3. Довгі хвилі в економіці

Довгочасні циклічні коливання в економіці вчені-еконцмісти виявили понад сто років тому—ще в другій половині минулого століття. Однією з перших спроб наукового осмислення їх став опублікований у 1878 p. відомим англійським економістом У. С. Джевонсом статистичний аналіз, в якому аргументувалася наявність поряд з середньо- і короткостроковими циклами довго­часних коливань ділової активності. Про існування довгочасних циклів писали у своїх працях й інші економісти, зокрема наш спів­вітчизник М. І. Туган-Барановський, які займалися теоретичними проблемами економічної динаміки.

Разом з тим створення наукової теорії довгих хвиль в економі­ці справедливо пов'язується з ім'ям російського вченого М. Д. Кондратьєва, який опублікував на початку 20-х років ряд важливих аналітичних досліджень з цієї проблеми. Теорія довгих хвиль Кондратьєва, що увійшла в світову економічну літературу як видатне відкриття XX ст., мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму теоретичної думки.

У наступні роки теорія довгих хв'иль дістала розвиток у працях гаких відомих вчених, як й. Шумпетер, С. Кузнець, К. Кларк, П. Самуельсон. Це, проте, анітрохи не зменшує науковий вклад М. Д. Кондратьєва. Визнанням цього є назва довгих хвиль в еко­номіці “циклами Кондратьєва”, яка стала загальноприйнятою.

Теорією встановлено, що матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне оновлення технологічного способу ви­робництва. Цей процес здійснюється двояко: еволюційно, коли по­ступово поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології, та революційне, коли відбуваються докорінні якіснізміни в мате­ріалізації наукових знань, часткові (в окремих галузях) або за­гальні технічні революції.

Ці два процеси взаємозв'язані, доповнюють і зміцнюють один одного: еволюційний шлях дає можливість повною мірою вико­ристовувати потенціал існуючих технологій, підготувати умови для стрибка в їхньому розвитку. Технічні революції означають перехід до нових технологічних принципів, які потім поширюються еволюційно. У кінцевому підсумку загальнотехнічні революції стають серцевиною революції у продуктивних силах, знаменують піднесення їх на якісно новий ступінь розвитку. Одночасно відбу­ваються якісні зміни в розвитку людини як. головної продуктивної сили, зростанні ефективності продуктивності її праці.

Це дає підставу говорити про закономірності циклічного онов­лення технологічних структур продуктивних сил суспільства, що періодично повторюється в міру кількісного нагромадження відпо відних удосконалень через певні проміжки часу. При цьому важ­ливо враховувати і те, що циклічний розвиток продуктивних сил в кінцевому підсумку здійснюється під впливом економічних фак­торів. Інтенсивність науково-технічних відкриттів та винаходів, як писав з цього приводу М. Д. Кондратьєв, є функцією запитів еко­номічної дійсності та попереднього розвитку науки й техніки. Сам розвиток техніки, за його словами, включається в закономірний процес економічної динаміки. В зв'язку з цим аналіз довгих цик­лів не може обмежуватися лише розглядом циклічності технічних коливань. Він неминуче повинен включати в себе і розгляд змін в організаційно-економічній структурі суспільства, які відповідають цим процесам.

Статистика дає змогу визначити, що, починаючи з промислової революції кінця XVIII — першої третини XIX ст., якісні стрибки в зміні базисних поколінь машин і технологій здійснювалися в ме­жах часових лагів 40—50—60 років. У цьому випадку тривалість часових меж визначається періодичністю змін, здійснюваних під впливом зміни поколінь машин провідних галузей економіки.

У цих самих межах й під впливом цих самих матеріально-тех­нічних та економічних факторів відбуваються і довгочасні еконо­мічні цикли. Вважається, що з часу промислової революції до се­редини Поточного століття завершилися три довгих цикли і що з початком сучасної науково-технічної революції пов'язаний чет­вертий цикл, який триває до цього часу.

У структурі циклів, що розглядаються, виділяють дві ланки розвитку — низхідну і .висхідну хвилі. Йдеться про двофазне чле­нування довгих циклів. Це насамперед низхідний період великого циклу, що триває приблизно 20—25, а іноді й більше років—пе­ріод зміни .усталених базисних технологій і технологічних струк­тур виробничої системи суспільства. В межах цього періоду особ­ливо гостро виявляються економічні кризи малих і середніх циклів, один з яких утворює вихідний пункт для найбільш значних вкла­день у нагромаджені попереднім розвитком технічні, вдосконален­ня ї одночасно бере на себе найбільше навантаження в перебу­дові економічної структури суспільства, що є адекватною техноло­гічному оновленню виробництва.

Така криза відбиває невідповідність існуючої системи еконо­мічних зв'язків новій технології. Прикладом може бути криза 1974—1975 pp., яка заклала фундамент для становлення нового прстіндустріального розвитку капіталістичного суспільства. Анало­гічні структурні кризи мали місце і в попередні етапи розвитку суспільства. ,

Друга частина великого циклу — висхідна хвиля, що триває приблизно 25—30 років. Фаза тривалого піднесення також не ви­ключає циклічних криз, пов'язаних з оновленням виробничих фон­дів. Однак ці кризи відбуваються, як правило, на рівні високої кон'юнктури.

Період “великого .піднесення” пов'язаний з масовим поширен­ням нових технологій і відповідно до цього зародженням та роз­витком нових провідних галузей економіки. Це відкриває додат­кові можливості для одержання прибутку, сприяє розширенню ін­вестиційного процесу. Виробництво потребує залучення додаткової робочої сили, зростає заробітна плата. Водночас в міру просуван­ня економіки до верхньої точки великого циклу в господарстві по­чинають нагромаджуватися протидіючі тенденції-зростання витрат, пов'язаних з іноваційним процесом, посилюється тенденція норми прибутку до зниження. Зростає напруження на ринку позичкового капіталу, підвищуються процентні ставки. Нагромаджуються й інші суперечності, які вже не можна розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Вони проривають­ся назовні у формі глибокої кризи, яка знаменує початок нової фази великого циклу.

Значення теорії довгих хвиль не обмежується тим, що вона створює наукові засади довгострокового прогнозування економіч­ного прогресу. Вона дає можливість виявити фундаментальні за­кономірності формаційного розвитку того чи іншого способу вироб­ництва, його фазові переходи. Існує кореляційний зв'язок між зміною базисних технологій та еволюцією господарського механізму, так само, як і пофазною періодизацією формаційної структури су­спільства. Зміст цього зв'язку подано у табл. 4.

Технологічні цикли (довгі хвилі)	Структурні кризи госпо- дарського механізму	Специфіка господарського механізму	Фази у розвитку капіталізму
20 — 70-ті рр. XIX ст.	1837 — 1838 рр.	Вільний конкурентно-ринковий механізм.	Аграрно-індустріальний капіталізм.
70-ті рр. XIX ст.	1872 — 1874 рр.	Монополістично регульований конкурентно-ринковий механізм.	Індустріальний капіталізм.
20-ті рр. XX ст. 20 —70-ті рр. XX ст.	1929 — 1933 рр.	Державно регульований соціально-ринковий конкурентний механізм.	Індустріальний соціально-орієнтований капіталізм.
Середина 70-х рр. XX ст.	1974 — 1975 рр.	Інтернаціонально регульований інформаційний соціально-ринковий конкурентний механізм.	Транснаціональний, перехідний соціально-орієнтований індустріально-інформаційний капіталізм

Першому технологічному циклу відповідав заснований на кон­курентно-ринковому механізмі господарювання аграрно-індустрі­альний капіталізм; другому — індустріальний капіталізм з монопо­лістичне регульованим конкурентно-ринковим механізмом; третьо­му — індустріальний соціально орієнтований капіталізм з державно регульованим соціально-ринковим конкурентним механізмом. Новий етап сучасної НТР, початок якому було покладено струк­турною кризою 1974—1975 pp., започаткував етап розвитку, по­в'язаний з поступовою трансформацією індустріального способу виробництва в постіндустріальний. Відповідно до цього змінюють­ся специфіка господарського механізму і соціально-економічна структура капіталістичної формації в цілому, яка несе на собі ни­ні риси перехідного суспільства, що поступово долає, як це відо­мо з попереднього аналізу, класичні класово-формаційні ознаки.

Важливою ознакою великих циклів є те, що в процесі свого розвитку вони інтернаціоналізуються. Започаткувавшись, в най­більш передових у технологічному відношенні та найбільш сприй­нятливих до інноваційних перетворень економічних системах того чи іншого суспільства, вони поступово поширюються на інші гос­подарські структури. З утворенням цілісної системи світового гос­подарства часовий лаг процесу інтернаціоналізації великих циклів звужується.

Визначення цієї риси великих циклів дає ключ до розуміння

специфічних особливостей економічного розвитку останнього де­сятиріччя країн постсоціалістичної системи. Особлива глибина кризових потрясінь економіки цих країн, що нині відбувається, зумовлена не лише глибокою трансформацією адміністративно-бюрократичнрї системи господарювання в ринкову. Глибокі еконо­мічні потрясіння пов'язані з необхідністю докорінного технологіч­ного переоснащення виробництва, зумовленого новим етапом НТР.

йдеться, отже, про дію циклічних факторів, тобто тих самих факторів, які в середині 70-х— на початку 80-х років XX ст. при­звели до структурних криз перебудови господарського механізму економічно розвинених країн Заходу. Відставання країн, що вхо­дили до складу колишнього СРСР, в галузі технології позначи­лося лише в тому, що часові межі цих процесів було відсунуто приблизно на -півтора десятиріччя. Це, в свою чергу, виявляє і об'єктивну зумовленість спільності (природно, з урахуванням спе­цифічних характеристик) окремих перетворень механізму госпо­дарювання ( демонтаж державно-монополістичних структур, прі­оритетний розвиток малих та середніх виробничих ланок, інформа­тизація виробництва), що спостерігається сьогодні як у країнах Заходу, так і постсоціал {етичних державах.

96. Моделі і шляхи переходу до ринку

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американ­ський, канадський, німецький, японський тощо. На який з них може орієнтуватись Україна.

Канадський варіант приваблює своїми методами розв'язання соціальних питань, де велика частина витрат на медичне обслуго­вування, освіту здійснюється державою. В зв'язку з цим там біль­ші податки. В США — навпаки, податки менші, але ці витрати не­суть самі громадяни.

У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної, колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58 відсотків підприємств є державними, в Із­раїлі 64 відсотки валового національного продукту (ВНП) виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зайнято близько 40 відсотків працюючих, у Швейцарії 65 відсотків власності є суспільною. До останнього часу адміністрація Тайваню контролю­вала всі великі промислові й транспортні корпорації, а також го­ловні банки і торговельні компанії, забезпечуючи за рахунок дер­жавного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу частину капітальних вкладень. Частка держава в капіталовкладеннях у ВНП США традиційно невелика і в 80-х роках становила близько 35 відсотків.

За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей ринкових економік? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитися до реалізації потенції особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування лю­дини. Все це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде фак­тором подальшого розвитку економіки, науки, культури. .

У квітні 1992 p. OOH опублікувала черговий звіт, в якому рі­вень розвитку країни характеризується спеціальним індексом, ще враховує доход, медичне забезпечення і освіту. Найрозвиненішою країною світу з 160 було визнано Канаду, Швейцарія —на четвер­тому місці. Як бачимо, велика частка державного сектора еконо­мічній ефективності не завадить.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не зале­жить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку, в якій домінував би дрібний приватний сек­тор, Україні недоцільно, оскільки у нас переважає державна влас­ність.

Специфікою економіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість (особливо важка) і сільське гос­подарство. Туї виробляється понад 80 відсотків суспільного про­дукту.

Ураховуючи, те, що Україна має могутній індустріальний і на­уково-технічний потенціал, підготовлені кадри, нам недоцільно обирати модель ринкової економіки, в якій переважає дрібна при­ватна власність і економіка регулюється виключно ринковими за­конами. Цей шлях був би не прогресом, а регресом і вів би до часів Адама Сміта та відповідних методів економічного життя, де все вирішувало вільне ціноутворення.

Модним є так званий лібералізований підхід, сутність якого полягає в тому, що якщо не заважати економіці розвиватися самій по собі за притаманними їй принципами, то Україна скоро ввійде у світовий ринок.

Поширене гасло “повну свободу переміщенню капіталів, това­рів, людей” — не тільки популістське, а й некоректне. Хто може

133

ність і державне регулювання цін на найважливіші товари, з одно­го боку, і прибутків — з іншого. Одним стрибком нам не вдасться скочити в ринок, тому що в країні, по суті, немає розвиненої ін­фраструктури, без якої не може існувати сучасний ринок. Еконо­міка потребує радикальної структурної перебудови, без чого не­можливо наповнити внутрішній ринок товарами споживання, посісти чільне місце на міжнародному ринку. Для того щоб здійс­нити це, необхідні величезні капітальні ресурси. Сподівання на те, що Захід нам допоможе — нереальні, ми маємо знайти їх всереди­ні країни, в її сучасній економіці. Гострим є дефіцит на кваліфіко­вані підприємницькі кадри для роботи у банках, на біржах тощо. Саме тому для побудови ефективної ринкової економіки нам слід йти шляхом демонтажу старої господарської системи і поступовим введенням ринкової системи.

Складність цього завдання полягає в тому, що вирішення його потребує, з одного боку, прискореного переходу до ринку, аз ін­шого — виходу економіки з кризи. Такими є реальні обставини, з якими не можна не рахуватися, обираючи стратегію переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки.

Головним інструментом створення моделі ринку, про яку йде­ться, має бути не стихійна гра сил, а активна і послідовна діяль­ність держави щодо створення необхідних інститутів ринку. Регу­лююча роль держави має здійснюватися не старими адміністра­тивно-командними, а новими методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові про­грами розвитку визначальних сфер народного господарства; забез­печити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулю­вання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різ­них соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробля­ють товари споживання.

Держава має регулювати випуск національної грошової одини­ці, здійснювати контрольовану емісію, забезпечити взаємодію на­ціонального ринку з міжнародним на законодавче визначених між­урядових угодах.

Регулююча роль держави має полягати у забезпеченні рівно­ваги в суспільстві. І чим більші відхилення від рівноваги, тим сильнішими повинні бути регулятори.

Результати економічних перетворень, здійснюваних на таких засадах, будуть детермінованими, незворотними, прискореними і, що особливо важливо, досягнуті в умовах соціальної злагоди.