Глава ххvii Рішення суду першої інстанції
§1. Поняття і види судових рішень
При здійсненні правосуддя суд звершує багато різних за своїм змістом і юридичним характером процесуальних дій: вирішує справу по суті, закінчує справу без ухвалення рішення, вирішує клопотання сторін, третіх осіб тощо. Судження і волевиявлення суду з цих чи інших питань мають владний характер і втілюються у відповідну процесуальну форму — форму процесуальних рішень. Узагальнюючий термін судових актів, які суд приймає при вирішенні будь-якого питання в коментованій статті на відміну від ЦПК 1963 р. називається не судові постанови, а судові рішення. Такий термін є більш точним і правильним, оскільки тлумачення цього терміну свідчить про ширше його лексичне значення. Крім цього в новому ЦПК законодавець змінив терміни, якими виражаються дії суду щодо своїх рішень: ухвали суду постановляються, а рішення – ухвалюються.
Рішення суду залежно від питання, яке вирішується судом, поділяються на два види: ухвали і рішення.
Ухвалами вирішуються питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених законом.
Рішенням вирішується справа по суті після її розгляду.
Щодо сутності судового рішення в юридичній літературі мають місце різні думки. Одні автори розглядали рішення як наказ суду, звернений до сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.1, інші визначали сутність судового рішення як владного підтвердження спірного правовідношення, що перетворює його шляхом примусового веління в безспірне загальнообов’язкове правило поведінки не тільки для сторін, але і для всіх, порушення якого може потягти за собою певні юридичні наслідки. Елемент наказу при цьому розглядався як джерело примусовості та загально обов’язковості.1 Деякі автори розглядали питання сутності судового рішення у зв’язку із задачами, формою та змістом судової діяльності. При цьому підкреслювалось, що за конкретними “елементами наказу та підтвердження” прибічники теорії наказу не бачать цілого, основного – судового захисту прав, а прибічники теорії підтвердження, в свою чергу, не враховують, що основне в діяльності суду не “владно підтвердити спірне правовідношення”, а захистити права сторін та правопорядок в державі. Головна ознака судового рішення, на думку цих авторів, полягає в тому, що воно захищає права сторін та правовий порядок.2 Дещо пізніше вчені намагались новелізувати цю проблему і висловили думку проте, що сутність судового рішення визначається нормою права, що застосовується судом як органом державної влади в цілях регулювання суспільних відносин. Вони піддають критиці ту позицію, відповідно до якої рішення, винесене судом, отримує само визначальну силу, що вона самостійно впливає на права та обов”язки суб’єктів, встановлює індивідуальні правила поведінки, і не погоджуються з тими процесуалістами, які визначають сутність судового рішення як владне підтвердження спірного право відношення та перетворення його в безспірне загальнообов’язкове правило поведінки, оскільки з цього визначення випливає, що рішенням замінюється норма права, що врегульовує суспільні відносини. На їх думку судове рішення є актом правосуддя, що здійснює захист суб’єктивних прав шляхом застосування норм права для вирішення спору по суті та встановлення фактів, що мають юридичне значення, тобто судове рішення розглядається ними як правозастосовчий документ в першу чергу.1
Окремим напрямком дослідження проблеми судового рішення стала його інтерпретація як акту правосуддя та як процесуального документу, в якому викладено цей акт.2 Основним аргументом подвійного розуміння судового рішення було те, що в останньому, як в кінцевому, завершальному процесуальному документі, можуть міститись не тільки певні висновки про наявність або відсутність дійсного права або інтересу між сторонами процесу та іншими особами, які беруть участь у справі, не тільки вказівка щодо поведінки осіб в майбутньому, але й деякі інші судження: час і місце ухвалення рішення, найменування суду, що ухвалив іменем України рішення, прізвище та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді), прізвище та ініціали секретаря судового засідання, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Крім цього, в рішенні можуть міститися судження роз’яснювального характеру. Таким чином, особлива юридична та соціальна природа судового рішення дає підстави вважати його перш за все актом реалізації легітимної судової влади, здатний привести в дію універсальний механізм захисту права. Тому природа судової влади та ті риси, які характеризують правосуддя, як форму її реалізації мають стати тими вихідними положеннями, що визначають сутність судового рішення.
В літературі з цього приводу зазначалось, що суть судового рішення опосередковується метою і завданням цього процесуального акту як акту
органу судової влади. Визначення суті рішення суду тим, чим воно
об’єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, коли виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб’єктивних та об’єктивних меж судового рішення.Оскільки судове рішення являється актом правосуддя в цивільних справах визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від політичної, економічної і юридичної його характеристики.1
Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що судове рішення як акт судової влади — це правозастосовчий акт, ухвалений именем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи.