25.Особливості розвитку філософської думки в україні

Філософська думка в Україні бере свій початок від часів діяльності Острозького колегіуму, а також Києво-Могилянської академії. Саме в Академії здобутки європейської філософії знайшли відображення як у богословських, так і власнефілософських курсах. До визначних постатей, що впроваджували філософію в тогочасну українську академічну освіту можна віднести Т.Прокоповича, С.Яворського, І.Гізеля, Г.Щербацького та ін. Однак у їхніх текстах не виявлено чогось нового, що можна було б назвати внеском у ту ж таки європейську філософію. Найвищим досягненням української філософської думки стала творчість Григорія Сковороди (1722 – 1794). Його вчення й життєва позиція були спрямовані на пізнання людини та здобуття нею щастя, в тому числі через філософію. Дослідники виділяють такі основні засади та принципи його філософії, що пронизують усі твори „українського Сократа”: 1. Вчення про дві натури і три світи. Згідно з цим ученням, світ являє собою єдність видимої та невидимої натур (двоїста природа буття, за класичною філософією, – явище і сутність), де невидима є визначальною і становить, зрештою божественний світ. 2. Концепція спорідненої праці -кожна праця повинна відповідати природним схильностям людини й бути для неї як божественне покликання. 3. Філософія серця, яка є для людини орієнтиром пізнання, самопізнання та Богопізнання.

26.Розвиток філософської думки київської русі.

Саме у межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, для якого не властиве було абстрактне, відірване від життя філософ­ське теоретизування.

Філософська думка цього періоду є адекватним ві­дображенням греко-слов’янського, Християнського ти­пу культури з притаманним йому акцентом на проблему «Людина — Бог», крізь призму якої здійснюється осмис­лення граничних підстав людського існування. У колі по-філософському зна­чущої проблематики переважають питання, пов’язані з усвідомлен­ням сутності людини, та проблем, дотичних до філософії історії. Тоді філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретично­го освоєння світу розвивалась у щільному зв’язку з релігією, тому історико-філософський аналіз цієї доби може здійснюватись переважно на рівні філо­софської культури українського народу. Джерелом історико-філософського аналізу виступають ори­гінальні та перекладні пам’ятки писемної культури, а також невербальні джерела — витвори монументально­го живопису, архітектури тощо. Специфічним для історії цього періоду є й розташування центрів філософської творчості, якими є спочатку Київ, а потім Галич. Отже, протягом розглядуваного періоду рух філософської активності на тлі української культури здійснюється у напрямі від центру на захід.

Зустріч і взаємодія християнської і релігійно-міфо­логічної картини світу спричинила плюралізм різно­манітних філософських позицій, кожна з яких певним чином відображала результат накладання християнських уявлень на модель світу, вироблену у культурі східних слов’ян у більш ранній період їхньої історії.

27.філософське вчення Г.Сковороди.

Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво. Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя. Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу. 1. Формування філософсько-етичних поглядів Г. Сковороди Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім’ї малоземельного козака. В 1734-1753 роках з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. Протягом кількох років (1741-1744) обдарований юнак був співаком придворної капели в Петербурзі. Залишивши капелу, Сковорода знову повернувся до навчання в Академії. У 1745 році прослухавши дворічний богословський курс, Сковорода як один із кращих учнів Академії, що “… швидко перевершив ровесників своїх успіхами і похвалами”, був представлений полковнику Г. Вишневському і в складі його комісії по заготівлі вин в Токаї для царського двору відбув до Угорщини, де перебував до 1750 року. На цей час припадають також його подорожі по Австрії, Словаччині, Польщі, Італії. Повернувшись на Україну, в 1751 році Сковорода деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному погляду на поезію, Сковорода рішуче відкинув вимогу наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши єпископу Н. Срібницькому: “Одна справа пастуша сопілка, інша — пастирський жезл”. Після цього йому довелося залишити семінарію, і він востаннє повернувся до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 року. Як здібного вихованця митрополит Тимофій Щербацький у 1753 році рекомендував Григорія Cковороду домашнім учителем сина багатого поміщика С. Томари. Не бажаючи терпіти образи в родині Томари і маючи свої власні погляди на виховання та проблеми педагогіки, через рік Сковорода залишив це місце і здійснив подорож до Москви. Майже рік він провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення на Україну Сковорода знову посідає місце домашнього вчителя. На цей раз у маєтку С. Томари в селі Ковраях він перебував до 1758 року. Тут почалась його літературна творчість. У Ковраях він написав перші вірші, згодом включені до збірника “Сад боже
		Друим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне. За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина — несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість. У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе. Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя — світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у “сродності” з цією природою. Тобто сродна праця — та, що відповідає природі людини. З’ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов’язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи “символічний світ” та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він відводить чимало місця також язичницькій міфології. У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоеллінистичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів. Міфологія його цікавить перед усім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння українського філософа. Щодо релігії Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. В цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, пов’язаного з традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства — “сродної” натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природнє покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству. Дослідник спадщини Сковороди В. Шинкарук у своїй статті “ Великий селянський просвітитель” так пояснює ставлення філософа до Біблії: “Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього . Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух ранньго християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності”. Філософ визнавав лише алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя. Необхідно зазначити, що вивчаючи всі три різновиди світу, найбільшу увагу він приділяв людині. Григорій Сковорода здобув освіту, як відзначалося у Києво-Могилянській академії, де мав можливість засвоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, в процесі самоосвіти він багато надолужував з того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперника, виразно побачити успіхи людства в науці і техніці, в пізнанні Всесвіту. Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людського

26.Філософія Київської Русі

Якісно нового змісту набуває філософська думка у Київській Русі. Становлення філософії Русі відбувалось у процесі розв'язання суперечностей між слов'янським міфологічним світоглядом та християнством. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології.

Християнство було відоме лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів Це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Світоглядна культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і Диявола та інших. При цьому в центр названої піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному світлі, її почуття і розуміння світу. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та ін.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. - ХІV ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

27.Розвиток духовної культури українського народу нерозривно пов’язаний з іменем великого філософа, педагога, поета і письменника Григорія Сковороди. Його діяльність припадає на другу половину XVIII століття. Внесок митця у суспільну і філософську думку та літературу можна зрозуміти лише у зв’язку з соціально-економічними процесами тієї доби. У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого селянства. На фоні цих подій формувалися погляди і переконання Григорія Сковороди. Він виступає з протестом проти світу, в якому панують жорстокі порядки, соціальна нерівність, ганебні пристрасті. Сковорода таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи та владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його носіями він вважає поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духівництво.

Це був поступовий прогрес сходження від простої критики і заперечення існуючого суспільства до складання та вироблення певного філософського вчення, що складалося із систематизованих та всебічно обгрунтованих поглядів і принципів. Від літературних творів у вигляді віршів та епіграм, висміюючих державний лад і притаманні йому недоліки, Сковорода з часом переходить до складання філософських притч, діалогів та творів, де замислюється не над конкретними, а над вселенськими проблемами. Його цікавлять морально-етичні, естетичні принципи, питання педагогіки та виховання всебічно розвиненої і високоморальної особистості. Крім того, Сковорода звертається до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя.

Звичайно, щоб зрозуміти філософсько-педагогічні погляди Григорія Сковороди, необхідно детальніше прослідкувати його життєвий шлях та процес становлення і формування його як великого філософа, літератора та педагога, що залишив помітний слід в історії українського народу.

Вчення Г. Сковороди про три світи і дві натури.

Основною проблемою філософії Сковороди, як уже відзначалося, є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них. Отже, щоб зрозуміти і сенс життя Сковороди, і сутність його філософії, необхідно розкрити зміст його філософської системи.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: “Весь мір состоит из двух натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая — Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя — об’єктивний ідеалізм.

Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним.

мислитель пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. А Бог є не що інше, як “вічна глава і таємний закон у тварях”.

Закон же цей є “господньою природою”, тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама — безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Поняттям, протилежним за своїм змістом, до прийняття Бог, у творах Сковороди виступає видима натура, або тварь, терміном “тварь” філософ позначав світ речей, все матеріальне.

Матерію Сковорода називав “видимостью, внешностью, наружностью”, бо світ речей, на його думку, залежить від невидимості. Оскільки видимість минуща, вона може бути істинною, бо істинне, за Сковородою, тільки те, що вічне.

На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства — невидиме (Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою і матерією: сутність — невидима, явище — видиме.

Під поняттям “явище” Сковорода розумів матеріальний світ, об’єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, в противагу якому сутність — духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об’єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.

Відносно співвідношення матерії і форми філософ стверджував, що матерія (або “вещество”) — світ речей, “твар”, видима натура. Протилежність матерії — форма — “нематеріальне у предметах”, “невидиме у предметах”.

Співвідношення матерії і форми, сутності і явища.

За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” — матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому розумінні, — минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж — це бож’є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбный мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина — малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина — це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі.

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість.

В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів — вогню, повітря, води і землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є нещо інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від теїзму через об’єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

— твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

— визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв’язку протилежностей;

— проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

— послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного вчення православної церкви.

Другим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина — несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя — світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у “сродності” з цією природою. Тобто сродна праця — та, що відповідає природі людини.

З’ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов’язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи “символічний світ” та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоеллінистичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів. Міфологія його цікавить перед усім як засіб розпізнання людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних притч, що узагальнюють нагромаджений людством пізнавальний та моральний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння українського філософа.

Щодо релігії Сковорода виходив з визнання закономірності розвитку природи, можливості пізнання світу і людини. В цьому яскраво виявилась матеріалістична тенденція його вчення, пов’язаного з традиціями гуманізму та прсвітництва. Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного витлумачення легенд і міфів. Вони стали одним із важливих засобів самопізнання людиною свого справжнього єства — “сродної” натури, не пізнавши яку неможливо знайти своє природнє покликання і ствердитися в сфері діяльності, яка приносить насолоду людині і користь суспільству.

Дослідник спадщини Сковороди В. Шинкарук у своїй статті “ Великий селянський просвітитель” так пояснює ставлення філософа до Біблії: “Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає в прихованій за символічною формою ідеї рівності всіх людей, любові і спільності всього . Як і багато інших ідеологів плебейських мас, Сковорода намагався своєю теоретизацією Біблії відродити бунтарський дух ранньго християнства. І навчав він не Біблії, а ідеям рівності, братерства, свободи, ідеям неприйняття ганебної соціальної дійсності”.

Філософ визнавав лише алегоричний зміст Біблії, за допомогою якої він прагнув намалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя.

Необхідно зазначити, що вивчаючи всі три різновиди світу, найбільшу увагу він приділяв людині.

Григорій Сковорода здобув освіту, як відзначалося у Києво-Могилянській академії, де мав можливість засвоїти всі найважливіші ідеї, які викладалися в її лекційних курсах. Крім того, в процесі самоосвіти він багато надолужував з того, чого не знайшов в академії. Саме це дало змогу філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперника, виразно побачити успіхи людства в науці і техніці, в пізнанні Всесвіту.

Однак інтереси Сковороди зосереджуються не на природознавстві, а на людинознавстві, на проблемі людини і людського щастя. Тому, наприклад, при безперечній і зрозумілій спільності певних рис світогляду Сковороди з поглядами його сучасників, які спиралися насамперед на узагальнення досвіду природознавства, не можна не помітити, що тут ми маємо справу з двома різними напрямами просвітництва XVII-XVIII століть.

У світогляді Сковороди зустрічається несподіване сусідство наукових знань про природу і запозичених із середньовічних збірників “Фізіолог” чи “Бестіарій” та відомостей про тваринний і рослинний світ, пов’язаних з фантастичними уявленнями, які тлумачилися алегорично.

Захоплення науково достовірними фактами у нього мириться з міфологічними та фантастичними уявленнями, нереальності яких він не заперечує, але зрештою визнає їх морально-практичну функцію, здатність бути засобом пізнання людиною внутрішнього змісту речей.

Спираючись на розроблену концепцію трьох світів і двох натур, Григорій Сковорода створив філософське вчення, центром якого стала людина і проблеми досягнення нею щастя.

28.Філософія серця П.Юркевича.

Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

До таких основних положень зводиться суть «філософії серця» Юркевича. (Ми тут свідомо опускаємо ту її частину, яка має безпосереднє відношення до етики, оскільки про це йтиметься нижче.)

Для того щоб оцінити всю значущість і оригінальність «філософії серця», зробити необхідні висновки та розкрити її джерела, потрібно попередньо проаналізувати ту духовну атмосферу, в якій вона виникла й у якій їй довелося відстоювати своє право на існування.

29.Українська філософіяХІХ – початку ХХст. Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими. Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики. Проф. Київського університету С.Гогоцький вперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного німецького філософа Гегеля за його глибоке розуміння закономірності історичного поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо. Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197). Після Г.Сковороди провісником філософії українського духу був Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. В історичному минулому України його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу проти іноземних загарбників, проти соціального рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить її славетну сторінку. Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська проблема, яку він розв’язував з позицій демократизму і братерської єдності слов’ян. Світосприйняттю Шевченка притаманний принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей світ уособлює Україна як екзестійний стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням одне одного. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Вінець Шевченкової творчості – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”. Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив у те, що представники науки і техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому народу. Майбутня Україна повинна стати світом, звільненим від зла. М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос. У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського. Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”. П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Знання ми отримуємо в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним. Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду. П.Юркевич розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо: – серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини; – серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань; – серце є центром всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо – все йде від серця; – серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини; – серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини. Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73). “Філософія серця” П.Юркевича – філософія кардіоцентризму (від грец. кардіо – серце, в центрі). М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії. Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна. Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.

30.На думку визначного історика України Івана Крип'я-кевича (1886—1967 рр.), українська національна ідея в ос¬танні десятиліття XVIII ст. починає своє життя з історич¬них розвідок історії народу, історії козацтва. Про. це свідчать праці О. Рігельмана «Летопісне повіствування про, Малу Росію, її народ і козаків взагалі» *, Василя Рубана «Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р.» (1777 р.), Олександра Безбородька «Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.». Андріан Чепа підготував «Збірку джерел до історії України», Яків Маркевич надрукував «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798 р.), які були своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію і мову українського народу. Національна ідея особ¬ливо виразно звучить у тих працях, де йдеться про приві¬леї, вольності, звичаГ, права «шляхти, гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього народу» **.

У першій чверті XIX ст., коли серед української інте¬лігенції посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком визначний історичний анонімний твір «Історія Русів» (1846 р.). Видавець цього твору Й. Бодян-ський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському. З таким твердженням не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Одні дослід¬ники схилялися до думки, що автором твору був О. Безбо-родько, інші — батько і син Полетики . Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотич¬ного гуртка 80—90-х рр. XVIII ст., тісно пов'язаних з О. Без-бородьком .

«Історія Русів» — найвизначніший твір української на-ціонально-політичної думки кінця XVIII—початку XX ст. Він відіграв важливу роль у формуванні національної сві¬домості українців. Яскраво, часом у художній формі, «Історія Русів» подає картину історичного розвою України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині, Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України на свободу і державність, автори книги невідступне йдуть за теорією природного права народів. Вони вис¬ловлюють думку: народ України відстоює своє право на життя і свободу, на свою державність, бо всі народи, що живуть у світі, завжди захищали і вічно захищатимуть своє життя, свою вольність і власність.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Григорія Калиновського, який започаткував українську етнографію. Початок досліджень в галузі української фольклористики пов'язаний з ім'ям Миколи Цертелєва, який в 1819 р. видав свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше були надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень Михайла Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського уні¬верситету, видатного дослідника української історії, словесності і фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) були видані в Москві, а «Збірник українських пісень» — в Києві (1849 р.). Передмова М. Максимовича до першого видан¬ня — це своєрідний літературний маніфест.

До цього періоду відноситься також поява «Грамматики малоруского наречия» (1818 р.) Олексія Павловського, яка започаткувала дослідження в галузі українського мово¬знавства і є, по суті, першою друкованою граматикою жи¬вої української мови.

Важливим чинником, який започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Хар-.кові. Університет був створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773—1842 рр.), ім'я якого слід поставити поруч з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження.

Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 рр.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів.

В. Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У своїх лекціях, а також у пра¬ці «Теорія нації» він підкреслював велике значення свобо¬ди і гідності людини, і в цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження та філософськими традиціями України.

В добу дворянського українського відродження на по¬чатку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зростає. Одним із перших українських вче¬них, які познайомилися з творами І. Канта, був Петро Лодій із Закарпаття (1764—1829 рр.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787— 1802 рр.). Потім П. Лодій був запрошений на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У свої наукові твори з проблем філософії він прагнув ввести русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки — «Логіч¬ні настанови» (1815 р.), який отримав високу оцінку наукової громадськості.

Філософськими проблемами захоплювався також Михайло Полетика (1768—1824 рр.), який написав цікаву працю «Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення», її видав французькою мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського університету Л. Якоб (1759—1827 рр.).

Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив визначний український вчений, етнограф та історик Михайло Максимович (1804—1873 рр.), який був добре обізнаний з творами Ф. В. Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є «любов до мудрості», яка може бути збудована не лише на фундаменті розуму, але й серця.

Національне відродження в галузі літератури пов'яза¬не із творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний ше¬девр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І. П. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (літ. псевд. — Грицько Основ'яненко,1778—1843 рр.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання •на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах.

Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять українські письменники та поети-романтики Є. П; Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін.

У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме .романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський універ-ситет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817—1885 рр.) — автору фундаментальних праць з істо¬рії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814—1870 рр.) — автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812—1848 рр.). Наслі- , дуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письмен¬ник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, про¬тиставляючи їх високим людським якостям — людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, за¬хопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є. П. Гребінки. Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843 р.) — один із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

Важливим чинником національно-культурного відро¬дження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії.

В історії українського відродження важливу роль відіграв «Украинский Вестник», який впродовж 1816—1819 рр. виходив щомісячно понад 350-сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні акції царизму. В 1819 р. журнал був закритий.

Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альмана¬хів і збірників: «Украинский Альманах» (1831 р.), «Утрен-няя Звезда», (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833— 1838 рр.), «Украинский Сборник» (1838—1841 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи та народні пісні. Видання мали великий вплив на Т. Г. Шевченка та його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови.

Усі періодичні видання в Україні виходили у той час російською мовою. Лише в 1841 р. Є. Гребінці пощастило видати у Петербурзі українською мовою літературний альманах «Ластівка». На його сторінках вперше були надруковані деякі твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, а також цінні зразки усної народної творчості. Альманах «Ластівка» став помітним явищем на ниві національно-культурного відродження, справив помітний вплив на піднесення літературного життя як у Східній Україні, так і в Галичині.

31._______________________________________________________________________________________________________________________________________________________

32.Філософська категорія "буття" – є однією з основних категорій філософії. Практично, в філософіях всіх країн і часів, пізнання світу розпочинали з пошуків і означення суті і сенсу буття. Що означає бути, існувати? Для чого живе людина? Особливістю осягнення людиною цього поняття є те, що людина у своїй життєдіяльності постійно взаємодіє зі світом, з речами, які або сприятливі до неї, або ж ні. Вона спостерігає за появою якихось реалій, їх розвитком з точки зору власного розуміння світу. Тому і розумінь буття є багато.

В філософії вивченням буття займається такий її розділ як онтологія. Як базова передумова побудови онтології завжди виступала деяка штучно сконструйована ідея суті буття. Філософи виходили з того, що така ідея дозволяє в думках об'єднати самі різні предмети і явища світу по ознаці їх існування. Існування різних предметів і явищ і визнається буттям як таким. Але разом з цим виникало питання про те, що ж лежить в основі світу, чи немає якогось особливого утворення, яке або містилось би у всіх предметах і явищах світу, або з нього все їх можна б було виділити. І знов на це питання немає в філософії однозначної відповіді. Є погляди окремих філософів або обґрунтування в межах різних філософських течій, напрямків, теорій.

Надана робота являє собою певний підсумок розвитку поняття буття як філософської категорії, дає можливість ознайомитися з різними поглядами на його суть, які були відпрацьовані в ході розвитку різних філософських напрямків.

Для розуміння сутності буття доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов'язані його форми:

- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивідуалі­зоване духовне і об'єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття су­спільства.

Висновок

Таким чином, категорія буття є дуже складною в своєму осягненні. Під час її визначення виникає ряд протиріч, які знайшли своє відображення в різноманітних філософських концепціях, поглядах і підходах. Спрощення означення сенсу поняття буття, як того всього, що існує, призводить до запитання: а у чому полягає буття? Ускладнення його розуміння, спроба проаналізувати буття, розкласти на складові – призводить до множинності та суперечливості інших понять, що його характеризують. Тому розуміння буття постійно знаходиться у певній єдності протиріч тих логічних утворень людини, які вона здатна на сьогоднішній день запропонувати.

Наука онтологія продовжує розвиватися та збагачуватися новими підходами у визначенні суті буття. Це необхідно, і це буде продовжуватися весь той час, поки людина знаходиться у пошуках відповідей на головні питання свого існування.

Онтологія - розділ філософії, вчення про буття (на відміну від гносеології - вчення про пізнання), в якому досліджується загальні основи, принципи буття, його структура і закономірності; термін введений нім. філософом Р. Гокленіусом (1613). Спираючись на метафізичні подання про приховані сутності речей до початку 19ст. носила умоглядний характер.подолавши таке розуміння марксизм показав необхідний зв'язок і єдність теорії пізнання і логіки.

Гносеология (або теорія пізнання)-філософське вчення про здатність людини пізнати дійсність, осягнути істину, вчення про джерела пізнання і формах, в яких процес пізнання відбувається ісходнім пунктом гносеології явл. матеріалістичне або ідеалістичне рішення основного питання філософії.

33.Що довше спостерігаєш за світом, то більше переконуєшся: кожен вияв буття. — це чудо, сукупність його виявів — чарівна симфонія, а найбільш вражаюча її домінанта — постійне оновлення життя. Мабуть, невипадково давньогрецькі філософи вважали життя іманентною властивістю «праматерії».

Поняттю «життя» на диво не таланило у вітчизняних філософських інтерпретаціях аж до 60-років XX ст. Філософський зміст цього поняття «калькулювався» з природничо-науковим його визначенням, даним Ф. Енгельсом в «Анти-Дюрингові», де життя зводилося до способу існування білкових тіл, істотним моментом якого є постійний обмін речовин із довкіллям, а також постійне самооновлення хімічних складових указаних тіл.

І Центруючись на наведеному визначенні, не враховували тієї прин-| цинової обставини, що в контексті генези філософських ідей К. Маркса І (особливо — молодого) зміст феномена життя значно універсальніший. і Це передусім розмаїття способів взаємодії кожної живої істоти зі світом, | яке на рівні людини сягає усвідомлення своїх потреб та способу їх І задоволення. Спосіб існування людини охоплює, зрештою, всю ири-| роду, перетворюючи вивільнені з неї велетенські сили на «неорганічне І тіло» людини. Чи в змозі вона дати раду тим велетенським силам? Це І питання поставало як таке, що визначало смисл людського буття — і в І його індивідуально-одиничних, і в групових виявах аж до загально-1 людського, родового.

Хоча з позицій світоглядного оптимізму, наснаженого постулюван-I ням «нової людини», це питання здавалося вирішеним. Сподівання на І «нову людину» були, звичайно, спрощенням, але те спрощення людсь-I кої суті непогано узгоджувалося зі спрощенням суті життя у вже згада-| ному його, Енгельсовому, визначенні (до речі, автор уважав його не-| повним, занадто загальним і застосовним лише до найпростіших форм І життя). Уточнювали це визначення, також звертаючись в основному до | природничо-наукових даних у їх спрощено матеріалістичній інтерпре-I тації. Але з часу появи наведеного визначення в інтелектуальнім арсе-І;і налі людства з'явилися і «філософія життя», і «віталізм», які акценту-| вали на універсальності якісної своєрідності живого та його незвідності і до фізико-хімічних процесів.

34.Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети(камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки ми­нулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість пер­ших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають еле­ментом і початком речей".Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І.Ньютон додає до Декартового визна­чення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність само­стійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумов­лена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П.Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г.Гельмгольца, мате­рія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини).Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві власти­вості реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, систем­на упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізня­ють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасві­ти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспіль­ство, людство).Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії прохо­дить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнан­ня людиною світу.Поширене визначення матерії як філософської категорії для озна­чення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відобра­жається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологіч­ний зміст.

Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміно­ване і пізнаванне людиною

35."При всій обмеженості поглядів на сутність матерії філософів-матеріалістів стародавнього світу, вони були праві в тому, що визнавали нерозривність матерії і руху. У Фалеса зміни первинної субстанції - води - вели до утворення різних речей; в Геракліта діалектична ідея про вічні зміни вогню; Демокріт та інші атомістів виходили з того, що атоми безперервно рухаються в порожнечі.

Пізніше, в умовах панування метафізичних і механічних поглядів у філософії, хоча і поверхово, але визнавалася нерозривність матерії і руху. Саме англійський філософ Д. Толанд в XIII ст. висловив переконання, що "рух є спосіб існування матерії". Ця думка була підхоплена і розвинута французькими матеріалістами.

Саме поняття "рух", як і поняття "матерія", є абстракція. Ні руху як такого. а є рух конкретних матеріальних предметів.

На основі розвитку приватних наук, аналізу філософських ідей своїх попередників творці діалектико-матеріалістичної філософії поглибили розуміння сутності руху, його безперервного зв'язку з матерією, простором і часом. Діалектичний матеріалізм стверджує, що матерія без руху так само немислима, як і рух без матерії.

Філософи, які мислять метафізично, якщо вони розуміли рух як тільки механічне, бачили причину руху у зовнішніх обставинах. На цій основі виникла ідея першопоштовхів (Ньютон), яка цілком могла поєднуватися з визнанням якоїсь загадкової сили і навіть з існуванням бога.

З точки зору діалектичного матеріалізму причини руху матерії існують всередині неї, визначаються її внутрішньою суперечливістю, наявністю таких протилежностей, як мінливість і стійкість, тяжіння і відштовхування, протиріччям між старим і новим, простим і складним і т. д. Таким чином, рух є результат внутрішньої активності матерії, єдність суперечностей, є її саморух. Роздвоєння єдиного на протилежності і боротьба між ними розкривають джерело саморуху матерії.

Концепція саморуху матерії є логічний висновок з самої суті діалектики, основними принципами якої є принципи загального зв'язку і розвитку. Діалектико-матеріалістична концепція руху долає механістичне і метафізичне розуміння руху як тільки простого переміщення предметів один щодо одного, як рух по замкнутому колу з поверненням у вихідне положення, як тільки чисто кількісні або тільки якісні зміни. З діалектико-матеріалістичної точки зору будь-який предмет, що знаходиться в стані спокою щодо одних тіл, знаходиться в русі по відношенню до інших тіл. Більш того, усередині кожного предмета відбуваються безперервні зміни і процеси, взаємодії їхніх внутрішніх частин (елементарних частинок, полів), перехід частинок в поля і навпаки, що і є внутрішньою причиною їх змін, причиною того, що будь-яка річ у кожний момент часу є тією само і в той же час вже інший. Зі сказаного випливає, що "рухом називаються всякі зміни та процеси у Всесвіті, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням". І це нескінченний процес, в цьому суть, в цьому основа і причина існування нескінченного різноманіття речей, що об'єднуються загальним поняттям "матерія". Як бачимо, якщо припустити неможливим відсутність руху, то матерія являла б собою позбавлену всякої визначеності, мертву, безжиттєву, повністю позбавлену активності масу. Саме завдяки руху матерія диференціюється, відбувається безперервне виникнення і знищення всього різноманіття предметів і явищ. Рух - спосіб існування матерії, і, отже, бути, існувати означає бути залученим до процесу зміни, в рух. А це означає, що рух абсолютно, як і матерія. Але це не виключає визнання відносності руху в різних конкретних випадках. Наприклад, механічний рух одного предмета щодо іншого або взаємоперетворення конкретних елементарних частинок даного стану по відношенню до іншого їх станом. Так, анігіляція електрона і позитрона веде до появи двох протонів. Тут ми бачимо відмінність кінцевого результату по відношенню до початкового стану елементарних частинок.

Більш складні форми руху включають в себе більш прості. Більш складна форма руху не є просто арифметична сума більш простих, а якісно нова, синтетична форма руху.

Енгельс виділив 5 основних форм руху:

1. Механічна 2. Фізична 3. Хімічна 4. Біологічна 5. Соціальна

Усі ці форми руху взаємопов'язані між собою і більш прості входять у більш складні, утворюючи якісно іншу форму руху. Кожна з цих форм включає в себе безліч видів руху. Навіть, за Енгельсом, найпростіша механічна включає в себе такі види руху, як рівномірно-прямолінійний, рівномірно-прискорене (уповільнене), криволінійне, хаотичне й ін.

36.Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів (електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул, в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів (зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху - результат поступового ускладнення молекул вуглецевих з'єднань, що привело до утворення органічних з'єднань. Життя стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин, процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини, зміни, що відбуваються у біосфері.

37.Свідомість - це особливий стан, властиве тільки людині, у якому йому одночасно доступний і світ, і він сам. Свідомість миттєво пов'язує, співвідносить те, що чоловік побачив, почув, і те, що він відчув, подумав, пережив. Багато філософів визначають свідомість як диво з див світобудови, як великий милостивий дар людині, бо лише у свідомості він даний сам себе як "я", спрямоване до вершин духовного буття, піднесеної любові і дружби, співчуття і радості і т. д.

У свідомості дано не тільки всі знання про світ, але і вся біль світу. Не випадково, щоб угамувати біль (душову або фізичну), відключають на якийсь час свідомість за допомогою наркотиків, алкоголю і т.д. Саме тому, що у людини є свідомість, він здатний до душевного страждання; самогубство - чисто людський акт: тварини, не володіючи свідомістю, не знають і самогубства.

Пізнати, описати, визначити свідомість дуже важко, оскільки воно не існує як окремий предмет або річ. Нам все дано завдяки свідомості: воно неодмінно присутня в кожному нашому способі сприйняття, воно миттєво приводить у зв'язок, у співвіднесення наші відчуття, сприйняття, думки, почуття, причому без нашої на те згоди, а тим більше контролю. Свідомість не можна "витягнути" з цієї змістовної зв'язку, тому що поза нею воно не існує.

Мислення - це рух ідей, що розкриває суть речей. Його результатом є не образ, а деяка думка, ідея. Специфічним результатом мислення може виступити поняття - узагальнене відображення класу предметів в їх найбільш загальних і істотних особливостях.

Перш за все мислення є вищим пізнавальним процесом. Воно являє собою породження нового знання, активну форму творчого відображення і перетворення людиною дійсності. Мислення породжує такий результат, якого ні в самої дійсності, ні у суб'єкта на даний момент часу не існує. Мислення також можна розуміти як отримання нових знань, творче перетворення наявних уявлень.

38.У процесі еволюції живих істот психіка як відображення об’єктивної дійсності в мозку розвивалася залежно від умов життя того чи іншого виду живих істот, набувала дедалі складніших форм. Найвищим рівнем її розвитку є властива людині свідомість.Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Несвідоме — це сукупність психічних процесів,актів і станів, зумовлених явищами дійсності, вплив яких суб'єкт не усвідомлює. До сфери несвідомого належать: психічні явища, які виникають під час сну (сновидіння); реакції-відповіді, спричинювані невідчутними, але реально діючими подразниками; рухи, які були в минулому усвідомлюваними, але з повторюванням стали автоматичними і тому більше не усвідомлюються; деякі спонукання до діяльності, в яких відсутнє усвідомлення мети.

Свідомість З.Фрейд визначає як поверхневий прошарок психічного життя, що знаходиться ближче всього до зовнішнього світу. Якщо розглядати розташування згаданих підструктур за напрямом руху інформації іззовні у внутрішній простір, то можна побудувати таку структуру: «свідомість - передсвідомість - підсвідомість (несвідоме)».

Надсвідомість — це психічні явища, котрі здатна викликати в се-бе людина в результаті цілеспрямованого і довготривалого самороз-витку своєї психіки. Слід особливо підкреслити, що свідомість людини носить суспіль-ний характер. Її розвиток обумовлений соціальними умовами. За до-помогою свідомості кожен із нас відображає об’єктивну дійсність.

Свідо?мість — це вища форма відображення дійсності, властива людям та деяким іншим живим істотам і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

39.Той факт, що свідомість не підлягає прямому чуттєвому спостереженню, що вона не фіксується за допомогою приладів чи індикаторів врешті позначається як її ідеальність. Ідеальність, як ми вже знаємо це із історико-філософських досягнень, протиставляється реальному, речовому: речове (а слово “реальне” походить від слова “річ”) має просторово-часові характеристики, а ідеальне виходить за межі простору й часу. Стає зрозумілим, що загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми потрактуємо ідеальне, оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус свідомості. Якщо ідеальність постає як відсутність реального, тоді свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може визначатися як відображення одних реальних речей в інших. Якщо ж ідеальність трактується як особлива реальність, тоді вона вимагає певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне позначається як “єдність буття та небуття”, як дещо проміжне між речовою реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини. Отже, свідомість та основний носій її предметного змісту — знання — постають сферою (або процесом) ідеального освоєння світу. Ідеальність свідомості, як правило, розуміють у двох основних значеннях: відтворення у свідомості не наочного образу речі, а сукупності її суттєвих ознак, функцій, внутрішніх зв'язків; при тому вважається, що характеристики речей фіксуються в нервових процесах за допомогою систем сигналів.

40.Поняття «ідеального» в природно науковому слововживання - це уявна модель того чи іншого життєвого явища, в якій представлено в чистому вигляді дію відомого закону, принципу або правила. Слово «ідеальне» одночасно відноситься і до предмета, відтворюваного в мислимої моделі методом ідеалізації, і до якості отриманого знання. Ідеальне може бути окремо з одного боку, від свого конкретного творця, з іншого - від об'єктивного світу, представлено у вигляді особливого ідеального предмета і в кінцевому рахунку протиставлене як об'єктивної, так і суб'єктивної реальності.

Доцільно охарактеризувати терміном «ідеальне» всі психічні процеси, пов'язані з пізнанням людини, починаючи від чуттєвих образів і закінчуючи уявними моделями дійсності. Несвідомий характер багатьох психічних процесів по собі не означає ще їх внеідеальності.

Спрямованість психічних процесів до зовнішнього світу і характерна для філософської категорії ідеальне. Нейромозговие процеси, що забезпечують ідеальність образу в структурно-функціональному відношенні, перетворюють інформацію в психічні образи речей. Наведені факти і висновки прояснюють психофізіологічну проблему і конкретизують тим самим онтологічний сенс категорії «ідеальне».

Щоб розкрити властивість ідеальності образу в психологічному аспекті, його потрібно розглядати у взаєминах з породила причиною. Інакше, визначаючи категорію ідеального по будь-якому іншому з його проявів, є ризик помилятися в обсязі класу, що позначається цим терміном. Так само і саме ставлення образу до зовнішньої причини - до енергії фізичного подразника може бути принципово різним. Це відношення залежить від того, який спосіб мається на увазі - чуттєвий або уявний, усвідомлюваний або ж несвідомо-психічний.

Щоб розкрити властивість ідеальності, необхідно розглянути основні відносини образу та об'єктивної реальності. Серед них є таке, яке ніколи не виникло б і не могло б здійснюватися без участі свідомості. Це відношення репрезентації. На думку Е.В. Ильенкова, ідеальне - «це ставлення подання, в складі якого одна чуттєво сприймається річ ... виконує роль або функцію представника ... загальної природи ... іншої речі».

Фундаментальне значення категорії ідеального визначається основним питанням філософії. Його зміст виражається протиставленням і співвідношенням категорій матерії і свідомості, матеріального і ідеального, буття і мислення. Категорія ідеального є непридатним компонентом постановки та вирішення основного питання філософії. Формулювання основного питання філософії має різні термінологічні вирази, але суть його в тому, що первинне і, що вдруге: матерія чи свідомість, мислення чи буття, дух чи природа, матеріальне або ідеальне.

У різних філософських напрямках (навчаннях концепціях) надається далеко не однакове значення термінів.

Емпіричними пізнається наочні уявлення, які відносяться за посередництвом відчуття до предмету.

Згідно з принципом матеріалістичного монізму світ являє собою нескінченний ряд матеріальних взаємодій, з яких і народжуються різноманітні речі, властивості і відносини. Але зважаючи на протилежності людського духу матерії неминуче виникає проблема ідеального - яким чином в єдиному процесі взаємодій народжується ця протилежність.

За словами Ф. Енгельса, «раз визнавши існування душі», філософи «повинні були замислюватися про ставлення цієї душі до зовнішнього світу», а значить вирішувати основне питання філософії, що неминуче знову повертала їх до проблеми ідеального.

Зв'язок між суспільним буттям і суспільною свідомістю багатогранна і різноманітна.

Так, речі, створені людиною, представляють собою опредметнення відповідних ідей, органічно містять, таким чином, в собі елементи суспільної свідомості. Відбиваючи суспільне буття, суспільна свідомість здатна активно впливати на нього через перетворювальну діяльність людей.

Відносна самостійність суспільної свідомості виявляється в тому, що воно має наступність. Нові ідеї виникають не на порожньому місці, а як закономірний результат духовного виробництва, на основі духовної культури минулих поколінь.

Будучи відносно самостійним, суспільну свідомість може випереджати суспільне буття або відставати від нього. Наприклад, ідеї використання фотоефекта виникли за 125 років до того, як було винайдено Дагерром фотографування. Ідеї практичного використання радіохвиль здійснювалися майже через 35 років після їх відкриття і т. д.

Суспільна свідомість являє собою особливий соціальний феномен, що відрізняється власними, властивими лише йому характеристиками, специфічними закономірностями функціонування та розвитку.

Суспільна свідомість, відбиваючи всю складність і суперечливість суспільного буття, є теж суперечливою, має складну структуру. З появою класових суспільств вона набула класову структуру. Відмінності у соціально-економічних умовах життя людей, природно, знаходять своє вираження в суспільній свідомості.

41.Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст.

42.Діалектика - це наука про розвиток і загального зв'язку, наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервне розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в його свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектична мислення є тільки відображення пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.

Діалектика як вчення про розвиток розглядає три кола проблем: особливості, що відрізняють розвиток від всяких інших типів змін, питання про джерело розвитку і його формах.

Говорячи про історії діалектики, слід зазначити, що геніальні здогадки про загальну мінливості, русі і розвитку світу висловлювалися вже давньогрецькими філософами. До наших днів дійшло крилатий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. Вже цього Геракліт підкреслив мінливість і плинність світу.

43.іалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність осмислюється як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозв’язках і взаємозумовленості. Але варто пам’ятати, що діалектики є теорію не будь яких змін, всякого руху, а лише однієї форми розвитку. У філ. думки 19-20 ст. переважає в цілому діалектичне розуміння людини світу, та відношення між ними. Проте в значній частини філософії вчень діалектики розглядається як така теорія розвитку дійсності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалек. виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового окремого елементу світорозуміння, можливість застосування якою обмежено лише окремими галузями буття. Серед таких благодійних застосування діалектичного мислення виділяються такі:

1. сфера “екзистенції”, індивідуального людського існування, яке береться виключно у своїй конечності, що розуміється як абсолютна унікальність неповторність.

2. галузь істор. яка розуміється як специфічно-людське буття, повністю відірване і незалежне від природи.

3. це сфера соціальності, яка витлумачується як сукупність відношень людини до природи, але так що природа стає чимось невловимим і одночасно простим відбитком соц. відносин.

4. це сфера міфу, який постає або як специфічно-люд. спосіб самопереживання індивідуального буття, або ж як єдино можливий спосіб вияву фундаментальної суперечності цього ж життя яке не осягається ні якими раціональними засобами. Діалектика є певною теоретичною сис-мою і в якості такої включає в себе певні принципи, закони і категорії.

Принципи – це загальні та універсальні основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалек. надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.

У сучасних концепціях найбільш вагома роль належить принципу зв”язку і принципи розвитку.

Принцип розвитку в загальному плані можна сформулювати так: якби не поєднувалися в процесі якісних змін об”єктів прогресивні і регресивні зміни, будь-який об”єкт обов”язково або сам проходить стадію прогресивного розвитку або ж входить в іншу систему і в її складі здійснює цей процес. У суспільному житті принцип розвитку виявляється як принцип історизму. Завдяки цьому зазначений принцип став методологічною основою для осмислення сучасного стану людства і визначення перспектив його майбутнього.

Принцип взаємозв”язку і взаємозумовленості – світ є надзвичайно багатоманітним. Кожний предмет має множину властивостей, які розкриває через зв”язок і відношення до інших предметів. Отже кожний об”єкт знаходиться у закономірному зв”язку з іншими і бере участь у взаємодії з іншими об”єктами. Не існує об”єктів, які б існували поза будь-якими зв”язками і взаємодією. Саме у врахуванні всебічного взаємозв”язку і взаємодії об”єктів між собою і полягає одна із найсуттєвіших ознак діалек. та зміст принципу зв”язку.

Діалектика має свої закони. Виділяється три основних закона діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних і якісних змін і закон заперечення заперечення

44.Закони діалектики, як і інші, являють собою особливий вид суджень.Розглянемо три закони діалектики:

- Закон єдності і боротьба протилежностей,

- Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін,

- Закон заперечення заперечення.

З цього не можна зробити висновок про те, що ніби то закони цим і обмежуються.Законів ціла безліч, є і не вивчені. Споконвіків увага розуму залучали як протиріччя характеризують діалектичну суть взаємодії елементів буття, світогляду і методології пізнання і дії. Суперечливість буття пізнається краще тоді, коли ми знаємо що таке протиріччя. Протиріччя являє собою визначений тип взаємодії різних і протилежних сторін, властивостей, тенденцій у складі тієї або іншої системи або між системами ,процес зіткнення протилежних прагнень і сил.Абсолютно тотожних речей не буває: вони різні усередині себе і між собою.

Діалектичними протилежностями називаються одночасно взаємні, що виключають і взаємно передбачаючі один одного сторони, тенденції того або іншого цілісного предмета, що змінюється, (явища, процеси).

Формула "Єдності і боротьби" протилежностей виражає напружену взаємодію "полярних" властивостей, викладів руху, розвитку.

"Рослина, тварина, кожна клітка в кожну мить у своєму житті тотожні з собою і тим не менш відрізняються від самих себе завдяки засвоєнню і виділенню речовин, завдяки знанню, утворенню і відмиранню кліток, завдяки процесові, що відбувається, циркуляції - словом, завдяки сумі безперервних молекулярних змін, які складають життя і загальні підсумки яких виступають навіч у виді життєвих фаз: ембріональне життя, юність, полова зрілість, процес розмноження, старість, смерть".

Використовуючи закон єдності і боротьби протилежностей загального взагалі і будь-який об'єкт зокрема можна розцінювати їх як з'єднання двох гіпотетичних начал чоловічого і жіночого. Чоловік і жінка аж ніяк не демонструють наявність сугубих протилежностей, навпроти, людина з будь-якої точки зору – анатомічної, психологічної, філософської рухливий результат двох начал.

45.Розглянемо три основні закону діалектики:

--- Закон єдності та боротьба протилежностей,

--- Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін,

--- Закон заперечення заперечення.

а) Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін

Для кращого розуміння діалектики важливим є й питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності і боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим по значущості. В свій час Ф.Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін в якісні, спираючись нате, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у "... першій частині "Логіки" - у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"' .

Категорії діалектики виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальн-іших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета, і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють дану річ від інших. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будьяких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.Щоб зафіксувати виявлений у ході аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їх окремих сторін. Проте ця визначеність є байдужою до буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою.

б) Закон єдності і боротьби протилежностей

На відміну від уже з'ясованого даний закон вказує на джерело руху, джерело розвитку предметів, процесів і явищ. Згідно з ним найважливішою умовою, що породжує розвиток, є діалектична суперечність. Виходячи з її всезагального характеру, всі предмети, процеси, явища суперечливі (тотожні і нетотожні собі). Це означає, що вони складаються з однієї чи більше пар протилежностей, полярних начал (плюс і мінус, притягування і відштовхування, асиміляція і дисиміляція, ворогуючі сторони у війні, гуманне і антигуманне, прекрасне і потворне, істина й омана та ін.). Вони не лише взаємовиклю-чають, але й передбачають, взаємообумовлюють одна одну. Гегель у свій час підкреслював, що будь-що в світі життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати в собі суперечності й витримувати їх.

в) Закон заперечення заперечення

Закон заперечення заперечення вказує на напрям і форми розвитку, на єдність поступовості й наступності, на виникнення нового на основі певних моментів старого. Завдяки дослідженню співвідношення поступальності й повторюваності в процесі розвитку, Гегелю вперше вдалось відкрити і осмислити цей закон.

46.Пізнання? — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання (гносеологія).Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.

Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.

Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

Існує декілька типів пізнання:

міфологічне

тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом. релігійнеоб'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.

Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.

У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:

«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать.» (Мф.,5,8)

філософське

філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.

В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал.чуттєведля характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».наукове

Наукове пізнання - це дослідження, характерне своїми особливими цілями й завданнями, методами отримання і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем. Рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого споглядання до абстрактного мислення і від останнього - до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

47.Форми та рівні пізнання

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з "живого споглядання".

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення. Всі ці форми, як і пізнання в цілому, опосередковані та обумовлені практикою, і тому не можуть бути зведені, як це робилось метафізичним споглядальним матеріалізмом, до пасивної чуттєвості ізольованого індивіда. В філософії відзначається, що і чуттєве відображення основою своєю має практичне предметно-чуттєве перетворення суб'єктом світу, освоєння ним матеріальної та духовної культури, результатів попередніх етапів розвитку пізнання.

Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття — це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Більш складною формою відображення є сприймання.Сприймання — це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній ди їх на органи чуття людини.Відчуття та сприймання хоч і виступають у процесі пізнання основою, на якій виростає знання про внутрішні та зовнішні властивості дійсності, є багатосередніми, конкретно-ситуативними формами чуттєвого відображення, що обмежує їхні можливості та активність у відображенні дійсності і вимагає переходу до більш високої форми — уявлення.Уявлення — це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Мислення — це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.Судження — це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання.

48.Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм).

Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі: об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями вивчаємого об’єкту, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання;

процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання;

конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати.

Слід підкреслити що об’єктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини — це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.

На усіх етапах розвитку істина нерозривно пов’язана зі своєю протилежністю — заблудженням. Можна сказати, що вона є процесом і тому, що не відразу, а поступово долає заблудження. Заблудження — знання, яке не відповідає своєму предмету, його викривлене відображення. Заблудження слід відрізняти від брехні, дезінформації — навмисного викривлення істини в корисних цілях. Питання про істину і заблудження вимагає розгляду проблеми критерію істини: яким чином можна відмежувати, відрізнити істину від заблудження. Критерії істини поділяються на емпіричні (досвід, практика) і позаемпіричні (перш за все логічні, теоретичні, а також такі, як простота, краса, внутрішня досконалість знання).

49.І?стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні[4].

Види істини

Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Філософські категорії, що характеризують людське знання з боку його повноти і точності, розкривають пізнання об'єктивної істини як поступальний рух від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання дедалі повнішого й точнішого. Абсолютна істина - повне, точне, вичерпне, а тому незмінне відображення об'єкта в свідомості суб'єкта. Відносна істина - неповне, неточне, часткове, приблизне відображення об'єкта, яке внаслідок своєї незавершеності змінюється, поглиблюється, уточнюється в процесі розвитку пізнання. На відміну від метафізики, яка визнає за істину лише абс. знання, та релятивізму, що абсолютизує відносний характер істини, діалектичний матеріалізм, визнаючи відносну істинність знань у цілому, водночас наголошує на тому, що в них є моменти абсолютно точного, вичерпного знання, тобто, що відносна істина включає в себе зерна абс. істини. В істор. розвитку пізнання, поступальній зміні наук. теорій повнішими і досконалішими зростає сума абс. істини, якою оволодіває людство. Розуміння відносної істинності знання запобігає його догматизації, спрямовує на творчий розвиток науки, на критичне ставлення до вже досягнутих результатів. Визнання абс. істини в пізнанні є неодмінною умовою відстоювання принципу пізнаванності світу.

50.Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.