16. Антропоцентризм та гуманістична спрямованість філ. Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним. Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність.Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

18.Наукова революція 19-17ст.Та її вплив на розвиток філ.19.Емпіризм і раціоналізм

Наукова революція на першому етапі свого розгортання спричинила промисловий підйом кінця XVI ст. — початку XVII ст., який, в свою чергу, був необхідним для наступного етапу наукової революції XVII ст. Виникнення експериментального наукового пізнання стає найзначнішою подією наукової революції XVI-XVII ст. Воно було уможливлено принциповою зміною статусу механіки в пізньому середньовіччі. До певного часу (XIV ст.) технічні пристрої, прилади тощо сприймались як мистецтво омани, «чудо», а не як засіб пізнання, аргумент у науковій дискусії. Але згодом з'являється теоретична світоглядна основа для розгляду винайдених людиною пристроїв не як сторонніх, чужорідних природі, а як однорідних, тотожних їй. Тому з’явилася можливість бачити в експерименті засіб пізнання природи.

Характеризуючи філософію XVII-XVIII ст., необхідно в першу чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму стався переворот Матеріалізм цього часу — це не стихійний матеріалізм стародавнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, хімії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з природознавства у філософію потреба «зупиняти» історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ-XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існували якісь діалектичні міркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.

Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку теорії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характерною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм — це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання. Емпіризм XVII-XVIII ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізніше з’являється суб’єктивно-ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).

Представники емпіризму, будучи прихильниками експериментально-досвідчених наук і спираючись більше на конкретні досягнення тодішньої фізики, хімії, ботаніки, зоології, що знаходилися в основному на стадії збирання і узагальнення досить обмеженого матеріалу, зводили в ранг загального філософського методу індуктивний метод. Вони вважали, що знання походить з плотського досвіду, безпосереднього спостереження і експерименту. Істини загальні і необхідні походять тільки з досвіду, а не з інтелекту.

Раціоналізм — філософський напрям, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт.

Представники раціоналізму, будучи також творцями нової математики і теоретичного природознавства, звеличили і абсолютизували логічне мислення з його дедуктивно-математичним методом. Вони прагнули зробити його загальним методом філософського і наукового дослідження. Джерело загальності і необхідності математичних істин виводилося з самого розуму: а) або з понять, природжених розуму (Р. Декарт), би) або з природжених інтелектуальних потенцій (Р. В. Лейбніц). Таким чином, обидва ці напрями абсолютизували одну із сторін пізнавального процесу.