3.3.Малозначність діяння

Повсякденне життя створює ситуації, коли ті чи інші діяння зовні повністю підпадають під ознаки, які згідно ст. 11 ч. 1 КК України не можуть розглядатись інакше, як злочин. Однак ні в кого реально «не підніметься рука» притягнути особу, яка вчинила таке діяння, до кримінальної відповідальності у зв’язку з практично відсутньою суспільною небезпекою.

«Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі» (ст. 11 ч. 2 КК).

Скажімо, Верховний Суд України в ухвалі від 3 жовтня 1996 р. зазначив, що «зберігання без відповідного дозволу трьох патронів хоча формально і містить ознаки діяння, передбаченого ст. 222 ч. 1 КК, але у зв'язку із малозначістю не являє суспільної небезпеки і не є злочином».

За таких обставин ставити питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності є юридичним нонсенсом. У таких випадках кримінальна справа підлягає закриттю на підставах ст. 6 п. 2 КПК України - за відсутністю в діях особи складу злочину.

3.4.Класифікація злочинів

Класифікація злочинів - це розподіл передбачених особливою частиною Кримінального кодексу норм на окремі групи за певними критеріями.

Кримінальний кодекс 1960 р. не закріплював класифікації злочинів, що викликало значні суперечки як серед теоретиків кримінального права, так і серед практиків. Слід зазначити, що це питання має не тільки теоретичний, а й значний практичний характер, тому що надзвичайно тісно пов'язане із застосуванням кримінально правових норм.

Критерії для здійснення класифікації обирають різноманітні. Найбільш поширені такі (рис. 7):

•S за ступенем суспільної небезпечності (ступенем тяжкості);

S за об'єктом злочинного посягання; за формою вини; за мотивом вчинення злочину;

S за моментом закінчення злочину.

При створенні ЬСК 2001 р. для нормативної класифікації злочинів було обрано критерій суспільної небезпечності як найважливіший для практики застосування закону про кримінальну відповідальність.

За ступенем тяжкості (суспільної небезпечності) злочини поділяють на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Класифікація злочинів

ЗА СТУПЕНЕМ СУСПІЛЬНОЇ НЕБЕЗПЕКИ

ЗА МОМЕНТ ОМ ЗАКІНЧЕННЯ

Злочини невеликої тяжкості

Злочини середньої тяжкості

Тяжкі злочини

Особливо тяжкі злочини

ЗА ФОРМОЮ ВИНИ

Матеріальні

Умисні

Формальні

Необережні

Усічені

Рис, 7. Класифікація злочинів

Злочином невеликої тяжкості визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

Особливо тяжким злочином визнається злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Слід зауважити, що запроваджена новим кримінальним кодексом класифікація злочинів дозволила впорядкувати питання застосування норм та інститутів кримінального права (напр., інститут умовно-дострокового звільнення від відбування покарання — ст. 81 КК, заміни невідбутної частини покарання більш м'яким -ст. 83 КК та ін.)

За об'єктом посягання злочини поділяють за ознаками родового об'єкта посягання:

S злочини проти основ національної безпеки України;

S злочини проти життя та здоров'я особи;

S злочини проти волі, честі та гідності особи;

S злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи;

S злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина;

S злочини проти власності та ін.

За формою вини злочини поділяються на такі:

S умисні злочини (крадіжка, розкрадання, заняття проституцією, бандитизм та ін.);

S необережні злочини (вбивство через необережність, службова недбалість, необережне знищення або пошкодження військового майна та ін.).

Деякі злочини можуть вчинятись як умисно, так і необережно.

За мотивом скоєння злочину:

S корисливі (розбій, одержання хабара, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти та ін.);

S із хуліганських мотивів (вбивство з хуліганських мотивів, хуліганство);

S учинене з мотивів помсти (ст. 115 ч. 2 п. 8 КК, статті 349, 352ККтаін.).

За моментом закінчення злочину:

S матеріальні - момент закінчення яких співвідноситься з моментом настання шкідливих наслідків (вбивство - ст. 115 КК, крадіжка - ст. 185 КК, умисне знищення або пошкодження майна -ст. 194ККтаін);

S формальні — момент закінчення яких співвіднесено із вчиненням діянь, що утворює об'єктивну сторону складу злочину (розбій - ст. 187 КК, порушення обов'язків щодо охорони майна -ст. 197 КК, порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю - ст. 202 КК та ін.);

S усічені - момент закінчення яких віднесено на ранню стадію розвитку злочинної діяльності (готування або навіть виявлення умислу: бандитизм - ст. 257 КК, погроза знищення майна - ст. 195 КК та ін.).

Можливі й інші класифікації злочинів залежно від обраного критерію класифікації.

Розділ 4 КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ 4.1. Поняття, зміст, підстава та форми кримінальної відповідальності

Як відомо, в процесі повсякденної життєдіяльності члени суспільства вступають в різноманітні відносини як між собою, так і з державними та громадськими інституціями. Коло цих відносин практично безмежне. Предмети, які викликають їх виникнення та існування, різноманітні. Однак між всіма ними є одне спільне - потреба та існування відповідного механізму їх регулювання. Звичайно, це регулювання не обов'язково здійснюється за допомогою норм права. Значне коло суспільних відносин регулюється не правовими нормами, а нормами етики, моралі, звичаями, традиціями.

Разом з тим значна кількість суспільних відносин регулюється нормами права, які згруповані в галузі відповідно до об'єктів правового регулювання. У механізмі правового регулювання, який притаманний кожній галузі права, існує специфічний механізм відповідальності за порушення регуляторних норм.

Наявність відповідальності ґрунтується на суб'єктивній можливості кожної особи обрати лінію власної поведінки в об'єктивно визначених межах (свобода волі), приймати рішення, базуючись на власній системі цінностей, поглядів та установок.

Відповідальність взагалі є «покладений на когось або взятий на себе обов'язок відповідати за ...дії, вчинки, слова». Виходячи з цього відповідальність полягає в обов'язку давати звіт за свою громадську поведінку й у випадку, коли ця поведінка засуджується суспільством, брати на себе тягар обмежень, які можуть бути накладені суспільством.

Виходячи з поняття відповідальності слід зробити висновок, що відповідальність - категорія адресна, її несе той, хто зобов'язаний її нести або в зв'язку з покладенням обов'язку, або в зв'язку з прийняттям обов'язку відповідати.

Відповідальність є примусовим заходом. Однак ступінь примусу різниться залежно від виду відповідальності.

Через те, що існують різноманітні механізми регулювання суспільних відносин, існують і різноманітні види відповідальності:

S моральна;

S громадська;

S юридична.

Юридична відповідальність, у свою чергу, поділяється на види, які відомі з курсу теорії держави та права (цивільно-правова, адміністративно-правова, кримінально-правова і т. ін).

Отже, виходячи з наведеного ми бачимо, що поняття кримінальної відповідальності - це покладений на особу державою або суспільством чи прийнятий особою на себе самостійно обов'язок при порушенні кримінально-правових норм дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і прийняти примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину.

Вже неодноразово наголошувалось, що кримінальне право стоїть дещо відокремлено в загальному ряду галузей права, оскільки не має завдання регуляції суспільних відносин. Головна місія, яку покликана виконувати ця галузь, полягає в охороні найбільш важливих для суспільства відносин, шкода яким спричиняє шкоду суспільству в цілому (ст. 1 КК). У зв'язку з цією специфікою кримінального права специфічною є І відповідальність, яка передбачена кримінальним законом за вчинене особою правопорушення (злочин).

Тому відповідальність, яку несе особа за скоєння діянь, що порушують кримінально-правові норми, має назву «кримінальна відповідальність».

Підставою кримінальної відповідальності є наявність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого відповідною нормою Особливої частини Кримінального кодексу. Вперше так визначив підставу кримінальної відповідальності А. А. Піонтковський.Саме його позиція знайшла вираз у чинному КК України, ст. 2 ч. 1 якого закріпила, що «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину».

Слід зазначити, що ця позиція не є загальновизнаною у теорії кримінального права. Приміром, А. Н. Трайнін висловлював думку, що підставою кримінальної відповідальності є наявність вини особи. Саме ця позиція була прийнята законодавцем при створенні КК УРСР 1960 p., який у ст. З ч. 1 визначав: «Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння». Слід зазначити, що ця точка зору є менш продуктивною. Якщо визнати слушною позицію А. Н. Трайніна, існує можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за наявності вини і за відсутності інших елементів складу злочину. Звичайно, такий підхід повністю суперечить національній концепції кримінального права і не міг бути визнаний як прийнятний.

У теорії кримінального права була висловлена ще одна думка відносно питання про підставу кримінальної відповідальності. її автор А. А. Герцензон вважав підставою кримінальної відповідальності сам злочин. Він зазначав, що сам факт вчинення передбаченого кримінальним законом діяння є підставою кримінальної відповідальності. Як і попередня, ця точка зору не може бути визнана як оптимальна, адже у разі її визнання до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті особи, які не відповідають ознакам суб'єкта злочину, ті, хто вчинив діяння безвинно та ін. Реалізація такої ідеї могла би призвести до грубих порушень принципу законності.

Цей вид відповідальності суттєво відрізняється від інших видів юридичної відповідальності.

По перше, слід зауважити, що в сучасній кримінально-правовій науковій думці немає єдиного підходу до розуміння змісту кримінальної відповідальності. Чинне кримінальне законодавство не містить у собі його визначення.

Традиційно дискутуються два основних підходи:

S кримінальна відповідальність є обов'язком особи дати звіт за вчинений злочин та понести в примусовому порядку передбачені законом обмеження;

S кримінальна відповідальність - це накладення спеціальним органом (судом) специфічних, передбачених кримінальним законом заходів примусу на особу, яка визнана винною у скоєнні злочину.

Кримінальна відповідальність настає в зв'язку з юридичним фактом, яким є вчинення злочину. Це пов'язано з виникненням з цього моменту специфічних кримінальних правовідносин, суб'єктами яких є, з одного боку, особа, яка вчинила злочин, а іншого, держава в особі органів, на які покладений обов'язок здійснювати боротьбу із злочинністю.

Кримінальні правовідносини знаходять свою реалізацію в кримінальному процесі. Вона здійснюється в такій послідовності:

• порушення кримінальної справи;

• притягнення особи як обвинуваченого;

• складання обвинувального висновку і направлення справи до суду;

• постановления обвинувального вироку з призначенням покарання та вступ його в законну силу;

S виконання покарання;

S наслідки відбування покарання - судимість;

S погашення чи зняття судимості.

У науці кримінального права не існує одностайності щодо визначення моменту виникнення кримінальної відповідальності. Одні автори співвідносять його з моментом виконання закінченого злочину, другі - з моментом притягнення як обвинуваченого, треті - з винесенням обвинувального вироку судом, четверті - з моментом вступу вироку в законну силу.

Вбачається, що найбільш правильною є позиція тих, хто підтримує останню точку зору. На чому базується такий підхід?

Стаття 62 Конституції України визнає, що «Особа вважається невинуватого у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки ЇЇ вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Існує і рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. в справі про депутатську недоторканність, в якому, зокрема, визначено: «1.1. Кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду»

Таким чином, обов'язок підкоритись кримінальному покаранню виникає лише після визнання особи винною вироком суду, який набрав законної сили. Ніхто не може бути визнаний злочинцем до того, як це визнає суд своїм обвинувальним вироком. Тому не можна погодитись з позицією видатного вченого-криміналіста М. С. Строговича, який з цього приводу вказував: «...Вирок суду не робить злочинцем того, хто вже є злочинцем, хто став ним у момент вчинення злочину»

Якщо розглядати даний вислів з позиції кримінологічної науки, з ним можна погодитись. Однак він стає абсолютно непридатним з позицій демократичного кримінального права, згідно з яким злочинцем особа стає лише після набрання обвинувальним вироком законної сили.

Зміст кримінальної відповідальності визначається обсягом повноважень та обов'язків, які мають учасники кримінально-правових правовідносин.

Якщо розглянути їх обсяг стосовно кожного з учасників, то він може бути визначений в таких межах:

а) для державних правоохоронних органів він визначається наявністю в них таких правових обов'язків:

S порушити кримінальну справу та притягнути особу як обвинуваченого;

S здійснити передбачені чинним кримінально-процесуальним законом заходи по збиранню та фіксації доказів, які підтверджують або спростовують вину особи у скоєнні злочину;

S застосовувати заходи для забезпечення реалізації кримінальної відповідальності.

S скласти обвинувальний висновок та передати справу до суду для вирішення питання про вину особи та призначення покарання;

S за наявності визначених законом обставин вирішити питання про можливість звільнення від кримінальної відповідальності;

S об'єктивно та неупереджено перевірити зібрані досудовим слідством докази вини особи в інкримінованому злочині;

S з'ясувати наявність обставин, які пом'якшують або обтяжать відповідальність;

S постановити вирок виходячи із доведеності вини особи у вчиненні злочину з урахуванням характеристик, що визначають суспільну небезпечність діяння та особи, яка його вчинила;

за наявності визначених законом обставин вирішити питання про звільнення від покарання або про звільнення від відбування покарання з випробуванням;

S забезпечити безумовну реалізацію вироку та досягнення мети кримінального покарання;

S за наявності визначених законом підстав прийняти рішення про дострокове звільнення від покарання, його заміну більш м'яким, про зняття судимості;

б) особа, яка вчинила злочин, зобов'язана:

- звітуватись перед правоохоронними органами про вчинене діяння;

- при визнанні винною у встановленому порядку отримати передбачене кримінальним законом покарання, прийняти його та відбути;

в) особа, яка вчинила злочин, має право:

- на застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність саме за той злочин, який нею було скоєно;

- на призначення покарання, адекватного ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину та особи винного.

Кримінальна відповідальність реалізується у формах, визначених чинним Кримінальним кодексом.

Основною формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням засудженому відповідного виду та строку покарання, яке особою реально відбувається. Як свідчить статистика, суди України виносять вироки до реального відбування покарання у 46,4% випадків.

Другою за поширеністю формою реалізації кримінальної відповідальності є винесення судом обвинувального вироку з призначенням відповідного виду та строку покарання з одночасним застосуванням звільнення від реального його відбування. Ця форма становить 52,9% у загальній масі випадків притягнення до кримінальної відповідальності.

Третю форму становлять випадки засудження винного без призначення покарання і звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв'язку із втратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв'язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру. На жаль, кількість цих випадків настільки незначна, що навіть не виділяється у судовій статистиці на загальнодержавному рівні.

Розділ 5 СКЛАД ЗЛОЧИНУ 5.1. Поняття і значення складу злочину

Поняття злочину та його ознак, які були розглянуті раніше, визначають групу діянь, що відносять до категорії злочинів. Однак, якщо залишитись тільки з цим поняттям (злочин), то буде неможливою подальша класифікація злочинних проявів, віднесення окремих діянь за відповідними ознаками до окремих видів злочинів, структуризація видів злочинів, кваліфікація діянь, вчинених особами та вирішення інших питань практичного застосування кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу. З огляду на це у кримінальному праві виникла потреба в розробці спеціального наукового апарату, за допомогою якого можна було б вирішувати питання, поставлені раніше. Таким апаратом став «Склад злочину», на підставі якого побудована конструкція норм Особливої частини КК України.

У кожній науці завжди є щось особливе, що є серцевиною цієї науки. В кримінальному праві його серцевиною, його ядром є «Склад злочину».

Уперше термін «склад злочину» (corpus delicti) застосував у 1581 р. відомий італійський криміналіст Фарінацій. Однак тривалий час це поняття використовувалось не як кримінально-правове, а як кримінально-процесуальне І криміналістичне.

У XVI-XVII ст. під ним розумілись різноманітні сліди злочину, які залишались після його скоєння: труп, знаряддя вбивства, сліди злочину та ін. - все те, що давало підстави стверджувати про наявність злочинного діяння.

Лише наприкінці XVII - початку XVIII ст. поняття corpus delicti поступово стало входити у понятійний аппарат матеріального кримінального права.

У вітчизняній кримінально-правовій літературі воно увійшло в понятійний апарат у другій половині XIX - на початку XX ст.

В «Учебнике уголовного права» В. Д. Спасович зазначав, що «совмещая в себе и внешнюю объективную и внутреннюю субъективную сторону преступления, оно обозначает: совокупность всех признаков содержимых в понятии преступления».

Л. Є. Владимиров цим поняттям визначав:

1) сукупність ознак злочину;

2) те, що залишається після злочину в зовнішньому світі,- труп, залишки пожежі тощо.

О. Ф- Кістяківський складом злочину називав «существенно-необходимые признаки, без которых или без одного из них преступление немыслимо». Серед ознак складу злочину він називав: суб'єкт злочину; об'єкт або предмет, над яким вчиняється злочин; відношення волі суб'єкта до злочинного діяння, або внутрішня його діяльність; власне дія та її наслідки, або зовнішня діяльність суб'єкта та її наслідки.

Л. С. Белогриць-Котляревський визначав склад злочину як «совокупность тех характеристических признаков или условий, как внешних, так и внутренних, которые образуют самое понятие преступления».

3 часом це поняття набуло того змісту, який притаманний йому в сучасній кримінально-правовій науці. Скажімо, М. С. Таганцев вже вказував, що це поняття визначає «совокупность характерологических признаков преступного деяния».

Подальша наукова розробка поняття «склад злочину» пов'язана з іменами видатних учених-криміналістів радянського періоду -М. І. Бажанова, Я. М. Брайніна, В. М. Кудрявцева, В. П. Курляндського, Б. С Нікіфорова, А. А. Піонтковського, А. Б. Сахарова, В. В. Сташиса, А. М. Трайніна, В. Я. Тація, В. М. Чвіхвадзе, М. Д. Шаргородського, Б. С. Утєвского та ін.

Однак за наявності єдності в розумінні змісту основних складових загального вчення про склад злочину до цього дня відсутній єдиний підхід до розуміння змісту низки характерологічних елементів цього явища.

Слід зазначити, що поняття «склад злочину» є науковою дефініцією, науковою абстракцією і не має нормативного характеру. Він визначає на узагальненому рівні зміст ознак, які характеризують об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт та суб'єктивну сторону складу злочину. При цьому чинний кримінальний кодекс з успіхом використовує поняття, які складають цей кримінально-правовий інститут у нормах Загальної частини КК (напр., статті 18,23 КК та ін.).

Що стосується норм Особливої частини КК, то всі вони побудовані на підставі характеристики ознак, які в сукупності утворюють поняття «склад конкретного злочину». Разом з тим норми Особливої частини КК не вказують всіх ознак складу конкретного злочину, відсилаючи до норм Загальної частини КК, де вони містяться.

Як правило, диспозиції норм Особливої частини визначають лише специфічні ознаки, які притаманні елементам складу конкретного злочину, маючи на увазі розуміння дії загальних характеристик до всіх складів злочину без винятку (напр., не визначається поняття віку, осудності та ін.).

Багато складів конкретних злочинів не містять вказівок на об'єкт злочинного посягання, характеристику об'єктивної сторони, форму вини (напр., ст. 150 КК України «Експлуатація дітей». Вона не вказує на об'єкт злочинного посягання. Його можна визначити виключно шляхом тлумачення диспозиції вказаної норми виходячи зі змісту розд. Ш Особливої частини КК України «Злочини проти волі, честі та гідності особи»).

Не характеризує об'єктивної сторони складу злочину і диспозиція ст. 171 ч. 1 КК «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (поняття «перешкоджання» не розкривається, його зміст визначається шляхом тлумачення змісту ст. 41 Закону України «Про друковані засоби масової інформації», яка визначає дії, що утворюють об'єктивну сторону ст. 171 КК України).

Стаття 339 КК України «Незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні» не визначає форми вини, з якою вчиняється цей злочин. Для розуміння характеристики суб'єктивної сторони слід дати тлумачення змісту терміна «незаконне». Отже, можна зробити висновок, що вказане діяння може бути вчинене виключно умисно.

Співвідношення підходів кримінально-правової науки та кримінального закону до поняття «склад злочину» може бути охарактеризовано таким чином (рис. 8).

НАУКА КРИМІНАЛЬНИЙ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ЗАКОН

1. Визначає загальне поняття складу злочину

2. Визначає поняття окремих груп складів злочинів (за родовими ознаками)

Визначає склади конкретних

ЗЛОЧИНІВ

Рис. 8. Співвідношення науки кримінального права і кримінального закону 56

Узагальнюючи наведене, можна дати дефініцію поняттю «склад злочину».

Склад злочину — це сукупність визначених Кримінальним законом об Активних та суб'єктивних ознак, що характеризують відповідне суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дію або бездіяльність) як злочин.

Як же співвідносяться поняття «злочин» та «склад злочину»?

Злочин - це поняття явища, яке визначається, передусім, з позицій соціально політичних і кримінально-правових.

«Склад злочину» - це вчення про це явище виключно з кримінально правових позицій.

Таким чином, співвідношення понять «злочин» і «склад злочину» це співвідношення явища і вчення про це явище.

Склад злочину дає можливість єдиного підходу до розуміння змісту злочину, його конструкції, формування наукового підходу до боротьби зі злочинністю в цілому та боротьби зі злочинними посяганнями на конкретні суспільні відносини, єдиного застосування кримінального закону. В цьому значення складу злочину.

Функції складу злочину полягають:

S в єдності політичної боротьби із злочинністю;

S ефективності цієї боротьби;

S дотриманні законності в процесі цієї боротьби.