свого товару.

Нечесна конкуренція — це діяльність господарського суб'єк­та, що спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення домінуючого становища на ринку, обманом споживачів, партнерів, інших господарських суб'єктів і державних органів. Методи здійснен­ня нечесної конкуренції такі.

По-перше, дезінформація з боку виробника споживачів. Вона виявляєть­ся в неправильних відомостях про споживчі властивості товару: клас, сорт, якість виготовлення.

По-друге, використання товарного знаку, фірмового найменуван­ня або маркування товару без дозволу господарського суб'єкта, на ім'я якого вони зареєстровані.

По-третє, поширення неправдивих повідомлень про товари своїх конкурентів. Така інформація, звичайно, завдає шкоди діловій репутації конкурентів і негативно відбивається на результатах їхньої ко­мерційної діяльності.

По-четверте, намагання деяких фірм впливати на постачальників ресурсів і банки для того, щоб вони відмовляли конкурентам в по­стачанні сировини, матеріалів, а також у наданні кредитів.

По-п'яте, переманювання провідних спеціалістів конкурентів під­купом, встановленням більш високих окладів і різних пільг.

До нечесної конкуренції можна віднести також порушення за­конів. Наприклад, у ряді країн встановлено, що продавець не має права пропонувати товар за ціною, що нижча, ніж собівартість, з метою усунення конкурентів. Проте зниження цін залишається одним із способів нечесної конкурентної боротьби великих промисловців проти невеликих фірм.

40

Метод — система засобів, заходів, підходів та шляхів, за допомогою яких здійснюється пізнання категорій, законів та тенденцій господарського життя.

Метод економічної теорії використовує досягнення багатьох наук (формальної логіки, філософії, статистики, історії, математики) і виробляє свої засоби вивчення господарського життя.

В економічній теорії широко застосовують системний метод, який передбачає розгляд кожного економічного явища як системи. Цілісність є важливим елементом системного підходу, що потребує досліджувати окремі складові елементи будь-якого явища, вивчення внутрішніх зв'язків між цими елементами та підсистемами, виявлення загальної мети системи.

Аналіз — метод наукового пізнання, оснований на поділі цілого на складові частини, елементи, що дає змогу проникнути у сутність цього явища.

Синтез - метод, який полягає в об'єднанні пізнаних внутрішніх взаємопов'язаних між собою елементів явища в єдине ціле.

Індукція — це метод пізнання, що грунтується на формуванні умовиводів від частини до цілого або принципів із фактів. Цей метод передбачає, що вивчення будь-якої проблеми починається з набуття фактів, які потім систематизують та аналізують таким чином, щоб можна було зробити узагальнення, тобто з початкових знань отримати висновок про загальне.

Дедукція — метод дослідження, що грунтується на умовиводах від цілого до його частини.

Метод наукової абстракції полягає у виокремленні найістотніших характеристик процесу, виключенні з вивчення всього другорядного, випадкового для розкриття його внутрішніх, сталих зв'язків, дійсної тенденції руху.

В економічній теорії використовують також метод поєднання логічного та історичного підходів, який передбачає необхідність пізнання економічних явищ з моменту їх виникнення, у процесі розвитку і зникнення, відкриття якісно нових форм виявлення. Логічне та історичне доповнюють один одного і дають змогу всебічно досліджувати економічні явища.

Економісти широко використовують якісний і кількісний аналізи. Якісний підхід застосовується переважно при характеристиці сутності економічних категорій та законів. Кількісний підхід дозволяє виявити речовий зміст, при цьому застосовуються засоби математики, статистики.

Математичний і статистичний методи аналізу дають можливість проникнути у зміст економічних явищ тільки тоді, коли вони тісно пов'язані з якісним підходом.

На сучасному етапі розвитку економічної науки і практики господарювання можливо створення моделей та експериментів. Економічна модель — це абстрактна теоретична конструкція, формалізований опис економічного явища, структура якого визначається об'єктивними властивостями об'єкта і суб'єктивними цілями дослідження. В економічній теорії моделі використовують за допомогою графіків при вивченні мікро- і макроекономіки.

Економічний експеримент — це штучне відтворення економічного явища або процесу з метою вивчення їх у найсприятливіших умовах та подальшого практичного змінювання.

Економічні експерименти дають змогу на практиці перевірити обгрунтованість наукових рекомендацій.

41

Зазначені моделі ринкової економіки мають спільні та специфічні риси. До спільних рис належать: наявність різних форм власності — приватної, колективної, державної; конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави. Специфічні риси зумовлені історичними, культурними, релігійними, політичними особливостями певної країни. Уряд відіграє різну роль в економіці, організації фінансових ринків і вирішенні соціальних проблем.

42

Державна монополія — передача тільки rдержави) деяких різновидів промислової і суспільної діяльності.

Державна монополія розповсюджується на обмежене коло галузей. Найважливіша серед них — боротьба з фальшивомонетниками і неконтрольованим друком грошей приватними особами чи зухвалими банкірами. Державна монополія на друк грошей підтримана багатьма урядами.

Державна монополія може бути розповсюджена на експлуатацію і утримання залізних доріг, обіг наркотичних речовин в країні тощо.

Демонопонізація -державна політика, спрямована на ліквідацію чи стримування, зниження рівня державної чи іншої монополії одного чи кількох виробників продукції, товарів, послуг, які домінують на ринках. Здійснюється на засадах державного антимонопольного законодавства.

Демонополізація економіки відбувається різними шляхами і залежно від особливостей монополізованих ринків для її проведення застосовують такі способи:    • децентралізацію управління, що передбачає: розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади; обмеження і регламентацію функцій центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого та регіонального самоврядування стосовно господарюючих суб’єктів; позбавлення зазначених органів права втручатися в господарську діяльність підприємств ,зменшення кількості галузевих органів виконавчої влади;    • зниження або усунення бар’єрів, які обмежують вступ господарюючих суб’єктів на існуючі ринки, що передбачає: зниження або скасування митних тарифів; скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, які надаються монопольним утворенням; інші дії, що знімають обмеження вступу господарюючих суб’єктів на існуючі ринки;    • стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб’єктів, що передбачає:

-надання господарюючим суб’єктам, що вступають на монополізовані ринки, податкових пільг, а також пільг в одержанні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, які централізовано розподіляє держава;

-заохочення інвестицій, у тому числі іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків;

-створення нових підприємств, здатних конкурувати з існуючими монопольними утвореннями;    • ліквідація державних організаційних структур монопольного типу, що передбачає: ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу як юридичних осіб взагалі або з наступним створенням на їх базі нових господарюючих суб’єктів (підприємств).

43

Для розширеного відтворення потрібне нагромадження. Нагромадження — це використання частини національного доходу на збільшення основних і оборотних фондів, а також на створення страхових запасів Існують два види нагромадження: виробниче і невиробниче. Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва належать до виробничого нагромадження, а розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, закладів освіти, культури, спорту, науки — до невиробничого.

Частка засобів, які виділені на нагромадження в загальному обсязі національного доходу, називається нормою нагромадження (НН). Вона визначається співвідношенням фонду нагромадження (ФН) до національного доходу (НД) і виражається у відсотках:    НН = ФН / НД × 100%

Чим вища норма нагромадження, тим швидші темпи економічного зростання, і навпаки

Але це не означає, що треба механічно збільшувати частку нагромадження в національному доході. Існують об’єктивні межі норми нагромадження, які примушують знаходити оптимальний, найбільш прийнятний варіант співвідношення між споживанням і нагромадженням національного доходу. З одного боку, надмірно великий фонд споживання, тобто низька форма нагромадження, не дає можливості здійснювати розширене відтворення, підвищувати рівень життя населення. З іншого боку, надмірне нагромадження частки створеного національного доходу, тобто висока норма нагромадження, стримує споживання людей. При обмеженні споживання підриваються стимули до праці, формується тип економіки, яка не орієнтується на задоволення потреб та інтересів людей, виникають негативні процеси.

З приводу встановлення оптимальної норми нагромадження більшість економістів, посилаючись на історичний досвід, вказують на 5-30%. Але при цьому зауважують, що звичайно норма нагромадження знаходиться в межах 10-20%.

Процес нагромадження здійснюється через інвестиції. Інвестиції – усі види засобів (активів), які вкладаються в господарську діяльність з метою отримання доходу.

Основними формами інвестицій є валові і чисті інвестиції. Валові інвестиції – загальні інвестиції в економіку, що спрямовані на підтримку і збільшення основного капіталу і запасів. Валові інвестиції складаються із двох частин. Одна частина, амортизація, являє собою інвестиційні ресурси, необхідні для заміщення спрацьованого основного капіталу, його ремонту, оновлення до вихідного рівня, відповідного виробничому використанню. Друга складова – чисті інвестиції – є вкладенням капіталу з метою збільшення, нарощування основних засобів через будівництво будинків і споруд, виробництва і встановлення нового додаткового обладнання, модернізації діючих виробничих потужностей. Отже, чисті інвестиції – це валові інвестиції за відрахуванням амортизації.

Якісна характеристика нагромадження визначається коефіцієнтом приросту капіталомісткості, який обчислюється як співвідношення валових інвестицій в основний капітал і приросту національного продукту за певний проміжок часу.

44

Національне багатство складається з двох частин: матеріальної та нематеріальної. До першої належать: створені людиною мате-ріальні фонди, що поділяються на основні (засоби праці) та оборотні (предмети праці); основні фонди, що функціонують у соціаль-ній сфері; природні ресурси; до другої - духовні цінності, що зна-ходяться у розпорядженні суспільства. Облік національного багатства України відбувається за методом прямого підрахунку. Враховуються такі чинники: основні та оборотні виробничі фонди, тобто фонди матеріального виробництва, що складаються із засобів праці (машин, устаткування, транспорт-них механізмів, будівель виробничого призначення тощо) і пред-метів праці, які пройшли обробку (сировина, паливо, матеріали); невиробничі фонди суспільства, тобто основні фонди соціальної сфери, до яких належать житловий фонд та фонди культурно-побутового призначення, що є власністю державних, колектив-них та громадських організацій; особисте (споживче) майно на-селення (в тому числі й житловий фонд) та засоби виробництва, що перебувають у його власності. Крім того, до цих чинників на-лежать товарні запаси виробничого призначення на підприєм-ствах сфери матеріального та нематеріального виробництва; дер-жавні резерви, в тому числі й страхові; золотий та валютний за-паси; матеріальні запаси для потреб оборони; природні ресурси, наявні у виробничому процесі, - сільськогосподарські угіддя, ліси, корисні копалини, гідроенергетичні ресурси.

Нематеріальне багатство включає: професійні, інтелектуальні та фізичні здібності людей; теоретичні та практичні знання, досвід, уміння і навички; освітній, культурний і морально-етичний потен-ціал суспільства; досягнення науки, техніки та управління, науко-во-управлінський потенціал; сукупність духовних, культурних, ху-дожніх та літературних цінностей.

45

Результатом виробництва на рівні макроекономіки є національний продукт. Національний продукт являє собою сукупність товарів і послуг, вироблених у межах національного господарства протягом року. В умовах товарного виробництва він обчислюється у вартісному вираженні. Національний продукт є матеріальною основою життя людей, оскільки саме він задовольняє різноманітні потреби населення. Сучасна економічна наука вивчає багато форм національного продукту. Серед них першорядне значення мають валовий внутрішній продукт, валовий національний продукт, національний доход, необхідний та додатковий продукт

Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартість усіх кінцевих товарів та послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, - як правило, року. Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП.

Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП.

Валовий національний продукт (ВНП) (ВНП) — сукупність усіх вироблених у країні товарів та наданих послуг за рік незалежно від розташування національних підприємств

Національний дохід (англ. national income) - сума всіх доходів, отриманих резидентами країни за рік.

НЕОБХІДНИЙ ПРОДУКТ - означає частину створеного працівника-ми сфери матеріального виробництва су-купного суспільного продукту, яка необхідна для утримання самих працівників та їхніх сімей, а також для навчання працівників.

Додатковий продукт — частина чистого продукту, створюва­на безпосередніми виробниками понад вартість необхідного про­дукту.

46. На сучасномуетапірозвитку товарного виробництва держава об'єктивнозмушенавиконувати ряд функцій, спрямованих на регулюванняекономіки. До головнихїїфункційможнавіднеститакі: 1. Розробкаполітикисоціально-економічногорозвиткукраїни, за допомогоюякоївизначаютьсяголовніцілі, пріоритети та засобирозвиткуекономіки. Цеозначає,що держава розробляєстратегіюсоціально-економічногорозвитку: визначаєресурси та передбачаєпевні заходи, якінеобхідні для їїреалізації; прогнозуєекономічні, соціальні та міжнароднінаслідкивідїївпровадження в життя. Державнаекономічнаполітикареалізується через економічніпрогнози, плани та програми, які в умовахринковихвідносинносятьорієнтувальний та рекомендаційний характер. 2. Формуванняправових засад функціонуванняекономіки. Зцією метою держава визначаєправовий статус окремих форм власності, узаконюєіснуваннярізнихвидівгосподарськоїдіяльності, регулюєвідносиниміжокремимисуб'єктами ринку, тобтовстановлює «правила гри» на ринку. Спираючись на економічнезаконодавство, вона виконує роль арбітра всферігосподарськихвідносин, виявляєвипадкинезаконноїдіяльності та застосовуєвідповідні заходи до порушників. 3. Захистконкуренції як головного “двигуна” ринковогомеханізму. Зцією метою держава здійснюєантимонопольнуполітику. 4. Перерозподілдоходів та ресурсів. Необхідність в перерозподілідоходівобумовлюється природою ринку, якщопервинні доходи окремихдомогосподарствжорсткопов'язані з результатами їхньоїіндивідуальноїтрудовоїдіяльності. Це неминуче породжуєнадмірніколивання в особистих доходах, а такожвідсутністьдоходів у непрацездатнихчленівсуспільства.

Державнерегулюванняекономікиздійснюється за допомогою арсеналу методів. Під методами державного регулюванняекономікислідрозумітиспособивпливудержави в особізаконодавчих і виконавчихорганів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, некомерційний сектор економіки з метою створенняабозабезпечення умов їхдіяльностівідповідно до національноїекономічноїполітики, їхможнапрокласифікувати за двомаознаками. За формами впливу на суб'єкти ринку методидержавногорегулюваннярозділяють на двігрупи: методи прямого і методи непрямого опосередкованоговпливу. До першоїгрупислідвіднестиметодиадміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобіввпливу, як державнізамовлення, різного роду ліміти, централізовановстановленіціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квотитощо, а такожметоди, засновані на застосуванні бюджету як джереладотування, цільовогофінансуванняокремихсуб'єктів і сфер діяльності. До методівнепрямого, опосередкованоговпливу належать ті, що не прямо регламентуютьповедінкусуб'єктів ринку, а через створенняпевногосередовища для йогодіяльності, яке мотивує ту абоіншуйогоповедінку. До складу методів непрямого впливуслідвіднестиподатковерегулювання, регулювання через політикуприскореноїамортизації, методистимулюванняконкуренціїтощо. Залежновідзастосуваннязасобіввпливу на ринокрозрізняютьправові, адміністративні, економічні, в тому числіфінансово-бюджетні і кредитно-грошовіметодирегулювання ринку. Механізмпоєднанняметодів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічнихможе бути різним — залежновідступенярозвиткуринковихвідносин, фінансової і економічноїситуації в країні. З розвиткомринковихвідносин, задіянням у процесірегулюванняінститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаютьсямісцемопосередкованим, економічним.

47.Поступово в процесіекономічногорозвиткудомінуючогозна-ченнянабуває корпоративна форма власності як колективно-при-ватна. В економіцікраїн Заходу корпорації (акціонерніпідприємст-ва) перетворилися на найдинамічнішу, провідну структуру. У США їхнячастка становить майже 90 відсотківзагальногообсягуреалі-зованоїпродукції. В цілому в розвиненихкраїнах Заходу на корпо-ративну форму власностіприпадає 80-90 відсотківзагального об-сягувиробництва. Порівняно з класичною формою приватного підприємництвакорпораціїмаютьпевніпереваги, якізабезпечилиїмвихід на про-відніпозиції у сферібізнесу.Порівняно з класичною формою приватного підприємництвакорпораціїмаютьпевніпереваги, якізабезпечилиїмвихід на про-відніпозиції у сферібізнесу. Особливістькорпоративноїформивласностіполягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володінняакціямиокремими особами) все те позитивне, щонесе в собі приватна власність, - підприємницькийінтерес, ініціативу, націленість на накопиченняособистого, а звідси - й суспільногобагатства, право безстроково- гоуспадковуваннятощо. Водночаскорпораціядолаєобмеженість, щопритаманнакласичнійформіприватноївласності. Зберігаючись у загальнійструктурікорпорацій як юридичнийінститутволодін-ня, приватна власністьзаперечує себе економічно: вона реалізу-ється через більшзрілі - колективні - формиорганізаціївироб-ництва. Отже, по сутівідбуваєтьсяреалізаціятези про позитивнезапереченняприватноївласності. Середперевагкорпоративноїформивласності є й такі, як вироб-ничагнучкість, здатністьакумулюватикапітальніресурси й кошти будь-якоїналежності. До того ж корпорація є більш демократичною формою власності. Особливезначеннямаєсоціально-інтегральнафункціякорпорації. Якщо приватна власність у їїкласичномуви-глядідезінтегруєсуспільство, породжуючискладнісоціальніпробле-ми, то корпорація, навпаки, створюєекономічніпередумовисус-пільноїінтеграції, частковогоподоланнявідчуженнялюдинивід за-собіввиробництва, йогорезультатів, відучасті в управлінні. У про-цесіфункціонуваннякорпораціївідбувається так звана деперсоніфі-каціявеликоїприватноївласності на засобивиробництва, що вира-жається у втратіокремимивласникамикапіталуперсонального кон-тролю над йогофункціонуванням. Самезавдякицьомууправління нею здійснюється не приватнимивласниками, а професіоналами. У зв'язку з цим Дж. Гелбрейт писав, щовлада людей, якіуправляютькорпорацією, не залежитьбільшевідприватноївласності

У економічнорозвиненихкраїнахзазнаєзмін і державна форма власності, часткаякої у деякихкраїнах Заходу доситьвисока. Вона все більшевикористовується у загальнонаціональнихінтересах. Отже, основними рисами структуривласності в країнах з роз-виненоюринковоюекономікою є,по-перше, домінуючіпозиціїкор-поративноїформивласності; по-друге, все ширшезалучення до акціонуванняпрацівниківпідприємств; по-третє, розвитокіндиві-дуально-трудовоїформивласності; по-четверте, зміни у державнійформівласності.

49.Підприємництво-тип госп. Поведінки підприємців щодо організації, розробки,виробництва і реалізації благ для отримання прибутку та соц. ефекту. Воно можливе тільки за умови економічної свободи людини, існування права вибору діяльності для реалізації якомога повнішої реалізації її здібностей, а також персональної економ відповідальності за результати роботи.

Функції та умови існування підприємництва:

Іноваційна-сприяння генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненю тех-економ., наукових розробок, проектів, пов’язаних з госп ризиком.

Організаційна-поєднання ресурсів виробництва в найоптимальніших пропорціях, контроль за їх використанням.

Ресурсна-найефективніше використання матеріальних, трудових, фінансових та інформац. Ресурсів у наслідок застосування досягнень науки та техніки

Мотиваційна-формування мотиваційного механізму ефективного використання ресурсів, максимальне задоволення потреб споживача.

Економічні передумови підприємництва полягають у створенні суспільних умов для функціонування багатосуб’єктних власників

Політичні-передбачають створення у країні сприятливого кліматичного клімату для підприємництва

Правові-грунтуються на чинному законодавстві, нормативних актах розроблених у країні.

Але всі ці передумови не можуть існувати без важливої складової-психологічної-формування позитивної суспільної думки щодо підприємництва.Без нього розвиток підприємництва стримуватиметься.

Суб’єкти П: громадяни Укр., інших держав, необмежених законом у правоздатності або дієздатності, юридичні особи всіх форм власності. Згідно з занальними принципами ринкової економіки держава не може бути суб’єктом ринкових відносин, а отже і підприємцем.

Об’єктом П-це певний вид діяльності, що матеріалізується у вироблюваній продукції або благах, у вигляді послуг, інформації. Визначальним є сутність діяльності

Види:

Індивідуальне-засноване на приватній власності фізичної особи та без постійного застосування найманої праці.

Сімейне- ґрунтується на приватній власності громадян- членів однієї сім’ї з можливим використанням найманої праці.

Приватне-юридичні особи з обмеженою відповідальністю, зазвичай використовують найману працю.

Акціонерне-засноване на власності акціонерів, власників цінних паперів.

Орендне-власнісь береться у використання на певний час за відповідну плату, що дає орендарю право бути власником результатів праці, доходів та розпоряджатися майном.

Колективне-передбачає власність трудового колективу на майно продукцію та доходи.

Інноваційне-грунтується на інтелектуальній власності

Спільне-Створюється об’єднанням майна різних власників.

51.Цивілізація-історично конкретний стан суспільства, що характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил.

Аграрний-Індустріальний-постіндустріальний

Перехід суспільства від одного ступеня до іншого відбувається в процесі переходу вд збиральної до суспільних виробничих технологій

Аграрний: переважає сільське господарство і ручна праця. Існувало до18 ст. до промислової революції.

Індустріальний:

-поява масового виробництва

-Людина-придаток машин. Зростає кількість зайнятих, що працюють на конвеєрах, не потребуючи певних зняв та фізичних можливостей.

-індустріальна революція призвела до скорочення живої праці. Зменшення питомої ваги заробітної плати.

Постіндустріальний- нова, найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якої поклала науково-технічна революція. Домінують наука, принципово нові види техніки та технології, комп’ютререзація, автоматизація та роботизація всіх сфер економіки. На перший план висувають інтелектуальний капітал, знання, сфера послуг. Великий розвиток набуває світовий ринок товарів, капіталів, роб. сили. Виробництво стає не масовим , а орієнтується на індивідуальний попит

52=15

53.напрями

Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку. На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибірїх не може бути довільним. Вінвизначаєтьсярівнемрозвиткупродуктивних сил і виробничихвідносин, конкретнимиісторичнимиумовами, ситуацією в світі. Напрямиекономічноїполітикирізноманітні за своїмзмістом, політичноюзначимістю. їхможнакласифікувати: за сферами економічного .життя (промисловість, сільськегосподарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівлятощо,),- за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); за політичною та соціально-економічноюзначимістю.

Пріоритети

Пріоритетнийпідхід до економіки — цезавждиполітичний, стратегічнийпідхід. Пріоритетимаютьвизначатися на основіінтересів і здійснюватися через них. Вони повиннісприятинауковомупередбаченнюмайбутнього стану розвиткуекономіки, йогоструктури, впливу на соціальну сферу, людину, природу.Пріоритетнийрозвитокекономіки в цілому, певноїїїсферипотребуєвзаємодіїдвохчинників: передовоїматеріально-технічноїбази, високопрофесійнихкадрів, предметівпраці, іншихелементіввиробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулюванняйогорозвитку — з другого. Цезабезпечитьєдністьнауково-технічного і соціальногопідходу до розв'язаннявузловихпитаньекономіки. Отже, змінапріоритетіввекономічнійполітиціможливалише за умовиадекватнихзмінчинників, то розглядаються.

Методи

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики.

1. Економічні -узгодження інтересів

2. Адміністративні- законодавча діяльність держави, підпорядкування одного інтереса до іншого

Ці методи діють в єдності при періодичному домінуванні того чи іншого методів у певних ситуаціях.

54.приватна власність-такий тип власності, коли виключне право на володіння і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній особі.

Поділ:

1. Індивідуально-трудова-характерезується тим, що фіз.. особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

   1. одноосібна

   2. сімейна

2. З найманою працею

   1. Індивідуальна з застосуванням найманої праці.

   2. Партнерська власність-об’єднання капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб з метою здійснення підприємницької діяльності.

   3. Корпоративна(акціонерна) власність-капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Поєднує риси приватної та суспільної власності.

Суспільна власність-спільне привласнення засобів виробництва і його результатів.

поділ:

1. Державна власність-така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи(інститути) державної влади.

   1. загальнодержавна власність-спільна власність усіх громадян країни, яка поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

   2. Муніципальна(комунальна)- власність, яка перебуває у розпорядженні регіональних державних органів(області, міста, району)

2. Колективна

   1. Власність колективу підприємства-спільна власність, передана державою чи уншим суб’єктом урозпорядження колективу(на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства.

   2. Кооперативна-об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності.

   3. Власність громадських і релігійних об’єднань.-створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна.

55=51

56. інфляція-це знецінення грошей, що виявляється через зростання цін.

Інфляція існувала і в умовах розвитку командно-адміністративної економіки. Важливим заходом ринкової трансформації економіки була лібералізація цінового механізму-роздержавлення цін, надання їм природної основи.

Ще один чинник інфляції пов’язаний з переходом до світових цін. Ринкова економіка має бути відкритою, в якій внутрішні ціни приводяться у відповідності до цін світового ринку. В Україні, як і в країнах колишнього СРСР, внутрішні ціни штучно занижувались, були нижчими за світові. Тому прогресивний процес переходу до відкритої економіки не міг також не супроводжуватись зростанням темпів інфляції

Важливий чинник інфляції пов’язаний з критичним станом державного бюджету, його високою дефіцитністю. Починаючи з 1992 р. держава почала активно використовувати інфляційний механізм випуску грошей, за допомогою якого покривався бюджетний дефіцит.

Чинником інфляції є також високий рівень монополізації української економіки. За умов відсутності ринкової конкуренції монополії нав’язують покупцеві високі ціни на свої товари. Покупець не має вибору та мусить переплачувати монополістові, який на цьому наживається.

Починаючи з 1994 р. в Україні почалась активно проводитись жорстока антифляційна політика. Важливу роль в реалізації було відокремлено проведеній у 1996 р. грошовій реформі. Український карбованець, що повністю знецінився, замінила гривня.

На стабілізацію грошей позитивно вплинуло те, що Нац. Банк було відокремлено від уряду. А відтак Уряд втратив можливість примушувати Нац. Банк випускати інфляційні гроші для покриття дефіциту бюджету.

Однак у 2004-2006 році інфляційні процеси пожвавились. Причини: зростання цін на імпортовані енергоносії; політична нестабільність того періоду. У 2007 році уряд і Нац. Банк поставив завдання не допустити підвищення рівня інфляції вище ніж 7%. Для умов перехідної економіки такий рівень інфляції можна вважати оптимальним, хоча країни Заходу ставлять собі за мету утримання інфляції на рівні 2%. Для України це є більш віддаленою перспективою.

57.

Особливості становлення ринкових відносин в Україні

За останні роки понад 80 країн світу здійснили фундаментальні реформи з метою створення ринкової системи. Усі вони визнали основоположний факт економічного життя: для досягнення процвітання та підвищення життєвого рівня неможливо обминути створення ринкової системи, тісно взаємопов'язаної з усією світовою економікою.  Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку мають різні ринкові моделі. Скажімо є американська, канадська, німецька, японська та інші моделі. На які з них може орієнтуватися Україна? Спочатку слід відзначити, що існуючі системи і спрямованість їх розвитку залежить від географічного положення; наявності природних ресурсів; історичних умов розвитку; традицій населення і його звичаїв; рівня розвитку продуктивних сил; соціальної спрямованості суспільства. В усіх країнах є свої підходи, відмінні особливості ринкових відносин господарювання. Разом з тим у всіх розвинутих ринкових моделях є спільні риси, до яких відносяться:

* наявність різноманітних форм власності; * перевага вільних цін на товари і послуги; * розвинута система вільної конкуренції; * певна система державного регулювання економіки.

Україна не повинна нікого копіювати, повторювати, а має будувати таку модель ринкової економіки, яка найбільше відповідає особливостям нашого розвитку, структурі економіки, географічному положенню. Враховуючи те, що Україна має могутній індустріальний і науково-технічний потенціал, підготовлені кадри нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна приватна власність і економіка регулюється виключно ринковими законами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом. Таким чином, Україні важливо обрати правильний шлях переходу до ринку. Найпоширенішими з них є: еволюційний, прискорений (або "шокової терапії"), жорсткого регулювання.  Модель еволюційного переходу до ринку ґрунтується на поетапному і поступовому впровадженню ринкових відносин. Вона відзначається значною тривалістю (10-15 років) і поступовістю змін. Модель "шокової терапії" передбачає одночасне і швидке введення усіх атрибутів ринку, стрімкий перехід від неринкових до ринкових відносин. Модель жорсткого регулювання переходу до ринку ґрунтується на державному регулюванні цін, на найважливіші товари і доходи населення. Вводити ринкову економіку в Україні слід прискорено, але без "шоку". Таким є поелементний, еволюційно-радикальний шлях. Він поєднує перший і третій варіант, тобто поступовість, поетапність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одного боку, і прибутків - з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої інфраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Перехід до ринкової економіки потребує також докорінних організаційних перетворень, проведення цілеспрямованих реформ, зміни психологічного мислення. В організаційному плані перехід до ринкової економіки може бути поділений на три основні стадії:

1) підготовча - демократизація економіки; 2) реформаторська - оздоровлення, стабілізація економіки; 3) творча - організація навчальної діяльності ринку.

Демократизація економіки включає: ліквідацію структур апарату примусового господарювання в економічній сфері; демонополізацію товарного і грошового обігу; декретування права власності; створення необхідних умов для конкуренції; кадрове забезпечення реформи. Реформування економіки передбачає: створення надійного механізму управління грошово-кредитною системою; організаційно-господарське реформування економіки; створення ефективного механізму економічного стимулювання та регулювання підприємницької діяльності. Творчий процес - організація навчальної діяльності ринку - об'єднує: відновлення функцій грошей; створення бюджетно-податкового механізму; свободу вибору форм власності; створення ринкової системи з усіма її елементами. У межах основних стадій та їх напрямів розробляються загальна і конкретні цільові програми. Наприклад, програма економічної реформи і політики України включає такі розділи: фінансова політика, грошово-кредитна політика, лібералізація цін, зовнішньоекономічна політика, програма приватизації, інвестиційна політика, конверсія та структурна перебудова економіки та ін.

58.Підприєиство-самостійний господарюючий суб’єкт, наділений правами юридичної особи, що здійснює виробничу, науково-дослідну, комерційну чи іншу не заборонену законодавством діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємства визначають ділову активність національної економіки. Вони є головним товаровиробниками, суб’єктами що розвивають виробництво, визначають його структуру, асортимент продукції і способи їх виготовлення. Від ефективності функціонування підприємства залежить економічний, науковий, технічний рівень розвитку країни, добробут усіх верств населення.

Класифікація:

За формою власності:

1. Одноосібне володіння-підприємство, майно якого належить одному суб’єкту, що самостійно веде справу, одержує весь дохід і несе відповідальність за ризик від бізнесу.

2. Партнерство - форма організації підприємницької діяльності, що ґрунтується на об’єднанні майна різних власників

3. Корпорація-юридична особа, що утворюється в наслідок об’єднання на пайових засадах капіталу своїх членів і належить до товариства з обмеженою відповідальністю

4. Державне підприємство-підприємство, що ґрунтується на державній власності, має 2 рівні: загальнодержавний і комунальний відповідно до яких існують 2 види

підприємства(загальнодержавне, комунальне)

За розмірами:

1. Мале підприємство- формування залежить від традицій національної економіки. Єдиних критеріїв віднесення підприємств до малих немає. Найважливішими критеріями, за якими класифікують малі підприємства: трудовий та фінансовий.

Українським законодавством визначено, щодо суб’єктів малого підприємництва незалежно від виду діяльності належать підприємства, на яких працює не більше ніж 50 осіб.

2. Середні підприємства здійснюють виробництво неширокої, проте сталої номенклатури виробів у значних обсягах Вони спроможні швидко реагувати на кон’юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впроваджувати нові розробки у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими так і перед великими підприємствами.

3. Великі підприємства виготовляють сталий асортимент масової продукції. Це дає можливість значно зменшити витрати виробництва, знизити ціну на неї і зробити її доступною до масового споживання.

59.праця-діяльність людини, спрямована на зміну речовини і сил природи з метою задоволення власних потреб.

Сучасне виробництво здійснюється не окремими працівниками, а сукупним працівник ком, тобто працівниками різних спеціальностей, видів діяльності, які виконують лише якусь окрему роботу.

Технологічний поділ праці-поділ, коли багатоманітні види праці розподілені між людьми, утворюють різні професії. Виникає в певному етапі розвитку продуктивних сил, коли з’явилися різні знаряддя праці. Попередники:

Природний-являє собою поділ людей за статтю, віком, здібностями, відмінностями в умовах проживання.

Суспільний-поділяє людей на різні спеціальні групи.

Можна виокремити 3 етапи розвитку суспільного поділу праці, наслідком яких було:

-відокремлення землеробства від скотарства

-виокремлення ремесла і поява перших ознак формування промисловості.

-структування торгівлі як самостійної сфери господарювання.

У промисловості існує 3 види спеціалізації виробництва:

1. Предметна - спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної готової продукції.

2. Технологічна- виокремлення певних стадій єдиного технологічного циклу

3. Подетальна - виробництво окремих частин і деталей кінцевого продукту

Спеціалізація має як переваги, так і недоліки:

Переваги:

1. Зростання продуктивності праці завдяки всебічному розвитку головної продуктивної сили-людини

2. Підвищення кваліфікації працівників

3. Ефективне використання регіональних особливостей

Недоліки:

1. Монотонна та рутинна праця

2. Виникнення непередбачуваних диспропорцій між ланками спеціалізованого виробництва

Спеціалізація забезпечує більше переваг між недоліків і людство використовує цю форму організації виробництва для підвищення продуктивності праці.

60.Ринок-сфера обміну, що здійснюється за законами товарного виробництва. Інакше кажучи ринок виконує роль механізму, за допомогою якого досягається рівновага попиту та пропозиції, координується діяльність суб’єктів економіки через систему цін.

Функції ринку:

1. Регулювальна – передбачає стихійність зв’язків між різними галузями виробництва, попитом та споживанням, встановлення пропозицій в економіці та безпосередність процесу відтворення.

2. Стимулююча – полягає в сприянні заохочення тих, хто найбільш раціонально використовує чинники виробництва та обміну для отримання найкращих кінцевих результатів.

3. Розподільча –якщо суб’єкти господарювання не прагнутимуть до постійного підвищення ефективності виробництва, їхні індивідуальні витрати перевищать суспільно необхідні.

4. Інтегруюча. У конкретному середовищі ринкова ціна диференціює доходи товаровиробників. Відповідно відбувається і соціальне розшарування суспільства за доходами. Ринок робить економіку одним цілим, розвиваючи систему горизонтальних зв’язків, зокрема зовнішньоекономічних.

61,71

Економічний цикл теорія визначає як часовий лаг від початку однієї економічної кризи до наступної. З урахуванням тривалості розрізняють короткочасні, або короткі (3-4 роки), середні (7-11 років) і великі економічні цикли (40-60 років). Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.

Першу спробу їх осмислення зробив англійський економіст У. Джевонс. Наявність довготривалих і середніх циклів досліджували у своїх працях М. Туган-Барановський, А. Афтальон, М. Ленуар. Проте науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв.

Типи циклів розрізняють також, виходячи з неоднозначності матеріальної основи їхнього розвитку і характеру впливу на економічні процеси. Крім того, специфічність різних типів економічних циклів не є абсолютною. Причинно-наслідкові звязки, що зумовлюють їхню дію, так само, як і їхні функції, багато в чому переплітаються. При цьому слід ураховувати і те, що в своєму розвитку різнорідні цикли накладаються один на одного, що також ускладнює їхню диференціацію.

Середні цикли. У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, що мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У звязку з цим середні цикли не без підстави називають базисними.

Історія середніх економічних циклів бере початок з кризи перевиробництва, яка розгорнулася в 1825 р. у Великій Британії. Цей цикл тривав 12 років і завершився кризою 1836 р. Через 11 років циклічна криза 1836 р. вразила економіку Великої Британії, США, Франції та Німеччини. Кризу 1857 р. вважають першою світовою циклічною кризою. Вона охопила абсолютну більшість капіталі-стичних країн. У наступний період майже всі кризи мали світовий характер. Це кризи 1866, 1873, 1882, 1900, 1907, 1913-1914, 1920-1921,1929-1933, 1937-1938 років.

Після другої світової війни з різним ступенем інтенсивності роз-вивалися кризи в 1948-1949, 1953-1954, 1957-1958, 1960-1961, 1969-1970, 1974-1975, 1980-1982, 1991-1992 (в окремих країнах) роках.

Кожна з цих криз і відповідно економічний цикл індивідуальні та історично неповторні за своїми характеристиками. У звязку з цим їх не можна пояснити за допомогою якої-небудь однієї групи економічних чинників. Однак індивідуальність не виключає мож-ливості виділення ряду спільних закономірностей, смисл яких зво-диться ось до чого.

* Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною. Це фази кризи, депресії, пожвавлення і піднесення. Визначальними у цих фазах є криза і піднесення.

Дуже важливо враховувати і те, що перехід від однієї фази економічного циклу до іншої здійснюється автоматично -- на ос-нові ринкових саморегуляторів.

* За своїм змістом середні цикли -- це економічні цикли процесу відтворення. Вони відбивають циклічність розвитку не лише виробництва, а й обміну, розподілу та споживання в їхній органічній єдності. Цим зумовлюється багатомірність циклічних коливань. її розвиток характеризують такі показники динаміки:

валового внутрішнього продукту;

промислового виробництва;

зайнятості;

завантаженості виробничих потужностей;

реальних доходів населення.

Важливими показниками циклічності є динаміка норми прибут-ку

* Матеріальною основою циклічності відтворювального про-цесу (середніх циклів) є фізичне оновлення основних засобів вироб-ництва, насамперед їхньої найактивнішої частини -- знарядь праці. У звязку з цим галузі, що виробляють засоби виробництва, вико-нують у механізмі циклічності системоутворюючу (базисну) функ-цію.

* Циклічність, зумовлена оновленням основних виробничих фондів, не обовязково призводить до кризового спаду вироб-ництва. Самі по собі старіння та фізична заміна зношених за-собів виробництва не є безпосередніми причинами кризи. Нега-тивні наслідки цих процесів можуть бути усунені засобами еко-номічного регулювання.

* Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу -- скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, знижен-ня життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і де-мократію, неминучу політичну напруженість. Це, однак, не дає підстав стверджувати, начебто кожна криза -- новий ступінь, що наближує економічну систему до неминучого краху. В цьому виз-наченні повністю ігнорується другий бік -- конструктивна функція кризи, положення про те, що циклічні коливання ділової актив-ності є однією з умов економічного зростання, а сама криза -- дуже активною інтегральною частиною творчого процесу. Прискорю-ючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка роз-витку -- прискорення технічного і технологічного оновлення ви-робництва, структурної перебудови економіки, підвищення діло-вої активності.

Ґрунтуючись на цьому, слід ураховувати наявність певних меж антициклічного регулювання економіки, брати до уваги, що таке регулювання має оптимальні межі. Виходячи з цього, деякі вчені-економісти вважають, що штучне переривання кризи є не завжди виправданим.

Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Ці зміни повязані передусім з впливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростан-ням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коливанням.

На зміст циклічності дуже відчутний вплив має інтернаціоналі-зація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосу-вання в системі управління економікою новітніх засобів інформа-тики. Це, природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики.

Довгі хвилі в економіці. Довгочасні циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили понад сто років тому -- ще в другій половині ми-нулого століття.

Вивчали англійським економістом У.С. Джевонсом

М. І. Туган-Барановський.

Водночас створення наукової теорії довгих хвиль в економіці справедливо повязують з імям російського вченого М. Д. Кондратьєва

Визнанням його внеску є назва довгих хвиль в економіці «циклами Кондратьєва», яка стала загальноприйнятою.

Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлений технологічного способу вироб-ництва. Цей процес здійснюється двояко: еволюційно, коли посту-пово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та ре-волюційно, коли відбуваються докорінні якісні зміни в матеріалі-зації наукових знань, часткові (в окремих галузях) або загальні технічні революції.

Ці процеси взаємоповязані, доповнюють і зміцнюють один од-ного: еволюційний шлях дає можливість повною мірою викорис-товувати потенціал існуючих технологій, підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються ево-люційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стають серцевиною революції у продуктивних силах, знаменують піднесення їх на якісно новий ступінь розвитку.

За теорією довгих хвиль Кондратьєва науково-технічний прогрес розвивається хвилеподібно з циклами 50-60 років. Упродовж остан-ніх століть в історії технологічно-інноваційної еволюції було 5 хвиль, в результаті яких утворилося 5 технологічних укладів.

Перший уклад (1780-1830 pp.) спирався на нові технології у тек-стильній промисловості.

Другий (1830-1890 pp.) повязаний з розвитком залізничного транспорту та механізацією виробництва практично усіх видів про-дукції на базі парового двигуна.

Третій (1880-1930 pp.) засновувався на використанні у промис-ловості електроенергії, розвитку важкого машинобудування і елек-тротехнічній промисловості на базі використання стального про-кату, досліджень у галузі хімії.

Четвертий (1930-1990 pp.) передбачав подальший розвиток енергетики, яка ґрунтується в основному на використанні нафти та нафтопродуктів, газу, засобів звязку, нових синтетичних матеріа-лів. Галузеві лідери четвертого укладу -- масове виробництво авто-мобілів, тракторо- і літакобудування, виробництво зброї.

Пятий, започаткований у середині 80-х років, спирається на до-сягнення у сфері мікроелектроніки, інформатики, біотехнологій, генної інженерії, нових видів енергії, освоєнні космічного просто-ру, супутникової технології.

У структурі великих циклів виділяють дві ланки розвитку -- низ-хідну і висхідну хвилі.

Низхідна хвиля великого циклу триває приблизно 20-25, а іноді й більше років -- період зміни усталених базисних технологій і тех-нологічних структур виробничої системи суспільства. В межах цьо-го періоду особливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільш значних вкладень у нагромаджені попереднім розвитком технічні вдосконалення і одночасно бере на себе найбільше навантаження в перебудові економічної структури суспільства, що є адекватною тех-нологічному оновленню виробництва.

Висхідна хвиля триває приблизно 25-30 років. Фаза тривалого піднесення також не виключає циклічних криз, повязаних з онов-ленням виробничих фондів. Однак ці кризи відбуваються, як пра-вило, на рівні високої конюнктури.

Період «великого піднесення» повязаний з масовим поширен-ням нових технологій і відповідно до цього зародженням та роз-витком нових провідних галузей економіки. Це відкриває додат-кові можливості для одержання прибутку, сприяє розширенню ін-вестиційного процесу. Виробництво потребує залучення додатко-вої робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас у міру просу-вання економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві починають нагромаджуватися протидіючі тенденції зростання вит-рат, повязаних з інноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження. Зростає напруження на ринку по-зичкового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Наростають й інші суперечності, які вже не можна вирішити завдяки техноло-гічному оновленню виробництва. Вони прориваються назовні у формі глибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.

Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого роз-витку вони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись у найбільш передових у технологічному відношенні та найбільш сприйнятли-вих до інноваційних перетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступово поширюються на інші госпо-дарські структури. З утворенням цілісної системи світового госпо-дарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклів звужується.

Якщо виходити з того, що тривалість довгої хвилі в умовах прискорення науково-тех прогресу зменшується і нині, за оцінками фахівців, обмежується 30-40 роками, то можна стверджувати, що в 2010-2020 рр стартує нова довга економічна хвиля, яка досягне піку в 2030-2040 рр. Існують різні оцінки щодо визначень пріорітетів наук-тех прогресу нової хвилі: а) генна інженерія; б) радикальні зміни енергозберігаючих та матеріалозберігаючих технологіях; в) домінуюча роль інформац мереж в економіці; г) поглиблення процесів вимірювання ек поенціалів різних регіонів світу.

62

ПОПИТ НА ТОВАРИ

Попит виражає сформовану на ринку потребу в життєвих засобах, що визначається кількістю товарів і послуг, які споживачі можуть придбати за цінами, що склалися на ринку, та наявністю коштів

Попит динамічно змінюється під впливом ряду чинників. Він тісно пов'язаний з дійсними суспільними потребами, бажаннями, але не збігається з їхньої кількісною визначеністю(не завжди вистачає коштів на те, що хочеться придбати).

суб'єкт попиту репрезентує сферу споживання (виробничого чи особистого) і виступає на ринку покупцем. Об'єктами попиту можуть бути будь-які об'єкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.

Іноді чинники, що впливають на попит, зводяться лише до цінових, тобто визнається тільки вплив рівня цін на зміни у попиті. В реальному економічному житті все значно складніше. На попит впливає багато чинників (рис. 1), аналіз яких дає можливість визначити потреби людини в певних товарах і послугах.

Рух попиту об'єктивно регулюється законом попиту. Він відбиває причинно-наслідковий зв'язок між зміною ціни і зміною величини попиту. При цьому цей зв'язок має зворотний характер: підвищення ціни зумовлює зменшення попиту і навпаки — зниження ціни веде до його зростання.

У законі попиту виявляється суперечність між ціною і платоспроможністю, а точніше — між зміною ціни і постійною на цей час величиною платоспроможного попиту населення.

Форми вияву закону попиту найрізноманітніші.

Якщо ціни зросли, реалізація їх може знизитися. Це станеться лише тоді, коли маса товарів залишиться незмінною. При скороченні товарної маси за допомогою ціни встановлюють нову пропорцію (новий баланс) між масою товарів і платоспроможним попитом.

У конкурентній боротьбі виробник мусить реагувати на поведінку споживачів. При затримці реалізації товарів і створенні товарних запасів можуть бути вжиті заходи щодо зниження цін і зменшення товарних запасів.

Формою вияву закону попиту є також ефект заміщення. Він полягає у переміщенні попиту на дешевші товари-замінники.

Однією з форм вияву закону попиту є ефект доходу. Він спостерігається тоді, коли відбулось зниження ціни. Це призводить до того, що у споживача в результаті зниження ціни з 'явилась вільна сума грошей, яка може бути спрямована на придбання додаткових життєвих засобів.

Залежність між ціною і попитом характеризує крива попиту (рис. 2).

Рис. 2. Крива попиту

Крива попиту ілюструє лише зміну співвідношення цін і обсягу продаж у чистому вигляді, абстрагуючись від нецінових чинників (суб'єктивних поглядів покупців, моди тощо). Проте в ринковому господарстві вирішальне значення мають цінові чинники, тому абстрагування від нецінових чинників цілком припустиме.

Поняття «еластичності» попиту показує взаємозв'язок між зміною ціни і обсягом проданих товарів.

Наприклад, якщо ціна товару зросла на 10 відсотків, то виникає запитання, як зміниться кількість продаж за певний інтервал часу; як зміниться попит на цей товар, якщо доходи населення зростуть на 12 відсотків за місяць, рік.

Найбільш прийнятною одиницею виміру еластичності попиту є відсоток. Цей показник дає можливість з'ясувати, на скільки відсотків змінився обсяг продажу товарів у результаті зміни ціни на одиницю товару на 1 відсоток.

Цінову еластичність попиту (коефіцієнт еластичності) Еп обчислюють за такою формулою:

Розрізняють п'ять типів еластичності попиту.

Попит еластичний — ціна зросла на 1-2 відсотки, а обсяг продажу збільшився на 10-15 відсотків.

Одинична еластичність — ціна зросла на 1 відсоток, а обсяг продажу зменшився на 1 відсоток.

Попит майже нееластичний — ціна зменшилася на 15 відсотків, а обсяг продажу збільшився всього на 1 відсоток.

Попит дуже еластичний — ціна залишається незмінною, але продаж зростає (наприклад, хворий на діабет купує інсулін незалежно від ціни на нього).

Попит зовсім нееластичний — покупець купує товар у кількості, яка не залежить від його ціни. Це стосується товарів першої необхідності

ПРОПОЗИЦІЯ ТОВАРІВ НА РИНКУ

Пропозиція показує кількість товарів і послуг, яка е у продажу за певною ціною.

Пропозиція представлена результатами господарської діяльності (виробництва), що набувають товарного вигляду і можуть бути доставлені на ринок в певному обсязі та в певний час.

Чинники пропозиції поділяють на об'єктивні та суб'єктивні.

До об'єктивних належать економічні, соціальні, демографічні.

Економічними чинниками є: рівень технології, організаційно-інфраструктурне забезпечення, сфера обігу; державне стимулювання ринкової конкуренції, переміщення капіталів.

Соціальні чинники — це професійно-кваліфікаційний склад робочої сили, суспільна престижність підприємства, розміри і активність підприємців, їхня економічна самостійність, рівень культури і спеціальної освіти учасників виробництва.

Демографічні чинники охоплюють: масштаби і характер залучення у виробництво і вивільнення робочої сили, розподіл працездатного населення за територією.

До суб'єктивних чинників відносять психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні.

Психолого-традиційні чинники — це зміни смаків та уподобань споживачів, місцеві, національні традиції, виховання, релігійні звичаї.

Естетичні чинники включають зміни у моді, розвиток промислового дизайну.

Природно-кліматичнї чинники — це клімат, рельєф та місцезнаходження, флора і фауна.

Однак надалі головну увагу при розгляді чинників пропозиції ми приділятимемо ціновому чиннику.

Об'єктивний рух пропозиції регулюється відповідним економічним законом — законом пропозиції. Пропозиція стосується насамперед економічної діяльності виробників, тобто основних суб'єктів конкурентної боротьби. Отже, процесом-причиною закону пропозиції виступає зміна ціни: вона може знижуватись або зростати. Цей процес тісно пов'язаний з певною масою товарів, послуг, що пропонується споживачам.

Якщо ціна знижується, то при тій самій масі товарів і послуг підприємець одержує менше коштів від реалізації і навпаки. У другому випадку, коли ціна зросла, коштів стає більше.

63

Потреби - це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. В структурі потреб суспільства можна виділити кілька типів відносин, що характеризують зв'язок людей з умова-ми життєдіяльності: ставлення до природи (потреби у спілкуванні з природою, в охороні природи); до існуючих засобів життя (потре-би у засобах виробництва і предметах споживання); до себе та інших людей (потреба у самовираженні, саморозвитку, у соціальному статусі, спілкуванні); до праці та дозвілля (потреба у цікавій, твор-чій праці, у відпочинку та ін.).

Економічні потреби - це ставлення людей до економічних умов життєдіяльності їх, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер. "Люди звикли пояснювати свої дії з свого мислення, замість того щоб по-яснювати їх із своїх потреб (які при цьому, звичайно, відобража-ються в голові, усвідомлюються)..."* - зазначав Ф. Енгельс.

Різноманітні потреби можна певним чином класифікувати, на-самперед за суб'єктами та об'єктами.

За суб'єктами потреби поділяють на:

а) індивідуальні, колективні та суспільні. До індивідуальних по-треб можна віднести потреби в їжі, одязі, житлі

Прикладом колективних потреб можуть бути потреби певного трудового колективу в кваліфікова-ному керівництві, сприятливому психологічному кліматі,

Суспільні - це потреби у зниженні рівня інфляції та безробіття, у забезпеченні конвертованості національної валю-ти, економічному піднесенні та ін.;

б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як особ-ливих суб'єктів економіки.

За об'єктами потреби класифікують на:

а) породжені існуванням людини як біологічної істоти (фізіоло-гічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціальної (суспільної) істоти (соціальні потреби - в спілку-ванні, в суспільному визнанні та статусі, інформації, освіті та ін.). фізіологічні потреби передбачають реалізацію об'єктивних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

б) матеріальні* - потреби в матеріальних благах та послугах; і духовні - потреби у творчості, самовираженні, самовдоскона-ленні, вірі;

в) першочергові - потреби, що задовольняються предметами першої необхідності (продукти харчування, одяг, житло, громадсь-кий транспорт, збереження здоров'я), та непершочергові - по-треби, що задовольняються предметами розкоші (парфуми, хутра, яхти).

Західні вчені великого значення Надають градації потреб за сту-пенем їх нагальності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію по-треб відповідно до їх вагомості (рис. 7).

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби. Якщо вони задоволені, то на певний час ці потреби пере-стають бути рушійним мотивом для людини. В неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби.

За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на абсо-лютні, дійсні і платоспроможні.

Абсолютні потреби породжені сучасним рівнем розвитку світо-вої економіки. Дійсні потреби відповідають рівню розвитку економі-ки певної країни. Платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін

Економічні інтереси - рушійна сила соціально-економічного розвитку

Економічний інтерес - це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціаль-них дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних по-треб. Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення

потреби усвідом-люється як конкретна мета

економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування різних суб'єктів господарювання.

економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Пот-реби і засоби задоволення їх відбивають причину та форму прояву економічних інтересів.

економічний інтерес завжди ви-ражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб.

Економічні інтереси - це причина та умова взаємодії й само-розвитку економічних суб'єктів.

Економічні відносини реалізуються як дійсні, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби-інтере-си не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою "цеглиною" в структурі соціально-економічних відносин.

Економічні інтереси мають такі особливості: а) вони є об'єктив-ними, оскільки об'єктивні самі економічні відносини; б) вони є матеріальними.

Економічні інтереси можна класифікувати насамперед за суб'єк-тами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інте-ресів виділяють виробничі (пов'язані з організацією виробництва) і невиробничі (пов'язані з задоволенням особистих потреб виробни-ка та його потреб як члена суспільства).

Державний інтерес має такі складові свого прояву:

а) суспільно-економічні інтереси - частина інтересів держави та інших суб'єктів господарювання збігається

б) інтереси державної бюрократії - інтереси саморозвитку дер-жавної системи,

що є корпоративним придатком до інтересів дер-жави;

в) інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспіль-ства

Груповий інтерес - це сума однорідних інституйованих при-ватних інтересів, носіями яких можуть бути споживачі, акціонери, фондова біржа тощо. Форми прояву групового інтересу різноманітні: корпоративний інтерес бюрократії, підприємств, асоціацій суб'єктів господарської діяльності, трудових

колективів.

Особистий інтерес охоплює потреби, що пов'язані з реаліза-цією приватної власності, прав володіння та користування, управ-ління, отримання доходів.

Кожна людина одночасно є носієм різних інтересів, оскільки вона виступає в різних іпостасях: по-перше, як індивід; по-друге, як представник певної верстви суспільства; по-третє, як член пев-ного трудового колективу.

У системі економічних інтересів можна виділити основний інтерес суспільства, який повинен відповідати таким критеріям:

а) віддзеркалювати сутність економічної системи, найхарактерніші риси її; б) бути рушійною силою економічного розвитку певної системи.

64

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу

привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва,

які породжують право володіння, користування та розпорядження цими

об’єктами і результатами їх функціонування.

Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному. З економічного погляду власність — це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо).

відносини власності охоплюють всю економічну систему, визначають характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту, його обмін та розподіл, впливають на інтереси різних верств населення. Інтереси мають суперечливий характер, що може призвести до конфліктів, і навіть війн. Це потребує надання економічним відносинам характеру правових, тобто суб'єкти відносин власності мають бути носіями певних потреб і обов'язків. Держава встановлює права власності. З юридичного погляду власність характеризує відносини з приводу привласнення та використання людиною матеріальних і духовних цінностей. Співвідношення цих трьох атрибутів права власності визначає реальні форми власності як складових її частин структури.

Категорії “володіння”, “розпорядження” і “користування” виступають особливими формами прояву соціальної ролі суб’єктів власності. Мова йде про функції цих суб’єктів у способі поєднання факторів виробництва, про характер відносин між суб’єктами в процесі реалізації таких функцій.

Так, володіння визначають як категорію, що характеризує необмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності.

Розпорядження – це здійснюване самим власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.

Користування означає процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності.

Ці категорії перебувають у певному співвідношення між собою. Всезагальною серед них виступає категорія “володіння”, бо власник реалізує права розпорядника і користувача. Розпорядник може бути користувачем або реалізувати право користування, але не завжди реалізує себе як власник. Користувач окремих благ може виступати як фактор їх виробничого застосування, але при цьому може не мати прав володаря чи розпорядника.

між власністю як економічною та юридичною категоріями, незважаючи на відмінність між ними, існує тісна взаємодія і взаємозв’язок. Власність через багатоманітність її суб'єктів (фізичні та юридичні особи) реалізується у різних формах (рис. 21).

Індивідуальна власність означає, що фізична особа (суб'єкт) є власником певного об'єкта власності (засобів виробництва, нерухомих речей домашнього вжитку, одягу, робочої сили тощо). Якщо об'єкт власності використовується для задоволення особистих потреб, така власність є особистою. У разі використання об'єктів власності з метою отримання певного Доходу або вигоди власність характеризується як індивідуально-приватна. Якщо об'єкти власності використовуються їх власниками без залучення найманої робочої сили, це — при ватно-трудова власність, а з її залученням — приватно-нетрудова власність. Об'єкти індивідуальної власності за бажанням їх власника можуть використовуватися як для особистого використання (привласнення), так і для передачі іншим суб'єктам (у тимчасову оренду або для використання споживних вартостей певного блага).

Колективна власність — це соціальне (колективне) утворення, яке вступає в економічні відносини від імені певного товариства, в якому об'єднані кілька або багато суб'єктів.

Партнерська власність є об'єднанням чинників виробництва, фізичних та юридичних осіб з метою спільної господарської діяльності, в якій кожний учасник є власником певної частки капіталу.

Акціонерна (корпоративна) власність заснована на володінні акціонерним капіталом, розподіленим на певну кількість акцій. її особливістю є поєднання рис індивідуальної і колективної форм власності.

Термін «кооперація» (від лат. слова cooperation — співпраця) вживається у двох значеннях. По-перше, як об'єднання трудових, матеріальних, інтелектуальних та інших ресурсів для спільної праці і досягнення певної мети. По-друге, як організаційно-правова форма діяльності.

Суб'єктами державної власності є: держава в цілому, територіально-регіональні та муніципальні органи влади.

Об'єктами державної власності залежно від рівня влади є природні ресурси (земля, її надра, води, ліси, повітряний простір), засоби комунікації, транспорт, заклади освіти, культури, спорту тощо.

Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність – це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність – це результат суспільного розвитку, а не окремої людини.

3) власність – це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника

6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

65.

Предмет науки, зокрема економічної теорії, значною мірою залежить від вихідних позицій тієї чи іншої теоретичної концепції. Політична економія акцентує увагу на природі багатства, причинах його зростання та особливостях привласнення. Так, перша школа політичної економії — меркантилізм — суттю багатства вважала золото та різні скарби, а їх джерелом —зовнішню торгівлю. Тому визначальним принципом меркантилізму стала доктрина активного торговельного балансу як головної умови національного добробуту.

Засновник класичної школи А. Сміт, виходячи з теорії трудової вартості, згідно з якою єдиним джерелом багатства є праця, розробив концепцію політичної економії багатства, предметом якої вважав походження і розподіл багатства.

К. Маркс, розвиваючи концепцію трудової вартості, дійшов висновку, що між працею і капіталом існує суперечність. На його думку, розв'язати останню можна шляхом зміни відносин між людьми з приводу виробництва і привласнення матеріальних благ у капіталістичному суспільстві. Так виникла політекономія праці, предметом якої є виробничі відносини.

Економічна наука намагається пояснити устрій матеріального світу товарів та послуг. Проте відразу наголосимо, що йдеться не про технологію виготовлення певних благ, послуг. Цим займаються інші науки і фахівці відповідних сфер діяльності — інженери, техніки, технологи.

Економісти вивчають: чому ціни на товари піднімаються та знижуються; чому одних товарів на ринку більше, ніж існуюча в них потреба, а інших — недостатньо; чому одні галузі економіки розвиваються швидкими темпами, а інші — деградують; чому кризи в економіці змінюються її піднесенням; чому існують безробіття та інфляція, який між ними взаємозв'язок; динаміку змін у цінах та обсягах виробництва. Вони намагаються встановити причини цих явищ, визначити чинники, що впливають на процеси ціноутворення та виробничі процеси. На відміну від пересічних громадян, які, наприклад, лише констатують, що заробітна плата шахтарів вища, ніж працівників харчової промисловості, або заробітна плата інженера в Україні менша, ніж інженера в США, економісти вивчають закони, які зумовлюють ці економічні явища.

Предметом дослідження економістів є також розміщення та використання ресурсів

Якби не було обмеження ресурсів, то не було б потреби в економічній науці. Адже в такому разі можна було б задовольнити необмежені потреби людей. Бажання людей зводяться до того, щоб якомога повніше та якісніше задовольнити всі свої потреби, проте вони наштовхуються на межу виробництва, зумовлену у кожний конкретний історичний період кількістю наявних ресурсів.

Економічна наука займається дослідженням економічної поведінки людей в умовах обмежених ресурсів. Вивчивши можливості ресурсного забезпечення країни, певного регіону, міста, галузі (докладніше про це йтиметься далі), економісти пропонують варіанти розміщення виробництв для якнайкращого використання ресурсів.

Отже, економічна наука сприяє оптимальному використанню обмежених ресурсів, зростанню асортименту товарів та послуг, є чинником економічного розвитку, допомагає якомога повніше задовольнити потреби суспільства і кожного його члена.

Економісти вивчають також господарські зв'язки між країнами і народами: чому країни імпортують одні товари, а експортують інші; які чинники сприяють зовнішньоекономічним зв'язкам, а які — стримують їхній розвиток; природу і причини багатства; як на різних етапах розвитку людського суспільства змінювалося ставлення до самого поняття «багатство» та джерел його зростання.

Таким чином, економічна наука охоплює різні теоретичні школи: політичну економію, економікс, загальну економічну теорію тощо, досліджує економічне життя суспільства, виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів та послуг в умовах обмежених ресурсів; економічне зростання, його закономірності та чинники; шляхи збагачення суспільства і людини та їх поведінку.

Відтворення економічного життя відбувається на суспільному та індивідуальному рівні (підприємство, фірма, домашнє господарство), відповідно виокремлюють макро- і мікроекономіку.

Макроекономіка вивчає функціонування економіки в цілому. Об'єктами її аналізу є національний продукт, загальний рівень цін, інфляція, безробіття. Вона з'ясовує, скільки має бути грошей у каналах обігу країни, чому окремі країни перебувають у кризовому стані, а інші — динамічно розвиваються.

Мікроекономіка досліджує поведінку окремих суб'єктів економіки, діяльність фірм та механізм мотивації праці, аналізує ціни на окремі товари, витрати на виготовлення певного товару.

66.

Прибуток — це грошове вираження між вартістю реалізованої продукції і витратами на її виробництво

В умовах ринкової економіки він є узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності.

Розрізняють прибуток обліковий (бухгалтерський), економічний і нормальний (рис. 72).

Обліковий (бухгалтерський) прибуток — це різниця між ціною реалізованої продукції і витратами на її виробництво

Нормальний прибуток — це винагорода за підприємницьку діяльність, складова витрат виробництва.

Економічний прибуток — це різниця між обліковим і нормальним прибутком.

Головним критерієм визначення реальної прибутковості підприємств вважають величину економічного прибутку. Вона показує, наскільки обліковий прибуток перевищує нормальний:

ЕП = ОП - НП,

де ЕП, ОП, НП — відповідно економічний, обліковий і нормальний прибуток.

Отже, економічний прибуток виникає тоді, коли загальна виручка перевищує всі зовнішні та внутрішні витрати. До складу останніх входить нормальний прибуток на капітал у вигляді відсотка. Прагнення отримати якомога більший прибуток стимулює підприємців ефективніше використовувати економічні ресурси, знижувати витрати, впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, освоювати нові виробництва.

Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балансовий прибуток (рис. 73).

Балансовий прибуток — це загальна сума прибутку від усіх видів діяльності

Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної виробничої діяльності.

Прибуток від допоміжної діяльності — це частина прибутку, утворена внаслідок виконання для інших підприємств непромислових робіт і послуг (будівельних, транспортних тощо), реалізації продукції підсобного сільського господарства, надання платних послуг населенню.

Прибуток від позареалізаційної діяльності — це різниця (сальдо) між штрафами, пенею, неустойками, одержаними і сплаченими, доход від операцій з тарою, орендна плата від падання в оренду приміщень тощо.

Засновницький прибуток

Засновницький прибуток — це доход, який отримує засновник акціонерного підприємства (товариства) при відкритій підписці на акції

Засновники підприємства продають акції за курсом, який визначається з урахуванням дивідендів і позичкового відсотка:

Інакше кажучи, власник акції продає її за певною ціною, отримані гроші кладе у банк і одержує доход, який дорівнює сумі дивіденду.

Величину засновницького прибутку (Вз.и) розраховують за формулою

ВЗІІ = СДа-СДа.н,

де СДа — сума доходів, отриманих від реалізації акцій за курсом; СДа „ — сума доходів, що дорівнює сумі вартості акцій за номіналом (реалізаційний капітал).

Розподіл прибутку

В умовах ринкової економіки, що є багатоукладною, не існує єдиної схеми розподілу прибутку. Так, розподіл прибутку на приватному підприємстві відрізняється від такого в корпоративних і державних підприємствах. Однак є загальні засади щодо здійснення цієї процедури всіма учасниками виробництва.

Насамперед з прибутку вираховують податки до державного бюджету. Частина прибутку вилучається як орендна плата (за користування землею, будівлями). За рахунок прибутку підприємства сплачують відсотки банківським установам за позичені кошти (рис. 74).

Певна частина прибутку витрачається на створення благодійних та інших фондів. Підприємства, які віддають частину своїх прибутків на благодійну діяльність, як правило, користуються податковими та іншими пільгами.

Чистий прибуток — це кошти, що залишаються у розпорядженні підприємства після сплати податків і відрахувань

Його витрачають на розширення виробництва, збільшення фондів невиробничого призначення, здійснення заходів з охорони навколишнього середовища, підготовку кадрів, створення соціальних фондів.

67.

Макроекономіка є складовою частиною економічної науки. Вона вивчає механізм функціонування економіки в цілому, а також чинники в/пиву держави на загальноекономічні процеси

Інакше кажучи, макроекономіка досліджує взаємозв'язки між складовими економічної системи, наприклад між витратами споживачів і створеним у країні продуктом, між національним виробництвом і зовнішньою торгівлею. Важливість предмета дослідження макроекономіки привертає до неї увагу уряду, політиків. Так, владні структури України під час розробки законів, які повинні сприяти роботі підприємств, мають враховувати глибинні причини, що зумовлюють макроекономічні процеси: піднесення чи спад виробництва, інфляцію і рівень безробіття. Неможливо розробляти економічну політику без вивчення й урахування рівня заробітної плати й цін, обсягу грошової маси в обігу, державного боргу та причин, які його зумовили.

Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну, створюючи єдину економічну науку.

Так, спеціаліст з мікроекономіки, досліджуючи ціну в певній галузі промисловості, для зручності припускає, що в інших галузях ціни вже задані. Фахівець з макроекономіки, вивчаючи рівень цін, не зважатиме па їх відносні зміни у різних галузях.

Макроекономіка вивчає шляхи надходження платежів від споживачів до виробників. Ці потоки постійні і йдуть з одного сектору економіки до іншого. Такий процес в економіці називають кругооборотом.

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.

Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки.

Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці.

Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо).

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає: • макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм; • макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні; • при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення; • макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

68

Фінансовий ринок вимагає не тільки правового регулювання обороту

цінних паперів, але і виникнення організації, яка б забезпечувала цей

оборот. Такою організацією є фондова біржа. Фондова біржа - це

організований і регулярно функціонуючий ринок для купівлі-продажу

цінних паперів, обов'язковий елемент регулювання ринку цінних паперів.

Фінансовий ринок умовно можна розділити на дві частини: ринок

банківських позик і ринок цінних паперів. Ринок цінних паперів доповнює

систему банківського кредиту і взаємодіє з нею.

Завдання РЦП полягає

в тому, щоб забезпечити більш повне і швидке переливання заощаджень по

ціні, яка влаштовує обидві сторони. Для цього потрібні біржі і діючі на

РЦП посередники.

Біржа - це організований РЦП, який функціонує на основі офіційно

зареєстрованих правил ведення торгівлі, де угода про розміщення і

купівлю-продаж цінних паперів здійснюється обмеженим числом біржових

посередників. Емітентами (організаціями або підприємствами, які

випускають в оборот гроші або цінні папери) на ринку цінних паперів

виступають приватні національні, державні національні, приватні і

державні іноземні організації.

Всі цінні папери, які обертаються на ринку, можна розділити на три

групи: акції, облігації і спеціальні цінні папери. Що стосується

інвестицій і стабільності приливу прибутку, найбільш якісними

вважаються державні облігації, особливо короткострокові ощадні векселі.

Потім йдуть приватні облігації і акції великих компаній, які регулярно

платять дивіденди.

Розглядаючи сучасну інститутну структуру РЦП, потрібно виділити

чотири категорії учасників операцій: комерційні банки, інвестиційні

банки, біржові фірми і кредитно-фінансові організації, які об'єднані

під назвою "інстітуційні інвестори" (страхові компанії, пенсійні і

інвестиційні фонди).

У залежності від значення, яке має РЦП в економіці, його можна

поділити на два види: первинний і вторинний. Первинний - це ринок, на

якому розміщуються уперше випущені папери. Саме тут здійснюється

мобілізація грошових коштів акціонерними товариствами і позика їх

державою. Первинний ринок включає інвестиційні і комерційні банки,

через які акціонерні товариства і держава здійснюють розміщення своїх

паперів.

Вторинний ринок - це ринок, на котрому продаються і купуються

випущені раніше цінні папери. Тут відбувається зміна власників цих

паперів. Цей ринок, в свою чергу, ділиться на централізований і

децентралізований. Формою центарлізованого РЦП є фондова біржа, на якій

постійно обертаються цінні папери, але не все, а тільки ті, які

допущені до обороту біржовими комітетами. Децентралізований - це ринок,

на якому обертаються як допущені, так і недопущені до обороту на

фондових біржах цінні папери. Цей ринок складається із значного числа

брокерсько-дилерських фірм, які підтримують між собою зв'язки за

допомогою телефонно-телеграфних мереж і пошти. До них відносяться

комерційні банки, оскільки багато хто з них займається аналогічними

операціями з цінними паперами.

сучасний РЦП складається з біржового обороту із зареєстрованими і

незареєстрованими на біржі цінними паперами, а також позабіржового

обороту.

Позабіржовий і біржовий ринки в деякій мірі протистоять один одному,

до того ж взаємно доповнюючи один одного. Ця суперечність виникає тому,

що виконуючи загальну функцію торгівлі і обороту цінних паперів, вони

керуються специфічними методами їх відбору і реалізації. Позабіржовий

оборот, як правило, охоплює тільки нові випуски цінних паперів і

головним чином розміщує облігації торгово-промислових корпорацій.

На біржі навпаки, котируються старі випуски цінних паперів і в

основному акції торгово-промислових корпорацій. Якщо через позабіржовий

оборот здійснюється в основному фінансування промислового процесу, то

на біржі за допомогою скупки акцій здійснюється контроль над

корпораціями і фірмами, йде формування контролю і його перерозподілу

між різними фінансовими групами. Біржа здійснює також значну частину

фінансування, в основному через дрібного і середнього вкладника.

69.

Роздержавлення — це комплекс заходів, спрямованих па перетворення відносин власності, ліквідацію монополії держави на власність, формування багатоукладної економіки, посилення процесів її саморегулювання

Однією з основних форм роздержавлення власності у постсоціалістичних країнах є приватизація.

Приватизація — це перетворення державної (а також колективної) власності на приватну — індивідуальну чи групову

Цілі роздержавлення і приватизації зображено на рис. 163.

Досягнення основних цілей роздержавлення і приватизації передбачало дотримання певних принципів при формуванні соціально орієнтованої ринкової економіки:

Гарантування кожному громадянину України однакового доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації.

Охоплення процесом роздержавлення і приватизації всіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, зокрема трудових колективів і окремих громадян.

Запровадження всіх форм власності, виходячи з економічної доцільності, а не якихось інших критеріїв жодна з форм не може абсолютизуватися.

У власності держави має залишитися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

Роздержавлення і приватизація мають здійснюватися під громадським контролем, з інформуванням населення.

роздержавлення економіки — це головне завдання перетворення форми власності, вирішення якого дасть змогу ліквідувати монопольне становище держави та її відомств, створити умови для розвитку різних форм власності: перетвореної державної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробити кожного працівника, кожний трудовий колектив справжнім суб'єктом відносин власності. Це стало головною метою економічної політики на початку перехідного періоду, яка мала забезпечити рівноправність усіх форм власності, створити необхідні передумови для розвитку ринкових відносин, стимулювати трудову і підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва.

Реалізація цієї політики потребувала розробки правил передачі прав власника від держави самостійним господарським суб'єктам — фізичним та юридичним особам, тобто механізму роздержавлення і приватизації власності, який передбачає створення органів роздержавлення і приватизації з чітким визначенням їхніх функцій на всіх структурних рівнях (рис. 164).

Єдиних правил роздержавлення і приватизації не існує. Кожна країна розробляє свої законодавчі акти, враховуючи економічну, політичну, демографічну, історичну та інші особливості.

Наша країна не могла використати способи і методи роздержавлення та приватизації, які застосовувалися у західних країнах через низку обставин:

тотальне одержавлення (частка державного сектору перевищувала 90 %).

велика кількість підприємств, основні фонди яких мали високий відсоток зношення; вихід України зі складу СРСР призвів до розриву традиційних економічних зв'язків з відповідним порушенням відтворювального процесу, що в умовах структурної залежності потребувало певної державної підтримки до відновлення нормального процесу; висока частка підприємств воєнно-промислового комплексу і надвеликих підприємств групи «А», що працювали на всесоюзний і міжнародний ринок.

Процес роздержавлення може відбуватися тільки за умови існування відповідного правового та організаційно-економічного середовища.

Потрібно було розробити нормативні документи, юридичні норми, законодавчі акти, які гарантували б однакові умови і порядок роздержавлення та приватизації для всіх суб'єктів господарювання.

Верховна Рада України прийняла низку законів — «Про власність», «Про підприємництво», «Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду», «Про приватизацію майна державних підприємств» та інші, які сприяли формуванню відповідного правового та економічного середовища.

Для регулювання процесів роздержавлення і приватизації в Україні було створено спеціальні органи (Фонд державного майна (ФДМ) та його підрозділи), функції яких наведено на рис. 165.

Органи державного управління процесами роздержавлення і приватизації мають перешкоджати перетворенню міністерств на державні концерни або асоціації, оскільки це посилить їхню монопольну роль в економіці, а також переведенню коштів з державного сектору економіки у власність громадських організацій, політичних партій тощо.

70.

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку про-дукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (ва-ловий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу яко-го виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспіль-ства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворе-на вартість складається з необхідного продукту, який використову-ється для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додат-кового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприєм-ством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є при-буток - різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга - залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існу-вання держави, фінансування загальнодержавних програм розвит-ку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до держав-ного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринко-вих відносин має в основному однаковий принцип розподілу при-бутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).

Важливе значення має установлення пропорції розподілу при-бутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробницитва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного гос-подарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це нега-тивно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогре-сі всього суспільства.

важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Розрізняють економічні і соціальні функції розподілу. Економічна функція проявляється у впливі розподілу на національну економіку через систему потреб, інтересів, стимулів. Соціальна функція розподілу спрямована на задоволення і розвиток соціальних потреб.

Перші теорії розподілу з’явились у 18 столітті. Зокрема, поняття “розподіл” використовував Ф.Кене у своїй праці “Економічна таблиця” (1758 р.). Про розподіл багатства писав і А.Тюрго, інший французький теоретик 18 століття. Теорія розподілу пройшла значну еволюцію.

Концепція розподілу класичної англійської школи (А.Сміт, Д.Рікардо, Дж.С.Міль) тісно пов’язує проблему розподілу з теорією вартості. Сміт вважав, що вартість будь-якого продукту складається із заробітної плати, земельної ренти і прибутку – трьох первинних джерел будь-якого доходу, а загальний річний продукт праці кожної країни повинен розподілятись між її громадянами у формах заробітної плати за працю, прибутку на капітал чи ренти за їх землю. Рікардо поставив проблеми розподілу у центр економічних досліджень, він стверджував: головне завдання теорії – визначити закони, що управляють розподілом. Розподіл, на його думку, визначає частки власників землі і капіталу, а також найманих працівників у продукті суспільного виробництва. Міль намагався сформулювати закони розподілу, ґрунтуючись на рікардіанських уявленнях.

Марксистська теорія розподілу також опирається на теорію трудової вартості, але доповнюється вченням про додаткову вартість і експлуатацію. Додаткова вартість, створена додатковою працею найманих працівників (необхідна праця відтворює вартість їх робочої сили і втілюється у заробітній платі), привласнюється капіталістами, які виконують різні функції у суспільному виробництві у цілому, і у зв’язку з цим розпадається на прибуток, процент, торговельний прибуток і ренту.

Сучасна теорія розподілу включає аналіз так званих соціальних доходів, тобто доходів, наданих економічним суб’єктом незалежно від їх складу у створення валового національного продукту. Держава через податкову систему вилучає частку винагород за використання факторів у державний бюджет, а потім розподіляє ці ресурси через витрати на соціальні потреби

Класифікація доходів може відбуватися за різними критеріями. За суб’єктами привласнення виділяють такі доходи:

- доходи домашніх господарств (населення);

- доходи фірм;

- доходи держави;

- доходи нації (національний доход).

Сукупність цих доходів визначає максимальний попит в економіці.

В залежності від величини одержаного доходу розрізняють:

- номінальний дохід (загальна сума одержаний грошей);

- чистий дохід (залишок після виплати податків);

- реальний дохід (чистий дохід з поправкою на рівень цін).

72.

Соцiально-економiчною основою функцiонування економiчної системи є вiдносини власностi. Вони виникають мiж людьми з приводу привласнення матерiальних i духовних благ. Власнiсть не iснує без виробництва, як i виробництво неможливе без власностi i тут вiдбувається проникнення одного в iнше. Основними функцiями вiдносин власностi є визначення цiльової спрямованостi виробництва;характеру розподiлу обмiну i споживання його результатiв i доходiв;формування суспiльної форми працi;реалiзацiї i узгодження системи економiчних iнтересiв рiзних господарських суб'єктiв; визначення всього суспiльного устрою виробництва соцiальної iєрархiї, становища людини в суспiльствi, системи її соцiальних i моральних цiнностей.

Не залишається непомiченою необхiднiсть у реформуваннi вiдносин власностi на Українi в зв'язку з iї переходом до ринкової економiки. Тобто виникла потреба докоринної змiни вiдносин власностi. В одному ж i тому суспiльствi iснує багатоформеннiсть власностi;в кожнiй країнi iснує своя структура вiдносин власностi i це цiлком вiрно. В Українi потрiбно було створити такi форми i структуру власностi якi б забезпечували ринковi умови господарювання на противагу, пануючiй ранiше в СРСР, адмiнiстративно - команднiй структурi, що основувалася на суцiльному одержавленнi власностi. За тих часiв вважалося, що соцiалiстична власнiсть виступає в двох основних формах-державнiй i колгоспно-кооперативнiй, де роль провiдної форми надавалася державнiй, а друга мала "влитися"в першу. Державна власнiсть охоплює значну частину майна, держава виступає могутнiм власником, що продовжує утримувати в своїх руках всi основнi пiдойми економiчного життя. Це безпосередньо означало, що реальним суб'єктом привласнення поступово ставала держава. Одержавлення ж процесiв привласнення неминуче вело до одержавлення процесу управлiння: управляв той, хто мав у своєму розпорядженнi ресурси.

Треба визнати, що власнiсть, яку ми називали суспiльною, нiколи такою не була. Формально вона, згiдно з Конституцiєю, належала юнародовi, а за характером розпорядження, використання була державно-партiйною. Реальним же власником засобiв виробництва виступає пануючий партiйно-бюрократичний клас, що вико- ристовував iї, перш за все, у власних iнтересах. Так роками не розв'язувалися проблеми пiдвищення життєвого рiвня людей, задоволення їх потреб, що проголошувалось як головна мета функцiонування соцiалiстичної економiки.

Одержавлення власностi, що здiйснювалося в нашiй країнi, не мало наукового пiдгрунтя i суперечило потребам суспiльного розвитку. Соцiальнi перетворення в Українi за часiв СРСР ґрунтувалися на помилкових та догматичних уявленнях про суть суспiльної власностi. Як раз те, що ця власнiсть має лише одну(дер- жавну) форму реалiзацiї, суперечить загальним законам економiчного розвитку. Об'єктивною необхiднiстю є iснування рiзноманiтних форм господарювання, а отже i форм привласнення. Сучасна система власностi характеризується не унiфiкацiєю, а ускладненням структури, багатоманiтнiстю форм власностi i господарювання.

Вiдносини власностi в нашiй країнi мають бути докорiнно перебудованi. Принципово нових рис вони набувають у зв'язку з розвитком сучасної технологiчної революцiї та становленням постiндустрiальної структури виробництва. Економiчна наука виходить з того, що основою вiдносин власностi є власнiсть на засоби виробництва. Власнiсть же на засоби виробництва показує, який в суспiльствi соцiально-економiчний спосiб. За умов демократизацiї економiки i формування ринку вiдбуваються змiни у вiдносинах власностi. Цi змiни грунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власнiсть", "Про приватизацiю майна державних пiдприємств", "Про приватизацiю невеликих державних пiдприємств (малу приватизацiю)", "Про приватизацiйнi папери". Цi закони передбачають конкретнi заходи для здiйснення переходу вiд монополiї держави на привласнення засобiв i результатiв виробництва, а також на управлiння ним до рiзноманiтних форм власностi, передусiм йдеться про широке роздержавлення власностi i приватизацiю пiдприємств.

Головним шляхом перетворення вiдносин власностi стало роздержавлення. Воно є загальносвiтовою тенденцiєю. Досвiд, накопичений розвинутими країнами, свiдчить, що роздержавлення не тотожнє виходу держави з економiки. Проблема роздержавлення особливо актуальна для країн, якi здiйснюють перехiд вiд тотального одержавлення до ринку.

Роздержавлення-це перетворення державних пiдприємств у такi, що заснованi на iнших (недержавних) формах власностi. Воно означає iстотне скорочення державного сектора економiки i масш- табiв державного втручання в економiку. Роздержавлення-це загальноекономiчний процес.

Форми i методи роздержавлення.

Роздержавлення

- в межах державної власностi

- поза межами державної власностi

- демонополiзацiя

- децентралiзацiя

- новi види державної власностi(мунiципальна, комунальна)

- форми приватизацiї: продаж (аукцiон, конкурс тощо), безплатне передавання, пiльгова приватизацiя.

- оренда з правом наступного викупу

- створення спiльних i змiшаних пiдприємств

- дерегуляцiя державних пiд- приємств (розукруплення, спрощення взаємовiдносин з державою, менш жорсткий контроль з боку держави)

- ровиток кооперативної та колективної власностi на основi державної власностi

- комерцiалiзацiя державних пiдприємств

- акцiонування за участю державних пiдприємств

- оренда, договiрнi, контрактнi

- вiдносини, франчайзинг

- трастовi компанiї, довiрча власнiсть

- концесiя

- корпоратизацiя державних

- пiдприємств

- пiдвищення конкурентоспроможностi, мобiльностi, гнучкостi, ефективностi та самостiйностi державних пiдприємств

- розвиток конкурентного середовища, поява недержавних форм власностi та суб'єктiв господарювання, пiдвищення ефективностi всiєї економiчної системи.

Зi свiтового досвiду бачимо, що досить гарно i суттєво продемонстрували себе такi чотири способи роздержавлення.

1) Приватизацiя власностi. Зауважемо, що приватизацiя не обов'язково повинна здiйснюватись стовiдсодково, влучно, коли за державою залишається частина акцiонерного капiталу вiд належавших їй пiдприємств.

2) Лiбералiзацiя ринкiв. В цьому випадку державне пiдприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з монопольного на конкурентний.

3) Оздоровлення державного сектора. Тобто, поступова лiквiдацiя неринкової сфери.

4) Утворення змiшаних пiдприємств. Для стимуляцiї їх виникнення та розширення сфери дiяльностi використовують пiльгове оподаткування, особливий режим кредитування.

На практицi можливi комбiнацiї рiзних способiв роздержавлення та головними вважаються приватизацiя та лiбералiзацiя.

Роздержавлення i приватизацiя дають можливiсть створити нову структуру власностi таку, яка складає економiчну базу ринкової економiки.

Однiєю з найважливiших переваг приватизацii є протиiнфляцiйний ефект. Споживач надає перевагу акцiї, а не товару. Акцiї завжди можна обмiняти на грошi, а товарне завжди. Перемикання грошових доходiв на здобуття акцiй знижує попит на ринках товарiв та послуг, що є досить важливим в iнфляцiйних ситуацiях.

За даними Державного комітету статистики, з 1992 року форму власності в Україні змінили майже 90,5 тис, підприємств, тобто був здійснений досить масштабний процес приватизації.

73.

Структура та види ринку

Пізнання ринку як економічної категорії неможливе без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути багато, оскільки ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя. Найбільш поширеним є розгляд структури ринку з точки зору економічного призначення об'єктів ринкових відносин:

* товарний ринок: ринок предметів споживання та послуг, ринок засобів виробництва, ринок науково-технічних розробок; * фінансовий ринок: ринок інвестицій, ринок цінних паперів, валютний ринок; * ринок праці.

Кожен з названих ринків дуже різноманітний і в свою чергу поділяється на ринки взуття, ринки косметики та ін., що існують всередині ринку предметів споживання; ринки машин, верстатів і т.п. - ринку засобів виробництва. Ринкова економіка складається з великої кількості окремих ринків. Кожний товар чи послуга має свій ринок. Існує і такий критерій розмежування ринку, як ступінь зрілості ринкових відносин: розвинений ринок; ринок, що формується; ринки з різним ступенем обмеження конкуренції: монопольний, олігопольний. Ринок можна характеризувати відповідно до чинного законодавства: легальний (офіційний), нелегальний (тіньовий, чорний). Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою: місцевий, окремих територій, країни (внутрішній), світовий (зовнішній). Кожний вид ринку має свої особливості. Всі вони системно взаємопов'язані і органічно взаємодіють: якщо відбуваються порушення в одному з них, то це викликає перебої в роботі інших ринків і системи в цілому. Розглянемо зміст окремих видів ринку. Ринок предметів споживання і послуг. Ринок споживчих товарів і послуг являє собою сферу обігу, за допомогою якої реалізуються товари народного споживання та послуги. Ця сфера забезпечує задоволення потреб різних соціальних груп, кожної сім'ї, кожної людини. Послуга - це особлива споживна вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо нагромаджувати, транспортувати. Складовими елементами ринку предметів споживання є виробництво товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки тощо) та поточного споживання. Даний ринок найбільш схильний до коливання попиту та пропозиції грошового обігу, інфляції. Цей ринок безпосередньо впливає на благоустрій нації. Для функціонування ринку товарів і послуг потрібна розвинута гуртова та роздрібна торгівля.  У межах споживчих товарів і послуг потрібно виділити ринок продовольчих товарів і ринок промислових або непродовольчих товарів. Кожен з них володіє власною специфікою як різних сфер, які випускають товари та послуги, так і способами і формами їх просування від виробників до споживачів. Для України характерним є дефіцит багатьох товарів, що забезпечує виробнику і продавцю монопольне становище, надаючи можливість встановлювати завищені ціни, протидіяти формуванню ринкових відносин. Не подолавши цієї суперечності, збудувати ринок не вдається. На практиці це зумовить існування законних і незаконних форм неринкового розподілу, що призводитиме як до зрівнялівки, так і до збагачення всіх, хто має доступ до предметів споживання та послуг. Найважливішими напрямами формування ринку предметів споживання в Україні є: ліквідація глибокої диспропорції в народному господарстві між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; розвиток підприємництва у сфері виробництва й збуту продовольчих і непродовольчих товарів; переходу до вільного ціноутворення на більшість товарів; захисту споживчого ринку та ін. Головною умовою розширення ринку послуг в Україні є зростання продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім цього, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, формування повноцінного ринку робочої сили та інші фактори. Ринок засобів виробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб'єктів, їхня самостійність залежить від забезпеченості засобами виробництва, можливості вільної реалізації продукції, встановлення цін на неї, укладання договорів. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва.  У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів праці і ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяється на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення. Для створення широкомасштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні мають відбутися докорінні перетворення і якомога швидший перехід до вільної торгівлі засобами виробництва, де б її суб'єктами були різні власники, тобто необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності. Це зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку.  Фінансовий ринок - це певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, населення, комерційні банки, фінансово-кредитні організації та ін. Об'єктами фінансового ринку є особливості заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталу та ін. Фінансовий ринок включає: ринок капіталів (інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цінних паперів, валютний ринок. До ринку капіталів відносять перш за все товари і послуги виробничого призначення або такі товари і послуги, які безпосередньо не призначаються для задоволення потреб населення, а непрямим чином (через поставку обладнання, машин, технології, сировину, матеріали) спрямовані на вирішення завдань із задоволення потреб суспільства в необхідних благах. Для даного ринку характерна постійність та довгостроковість виробничих зв'язків, великомасштабність комерційних операцій, оскільки, як правило, з цим ринком пов'язано вирішення проблем інвестицій або капітальних вкладень. Оскільки конкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробку нових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують все нових інвестицій. Важливим їх джерелом є кредит, який надається у вигляді позики і являє собою необхідний компонент фінансового ринку - кредитний ринок. Кредитний ринок є системою відносин між позикодавцями і позичальниками з приводу позики в товарній або грошовій формі. Суб'єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства, організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичні особи (громадяни). Ринок цінних паперів є прямим продовженням кредитного ринку. Цінні папери - це грошові документи, які визначають взаємовідносини між суб'єктами, що їх випустили і тими, хто придбав їх. Вони передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є їх власниками.  Згідно із Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", в Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції, облігації, зобов'язання державної скарбниці, ощадні сертифікати, векселі. Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів. На первинному ринку здійснюється продаж нових паперів після їх емісії (випуску). Вторинний ринок цінних паперів, на якому обертаються раніше випущені акції та облігації, тобто здійснюється їх перепродаж, обслуговується фондовою біржею.  Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед подолати економічну кризу, повернути трудящим вилучені державою трудові заощадження, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати акціонування власності, створювати інвестиційні фонди тощо. Валютний ринок - це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Його функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. З погляду організаційних відносин цей ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн, у вигляді валютних бірж. Найважливішими для світових валютних операцій є Нью-Йоркська, Лондонська, Паризька та Токійська валютні біржі. Практика функціонування ринкової системи свідчить, що заборона здійснювати валютні операції всім учасникам економічного життя призводить до формування чорного або так званих паралельних ринків валюти, на яких курси валют відхиляються від офіційних курсів. Ринок праці - це саморегульована система розподілу робочої сили із специфічними факторами конкуренції між її власниками за найбільш вигідні умови та оплату праці, а також між працедавцями - за залучення найбільш кваліфікованої робочої сили. Суб'єктами відносин на ринку праці виступають власники підприємств (працедавці) - "покупці" і окремі особи (працеємці) - "продавці". Ринок праці виконує такі функції:

1) оцінює корисність (споживну вартість) і цінність (вартість) робочої сили, тобто того чи іншого виду праці;  2) регулює попит і пропозицію праці, розподіляє робочу силу між галузями економіки і регіонами країни.

Функціонально-організаційна структура ринку праці включає в себе принципи державної політики в галузі зайнятості, правове регулювання трудових відносин, систему підготовки кадрів, систему найму, систему перепідготовки і перекваліфікації робітників, яку здійснюють біржі праці. В Україні процес державного впорядкування ринку праці тільки почався. Його характерними особливостями є значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значними цінами на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін. Ринок інформації - це сукупність економічних відносин з приводу збирання, опрацювання, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачу. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, основне завдання яких - збирання і продаж інформації. Ці ринки відрізняються один від одного ступенем поінформованості та можливості реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. Важливим елементом ринку інформації є інформація про конкурентів. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Особливістю такого товару як інформація є те, що втаємничена, маловідома інформація коштує дорого, адже "хто володіє інформацією - володіє світом" і "будь-яка монополія починається з монополії на інформацію", а інформація відома всім не коштує нічого. Цей товар не має другої свіжості".

74.

Назва «суспільні фонди споживання» зникла з багатьох документів. Проте така форма розподілу доходів споживчого призначення передбачена Конституцією України. Зокрема, за рахунок бюджетних джерел утримуються заклади з догляду за непрацездатними особами (ст. 46); громадянам, які потребують соціального захисту, надають безоплатно житло (ст. 47); фінансується охорона здоров'я; реалізуються відповідні соціально-економічні, медико-санітарні та оздоровчі програми, у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно (ст. 49); утримуються та виховуються діти-сироти (ст. 52). Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійної технічної, вищої освіти (ст. 53).

В Україні існують два види суспільних фондів споживання: фонди спільного задоволення потреб (освіта, охорона здоров'я тощо) і фонди для непрацюючих (рис. 119).

Структура суспільних фондів споживання

Економічне призначення СФС полягає у забезпеченні безплатної освіти і професійно-технічної підготовки, утримання дітей у дошкільних установах, школах-інтернатах, класах подовженого дня; безплатної медичної допомоги, фізичного виховання; організації відпочинку і соціального забезпечення (пенсії, допомоги); виплаті стипендії тим, хто навчається у вищих закладах освіти.

За способом розподілу серед членів суспільства фонди класифікують на ті, які розподіляються незалежно від кількості та якості праці (безоплатна медична допомога, навчання дітей і дорослих); ті, що враховують минулий заробіток і стаж роботи (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності); ті, що призначені для певних категорій населення (наприклад, при оплаті за утримання дітей у дитячих дошкільних закладах малозабезпеченим сім'ям надаються пільги).

За джерелом формування розрізняють СФС, які формуються з коштів державного бюджету і соціального забезпечення (загальнодержавні); коштів, що виділяються підприємствами (державними і кооперативними); коштів громадських організацій, переважно профспілок (одноразова допомога, безоплатні або пільгові путівки до будинків відпочинку, санаторіїв тощо).

Кошти з СФС надаються споживачам у формі грошових виплат, безоплатних послуг і натуральної видачі.

СФС мають забезпечувати розвиток загальнодержавних систем безоплатної освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, поліпшувати умови відпочинку трудящих; підтримувати життєвий рівень малозабезпечених громадян, створювати умови для виховання дітей (рис. 120).

Частина СФС у вигляді пенсій, допомоги з тимчасової непрацездатності пов'язана з розподілом за працею.

В Україні зростає роль СФС, що мають благодійний характер. Для малозабезпечених людей встановлені субсидії для оплати житла, комунальних послуг та придбання життєвих засобів. Такі допомоги називають адресними, оскільки вони надаються не всім громадянам, а тільки тим, хто має низькі доходи, а отже, потребує матеріальної підтримки 3 боку держави, яка передбачає грошові виплати, пільгові умови в оплаті за перебування дітей у дошкільних закладах, організацію безоплатного харчування, надання одягу, взуття тощо.

Диференціація розподілу суспільних фондів споживання має визначатися переважно обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для відтворення народонаселення і робочої сили.

75

Економічне зростання - це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.

На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.

Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов'язані. Але зауважимо, що економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.

Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток - це якісне економічне зростання.

Основним показником, що вимірює і економічне зростання, і економічний розвиток, є реальний ВВП. Однак, тільки кількісний вимір цього показника не дає можливості з'ясувати, чи відбувається економічне зростання, чи - економічний розвиток.

Крім реального ВВП для вимірювання економічного зростання і економічного розвитку прийнятним є і показник реального ВВП на душу населення.

Переважно економічне зростання розглядають та користуються як суттєвою складовою економічного розвитку.

Кінцева мета економічного зростання - збільшення споживання.

Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють високі і низькі. Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами економічного зростання є річні темпи на рівні 3-5%.

Класифікація за типами розрізняє екстенсивне (збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється) та інтенсивне (приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності) економічне зростання.

У дійсності важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний тип або екстенсивний тип.